2. Система конституційно – процесуального права

Система конституційно – процесуального права є багатоелементною конструкцією, що об єднує конституційно – процесуальні принципи, інституту та норм.

Принципи конституційно – процесуального права України – це основоположні, керівні ідеї, які закріплені в нормах прав та знаходять своє відображення в його окремих нормах та інститутах.

Принципи конституційно – процесуального права України поділяються на загальні та спеціальні.

До загальних принципів Принципи конституційно – процесуального права України належать ті, які характерні для всіх підгалузей та інститутів конституційного права України. Це – принцип публічності, пріоритетності, універсальності, демократизму, активної дієвості, науковості, наступності, системності, програмності тощо.

До спеціальних принципів конституційно – процесуального права України можна віднести:

1. Принцип компетентності, який полягає у тому, що уповноважені органи можуть вчиняти дії та приймати рішення тільки з питань і в обсягах, передбачених законом. Він тісно пов язаний зположенням Конституції України, згідно з якими органи державної влади та місцевого самоврядування, їх посадові особи уповноважені виключно на те, що дозволено законом.

2. Принцип процесуальної економії,який означає необхідність мінімальної кількості дії для досягнення певного позитивного правового результату, які утворюють відповідний процес.

3. Принцип кворуму і більшості при прийнятті колегіальних рішень, який випливає з одного із постулатів сучасності проте, що керувати має більшість. Саме для забезпечення цього правила і встановлено поняття кворуму та правило прийняття рішень більшістю. Залежно від важливості правовідносин рішення можуть прийматися відносною чи абсолютною більшістю.

4. Принцип пропорційності голосування, який тісно пов язаний із принципом рівності та полягає в тому, що при прийнятті рішень кожен суб єкт голосування має пропорційну однакову кількість голосів порівняно з іншими суб єктами конституційно – процесуального права.

5. Принцип можливості оскарження процедури , відповідно до якого оскарження будь – якого рішення або дії гарантується Конституцією України. Таке оскарження може здійснюватися до вище стоячого органу або до суду, якщо законом не визначено інший порядок. При цьому оскаржити можна не тільки прийняте рішення, а й саму процедуру його прийняття. Слід зазначити, що не законність процедури переважно призводить до визнання протиправності прийнятого під час цієї процедури рішення, навіть якщо його зміст не суперечить закону.

6. Принцип процесуальної послідовності , який означає що правомірними має бути не тільки кожен окремий етап процесу, але ці етапи мають іти один за одним у послідовності, передбаченій законом.

7. Принцип імперативності процедури, згідно з яким кожне рішення має прийматися лише в установленому законом порядку. Альтернатива тут можлива лише у разі, коли це дозволяє сам закон.

8. Принцип недопустимості процесуальної аналогії. Так, будучи з дебільшого імперативним, конституційний процес не може допустити аналогію, оскільки, по – перше, наявність дозволу на аналогію може призвести до зловживання правами та обов язками тими суб єктами, які зацікавлені у прийнятті відповідного рішення у вигідному їм порядку, а , по – друге, кожна процедура у конституційному процесі розрахована на «обслуговування» конкретних матеріальних норм (наприклад , застосування норм референтного процесу не допустиме під час процесу набуття статусу біженця).

Щодо виділення інститутів конституційно – процесуального права України, то, з нашої точки зору, ними саме виступають визначені нами вище блоки суспільних відносин, що утворюють предмет конституційно – процесуального права України.

Однак існує також інша точка зору, щодо порушеного питання. Так, Л. С. Жакаєва зауважує, що існування у «чистому вигляді» процесуальних інститутів у конституційному праві є сумнівними. Може йтися про процесуальну складову конституційно – правового регулювання та про процесуальні норми, що мають прикладне значення щодо норм матеріального змісту; про переважання процесуальних норм у тому або іншому конституційно – процесуальному інституті.

Щодо конституційно – процесуальних норм(як різновиду процесуальних норм та первинних елементів конституційно – процесуальних інститутів), то їх призначенням є встановлення процедури реалізації визначених нормами конституційного права повноважень або конституційних прав та обов язків, а також процедури притягання до конституційно – правової відповідальності відповідних суб єктів. Таким чином, конституційно –процесуальні норми виконують службову роль стосовно норм матеріального конституційного права, будучи засобом їх здійснення.

Процесуальні норми конституційного права мають такі особливості:

1)їх цільовим призначення є забезпечення реалізації відповідної матеріальної норми конституційного права;

2)процесуальним нормам конституційного правіа відведено провідне місце порівняно з процесуальними нормами інших галузей права, бо на їх основі можуть прийматися процесуальні норми інших галузей;

3)процесуальні норми існують тільки у зв язку з відповідними матеріальними нормами, щодо яких вони виступають як вторинні;

4)конституційно – процесуальні норми є більш динамічними порівняно з матеріальними нормами. Як показує досвід, при незмінності матеріальних норм процесуальні норми можуть піддаватися неодноразовим змінам. Як на приклад можна навести норми, що діють і сфері виборчого права України;

5)ці норми не мають власної санкції;

6) за кількістю процесуальних норм більше , ніж матеріальних.

Отже, конституційно – процесуальні норми як нлемент системи конституційно – процесуального права є формально визначеним, встановленим чи санкціонованим українським народом або державою чи суб єктами місцевого самоврядування правило поведінки, яке регулює суспільні відносини, що є предметом конституційно – процесуального права і забезпечується всіма засобами впливу, передбаченими чинним законодавством. Це норми, що містять оптимальне право поведінки суб єктів конституційного права з метою реалізації ними матеріальних норм. При цьому потрібно звернути увагу на необхідність розмежування організаційних та процесуальних норм. Наприклад, положення організаційного характеру ч.2ст. 148 Конституції України про те, що Президент України , Верховна Рада України. Та з їзд суддів України призначають по 6 –ть суддів Конституційного Суду України, має матеріальний характер. Разом із тим, не всі організаційні норми є матеріальними. Процесуальними є тільки ті з них, які визначають порядок та процедуру застосування правових норм в організаційній діяльності.

Слід наголосити на наявній відмінності між матеріальними й процесуальними нормами конституційного права та інших галузей права(наприклад, кримінального та кримінально – процесуального права , цивільного та цивільно – процесуального тощо). Так , конституційно –правові процесуальні норми обслуговують не конституційно –правові матеріальні норми взагалі а конкретні матеріальні норми. Тому деякі вчені переконані, що стосовно конституційного права не можна порушувати питання про існування в ньому відокремлених процесуальних норм.

На думку О.В.Совгирі, наведена позиція могла вважатися слушною лише на етапі зародження конституційно – процесуального регулювання суспільних відносин. Так, наприклад, у 1993р. О.І. Степанюк зазначив, що процесуальні норми конституційного права неможливо і не доцільно виділяти в самостійну галузь права, оскільки вони органічно пов язані з матеріальними нормами конституційного права та недостатньо виражені в чинному законодавстві. Нині ж наявний масив конституційно – процесуальних норм дозволяє ставити питання про їх систематизацію за окремими інститутами, а у майбутньому – також про можливості їх об єднання у самостійну галузь конституційно – процесуального права, якій притаманні викладені вище особливості.

У літературі пропонується розмежовувати терміни «Конституційні процесуальні норми» та «конституційно – процесуальні норми» розуміючи під першими процесуальні норми, що містять у тексті Конституції, а під другими – усі норми, які належать до галузі конституційно – процесуального права, незалежно від того , де вони розміщені – у конституції, в законі,чи підзаконному акті. Вважаємо. Що таке розмежування не має практичного навантаження, однак через подібність назв може спричинити непотрібну плутанину. Отже, для характеристики особливого призначення процесуальних норм у масиві норм конституційного права достатньо виокремлювати конституційно – процесуальні норми, або норми конституційного процесуального права, що визначають порядок реалізації матеріальних конституційно – правових норм, які містять у джерелах конституційного права України.

Сфера дій конституційно – процесуальних норм та інститутів у конституційно – процесуальному праві різна. Деякі з них поширюються на всі конституційно – процесуальні правовідносини(наприклад, методи, принципи даної галузі тощо) та становлять Загальну частину конституційно – процесуального права. Інші ж регулюють лише окремі процесуальні відносини і є його Особливою частиною (наприклад, норми, якими врегульовано діяльність конкретних органів державної влади). Загальна та Особлива частина конституційно – процесуального права України являють собою єдину взаємообумовлену та інтегровану систему та не можуть існувати окремо.