Тема 3. Формування відносин з працівниками на засадах корпоративної соціальної відповідальності План

1. Права людини і трудові практики як предмет КСВ.

2. Міжнародні стандарти прав людини (Загальна декларація прав людини, Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, Конвенція про права дитини).

3. Стандарти МОП і принципи Глобального Договору у сфері праці.

4. Гідна праця як предмет КСВ.

5. Європейські стандарти у сфері праці.

6. Особливості європейської моделі внутрішньої КСВ.

7. Законодавство України у сфері праці як основа КСВ у відносинах з працівниками.

8. Соціальний діалог і КСВ.

9. Кращі трудові практики та показники внутрішньої КСВ: вітчизняний і зарубіжний досвід.

10. Питання професійної етики.

1. Права людини і трудові практики як предмет ксв.

Корпоративна соціальна відповідальність містить надзвичайно важливий компонент дотримання прав людини, особливо у зв’язку з діяльністю на міжнародній арені та глобальними мережами постачальників. Це визнано і в міжнародних документах, таких як Тристороння декларація принципів стосовно багатонаціональних підприємств і соціальної політики МОП і Настанови ОЕСР для багатонаціональних підприємств.

Права людини – це дуже комплексне питання, пов’язане з політичними, правовими та моральними дилемами. Компанії стикаються зі складними питаннями, зокрема й такими: визначення меж відповідальності бізнесу та державної влади; моніторинг дотримання основних прав людини бізнес-партнерами; обрання підходу для роботи в країнах, де порушення прав людини є поширеним явищем.

Європейський Союз безпосередньо має зобов’язання в рамках своєї політики співробітництва гарантувати дотримання стандартів праці, захисту навколишнього природного середовища та прав людини, і стикається з серйозною проблемою забезпечення повної узгодженості між своєю політикою розвитку, торговельною політикою та стратегією розвитку приватного сектору в країнах, що розвиваються, зокрема через просування європейських інвестицій.

Ключова інновація Котонської угоди (Cotonou Agreement) – це визнання боротьби з корупцією «основоположним елементом» і відкрите посилання на корупцію як на головну проблему розвитку, котру необхідно розв’язувати. Серйозні випадки корупції, «включаючи хабарництво, що призводить до такої корупції», можуть стати підґрунтям для припинення співробітництва. Уведення статті про корупцію в цю угоду спрямоване не тільки на те, щоб подати чіткий недвозначний сигнал реципієнтам допомоги, а й на те, щоб сприяти прозорішим механізмам діяльності європейських інвесторів та інших гравців. ЄС і держави Африки, Карибського та Тихоокеанського басейнів, що підписали Ломейську конвенцію (Lomé Convention – ACP), узгодили конкретні процедури, які повинні застосовуватися у випадках прояву корупції (Стаття 9).

Під зростаючим тиском з боку неурядових організацій і груп споживачів компанії та галузі економіки все частіше приймають кодекси корпоративної поведінки, які охоплюють питання умов праці, дотримання прав людини та захисту навколишнього природного середовища. Особлива увага в таких кодексах поведінки приділяється субпідрядним організаціям і постачальникам. Компанії роблять це з різних причин, найчастіше для поліпшення свого корпоративного іміджу та зменшення ризиків негативної реакції споживачів. Утім кодекси корпоративної поведінки не є альтернативою національному, європейському й міжнародному законодавству та обов’язковим правилам: обов’язкові правила забезпечують дотримання мінімальних стандартів, що стосуються всіх, тоді як кодекси корпоративної поведінки та інші добровільні ініціативи можуть тільки доповнювати чинні закони і правила та сприяти досягненню вищих стандартів тими, хто їх проголосив.

Дедалі більше багатонаціональних компаній відкрито заявляють про зобов’язання з дотримання прав людини у своїх кодексах поведінки. Водночас усе більше число компаній з роздрібної торгівлі в Європі застосовують етичні стандарти виробництва до товарів, які вони імпортують. У 1998 році Представництво роздрібної, оптової та міжнародної торгівлі при ЄС (Eurocommerce) ухвалило Рекомендацію щодо соціальних умов закупівель, яка забороняє використання дитячої, примусової праці та праці ув’язнених, а також кілька прикладів кодексів поведінки, підписаних соціальними партнерами на європейському рівні, особливо в текстильній, швейній та торговельній галузях, які цілком схвалює Комісія.

Усе більшого визнання набуває той факт, що вплив діяльності компанії на дотримання прав людини стосовно своїх працівників і місцевих громад виходить за межі питання трудових прав. Це, наприклад, стосується випадків, коли в загрозливих ситуаціях компанії співпрацюють з державними органами безпеки щодо розслідування фактів порушення прав людини.

Уряд Великої Британії у співробітництві зі Сполученими Штатами створили робочу групу з представників провідних корпорацій нафтової, газової і вугільної промисловості та правозахисних неурядових організацій. Результатом її роботи стало ухвалення в грудні 2000 р. добровільних принципів щодо безпеки і дотримання прав людини для підприємств видобувної та енергетичної галузей.

Незважаючи на те, що добровільно ухвалені кодекси корпоративної поведінки сприяють просуванню міжнародних стандартів праці, їх дієвість залежить від належного впровадження та верифікації. Кодекси поведінки можуть, наприклад, поставити субпідрядників, які мають контракти з низкою різних багатонаціональних компаній, перед необхідністю дотримуватися багатьох різноманітних критеріїв стосовно заробітної плати, робочих годин та інших соціальних умов. Отже, кодекси поведінки мають ґрунтуватися на положеннях основних конвенцій МОП, як зазначено в Декларації МОП про фундаментальні принципи і права на робочому місці 1998 р. та Настановах ОЕСР для багатонаціональних підприємств, які поширюються на соціальних партнерів і партнерів з країн, що розвиваються, які приєдналися до зазначених конвенцій.

Кодекси корпоративної поведінки слід застосовувати на всіх рівнях організації та виробничого процесу. Повне розкриття інформації компаніями, зокрема для місцевих громад, як складова постійного діалогу з ними, є дуже важливим. Навчання для місцевих керівників, працівників і громад з питань упровадження положень кодексів корпоративної поведінки є так само необхідним. Більше того, слід робити акцент на «розвиваючому підході» – такому, що наголошує на необхідності постійного підвищення стандартів та вдосконалення самого кодексу. Що стосується дитячої праці, компанії повинні не просто дотримуватися букви конвенцій МОП, відмовляючись від роботи з підрядниками, які використовують дитячу працю, а й мають, наприклад, допомагати в розв’язанні проблем дитячої бідності через створення можливостей для дітей здобувати освіту.

Що стосується прав людини, усе ще є необхідність постійної верифікації того, чи дотримуються компанії положень проголошених кодексів поведінки. Процедуру верифікації слід розробляти і здійснювати, ретельно дотримуючись визначених стандартів і правил, що мають застосовуватися до організацій і осіб, які проводять так званий соціальний аудит.

Моніторинг, що має здійснюватись разом з такими зацікавленими сторонами, як державні органи влади, профспілки та неурядові організації, є дуже важливим для забезпечення кредиту довіри до кодексів корпоративної поведінки. Баланс між схемами внутрішньої та зовнішньої верифікації може підвищити результативність витрат, особливо для підприємств малого й середнього бізнесу. Насамкінець необхідно забезпечувати більшу прозорість і вдосконалювати механізми звітності в кодексах корпоративної поведінки.

15 січня 1999 р. Європейський парламент ухвалив Резолюцію про «Стандарти ЄС для європейських підприємств, які працюють у країнах, що розвиваються: до Європейського кодексу корпоративної поведінки», що закликає до вироблення єдиного Європейського кодексу корпоративної поведінки, який дасть змогу більшою мірою стандартизувати добровільні кодекси корпоративної поведінки на основі загальноєвропейських стандартів і створити Європейську моніторингову платформу, яка міститиме положення про процедури оскаржень та механізми виправлення ситуації.

2. Міжнародні стандарти прав людини (Загальна декларація прав людини, Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права, Міжнародний пакт про громадянські і політичні права, Конвенція про права дитини).

Конвенція про захист прав людини і основоположних свобод сьогодні на повних підставах оцінюється як одне з найбільших досягнень Ради Європи. Вона являє собою фундаментальну основу всього комплексу міжнародно–правового регулювання в галузі прав і свобод людини, її законних інтересів та потреб.

У результаті глибинних демократичних перетворень, що відбулися на Європейському континенті на тлі Другої світової війни, у 1949 році була заснована Рада Європи - міжнародна регіональна організація європейських держав, які проголосили своєю метою розширення демократії, зближення усіх народів Європи, захист прав людини, співробітництво з основних питань права, культури, освіти, інформації, охорони навколишнього середовища.

Від самого початку діяльності Ради Європи принцип поваги прав людини став одним з наріжних каменів цієї організації. Рада Європи забезпечує високі стандарти захисту прав людини в державах-членах насамперед завдяки дії Конвенції. Вона була підписана 4 листопада 1950 року десятьма європейськими державами в Римі. Ця Хартія прав людини стала фундаментом усього комплексу міжнародно–правового регулювання в галузі прав людини, її законних інтересів та потреб, відправною точкою на шляху цивілізованих європейських держав до втілення в життя загальнолюдських цінностей.

Актом міжнародного визнання України як демократичної правової держави став вступ нашої країни 9 листопада 1995 року до Ради Європи та ратифікація Верховною Радою Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод та Протоколів до неї.

З часу набрання чинності Конвенцією було прийнято 11 Протоколів, які стали її невід’ємною частиною. Протоколи розширили діапазон гарантованих прав і свобод людини та вдосконалили механізм їх захисту.

Саме завдяки ефективному забезпеченню прав особи, що зокрема передбачає право на індивідуальне звернення за захистом порушених прав, Конвенція стала першим міжнародним правовим документом, спрямованим на захист широкого спектра громадянських та політичних прав.

Конвенція та Протоколи до неї за юридичною природою є обов’язковим міжнародним правовим договором, який запровадив систему наднаціонального контролю за дотриманням прав людини на внутрішньодержавному рівні.

Права й свободи, передбачені Конвенцією, обіймають найважливіші сторони життя особи і мають громадянську, політичну, економічну та соціальну спрямованість. Головні з них – право на життя, свободу, особисту недоторканність особи, вільне пересування, свободу думки, совісті, релігії, виявлення поглядів, мирних зборів й асоціацій, право на створення сім’ї, повагу до особистого і сімейного життя, право на справедливий судовий розгляд, мирне володіння майном, заборона дискримінації, катувань, рабства та примусової праці, неприпустимість покарання без закону.

Разом з тим Конвенція встановлює, що з метою захисту інтересів держави, національної безпеки, економічного добробуту, здоров’я та моралі суспільства, прав і свобод інших людей чи запобігання злочинам або заворушенням країни-учасниці можуть обмежувати права людини, проголошені Конвенцією. Однак таке право держав також не є абсолютним, і за жодних обставин не можуть бути порушені зобов’язання держави поважати право особи на життя, обов’язки щодо заборони катувань, рабства, неприпустимості зворотної дії закону.

Ключова роль у забезпеченні чіткого і дієвого контролю за реалізацією державами - учасницями Конвенції взятих на себе зобов’язань щодо забезпечення прав та основних свобод людини належить Європейському Суду з прав людини (далі – Європейський суд). Саме ця судова інституція забезпечує гарантії прав людини, є контрольним механізмом, закладеним Конвенцією, дотримання державами-учасницями її положень, упровадження норм і принципів у рамки національних правових систем.

Європейський суд функціонує на постійній основі з метою забезпечення виконання Високими Договірними Сторонами зобов’язань за Конвенцією. Його юрисдикція визнана обов’язковою всіма державами-учасницями й поширюється на всі спори, що пов’язані із застосуванням і тлумаченням норм Конвенції та Протоколів до неї в національних правових системах.

Місцезнаходженням Європейського суду є м. Страсбург (Франція). Засідання Європейського суду проводяться в Палаці Прав Людини. Організація його діяльності, Правила процедури, порядок здійснення реєстрації заяв, їх розгляду, винесення рішень установлені Конвенцією та Регламентом Європейського суду.

Європейський суд виносить свої рішення, керуючись нормами Конвенції і практикою застосування своїх попередніх рішень.

Рішення Європейського суду є обов’язковими для держав - учасниць Конвенції. Контроль за їх виконанням паралельно із Європейським судом здійснює Комітет Міністрів Ради Європи. Крім того, на запит Комітету Міністрів Європейський суд надає консультативні висновки з питань права щодо тлумачення і застосування норм Конвенції.

Україна зі вступом до Ради Європи 9 листопада 1995 року, ставши повноправним її членом, підписала Конвенцію. З набранням Конвенцією чинності для України, після її ратифікації Верховною Радою 17 липня 1997 року наша держава визнала для себе обов’язковою юрисдикцію Європейського суду. В Україні було запроваджено механізм гармонізації правової системи нашої держави з нормами й стандартами Ради Європи.

Наближення національної системи захисту прав людини до загальноєвропейської практики надало всім, хто перебуває під юрисдикцією України, право на звернення до Європейського суду в разі порушення нашою державою, її органами, посадовими особами норм Конвенції, положення якої визнані обов’язковими на території України. Це право передбачено ст. 55 Конституції нашої держави, яка надає можливість звернення за захистом своїх порушених прав до судових установ міжнародних організацій після використання особою національних засобів захисту.

Згідно зі статями 34, 35 Конвенції Європейський суд приймає заяви (скарги) від окремих заявників, груп осіб, неурядових організацій, окремих держав про порушення положень Конвенції країнами, що визнали юрисдикцію Європейського суду.