2. Міжнародний досвід державного регулювання ксв.

Найбільш відомими є європейська та американська моделі соціального партнерства, що впливають на формування системи КСВ.

Щодо європейської моделі, то вона поділяється на два різновиди. Перший застосовується в країнах північної Європи (Бельгії, Норвегії, Швеції) і для нього характерна активна участь держави у регулюванні соціально-трудових відносин на всіх трьох рівнях. Другий різновид європейської моделі поширений у країнах Центральної Європи (Австрія, Німеччина, Франція, частково - Великобританія), і його особливістю є втручання держави у соціально-трудові відносини, при автономії підприємців та профспілок.

Виключну роль у встановленні європейської моделі КСВ зіграв самміт Європейського Союзу (Лісабон, 2000), присвячений проблемам зайнятості та економічним реформам. Голови держав та урядів 15 країн ЄС прийняли Спеціальне звернення стосовно питань КСВ, у якому наголошувалось, що «розширення соціальної відповідальності бізнесу є перспективним елементом економічних і соціальних реформ, додатковим ефектом від використання якого стане створення робочих місць і підвищення конкурентоспроможності компаній.»

Американська модель соціального партнерства характерна для США, Канади, Японії, країн Латинської Америки, а також англомовних країн Африки. У її основі лежить регулювання державою соціально-трудових відносин на рівні підприємства і у значно меншій мірі – на рівні галузі та регіону шляхом прийняття законодавчих та нормативних актів. У Канаді, зокрема, існує спеціальний стандарт КСВ – модель довершення якості та здорового робочого місця, що розвивалась на базі найкращих організацій і увібрала в себе найкращі досягнення американської, європейської та австралійської моделей. За виконання принципів КСВ вручаються премії. Організації, що отримали такі премії перевершують інші компанії у вартості акцій та інших показниках бізнесу.

Як бачимо, ці моделі мають як спільні риси, так і ряд відмінностей, зокрема, якщо соціальні програми американського бізнесу реалізуються через благодійні фонди, філантропію, то у Європі – через соціальні програми та бізнес-проекти; крім того, методи інформаційного супроводження заходів КСВ в США більш різносторонні; якщо у Європі популярний принцип колективної солідарності, то у США – індивідуалізм. Спільне: обидві моделі розвиваються в напрямку розширення соціальних програм; розміщення виробництва у країнах, що розвиваються; необхідність зниження податків, що буде додатковим фактором для культивування соціальної відповідальності серед представників бізнес-спільнот.

Українським компаніям, безперечно, необхідно долучатись до практики КСВ. Звісно, умови для розвитку бізнесу в Україні важко назвати сприятливими, і вражаючим є те, що нині в Україні є маловідомі компанії, які, змагаючись із обставинами, намагаються зробити свій бізнес по-справжньому етичним.

В ЄС питання щодо впровадження принципів КСВ вже давно набуло міждержавного значення. Його правову основу нині складають Декларація прав людини (1948р.), Пакт ООН про економічні, соціальні та культурні права (1966р.), 185 Конвенцій та понад 200 Рекомендацій МОП, Європейська соціальна хартія (1966р.), конституції та інші законодавчі акти країн.

Застосування світового досвіду КСВ (беручи до уваги середовище українського бізнесу) може стати важливим джерелом кластерів національної конкурентоспроможності при участі усіх зацікавлених сторін, а на мікрорівні значення КСВ важко перебільшити.

Одним із заходів, що зміг би істотно вплинути на кількісні параметри КСВ в Україні, є розробка та прийняття чіткої законодавчої бази, яка створювала б правові рамки соціально відповідальної поведінки та була націленою на його оптимізацію.