25

Лекція № фінансові інвестиції та специфіка їх здійснення

Цілі лекції:

• визначити сутність фінансових інвестицій;

• розглянути та охарактеризувати основні види цінних паперів, які мають інвестиційні властивості;

• розкрити особливості оцінки інвестиційних властивостей окремих фон­дових інструментів;

• з'ясувати загальну методику визначення та оцінки інвестиційних власти­востей цінних паперів.

Сутність фінансових інвестицій

У період розвитку ринків цінних паперів підвищується роль останніх у функціонуванні інвестиційного механізму. Проте, ефективність ринку цін­них паперів залежить від того, наскільки ефективно працюють фінансовий, інвестиційний та інші ринки, від роботи емітентів, економічної стабільності та багатьох інших факторів.

У економіці ринкового типу інвестиції реалізуються через застосування інструментів ринку цінних паперів шляхом емісії цінних паперів з відпо­відними властивостями (фінансові інвестиції), або через безпосереднє при­дбання активів (реальні інвестиції).

Використання інструментів ринку цінних паперів має перевагу над ре­альним насамперед, у зв'язку з їх більшою ліквідністю. З іншого боку, різні за номіналом цінні папери дозволяють залучати різні за величиною інвести­ційні ресурси, розширюючи коло можливих учасників населенням з їх осо­бистими заощадженнями, що у свою чергу сприяє зменшенню залежності від зовнішніх джерел фінансування.

Оскільки інвестиції слід розглядати як категорію розширеного відтво­рення, що містить предмет вкладень (що вкладати), об'єкт вкладень (куди вкладати) і мету здійснення інвестування, таким чином фінансові інвестиції - це вкладення капіталу (коштів чи інших ресурсів) у фінансові активи, тобто фондові та грошові фінансові інструменти, статутні капітали юридичних осіб з метою отримання у майбутньому вигід, зокрема у вигляді частини прибутку (доходу), зростання вартості капіталу і/або часткового чи повного контролю над діяльністю. Серед цих об'єктів превалюють цінні папери суб'єктів гос­подарської діяльності та держави, інакше кажучи, це, здебільшого, вкладен­ня у цінні папери. Разом з тим, частина суб'єктів господарювання за своєю організаційно-правовою формою створені не у формі акціонерних товариств, тому останнім часом також дедалі активніше використовуються операції з формування та переуступки частин їх статутних капіталів та паїв. Економічне значення фінансових інвестицій полягає в наданні змоги ін­вестору реалізувати свою стратегію на фінансовому ринку. Вирішення цього завдання здійснюється через використання певних видів фінансових інстру­ментів у складі інвестиційного портфеля, бо вони є інструментами саме фі­нансового інвестування, оскільки передбачають одержання доходів (у вигля­ді процентів, дивідендів, курсової різниці, приросту курсової вартості або частини прибутку підприємства).

Інвестування вільних коштів у цінні папери передбачає різні цілі. Основні з них - одержання у перспективі прибутку від інвестицій; перетворення віль­них заощаджень у високоліквідні цінні папери, встановлення офіційних від­носин чи контролю над підприємством-емітентом.

Зазвичай розрізняють три основні типи фінансових активів: з фіксованим доходом, звичайні акції та похідні цінні папери. Держатель цінних паперів з фіксованим доходом або твердо процентних паперів отримує періодичні по­стійні платежі або платежі, розраховані за певною формулою. Наприклад, умови випуску облігації можуть передбачати виплати фіксованих процентних платежів щороку (облігації з фіксованим доходом), або виплати за плаваючою ставкою, розрахованою виходячи зі зміни ставки за казначейськими векселями плюс певна маржа, за виключенням випадку оголошення позичальника бан­крутом (облігації зі змінним доходом). Виплати за такими паперами фіксовані або визначені формулою, тому результат інвестування в цінні папери з фіксо­ваним доходом зазвичай менше пов'язаний з фінансовим станом емітента.

Твердо процентні папери надають інвесторам різноманіття термінів та умов виплат доходу. Грошовий ринок охоплює цінні папери з фіксованим до­ходом, які є короткостроковими, високоліквідними та найменш ризиковими, наприклад, казначейські векселі США або банківські депозитні сертифікати. На відміну від грошового, ринок капіталу в частині інструментів з фіксованим доходом включає такі цінні папери, як казначейські облігації, а також облігації, емітовані урядами та корпораціями. Ці зобов'язання розподіляються за ступе­нем ризику дефолту від найменш ризикованих (казначейські зобов'язання) до відносно ризикових (високодоходні або «сміттєві» облігації»).

На відміну від цінних паперів з фіксованим доходом, звичайні акції за­свідчують право їх власника на частку власності в активах корпорації. Для держателів звичайних акцій не передбачено жодних заздалегідь передбаче­них виплат. Якщо фірма успішна, то вартість акцій зростає. Таким чином, результат інвестицій в акції безпосередньо пов'язаний з результатами роботи корпорації та ефективністю використання її реальних активів. Тому інвести­ції а акції більш ризиковані, ніж в цінні папери з фіксованим доходом.

Нарешті, похідні цінні папери або деривативи, такі як опціони, свопи та ф'ючерси, передбачають виплати, величина яких визначається вартістю ін­ших активів, зокрема, акцій та облігацій. Похідні цінні папери називаються так, тому, що їх вартість походить від цін інших фінансових активів. Похідні цінні папери стали значною частиною інвестиційного бізнесу. Одна з функ­цій цих паперів, і навіть, головна - страхування ризиків або переміщення їх в іншу сторону. Таке переміщення використовується для управління ризиками і здебільшого використовується у спекулятивних цілях.

Поділ фінансових інвестицій на довгострокові та поточні не має чітко визначених законодавчих критеріїв. Однак, придбані цінні папери залежно від мети інвестування, терміну перебування на підприємстві та ліквідності поділяють на довгострокові та поточні фінансові інвестиції (рис. 1). Таке розмежування інвестицій на сьогодні суттєве, тому що вони по-різному відо­бражаються в обліку і звітності.

Рис. 1. Види фінансових інвестицій підприємства

Чіткого визначення критеріїв такого розподілу інвестицій у національних П(С)БО немає, тому під час вибору методів первісної та подальшої їх оцінки в обліку та звітності керуються пунктами 17 та 33 П(С)БО 2, в яких зазна­чається, що у балансі за рядком "Довгострокові фінансові інвестиції" відо­бражаються фінансові інвестиції на період понад один рік, а також всі інвес­тиції, які не можуть бути вільно реалізовані в будь-який момент, а за рядком "Поточні інвестиції" відображають фінансові інвестиції терміном, що не пе­ревищує одного року, які можуть бути вільно реалізованими в будь-який мо­мент (окрім інвестицій, які є еквівалентами грошових коштів).

Довгострокові інвестиції поділяються на:

• інвестиції, що утримуються підприємством до їх погашення;

• інвестиції в асоційовані та дочірні підприємства;

• інвестиції у спільну діяльність зі створенням юридичної особи контроль­ними учасниками;

• інші фінансові інвестиції.

Поточні фінансові інвестиції, в свою чергу, поділяються на еквіваленти грошових коштів та інші поточні фінансові інвестиції.

Визначення еквівалентів грошових коштів передбачено П(С)БО 2, проте воно не дає чіткої відповіді, які ж саме інвестиції слід відносити до еквіва­лентів. У такому разі слід послатися на п. 7 МСБО "Звіт про рух грошових коштів", у якому зазначається, що інвестиції можуть бути класифіковані як еквіваленти, якщо вони:

• вільно конвертуються у відому суму грошових коштів;

• характеризуються незначним ризиком зміни вартості;

• мають короткий строк погашення, наприклад протягом трьох місяців.

Як правило, еквіваленти грошових коштів утримуються для погашення

короткострокових зобов'язань, а не для інвестиційних цілей. Інші поточні фінансові інвестиції - це:

• інвестиції, терміном менше одного року (крім еквівалентів грошових кош­тів);

• інвестиції в асоційовані і дочірні підприємства, які придбані і утриму­ються для продажу протягом 12 місяців;

• інвестиції у спільну діяльність, які придбані і утримуються з метою їх по­дальшого продажу протягом 12 місяців.

Основою фінансових інструментів є цінні папери - документи встанов­леної форми з відповідними реквізитами, що посвідчують грошові або інші майнові права, визначають взаємовідносини особи, яка їх розмістила (ви­дала), і власника, та передбачають виконання зобов'язань згідно з умовами їх розміщення, а також можливість передачі прав, що випливають із цих документів, іншим особам. За своєю природою вони засвідчують право во­лодіння або відносини позики між особою, яка їх випустила, та їх власни­ком і передбачають, як правило, виплату доходу у вигляді дивідендів або процентів.

Цінні папери бувають іменними чи на пред'явника, з вільним чи обмеже­ним колом обігу, у паперовій чи іншій матеріалізованій або нематеріалізованій формі (у формі записів на рахунках у системі електронного обігу цінних паперів). Цінні папери за порядком їх розміщення (видачі) поділяються на емісійні та неемісійні. Переважна кількість цінних паперів випускається у нематеріалізованій формі.

На сьогодні у світі спостерігається значна кількість цінних паперів, які мають різне призначення, дохідність, ризики, можливості вільного обігу то­що. Найбільш розповсюдженими є:

• цінні папери, конвертовувані в готівку - чеки, прості векселі тощо;

• товарні цінні папери - накладні, коносаменти, складські сертифікати тощо;

• дохідні цінні папери - акції, облігації, депозитні сертифікати тощо;

• деривативні цінні папери - фінансові ф'ючерси, опціони;

• бенефіціарні цінні папери - інвестиційні трасти, позикові трасти;

• інші цінні папери.

Здебільшого саме дохідні цінні папери є такими, що допускаються до обі­гу та вільно обертаються на ринку цінних паперів.

Всі цінні папери можуть випускатися як іменні, на пред 'явника або ор­дерні. За іменними цінними паперами, права, посвідчені ним, належать без­посередньо особі, зазначеній у цінному папері. Вони не підлягають передачі, або передаються шляхом передавального запису, який засвідчує перехід прав за цінним папером до іншої особи (індосамент). Цінні папери, випущені на пред 'явника обертаються вільно, а права посвідчені цим цінним папером, на­лежать його пред'явникові. Права, посвідчені у ордерному цінному папері на­лежать особі, зазначеній у цінному папері, яка може сама здійснити ці права або призначити своїм розпорядженням (наказом) іншу уповноважену особу.

Емісійні цінні папери - цінні папери, що посвідчують однакові права їх влас­ників у межах одного випуску стосовно особи, яка бере на себе відповідні зо­бов'язання (емітент). До емісійних цінних паперів належать: акції; облігації підприємств; облігації місцевих позик; державні облігації України; іпотечні сер­тифікати; іпотечні облігації; сертифікати фондів операцій з нерухомістю (серти­фікати ФОН); інвестиційні сертифікати; казначейські зобов'язання України.

Цінні папери, що не належать згідно Законом до емісійних цінних папе­рів, можуть бути визнані такими Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку, якщо це не суперечить спеціальним законам про ці групи та/або види цінних паперів.

Форма випуску (форма існування) цінних паперів визначається за рішен­ням емітента про випуск цінних паперів, затверджується Державною комісі­єю з цінних паперів та фондового ринку при реєстрації емісії та є підставою для прийняття їх на обслуговування Національною депозитарною системою. Відповідно до Закону України "Про національну депозитарну систему та особливості електронного обігу цінних паперів в Україні" №710/97-ВР від 10.12.97 р. основними формами цінних паперів можуть бути:

• бездокументарна форма цінних паперів - здійснений зберігачем обліко­вий запис, який підтверджує права власності на цінний папір. У разі емісії цінних паперів у даній формі емітент оформлює і передає на зберігання в обраний депозитарій глобальний сертифікат - документ, оформлений на весь випуск цінних паперів у бездокумнтарній формі, який підтверджує право на здійснення операцій з цінними паперами цього випуску в Наці­ональній депозитарній системі;

• документарна форма цінних паперів - паперова форма цінного паперу, що містить реквізити відповідного виду цінного паперу певної емісії, дані про кількість цінних паперів та засвідчує сукупність прав, наданих цими паперами. Випуск у цій формі здійснюється емітентом шляхом виготов­лення сертифікатів, які випускаються з урахуванням вимог, визначених Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку.

Слід визначити, що найбільш типовими видами цінних паперів, які ви­пускаються і знаходяться в обігу на ринках цінних паперів різних країн сві­ту, є такі види: акції, облігації, депозитні сертифікати, векселі, інвестиційні сертифікати. В деяких країнах Східної Європи, СНД, включаючи Україну, до категорії цінних паперів відносять приватизаційні папери. Як правило, в більшості країн контракти щодо цінних паперів, опціони та ф'ючерси не роз­глядаються як цінні папери, їх називають «контракти з цінними паперами» або «похідними інструментами». У вітчизняній літературі для їх визначення часто користуються іншомовними термінами: «деривативи» або «деривацій­ні інструменти». Відповідно до Закону України «Про цінні папери та фон­довий ринок» № 3480-ІУ від 23.02.2006 р. в Україні у цивільному обороті можуть бути такі групи цінних паперів.

1. Пайові цінні папери - цінні папери, які посвідчують участь їх власни­ка у статутному капіталі (крім інвестиційних сертифікатів), надають влас­нику право на участь в управлінні емітентом і отримання частини прибутку, зокрема у вигляді дивідендів, та частини майна у разі ліквідації емітента. До пайових цінних паперів відносяться: а) акції; б) інвестиційні сертифікати.

Ці інструменти надають право власності, тобто емітент не несе зобов'я­зань повернути кошти, інвестовані в його діяльність, але вони засвідчують участь у статутному капіталі, надають їх власникам право на участь в управ­ління справами емітента та одержання частини прибутку у вигляді дивіден­дів та/або частини майна при ліквідації емітента.

Інвестиції цієї групи характеризуються тим, що вони:

• засвідчують право власності підприємства на частку у статутному капіта­лі емітента корпоративних прав;

• виступають у вигляді пайових цінних паперів (акцій) або внесків до ста­тутного капіталу інших підприємств;

• мають необмежений термін обігу;

• утримуються підприємством з метою отримання доходу за рахунок диві­дендів або придбані з метою перепродажу чи отримання доходу за раху­нок зростання їх ринкової вартості.

2. Боргові цінні папери - цінні папери, що посвідчують відносини пози­ки і передбачають зобов'язання емітента сплатити у визначений строк кошти відповідно до зобов'язання. До боргових цінних паперів відносяться:

а) облі­гації підприємств;

б) державні облігації України;

в) облігації місцевих позик;

г) казначейські зобов'язання України;

д) ощадні (депозитні) сертифікати;

е) векселі.

Ці інструменти не надають права власності, тобто, емітент несе зобов'я­зання повернути інвестовані в його діяльність кошти у визначений термін, але не надають їх власникам право на участь в управлінні справами емітента.

До цієї групи належать інвестиції, які:

• мають боргову природу;

• виступають як боргові цінні папери (облігації);

• утримуються підприємством до їх погашення з метою отримання доходу у вигляді процентів або придбані з метою перепродажу й отримання до­ходу за рахунок зростання ринкової вартості інвестицій;

• мають установлений термін обігу

3. Іпотечні цінні папери - цінні папери, випуск яких забезпечено іпо­течним покриттям (іпотечним пулом) та які посвідчують право власників на отримання від емітента належних їм коштів. До іпотечних цінних паперів відносяться: а) іпотечні облігації; б) іпотечні сертифікати; в) заставні; г) сер­тифікати сертифікати фондів операцій з нерухомістю (сертифікати ФОН);

4. Приватизаційні цінні папери - цінні папери, які посвідчують право власника на безоплатне одержання у процесі приватизації частки майна дер­жавних підприємств, державного житлового фонду, земельного фонду.

5. Похідні цінні папери - цінні папери, механізм випуску та обігу яких пов'язаний з правом на придбання чи продаж протягом строку, встановлено­го договором, цінних паперів, інших фінансових та/або товарних ресурсів.

Механізм обігу похідних цінних паперів пов'язаний із пайовими, борго­вими цінними паперами, іншими фінансовими інструментами чи правами щодо них. Тобто, це стандартні документи, що засвідчують право та/або зо­бов'язання придбати або продати базовий актив на визначених умовах у май­бутньому. Цю групу формують деривативи, а саме: форвардні (ф'ючерсні) контракти, опціони, варанти.

6. Товаророзпорядчі цінні папери - цінні папери, які надають їхньому держателю право розпоряджатися майном, вказаним у цих документах. До цих документів належать коносаменти, складські розписки, штурманські розписки та ін.

Разом з тим, не всі з визначених інструментів ринку цінних паперів мо­жуть розглядатися як такі, що мають інвестиційну природу. Насамперед, це пов'язано з тим, що не всі вони задовольняють одночасно всім ознакам ін­вестицій, зокрема, приносять вигоди у майбутньому при одночасному забез­печенні процесу розширеного відтворення. Зокрема, всі похідні цінні папери емітуються виключно з метою хеджування ризиків, пов'язаних з утриман­ням певних активів, а тому спроможні приносити прибутки від операцій з ними, але метою їх емісії не є забезпечення розвитку.

Так само, не всі інструменти групи боргових цінних паперів можуть роз­глядатися як інвестиційні цінні папери. Зокрема, досить обмежено вигляда­ють інвестиційні властивості векселів, оскільки сам вексель - це безумовне зобов'язання виконати платіж у встановлений в ньому термін, основною ме­тою емісії якого є забезпечення виконання платіжних зобов'язань в установ­лені терміни.

Особливістю розгляду інвестиційних цінних паперів саме з позицій об'єктів інвестицій є здебільшого первинний ринок цінних паперів, тоді як вторинний ринок цінних паперів забезпечує отримання вигод від операцій з цінними паперами спекулятивного характеру на рівні посередників. Хо­ча частково можна стверджувати про роль вторинного ринку у забезпеченні процесу розширеного відтворення за рахунок акумуляції вільних коштів та перерозподілу їх у відповідні напрями.

Таким чином інвестиційними цінним паперами доцільно визначити та­кі інструменти ринку цінних паперів, які емітуються з метою подальшого розвитку емітента, забезпечують процес розширеного відтворення та дають можливість інвестору отримувати вигоди від здійсненого за його кошти при­росту капіталу емітента. До таких цінних паперів доцільно відносити: акції, корпоративні та державні облігації, казначейські зобов'язання уряду, інвес­тиційні сертифікати, ощадні сертифікати.

Характеристика основних видів інвестиційних цінних паперів

Акції як об'єкт інвестування

Акції - це титули власності, тобто вони засвідчують власність на пев­ну частку активів акціонерного товариства. Акція як категорія вартості не прив'язана до конкретної споживчої вартості активів товариства, тому лікві­дувати актив у наступальному вигляді власник акції не може.

Більш широко визначається поняття в законі України "Про цінні папе­ри та фондовий ринок", згідно з яким акція - іменний цінний папір, який посвідчує майнові права його власника (акціонера), що стосуються акціо­нерного товариства, включаючи право на отримання частини прибутку ак­ціонерного товариства у вигляді дивідендів та право на отримання частини майна акціонерного товариства у разі його ліквідації, право на управління акціонерним товариством, а також немайнові права, передбачені Цивільним кодексом України та законом, що регулює питання створення, діяльності та припинення акціонерних товариств. Крім того основним правом акціонера є першочергове право на купівлю (підписку на акції) акцій нової емісії.

Емітентом акцій є тільки акціонерне товариство, яке їх розміщує. Згідно з законодавством України емітент має право розміщувати лише іменні акції. Емітент самостійно приймає рішення про розмір його статутного капіталу, та про те, на скільки рівних часток він буде поділений. При цьому емітент по­винен враховувати встановлені законодавством обмеження, що стосуються мінімальних розмірів статутного фонду, якщо вони існують. Власник акції є власником майна, грошових засобів, цінних паперів, а також майнових та немайнових прав, що належать емітенту на правах власності. Конкретно-па­йова участь акціонера означає не тільки те, що йому належить певна частка статутного фонду емітента, а й те, що йому належить пропорційна цій долі частка вище перерахованої власності емітента, що була ним накопичена у процесі господарської діяльності. Акція має номінальну вартість, установ­лену в національній валюті. Мінімальна номінальна вартість акції не може бути меншою, ніж одна копійка.

Випускаючи акції, емітент має на меті: 1) забезпечення новому підприємству стартового капіталу, що необхідний для початку його діяльності; 2) залучення додаткових грошових коштів під час функціонування підпри­ємства; 3) обмін старих акцій при злитті з іншим підприємством.

Незалежно від форми внесеного вкладу, вартість акції виражається у гривнях, підприємства, установи і організації можуть придбати акції за кош­ти, що надходять у їх розпорядження після сплати податків та процентів за банківський кредит.

Акції видаються покупцю тільки після повної оплати їх вартості. АТ може викуповувати в акціонера акції, що належать йому, для їх наступного пере­продажу, розповсюдження серед своїх працівників або анулювання. Ці акції повинні бути реалізовані або анульовані в строк не більше одного року. Про­тягом зазначеного періоду розподіл прибутку, а також голосування і визна­чення кворуму на загальних зборах акціонерів здійснюється без врахування придбаних акціонерним товариством власних акцій. Можна одержати доходи від операцій з акціями за рахунок таких дже­рел:

1) дивідендні виплати;

2) підвищення ринкової вартості цінних паперів;

3) збільшення кількості акцій у результаті їх дроблення (спліт).

Дивіденди на акції виплачуються з прибутку, що залишається у його роз­порядженні після сплати встановлених законодавством податків, інших пла­тежів у бюджет та процентів за банківський кредит, за підсумками року в порядку, передбаченому статутом акціонерного товариства. У випадку, коли прибуток відповідного року є недостатнім, дивіденди на привілейовані акції виплачуються з резервного фонду. Якщо розмір дивідендів, що виплачують­ся акціонерам на прості акції, перевищує розмір дивідендів на привілейовані акції власникам останніх може здійснюватися доплата до розміру дивіден­дів, виплачених іншим акціонерам. Порядок використання "переважаючого права" на одержання дивідендів визначається статутом акціонерного това­риства. Дивіденди можуть сплачуватися не тільки у вигляді готівки (30-70% розміру доходів товариства), але й додаткових акцій або продукції компанії. Хоча останній тип виплати дивідендів зустрічається дуже рідко. Оподатку­вання доходів з цінних паперів здійснюється відповідно до чинного законо­давства України.

Акції переважно класифікуються за такими ознаками: за особливостями реєстрації та обігу (іменні, на пред'явника), за характером зобов'язань емі­тента (прості, привілейовані), за регіональною належністю емітента (акції національних та іноземних еметінтів), а залежно від функцій, які вони вико­нують, можуть бути й інші їх види.

Кожна з видів акцій має свої особливості, які дають загальний орієнтир інвестору щодо вибору їх з урахуванням інвестиційної стратегії та відношен­ня до ризику. Але головним завданням є оцінка інвестиційних властивостей конкретних акцій, яка являє собою комплексний аналіз емітента та визначен­ня кількісних й якісних параметрів самої акції.

Випуск акцій здійснюється в таких випадках:

- при акціонуванні, заснуванні акціонерного товариства для формування статутного капіталу; мета - забезпечити початковий капітал при розши­ренні господарської діяльності;

- при залученні додаткових фінансових ресурсів у процесі господарської діяльності; мета - додатково мобілізувати капітал для збільшення статут­ного фонду;

- при реорганізації компанії в акціонерне товариство чи для обміну з ме­тою злиття з іншою компанією.

Сукупність прав та обов'язків емітента та утримувача акцій (власника), а також інвестиційна привабливість цього цінного паперу додатково визна­чається його видом, який можна ідентифікувати залежно від основних ознак класифікації.

1. Умови реєстрації та обігу. Дана ознака визначає особливості ведення ре­єстру акціонерів емітента. За цією ознакою акції поділяють на іменні та

на пред'явника.

Іменна акція

Іменна акція являє собою цінний папір, на бланку якого зазначається ім'я його власника. При випуску таких акцій емітент повинен завести книгу ре­єстрації іменних акцій, в яку заносяться відомості про їх власників - реаль­них чи номінальних. У книзі реєстрації зазвичай вказуються кількість і номери акцій, їх вид та приналежність до конкретного інвестора. Якщо право власності на зазначе­ну акцію переходить до іншого інвестора, то в книзі реєстрації повинні бути вказані відповідні зміни. Книгу може вести сам емітент, але лише в тому ви­падку, якщо кількість власників іменних паперів не перевищує 500; ця функ­ція також може передаватися іншим установам - незалежним реєстраторам або депозитаріям. Іменні акції - це як сертифікаційні, так й електронні цінні папери. При зміні власності на такі акції емітент може вилучити акцію, в якій вказане ім'я попереднього інвестора, і видати нову, вказавши в ній ім'я останнього (при електронній формі змінюється запис про зміну власника і видається переда­вальне доручення та ін.). Однак емітент може зробити інакше. На звороті бланку акції він може вказати ім'я нового власника і дату здій­снення передачі, завірені підписом уповноваженої особи та печаткою емі­тента. У будь-якому разі перехід такої акції до іншого власника фіксується в реєстрі акціонерів.

Акція на пред'явника

Акція на пред'явника може випускатися як в паперовій, так і в безпаперовій формі. Коли вона випускається в паперовій формі, то на її бланку ім'я власника не вказується. Якщо ж вона випускається у вигляді комп'ютерно­го запису, то у файлі електронного депозитарію напроти прізвища власника просто зазначається кількість акцій. Такі акції вільно обертаються на ринку Емітент, що випустив акції на пред'явника, може не знати в кожен по­трібний момент, хто є його акціонером та якою кількістю його акцій володі­ють конкретні інвестори. Перехід таких акцій із власності одних інвесторів у власність інших не вимагає, щоб на бланку фіксувалась дата переходу права власності, ставилися підпис уповноваженої особи та печатка емітента. Виплата дивідендів на дані акції здійснюватиметься особі, котра пред'я­вить належні їй акції або відповідний документ депозитарію про те, що цьо­му інвестору належить певна кількість акцій і вони знаходяться на збережен­ні в депозитарії. Якщо акції на пред'явника випущені у вигляді електронних цінних папе­рів, то емітент повідомляє про розміри дивідендів депозитарію, який, спи­раючись на показники файла акціонерів, проводить виплату дивідендів. У ряді випадків депозитарій може видавати документи, що підтверджують на­явність акцій у власності конкретних інвесторів, за якими останні можуть отримати грошові засоби в емітента. Існують також схеми, коли вся сума ди­відендів перераховується депозитарію, а той перераховує конкретні дивіден­ди на банківські рахунки інвесторів. У цьому випадку інвестори отримують свої дивіденди в банку.

2. Регіональна належність емітента визначає територію обігу акцій по відношенню до території здійснення реєстрації емітента. Вітчизняними акціями є такі акції, які випущені і знаходяться в обігу на території держави, де здійснена державна реєстрація емітента. По відношен­ню до інших держав, на території яких укладатимуться угоди з приводу ак­цій даного емітента, вони будуть іноземними акціями. Наприклад, емітент, головний офіс якого знаходиться в Україні та який внесений в український державний секторі юридичних осіб, випустив акції, частина яких знаходить­ся в обігу в Україні, а також за її межами. Ті акції, що перебувають в обігу на українському ринку цінних паперів, є вітчизняними; ті ж, які знаходяться в обігу на іноземних ринках, будуть по відношенню до останніх іноземними. З іншого боку, коли центральний офіс емітента знаходиться в будь-якій іно­земній країні і в цій країні емітент занесений до державного реєстру, то його акції, якщо вони перебувають в обігу на території України, є іноземними.

3. За умовами продажу акції поділяють на звичайні, пільгові, платні та преміальні. Звичайні акції можуть продаватися за номіналом чи ринковою ціною, то­ді як пільгові продаються емітентом покупцям за пільговими цінами. Платними акціями називаються акції, які продаються емітентом безпо­середньо або через, посередників у власність інвесторів. Емітент здійснює продаж акцій при їх випуску. Інвестор, купуючи акції, сплачує їх вартість. Законодавство України, як і законодавство інших країн, припускає можли­вість оплати вартості акцій, що випускаються, грошовими коштами, майном та немайновими правами, цінними паперами. З метою збільшення статутного капіталу емітент може здійснювати до­даткові випуски акцій. Акції додаткового випуску (преміальні акції) також можуть продаватися або акціонерам, або новим інвесторам. Однак, бувають випадки, коли емітент приймає рішення про капіталізацію частини свого не­розподіленого прибутку за декілька років. Тобто на певну суму вказаного прибутку додатково випускається відповідна кількість акцій за номінальною вартістю, що дорівнює номінальній вартості раніше випущених акцій. При цьому кошти нерозподіленого прибутку перетворюються в частину статутно­го капіталу (капіталізуються) та зараховуються як оплата акцій додаткового випуску. В свою чергу, акції додаткового випуску безкоштовно передаються емітентом у власність акціонерів з дотриманням відповідної пропорційності. Виходячи з того, що акціонери не сплачують вартість отриманих нових ак­цій, то такі акції називаються преміальними.

4. Номінальні та безномінальні акції вирізняють за умовами зазначення їх номіналу. У традиційному контексті номінальна акція є цінним папером, на блан­ку якого вказана його номінальна вартість. На бланку ж безномінальної ак­ції номінальна вартість не зазначається. Електронні акції також можуть бути номінальними та безномінальними. В першому випадку номінальна вартість акції зазначається в комп'ютерному файлі поряд з кількістю акцій, у другому - просто зазначається кількість акцій.

5. За характером обігу акції можуть бути такими, що обертатися на ринку вільно або такими, щодо яких передбачатимуться певні обмеження в їх обігу.

У іноземній практиці регулювання ринків цінних паперів не має єдиного кількісного критерію, на основі якого можна було б впевнено стверджувати, що певні акції є акціями вільного обігу, в той час як інші є акціями з обме­женим колом обігу. Це питання пов'язане з визначенням відкритої й закритої емісії акцій. Так, коли емітент пропонує свої акції для продажу усім потенцій­ним інвесторам, а не будь-якій групі, то такий випуск вважається відкритим (вільним). Якщо ж емітент продає свої акції визначеним й відомим йому ін­весторам, то такий випуск є закритим. Як правило, "акції відкритого випуску в майбутньому знаходяться у вільному обігу. Акції закритих випусків у подаль­шому можуть знаходитися в обмеженому обігу чи взагалі бути поза обігом. Вільний обіг означає, що акції емітента можуть переходити із власнос­ті одних інвесторів у власність інших і за ними може укладатися значна кількість угод. Жодних обмежень щодо їх обігу умовами випуску не вста­новлюється. Обмежений обіг означає, що акціонери можуть відчужувати акції, що є в них у наявності, третім особам, тобто за межі кола акціонерів даного емі­тента, при дотриманні певних умов. Такими умовами можуть бути, скажімо, встановлення заборони акціонерам відчужувати акції, що є в них у наявнос­ті, протягом певного періоду; припустимість відчуження акціонером акцій після отримання згоди на це емітента та деякі інші.

Поза обігом акції знаходяться у тих випадках, коли акціонери не можуть відчужувати акції, що є у них, третім особам, тобто за межі кола акціонерів, однак можуть їх відчужувати один одному або емітенту. В останньому ви­падку емітент також не має права продавати викуплені акції третім особам, але має змогу продавати їх своїм акціонерам.

6. Подібно до характеру обігу поділяються акції залежно від умов їх розповсю­дження на акції відкритого, закритого та цільового (закритого) випуску. У випадку акцій відкритого випуску мова йде про випуск акцій для віль­ного обігу. Акції, випуск яких призначено для розповсюдження серед засно­вників АТ є акціями закритого випуску. Засновники мають право продати свої акції іншим засновникам або третім особам з дозволу АТ тільки у ви­падку виходу зі складу акціонерів АТ. Якщо емісією акцій передбачено їх розповсюдження серед певних осіб як фізичних так і юридичних, з якими існує попередня домовленість та які зобов'язалися виконати умови обігу цих акцій, акції відносять до акцій цільового випуску. Як правило, ці покупці не є засновниками АТ.

7. Рівень прибутковості та фінансового ризику від операцій з акціями при­звів до поділу у країнах з високорозвиненим ринком цінних паперів акцій на такі види: акції з "блакитними корінцями ", дохідні акції, акції зрос­тання, циклічні, захищені та спекулятивні акції.

Акції з "блакитними корінцями".

Такі акції випускають найбільш потужні та солідні компанії, або ліде­ри галузі, які всю свою історію існування стабільно сплачували дивіденди акціонерам. За такими акціями рівень та умови ви­плати дивідендів стабільні, а інвестиції в цей вид цінних паперів безпечні та привабливі для консервативних інвесторів, оскільки вкладення заощаджень в ці акції є малоризиковими. Першокласні акції популярні серед більшості інвесторів, у результаті чого їхні курси часто високі, особливо коли ринок нестабільний та інвестори занепокоєні надійністю своїх інвестицій.

Дохідні акції (іпсоте іїоскх).

Такі акції, що емітуються компаніями, продукція яких завжди користуєть­ся попитом, оскільки задовольняє життєві потреби населення, зокрема кому­нальні підприємства. Це, зокрема, акції телефонних корпорацій. Дивіденди за такими акціями перевищують середній рівень, а їх вартість постійно зростає. Така ситуація пояснюється тим, що такі корпорації потрібні завжди, працю­ють стабільно та мають добре прогнозовані джерела доходів. Інвестори купу­ють ці акції, бо впевнені, що їхня вартість з часом буде тільки зростати.

Акції зростання, зростаючі акції (§гоміп віоскв).

Такі цінні папери емітують високоприбуткові компанії, які намагаються проводити НДДКР, вкладати кошти у розвиток виробництва та розширення ринків збуту. Корпорації, які емітують такі акції мають доходи та прибуток вище середнього рівня, однак сплата за дивідендами частіше не перевищує 35%. Така ситуація пояснюється переважним прагненням корпорацій фінан­сувати наукові та інші дослідження, розширення масштабів виробництва та можливостей збуту. Тому, вони дають низькі поточні дивіденди, оскільки більша частка прибутку спрямовується на інвестиції. Незважаючи на низькі поточні дивіденди, багато хто з інвесторів віддає перевагу саме цьому виду акцій, очікуючи великих прибутків у майбутньому та сподіваються на май­бутнє зростання капіталу, вартості їх акцій та дивідендів.

Циклічні акції.

Цей різновид акцій характеризується особливою чутливістю до стадій відтворювального циклу чи пов'язані із сезонним характером виробництва або збуту підприємства. Ціна їх зростає і знижується синхронно зі спадами та підйомами в економіці. А отже, дивіденди, як і вартість цих акцій, коли­ваються залежно до циклу ділової активності емітента. В основному це ак­ції базових галузей економіки - важкої промисловості (зокрема металургії), автомобілебудування, целюлозно-паперової та ін. Такі акції купуються, коли мова йде про розширення виробництва, і продаються до початку спаду. Тоб­то, інвесторів приваблює у цих акціях можливість отримання доходу за раху­нок купівлі акцій у період спаду з наступним продажем у період зростання.

Захищені або антициклічні акції .

Такі акції випускають компанії, що є відносно стійкими до коливань рин­кової кон'юнктури, тобто ціна на них залишається відносно стабільною на­віть при спаді в економіці в цілому. Емітенти таких акцій не змінюють своєї дивідендної політики залежно від циклів економічного розвитку і тому ці акції приносять стабільні дивіденди, а їх вартість зростає. Багато акцій цього виду одночасно визначають як доходні акції.

Спекулятивні або дріб'язкові акції .

Зазвичай це акції молодих компаній, що нещодавно виникли, або компа­ній, які не можуть представити курс своїх цінних паперів за останні 5-6 ро­ків. Такі акції зазвичай не потрапляють на біржовий ринок або перебувають в обігу на так званих "спекулятивних" біржах. Вони коштують набагато мен­ше, ніж акції добре відомих корпорацій, однак, купуючи їх інвестор значно ризикує.

8. Залежно від особливостей виконання емітентом своїх зобов 'язань по від­ношенню до держателя та реалізацією майнових та немайнових прав останнім акції поділяються на прості та привілейовані.

Прості акції.

Прості акції, які частіше ще називають звичайними або "безголосими" свідчать про дольову участь їх держателя у капіталі АТ. Власник таких акцій, як правило, має один голос на загальних зборах акціонерів та право отриму­вати дивіденди. Кожна звичайна акція засвідчує право дольової власності. Разом з придбанням акцій цього виду держатель отримує право власності на певну частку чистої вартості акціонерного товариства. Зазвичай існує два джерела доходу на звичайну акцію - дивіденди, які змінюються з часом та приріст капіталу (курсовий дохід). Прості акції не гарантують їх власникам дивідендів, оскільки останні сплачуються, виходячи з розміру прибутку, який залишився після сплати податків та інших обов'язкових платежів, а також дивідендів на привілейовані акції.

Дохід у вигляді дивіденду за простою акцією виплачується в останню чергу, тобто після сплати дивідендів за привілейованими акціями. Дивіден­ди, як правило, виплачуються у випадку отримання емітентом достатнього чистого прибутку. Якщо емітент за результатами річної діяльності отримав незначний прибуток, або взагалі збитки, то дивіденди за простими акціями зазвичай не виплачуються. Тобто виплата дивідендів за звичайними акціями не гарантується емітентом.

В практиці іноземних країн мають місце випадки, коли емітент, якщо це не заборонено його засновницькими документами, має можливість виплачу­вати дивіденди за простими акціями за останній рік навіть тоді, коли він не отримав достатнього прибутку або закінчив рік із збитковими показниками. Дивіденди тоді виплачуються з накопиченого за останні роки нерозподілено­го прибутку емітента.

В Україні діюче законодавство дозволяє емітентам виплачувати дивіден­ди за акціями з прибутку, отриманого в поточному році.

У ряді країн, включаючи Україну, рішення про виплату та розмір диві­дендів за звичайними акціями приймається загальними зборами акціонерів; в інших - радою директорів, а загальні збори акціонерів лише затверджують це рішення.

Згідно з законодавством України прості акції не підлягають конвертації у привілейовані акції або інші цінні папери акціонерного товариства. При ліквідації емітента власник простої акції отримує пропорційну час­тину майна емітента в останню чергу, тобто після розрахунку емітента з дер­жавою, кредиторами, трудовим колективом і власниками привілейованих акцій. Держателі простих акцій мають такі права та переваги: право отри­мувати будь-які дивіденди, що виплачуються компанією на звичайні акції; можливість нагромадження капіталу; порівняно сприятливе оподаткування; можливість легко збільшити, зменшити чи продати портфель звичайних ак­цій; право голосу; право вибирати директорів і затверджувати фінансові та аудиторські звіти та інші документи; право отримувати копії річних та квар­тальних звітів і т. п.; право "допитувати" менеджерів на зборах акціонерів; обмежену відповідальність.

Привілейовані акції.

Такі акції як і звичайні являють собою титул власності держателя. Приві­лейовані акції (префакції) називаються так тому, що їх власник має певні при­вілеї в порівнянні з власником звичайних акцій того самого емітента. Сутність привілею, як правило, закріплюється у статутних документах емітента. Най­частіше привілей полягає в тому, що власник привілейованої акції отримує фіксований дивіденд та може отримувати курсовий дохід (приріст капіталу). Такі акції на відміну від звичайних дають їх власникам першочергове право на отримання фіксованих дивідендів незалежно від результатів господарської діяльності емітента. Тобто, дивіденди за привілейованими акціями випла­чуються до виплати дивідендів за звичайними акціями і незалежно від того, чи отримав емітент прибуток в даному році. Це означає виплату дивідендів навіть тоді, коли на прості акції вони не виплачуються. У ряді випадків, коли дивіденд за простою акцією перевищує фіксований дохід у вигляді дивіденду за привілейованою акцією, емітент, якщо це зазначено в установчих докумен­тах, може збільшити розмір останнього з тим, щоб доходи за звичайними та привілейованими акціями були однакові.

Крім того держатель привілейованих акцій має право на пріоритету участь при розподілі майна акціонерного товариства у випадку ліквідації, а також надають права на участь в управлінні акціонерним товариством у ви­падках, передбачених статутом і законом. При ліквідації емітента власник привілейованої акції, як правило, отримує пропорційну частину майна емі­тента в передостанню чергу, тобто після розрахунку емітента з державою, кредиторами та трудовим колективом. Однак є винятки, коли установчі до­кументи емітента можуть регулювати дані відношення з іншого боку. У бага­тьох випадках надання емітентом привілеїв супроводжується втратою влас­ником привілейованої акції ряду прав: права на участь в управлінні справами емітента, права на голосування (але не в усіх випадках), права на висування кандидатур та деяких інших.

Акціонерне товариство розміщує привілейовані акції різних класів (з різ­ним обсягом прав), якщо така можливість передбачена його статутом. У та­кому разі умовою їх розміщення є черговість отримання дивідендів і виплат з майна ліквідованого товариства для кожного класу привілейованих акцій, роз­міщених акціонерним товариством, яка встановлюється статутом товариства. Залежно від умов розміщення привілейовані акції певних класів можуть бути конвертовані у прості акції або у привілейовані акції інших класів.

В практиці розвинутих ринків, наприклад, американського, трапляються випадки, коли привілейованість може знайти своє відображення не лише в майновому вираженні. Так, поряд із звичайними акціями класу "одна акція - один голос" можуть випускатися привілейовані акції класу "одна акція - визначена кількість голосів".

Регулюють випуск привілейованих акцій в Україні відповідний Закон "Про цінні папери і фондовий ринок" та окремі нормативні документи. Як­що випуск простих акцій АТ здійснюється в розмірі його статутного фонду або на всю вартість майна державного підприємства (у разі перетворення його в АТ), а додатковий випуск акцій можливий у тому разі, коли всі раніше випущені акції повністю оплачені за вартістю, яка є не нижчою номінальної, то привілейовані акції не можуть бути випущені на суму, що перевищує 25 відсотків акціонерного капіталу товариства. Привілейовані акції менш по­ширені, ніж прості, оскільки: по-перше, існують законодавчі обмеження що­до випуску привілейованих акцій з метою уникнення порушень у балансі інтересів акціонерів та менеджерів товариства; по-друге, привілейовані акції менш дохідні, аніж прості, оскільки менш ризикові. Розглядаючи економіч­ну сутність рефакцій слід наголосити, що саме у зв'язку із зазначеним вони мають властивості облігацій та є зв'язуючою ланкою між облігаційною «сек­цією» портфеля та тією «секцією», де «зберігаються» звичайні акції.

Привілейовані акції можуть випускатися із фіксованим у відсотках до їх номінальної вартості дивідендом, який виплачується щорічно. Виплата ди­відендів здійснюється в розмірі, зазначеному в акції, не залежно від розміру одержаного товариством прибутку у звітному році.

Привілейовані акції бувають багатьох видів (зі світового досвіду найпо­ширенішими з них є кумулятивні привілейовані акції).

Кумулятивні привілейовані акції передбачають накопичені, але не оголошені дивіденди, тобто передбачають, що пропущені, тобто невиплаче-ні, дивіденди накопичуються і мають бути виплачені до виплати дивідендів за звичайними акціями. Невиплата дивідендів може бути пов'язана з фінан­совими труднощами компанії або з рішенням ради директорів використати на даному етапі прибуток для потреб компанії.

Некомулятивні привілейовані акції - акції, на які неоголошені дивіден­ди не накопичуються і, як правило, втрачаються назавжди. Тобто акціонери можуть втратити дивіденди, якщо рада директорів не оголосила їх сплату.

Привілейовані акції, що беруть участь у прибутках, випускаються до­сить рідко. Такі акції дають змогу власникам отримати додаткові дивіденди понад оголошену суму, якщо дивіденд за звичайними акціями перевищує оголошену суму (тобто передбачають участь у залишку прибутку). Таким чином, окрім регулярно одержуваного фіксованого доходу, їхні власники - нарівні з власниками звичайних акцій - беруть участь у розподілі прибутку, отримуючи додаткові дивіденди. Така ситуація може виникнути, коли успіш­но працююче товариство одержує великі прибутки. Власником таких приві­лейованих акцій можуть також надаватися деякі права голосу в управлінні компанією. Власники привілейованих акцій такого типу можуть брати участь у роз­поділі прибутків частково або повністю.

У випадку часткової участі власники акцій можуть брати участь у додатковому розподілі доходу (тобто понад те, що вони одержали як власники привілейованих акцій) на пропорційній з власниками акцій основі, але не вищій за додаткову ставку, яка вказана в їхньому сертифікаті. Наприклад, у сертифікаті вказано, що дивіденди на привілейовані акції дорівнюють 10 відсотків номіналу, але за участь в прибутках вони не можуть перевищувати 15 відсотків. Таким чином, участь у прибутках буде обмежена 5 відсотками.

Власники акцій, що повністю беруть участь у розподілі прибутків, одер­жують за поточний рік свій фіксований раніше дохід (а можливо, ще й куму­лятивний дивіденд за попередні роки); окрім цього, на пропорційній основі вони отримують додаткові дивіденди, верхня межа яких не встановлюється. Скажімо, на акції, що повністю беруть участь у розподілі прибутків, вста­новлені дивіденди 6 відсотків від номіналу. Після одержання своїх відсотків акціонери претендують також на певну частку в додаткових дивідендах. Ця частка визначається після того, як власники - звичайних акцій одержать та­кож свої відсотки доходу. Сума, що залишається, розподіляється пропорцій­но вартості акцій між усіма акціонерами (привілейованими та звичайними).

Привілейовані акції, що не беруть участі в розподілі прибутків, не да­ють їхнім власникам права на одержання додаткових дивідендів і права голо­су в управлінні компанією. Вони отримують свій дохід за заздалегідь вста­новленими відсотками.

Привілейовані акції зі ставкою дивіденду, що коригується (з регульова­ними дивідендами) - це акції, на які дивіденди періодично регулюються (як правило, щоквартально) залежно від рівня доходу за тримісячними скарбни­чими векселями або за аналогічними урядовими зобов'язаннями. На відміну від акцій з фіксованою ставкою дивіденд змінюється залежно від коливання відсоткових ставок за короткостроковими державними облігація ми (чи ін­шими фінансовими інструментами).

Подібні до зазначених акцій також привілейовані акції з плаваючим або змінним курсом. Називаються вони так тому, що дивідендні платежі зміню­ються в залежності від рівня проценту. Якщо рівень проценту зростає, то зрос­тають і платежі та навпаки. Такі акції випускаються на ринок, коли важко про­дати прямі, конвертовані і ретрективні акції. При цьому компанія вважає, що рівень процента підвищиться незначно порівняно з датою випуску акцій, але вона готова виплачувати більш високі дивіденди, якщо рівень процента по­чинає зростати. Звичайно, якщо він почне знижуватися, то компанія буде спла­чувати менші дивіденди (але не нижче певного гарантованого мінімуму).

Конвертовані привілейовані акції дають їх власникам право обміняти ці акції на певну кількість звичайних акцій того ж самого емітента за обумов­леною ціною. Слід підкреслити, що на біржі ціна на прості (неконвертовані), привілейовані акції більш стабільна, ніж на звичайні. Ринкова ціна конвер­тованих привілейованих акцій менш стабільна, ніж простих привілейованих. Тобто їх курсова динаміка близька до звичайних акцій порівняно з іншими привілейованими акціями. Причина цього полягає в тому, що перші завжди "пов'язані" із звичайними акціями, в які вони можуть бути переведені за рі­шенням їхнього власника.

Привілейовані акції також поділяються на такі, що підлягають і не під­лягають поверненню (відкличні та невідкличні). Компанії, які випускають дані префакції, часто резервують за собою право "відізвати" їх шляхом ви­купу. Поверненість зручна для компаній, але не для інвесторів.

Префакції, що підлягають поверненню можуть бути відізвані (вику­плені) емітентом за ціною з надбавкою до номіналу (премією). Ця надбавка - своєрідна компенсація за можливий їх викуп. Дані префакції випускаються з умовою, що буде створено фонд викупу. З точки зору інвесторів, викупний фонд - це значна перевага випуску. Вона полягає в наступному: якщо ціна акцій впаде до ціни, оголошеної при випуску чи нижче неї, то компанія зро­бить все можливе, щоб викупити певну їх кількість. Відповідно випуск префакцій з викупним фондом містить в собі потенційний стабілізатор ринку у вигляді витрат компанії на щорічне погашення частини акцій. Викупний фонд слід відрізняти від резервного фонду, який формується для поступово­го погашення всього випуску цінних паперів.

Префакції, що не підлягають поверненню, не можуть бути погашені до­ти, поки існує корпорація, яка здійснювала їх випуск. З точки зору операції, Це вважається недоліком, оскільки частина структури капіталу "заморожу­ється" на весь період її існування. Тому невпевненість рідко коли зустріча­ється серед умов випуску префакцій.

Прямі привілейовані акції - це акції із звичайними привілеями щодо ак­тивів і дивідендів. Вони передбачають певні умови випуску рефакцій з пла­ваючим курсом. Ринкова ціна прямих префакцій знижується при зростанні рівня процента та підвищується при його падінні.

Ретрективні префакції. Більшість цих акцій підлягає поверненню, хоча держателі ретрективних префакцій можуть примусити емітента погасити та­кі акції в певний момент за визначеною ціною. Умови їх вилучення емітен­том визначаються при підготовці їх випуску.

Якщо емітент випускає кілька видів привілейованих акцій, вони можуть поділятися на категорії А (більше пільг при сплаті дивіденду та погашення при ліквідації) й В (зазначених пільг не мають).

Показник ціни на акції (вартості акцій) має важливе значення в процесі взаємодії на ринку. Поряд з іншими факторами він враховується при при­йнятті рішення щодо доцільності придбання акцій конкретного емітента, їх кількості, а також часу придбання.

Існують такі види цін на акції: номінальна, емісійна, ринкова та балансова.

Номінальна ціна акції - це ціна, яка вказується на бланку акції, вартість однієї частки, на яку розподілений увесь статутний фонд акціонерного това­риства.

Під емісійною ціною акції мається на увазі ціна, за якою акції продаються емітентом безпосередньо чи через посередників при їх випуску. Коли емі­тент продає акції, що випускаються безпосередньо, він може це робити за ціною, рівною номінальній. Коли ж він користується послугами посередни­ків, то, як правило, акції продаються за ціною вище номінальної. За рахунок різниці сплачуються послуги посередників.

Ринкова ціна акції - це ціна акції певного емітента на кожен момент рин­кової взаємодії. Вона встановлюється внаслідок укладення угод за даними акціями та коливається в залежності від попиту і пропозиції на них в кон­кретному місці в конкретний час. На основі визначення ринкової ціни гово­рять про курс акцій, тобто ціну, визначену тим, скільки за неї готові сплатити у певний момент часу. Зазвичай курсову ціну (курс акцій, курсова вартість) на практиці визначають як поточну ринкову вартість акції, яка й відображає дію різних факторів на формування привабливості акції для потенційного покупця у певний момент часу.

Фінансовий стан компанії є досить важливим, але не єдиним фактором, який впливає на вартість акцій. Оскільки акції не відносяться до предметів першої необхідності. Ці папери, якщо не потрібні інвестору, будуть купува­тися ним через те, що вони можуть коштувати щось більше у майбутньому. Купуючи чи продаючи акції інвестор буде керуватися іншими міркуваннями для одночасного залучення значного обсягу коштів на умовах погашення но­міналу і виплати відсотків.

Згідно із Законом України "Про цінні папери і фондовий ринок" облігація - цінний папір, що посвідчує внесення його власником грошей, визна­чає відносини позики між власником облігації та емітентом, підтверджує зо­бов'язання емітента повернути власникові облігації її номінальну вартість у передбачений умовами розміщення облігацій строк та виплатити доход за облігацією, якщо інше не передбачено умовами розміщення. Облігації всіх видів розповсюджуються серед підприємств і громадян на добровільні заса­дах. Відповідно до чинного законодавства в Україні випускаються облігації таких видів: облігації внутрішніх республіканським місцевих позик, обліга­ції підприємств.

Отже, облігації є одним з видів боргових цінних паперів, що підтверджу­ють наявність кредиторсько-дебіторських взаємовідносин між емітентом та власником облігацій. В цих взаємовідносинах емітент є позичальником гро­шових засобів, а власник облігації - кредитором.

Облігації підприємств випускаються підприємствами всіх передбачених законом форм власності, об'єднаннями підприємств, акціонерними та інши­ми товариствами і не дають їх власникам права на участь в управлінні. Умо­ви випуску і розповсюдження облігацій підприємств визначаються Законом України "Про цінні папери і фондовий ринок", іншими актами законодавства України і статутом емітента. Юридична особа має право розміщувати облі­гації на суму, яка не перевищує трикратного розміру власного капіталу або розміру забезпечення, що надається їй з цією метою третіми особами.

Окрім основної частини, до облігації може додаватися купонний лист на виплату процентів. Зазвичай, купон (купонний лист) додається до сертифіка­та відсоткової облігації на пред'явника. У купоні (купонному листі) зазнача­ються серія та номер сертифіката облігації, за якою виплачуються відсотки, найменування і місцезнаходження емітента, строки виплати відсотків. На кожному купоні (купонному листі) зазначається його порядковий номер.

Облігації, запропоновані для відкритого продажу з наступним вільним обігом (крім безпроцентних облігацій), повинні містити купонний лист. Про­даж облігацій здійснюється в національній валюті, а якщо це передбачено законодавством та умовами їх розміщення, - в іноземній валюті.

На відміну від держателів акцій, власники облігацій не виступають влас­никами підприємства, облігації якого вони отримали, однак вони отримують стабільний дохід у вигляді певного процента (такі цінні папери є борговими зобов'язаннями). До того ж, акціонерне товариство, за умов прибуткової ді­яльності, спочатку забезпечує виплату процентів за облігаціями, а потім на­раховує певні дивіденди своїм акціонерам.

Досвід використання таких цінних паперів засвідчує зобов'язання емі­тента в облігаційному контракті регулярно та своєчасно виплачувати про­центи у вигляді фіксованого або плаваючого (змінного) процента. Як прави­ло, в тому числі й в Україні, найчастіше зустрічаються облігації з фіксованою процентною ставкою. Змінна процентна ставка зустрічається переважно на міжнародному ринку цінних паперів. В такому випадку остання встановлю­ється раз на півріччя у вигляді доплати до ставки пропозиції на Лондонсько­му міжбанківському ринку.

Облігації всіх видів придбаються громадянами лише за рахунок їх осо­бистих коштів. Підприємства ж купують облігації всіх видів за рахунок ко­штів, що надходять у їх розпорядження після сплати податків та процентів за банківський кредит. Облігації всіх видів оплачуються в гривнях, а у ви­падках, передбачених умовами їх випуску, - в іноземній валюті. Незалежно від виду валюти, якою проведено оплату облігацій, їх вартість обліковується в гривнях.

Облігації можуть розміщуватися з фіксованим строком погашення, єди­ним для всього випуску. Дострокове погашення облігацій за вимогою їх влас­ників дозволяється у разі, коли така можливість передбачена умовами розмі­щення облігацій, якими визначені порядок встановлення ціни дострокового погашення облігацій і строк, у який облігації можуть бути пред'явлені для дострокового погашення.

Погашення облігацій може здійснюватися грошима або майном відповід­но до умов розміщення облігацій.

Емітент може розміщувати іменні облігації та облігації на пред'явника. Обіг облігацій дозволяється після реєстрації Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку звіту про результати розміщення облігацій та ви­дачі свідоцтва про реєстрацію випуску облігацій.

Будь-яка облігація, в першу чергу, представляє собою боргове зобов'язан­ня емітента перед інвестором. Але, зрозуміло, облігації не можуть бути лише іменними чи на пред'явника. Існує ціла система поділу облігацій на види залежно від тих чи інших критеріїв, за якими можна розподілити ці цінні папери.

Процентні облігації

Під процентними облігаціями зазвичай розуміють облігації, за якими до­хід сплачується у вигляді процента. Процент нараховується стосовно номі­нальної вартості конкретної облігації. Наприклад, якщо він рівний 10, а номі­нальна вартість облігації 1000 грн, то це означає, що дохід за цією облігацією буде дорівнювати 100 грн.

Процент є винагородою, що сплачується емітентом за користування за­собами позики понад номінальну вартість. Він є свого роду премією власни­ку облігації за те, що він її придбав. Тому в іноземній літературі "процент" називають також "премією", а процентні облігації - облігації з премією. Емітент, як правило, також встановлює періодичність виплати винагоро­ди. Він може це робити один раз при погашенні облігації, випускаються на нетривалий період (декілька місяців); або два чи декілька разів на рік, або щорічно, - якщо облігації випускаються на строк більше одного року. Найпоширенішим способом позначення розміру процентів є визначен­ня їх як річних. Тобто термін "процент в 10 річних" означає, що власник облігації отримає за рік суму в розмірі 10 відсотків від номінальної вартос­ті облігації, якщо вона випускається на строк 1 рік і якщо виплата зазна­чених процентів встановлена як разова. Коли ж умовами випуску передба­чена виплата процентів двічі на рік, то за перше півріччя власник облігації отримає 5 відсотків, а при погашенні облігації - ще 5 відсотків.

Процент на облігацію може бути фіксований чи плаваючий. У першому випадку розміри процента залишаються певними протягом усього "життя" облігації; в другому - емітент припускає, що при настанні певних обставин роз­мір процента може змінюватися. Випуск облігацій з плаваючою процентною ставкою є спробою досягнути компромісу інтересів емітента та інвестора.

Дисконтні облігації

Під дисконтними облігаціями зазвичай маються на увазі облігації, що роз­міщуються за ціною нижчою ніж їх номінальна вартість. Різниця між ціною придбання та номінальною вартістю облігації виплачується власнику обліга­ції під час її погашення і становить доход (дисконт) за облігацією. Наприклад, емітент випускає облігацію на умовах дисконту строком на 6 місяців номі­нальною вартістю 1000 грн. Це означає, що через 6 місяців піс.ля дати ви­пуску, він при погашенні облігації сплатить її власнику 1000 грн. Оскільки облігація випускається на умовах дисконту, то емітент одночасно повідомляє і ціну, за якою вона продаватиметься, наприклад, за 950 грн. Отже, інвестор придбає облігацію за 950 грн. і при погашенні отримає її за 1000 грн. Тобто його дохід за 6 місяців складе 50 грн. (1000-950=50) або 10 відсотків річних. Дисконтні облігації, як правило, випускаються на нетривалі строки (до 1 року). Фірма, яка здійснює випуск такого виду облігацій, здебільшого зазнає фінансових труднощів.

Конвертовані облігації

Конвертованими облігаціями є облігації, за якими грошовий дохід її влас­нику не виплачується, а замість нього йому безкоштовно видаються нові цін­ні папери. Конвертація може здійснюватися на досить різноманітних умо­вах. Наприклад, емітент може погасити облігацію, обміняти її на акцію чи на більш дохідну облігацію. Типовим випадком конвертації одних облігацій в інші є випадок, коли номінальна вартість облігацій наступного випуску збільшується на величину доходу по конвертованій облігації, при цьому про­цент залишається незмінним. Наприклад, емітент випустив 01.01.2004 року конвертовану облігацію з номінальною вартістю 100 грн. строком на 6 міся­ців під 10 відсотків річних. Починаючи з 01.07.2004 року він може провести погашення зазначеної облігації шляхом обміну її на облігацію нового випус­ку (скажімо, знову строком на 6 місяців і під 10 відсотків річних). Номіналь­на вартість нових облігацій буде рівна вже 105 грн. У світовій практиці короткострокові конвертовані облігації особливо часто випускаються державою та муніципальними органами. Погашення одних облі­гацій шляхом видання нових є вигідним для емітента. Воно представляє собою спосіб продовження строків користування позиченими грошовими засобами.

Безпроцентні (цільові) облігації

Термін "безпроцентні облігації" може використовуватися в різних ситуа­ціях. В одних випадках він використовується як синонім поняття "дисконт­на" чи "конвертована" облігація, в інших він має досить самостійне значення. Однак насправді це облігації, виконання зобов'язань за якими дозволяється товарами та/або послугами відповідно до вимог, встановлених умовами роз­міщення таких облігацій. Припустимо, емітент вирішив освоїти нову лінію для випуску товарів, які користуються попитом у населення. Для того, щоб це здійснити, він вирішив отримати необхідну кількість позикових коштів шляхом випуску облігацій для населення. Це означає, що номінальна вар­тість зазначених облігацій буде невеликою. Крім цього, в певних умовах їх випуску емітент також зазначити, що облігації, які випускаються, є безпро­центними, тобто будуть продаватися за номінальною ціною, однак процен­ти в грошовій формі виплачуватися при погашенні не будуть. Замість цього він бере зобов'язання, починаючи від певної дати продати власнику облігації відповідну кількість товару за пільговими цінами (зі знижкою).

Строкові, безстрокові облігації, облігації дострокового погашення

Строкові облігації являють собою облігації, що випускаються на конкрет­но визначений строк, при закінченні якого емітент бере зобов'язання їх пога­сити. В умовах випуску емітент завжди зобов'язаний зазначити, чи є облігації, що випускаються, строковими або безстроковими. Якщо ж вони випускають­ся на визначений період, то він повинен зазначити також і цей період. Залежно від тривалості зазначеного строку облігації поділяють на корот­ко-, середньо- та довгострокові. В різних країнах в ці поняття може вкладатися різний зміст. Наприклад, у Великобританії короткостроковими є облігації, і випускаються строком до 5 років, середньостроковими - від 5 до 15 років та довгостроковими - на пері­од більше 15 років. У США - відповідно до 2 років - короткострокові, від 2 до 10 - середньострокові, понад 10 років - довгострокові. Аналіз зазначених критеріїв показує, що при поділі облігацій коротко-, середньо- та довгострокові враховується показник стабільності розвитку економічного механізму даної країни: чим він вищий, тим тривалішими є терміни середньострокових та довгострокових облігацій.

Під безстроковими облігаціями розуміють облігації, які випускаються емітентом, при цьому зобов'язання за їх погашенням емітент на себе не бере. Іноді кажуть, що безстрокові облігації випускають на необмежений термін і саме тому їх ще називають "вічними облігаціями". Безстрокові об­лігації не можуть бути дисконтними - вони є лише процентними. За таки­ми облігаціями дохід виплачується, як правило, 1 раз на квартал чи 1 раз на півроку. Протягом "життя" цих облігацій річний розмір процента може змінюватися.

При випуску облігацій з правом дострокового погашення емітент в умовах випуску повідомляє всі відомості, які він, як правило зазначає при випуску строкових облігацій, однак при цьому резервує за собою право на дострокове погашення боргу. Таке резервування не може бути безмежним, тому емітент зобов'язаний повідомити, по закінченні якого строку він може скористатися зазначеним правом. Наприклад, облігації номінальною вартіс­тю в 1000 гривень випускаються строком на 2 роки під 10% річних з правом

дострокового погашення через півтора року. Це означає, що до закінчення півтора року емітент не може скористатися своїм правом, таке право настає лише після досягнення цього строку. Резервування права не означає, що емітент обов'язково цим правом скористається. Якщо ж він вирішив ним скористатися, то він повинен за­вчасно про це повідомити власників облігацій. Виплата доходів за такими облігаціями здійснюється за таким самим порядком, як за облігаціями, що мають фіксований термін обігу. Тобто в наведеному випадку за перший рік емітент повинен сплатити власникам облігацій процент у вигляді 10 відсотків річних (100 грн), а при використанні права на дострокове пога­шення - пропорційну суму доходу, яка в будь-якому випадку буде не мен­шою 50 гривень.

Забезпечені та незабезпечені облігації

Емітент може випускати забезпечені та незабезпечені облігації. Забезпе­чення впливає на ступінь їх надійності. Випуск забезпечених облігацій озна­чає, що емітент гарантує виконання своїх зобов'язань як щодо повернення основної суми боргу, так і щодо виплати доходів. При цьому виключається можливість неповного повернення повної виплати доходу чи несвоєчасного її здійснення.

Заставні облігації забезпечуються фізичними активами або цінними па­перами компаній чи держави. Заставна - це юридичний документ, що під­тверджує згоду фірми віддати під заставу землю, споруди або інше майно, яке їй належить, надає право кредитору володіння активами, які були застав­лені у випадку несплати боргу. Заставна знаходиться у кредитора до моменту розрахунку з боржником, після чого вона знешкоджується (ліквідовується). У випадку випуску забезпечених облігацій емітент зазвичай вказує в умовах випуску, які саме засоби є засобами застави. Облігації під заставу цінних паперів забезпечуються не майном, а акціями чи борговими зобов'язаннями компаній. Останні у випадку несплати боргу переходять у власність держате­лів таких облігацій. Цей метод забезпечення облігацій є аналогічним заставі цінностей в кредитно-фінансову установу для отримання позики. Коли в якості емітента виступають держава чи муніципальні органи, то вважається, що їх облігації є забезпеченими в силу того, що вони не можуть збанкрутувати чи несподівано зникнути. Тобто вони гарантовані "ім'ям емі­тента". Окрім того, державні і місцеві облігації вважаються забезпеченими ще й тому, що держава та муніципальні органи мають право збирати та вста­новлювати податки.

У випадках, коли емітент здійснює випуск незабезпечених облігацій, він повинен повідомити про це в умовах випуску. Незабезпечені облігації - це прямі боргові зобов'язання, що не висувають майнових претензій до компа­нії. При ліквідації останньої такі папери можуть стояти навіть після поточних зобов'язань. Фактично забезпеченням є загальна платоспроможність ком­панії. Дані облігації випускаються внаслідок: відсутності фізичних активів для застави; того, що активи вже знаходяться під заставою та випуск нових заставних облігацій є неможливим; фінансової стійкості і високої репутації фірми; неможливості в окремих випадках встановити права власності на зе­мельну ділянку чи споруду. Забезпеченість чи незабезпеченість облігацій впливає на розмір доходу за ними. Забезпечені облігації є надійними, й процент з ними встановлюється менший процент за незабезпеченими облігаціями.

Вітчизняні та іноземні облігації

В основі поділу облігацій на вітчизняні та іноземні лежать ті самі кри­терії, які використовуються при поділі акцій на аналогічні види: місце юри­дичної реєстрації головного офісу емітента та територія, на якій знаходяться в обігу випущені ним облігації. Якщо вони співпадають, тобто знаходяться під юрисдикцією однієї й тієї самої держави, то такі облігації вважаються вітчизняними; якщо знаходяться під юрисдикцією різних держав, то такі об­лігації є іноземними на усіх ринках, окрім вітчизняного.

Облігації вільного та обмеженого обігу, а також: без права обігу

В залежності від цілей емітент може випускати облігації на умовах віль­ного обігу, з обмеженим обігом та без права обігу. Вільний обіг облігацій припускає, що вони можуть вільно переходити з власності одних інвесторів у власність інших і при цьому умови купівлі-продажу є предметом домовленості між сторонами за угодою. Здійснюючи ви­пуск таких облігацій, емітент не встановлює жодних обмежень на їх обіг.

Однак не завжди емітенти зацікавлені в тому, щоб випущені ними об­лігації перебували у вільному обігу на ринку. В таких випадках, умовами випуску встановлюються певні обмеження на їх обіг. Наприклад, емітент мо­же зобов'язати інвестора при придбанні облігацій залишитися їх власником протягом певного періоду часу. Коли зазначений період закінчився, власник має право, якщо забажає, продати ці облігації третім особам, попередньо по­відомивши про свій намір емітента та при відсутності з його боку запере­чень з цього приводу. Обмежений обіг може мати форму встановлення меж, в яких будуть коливатися ціни на випущені облігації. Тобто емітент може по­годитись на продаж власником облігацій третім особам, при умові, що ціна продажу не буде перевищувати визначеного рівня.

В окремих випадках облігації можуть викуплятися без права їх обігу. Ін­вестори, котрі придбали зазначені облігації, повинні залишатися їх власни­ками до моменту погашення цих облігацій. Наприклад, емітент здійснює ви­пуск дисконтних облігацій строком на три місяці на умовах "без права обігу". Це означає, що протягом зазначеного строку власник облігацій не має права ні продавати, ні обмінювати, ні дарувати ці цінні папери. Припустиме також введення обмежень на те, щоб такі облігації використовувались власником в якості засобу застави в ставленні до третіх осіб. По закінченні тримісячного строку емітент сплачує номінальну вартість інвестору, якщо той не порушив умови "без права обігу" і протилежному випадку він має право відмовити у виплаті номінальної вартості облігації її власнику та повернути йому лише кошти, що були сплачені при придбанні облігації.

Випуск даного виду облігацій, по суті, представляє собою згоду типу "придбання з поверненням" (коли одна сторона продає іншій певні цінні папери за однією ціною та одночасно зобов'язується з настанням певної дати в майбутньому відкупити їх в останньої обумовлену ціну).

Облігації, що випущені на умовах "з обмеженням обігу" чи "б права обі­гу" випускаються емітентом тоді, коли він зацікавлений в тому, щоб мати справу з відомими йому інвесторами.

Найбільш важливим для економіки країни видом облігацій є державна облігаційна позика, іншими словами - державні облігації.

Державна облігаційна позика (державні облігації)

Державний кредит, по суті, - це сукупність економічних відносин, що виникають між державою як позичальником і кредиторами - фізичними або юридичними особами (приватними особами, фінансово-кредитними устано­вами, акціонерними товариствами, іноземними урядами, міжнародними фі­нансовими організаціями тощо) у процесі формування загальнодержавного фонду грошових ресурсів.

За місцем розміщення державний кредит поділяється на зовнішній в тому випадку, коли одна країна надає на визначених умовах чи без них кредит ін­шій) і внутрішній (в національній валюті шляхом емісії цінних паперів). Зро­зуміло, що держава через емісію цінних паперів переслідує одну або, навіть, декілька цілей одразу. Це може відбуватися з метою вилучення з обігу зайвої грошової маси для підтримки національної валюти, або для отримання необ­хідної суми коштів на підтримку економіки країни, або для того, щоб зроби­ти національний ринок цінних паперів більш надійним та привабливим, чи для всього вищеперерахованого одночасно.

Отже, можна вести мову про те, що державні облігації являють собою облігації, випуск яких здійснено від імені держави чи від імені будь-якого його органу. На розвинутих іноземних ринках цінних паперів держава, її ор­гани, коли вони виступають у ролі емітентів, діють як рядові учасники рин­ку, тобто поруч і на рівних умовах з інституційними. Від імені держави об­лігації випускаються Міністерством фінансів чи аналогічним йому органом державної виконавчої влади. Облігації, вихід у світ яких має здійснитися від імені конкретного органу держави, випускаються саме цим органом. На­приклад, законодавство США надає можливість і право окремим федераль­ним органом випускати облігації від свого імені.

Випущені від імені держави облігації спрямовуються на фінансування за­гальнодержавних чи бюджетних потреб, які відображені у зведеному розра­хунку державного бюджету. Таким чином, фінансування бюджетних потреб є першою дуже важливою метою випуску державою облігацій.

Іншою метою випуску облігацій внутрішньої державної позики є збіль­шення надходження іноземної валюти. Це, насамперед, сприяє підтримці національної грошової одиниці. При цьому держава не обов'язково повинна здійснювати в цих цілях випуск облігацій в іноземній валюті. В розвину­тих країнах держава впливає на надходження валюти шляхом встановлення певного процента на свої облігації, деноміновані в національній валюті. У випадку, якщо процентна ставка державних облігацій є вищою ставки за аналогічними цінними паперами інших країн, то іноземні інвестори можуть віддати перевагу першим, оскільки дохід від них буде більшим. Для при­дбання таких облігацій іноземні інвестори будуть змушені купувати націо­нальну валюту країни, в якій здійснено випуск цих облігацій, та розрахову­ватися валютою за ці облігації. Збільшення продажу національної валюти означає, що попит на неї зростає і, таким чином підвищується ціна на дану валюту. В такому випадку курс цієї національної валюти зростає.

Третьою важливою метою випуску державних облігацій є приведен­ня в дію механізму стримуючого впливу на інфляцію. У цьому випадку грошові засоби, отримані від випуску державних облігації; тимчасово вилучаються з обігу. Якщо в обігу перебуває значна кількість грошових коштів, то вона підвищує можливості покупців витрачати кошти на при­дбання товарів та послуг, що відбивається на зростанні попиту. Останнє викликає підвищення цін на товари та послуги, тобто зростає інфляція. Для того, щоб не давати купівельному попиту зростати швидкими темпа­ми, необхідно зменшити кількість грошей, котрі можуть бути витрачені на придбання товарів та послуг. Зробити це можливо шляхом використання дієвих стимулів для того, щоб заощадження коштів та отримання доходів від цього було більш вигідним, ніж використання їх на придбання товарів чи послуг. Саме це і досягається у певній мірі за допомогою випусків дер­жавних облігацій. Але, досягнення вище зазначених цілей можливе лише за ти умов, ко­ли державні облігації будуть надійними, визначеними і ліквідними. Надій­ність в цьому випадку означає достатність державних гарантій стосовно виконання своїх зобов'язань за випущеними облігаціями (законодавче під­триманих та економічно обгрунтованих). В розвинутих країнах вкладання засобів у державні облігації розглядається як відносно безризикове вкла­дання капіталу.

Цим облігаціям також відповідає високий ступінь визначеності. Такі цінні папери повинні бути інформаційно прозорими. Тобто інвестори про­інформовані, що мають справу з державою, і що державне регулювання є більшою мірою стабільним та послідовним, ніж господарська діяльність підприємств, які випускають цінні папери, і що виникнення несподіванок, що можуть суттєво погіршити стан інвесторів, виключається.

Маючи такі риси, як надійність і визначеність, державні облігації по­винні відрізнятися й ліквідністю. Це означає, що при необхідності їх легко купити чи продати, що вони без усіляких обмежень приймаються як засіб платежу чи засіб забезпечення.

Такі характеристики, як надійність, визначеність та ліквідність особ­ливо приваблюють інституційних інвесторів, переважно кредитно-фінансо­ві установи, які мають у своєму розпорядженні великі грошові кошти і які зацікавлені вкладати їх в такі цінні папери.

Емісія державних облігацій України є частиною бюджетного процесу і не підлягає регулюванню Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку. Е місія державних облігацій України регулюється законом України про Державний бюджет України на відповідний рік, яким встановлюються гра­ничні розміри державного зовнішнього та внутрішнього боргу. Рішення про розміщення облігацій зовнішніх та внутрішніх державних позик України та умови їх випуску приймається згідно з Бюджетним кодексом України. Роз­міщення державних облігацій України здійснюється у разі дотримання на кінець року граничних розмірів державного зовнішнього та внутрішнього боргу, передбачених Верховною Радою України в законі про Державний бю­джет України на відповідний рік.

Умови розміщення та погашення облігацій внутрішніх державних позик України і цільових облігацій внутрішніх державних позик України, не визна­чені умовами розміщення, встановлюються Міністерством фінансів України. Національний банк України виконує операції з обслуговування державного боргу, пов'язані з розміщенням облігацій внутрішніх державних позик та ці­льових облігацій внутрішніх державних позик України, їх погашенням і ви­платою доходів за ними, а також провадить депозитарну діяльність щодо цих цінних паперів. Порядок проведення операцій, пов'язаних з розміщенням цих облігацій, встановлюється Національним банком України за погодженням з Міністерством фінансів України. Особливості провадження депозитарної ді­яльності з державними облігаціями України визначаються Державною комісією з цінних паперів та фондового ринку разом з Національним банком України.

Витрати на підготовку розміщення, а також на розміщення, погашення державних облігацій України, виплату доходів здійснюються відповідно до умов розміщення державних облігацій України за рахунок коштів, передба­чених на такі цілі у Державному бюджеті України. Державні облігації України можуть бути іменними або на пред'явника. Державні облігації України розміщуються у документарній або бездокументарній формі. Державні облігації України можуть бути: довгострокові - по­над п'ять років; середньострокові - від одного до п'яти років; короткостро­кові - до одного року.

Державні облігації України поділяються на облігації внутрішніх держав­них позик України, облігації зовнішніх державних позик України та цільові облігації внутрішніх державних позик України.

Облігації внутрішніх державних позик України - державні цінні папе­ри, що розміщуються виключно на внутрішньому фондовому ринку і під­тверджують зобов'язання України щодо відшкодування пред'явникам цих облігацій їх номінальної вартості з виплатою доходу відповідно до умов роз­міщення облігацій.

Цільові облігації внутрішніх державних позик України - облігації внутрішніх державних позик, емісія яких є джерелом фінансування дефі­циту державного бюджету в обсягах, передбачених на цю мету законом про Державний бюджет України на відповідний рік, та в межах граничного роз­міру державного боргу. Основним їх реквізитом є'зазначення передбаче­ного законом про Державний бюджет України на відповідний рік напряму використання залучених від розміщення таких облігацій коштів. Кошти, за­лучені до Державного бюджету України від розміщення цільових обліга­цій внутрішніх державних позик України, використовуються виключно для фінансування державних або регіональних програм і проектів на умовах їх повернення в обсягах, передбачених на цю мету законом про Державний бю­джет України на відповідний рік. Фінансування здійснюється відповідно до кредитних договорів, що укладаються між державою в особі Міністерства фінансів України та отримувачем коштів. Умови кредитних договорів по­винні відповідати умовам випуску цільових облігацій внутрішніх державних позик України з обов'язковим установленням дати обслуговування та пога­шення кредиту за п'ять днів до дати обслуговування та погашення цільових облігацій внутрішніх державних позик України.

Облігації зовнішніх державних позик України - державні боргові цінні папери, що розміщуються на міжнародних фондових ринках і підтверджують зобов'язання України відшкодувати пред'явникам цих облігацій їх номіналь­ну вартість з виплатою доходу відповідно до умов випуску облігацій. Розмі­щення, обслуговування та погашення облігацій зовнішніх державних позик України здійснює Міністерство фінансів України, яке може залучати для цьо­го банки, інвестиційні компанії тощо. Відносини між Міністерством фінансів України і цими організаціями регулюються відповідними договорами.

Продаж облігацій внутрішніх державних позик здійснюється в націо­нальній валюті, а облігацій зовнішніх державних позик України - у валю­ті запозичення. Виплата доходів і погашення державних облігацій України здійснюються грошима або державними облігаціями України інших видів за згодою сторін. Разом з тим, виходячи з наявності усіх вищезгаданих характеристик, дер­жавні облігації є найменш доходними. Процентні ставки за ними є найнижчи­ми серед усіх боргових цінних паперів. Однак і ця обставина має свої переваги. Облігації, як і всі інші боргові цінні папери, володіють більшим ступенем ризи­кованості, меншим ступенем визначеності та можуть бути більш чи менш лік­відними, встановлення процентів за ними здійснюється на основі порівняння відмінностей за вказаними критеріями інституційних боргових цінних паперів та державних облігацій, що випускаються на той самий строк. Таким чином, процентна ставка за державними облігаціями виконує також функцію загальноринкового показника, на базі якого визначаються процентні ставки інших боргових цінних паперів, будь-яких інших емітентів в тій чи іншій країні.

Процентні ставки за облігаціями інших емітентів перебувають у прямій залежності від процентних ставок за державними облігаціями. Це означає, що коли підвищуються ставки за останніми, то автоматично відбувається підвищення процентних ставок перших і, навпаки, при зниженні останніх -перші також відразу знизяться.

Муніципальні облігації

Ще одним різновидом державних облігацій є місцеві або муніципальні облігації. До облігацій місцевих позик України належать облігації внутріш­ніх та зовнішніх місцевих позик. Рішення про розміщення облігацій місце­вих позик приймає Верховна Рада Автономної Республіки Крим або міська рада відповідно до вимог, установлених бюджетним законодавством.

Однією з найбільш характерних особливостей формування сучасних умо­вах бюджетів різноманітних рівнів та позабюджетні фондів є податки і нормо­вані відрахування. При цьому значна частина видатків покладається на місце­ві бюджети (в Україні це складає близько 40% консолідованого бюджету). Оскільки в такому випадку регулювання оподаткування і трансфертні розрахунки знаходяться в компетенції центральних органів управління, то вирі­шення фінансових проблем регіонів слід здійснювати через розширення дже­рел доходу за рахунок неподаткова надходжень. Перспективним напрямом залучення фінансових ресурсів для місцевих органів влади України є випуск муніципальних облігацій.

Водночас місцеві органи влади можуть бути активними учасниками ринку цінних паперів. Емісія муніципальних облігацій забезпечує зниження вартос­ті обслуговування внутрішнього боргу, залучення в економіку регіону коштів іноземних інвесторів та сприяв трансформації коштів населення в інвестиції.

Муніципальні облігації практично залишаються одним із останніх дже­рел фінансування інвестицій в економіку України. Адже відомо, що за кор­поративними облігаціями підприємства повинні негайно сплачувати податок на прибуток (25%), а кошти, залучені через ОВДП, будуть спрямовуватися на фінансування дефіциту бюджету, а не на виробництво.

Як показує досвід європейських країн, місцеві органи неспроможні нор­мально функціонувати, не випускаючи муніципальні облігації. Світовий до­свід також свідчить про наявність певних проблем розвитку ринку такого ви­ду облігацій та їхній позитивний чи негативний (а можливе й таке) вплив на загальну ситуацію в регіоні та в країні в цілому. Так, поширення муніципаль­них позик, здійснюваних за принципом ОВДП, призводить до будівництва "фінансових пірамід" на рівні регіонів, а це може мати для них негативні наслідки. Покриття бюджетного дефіциту за допомогою облігаційних позик веде лише до перекладання боргів на виконавців наступних бюджетів. Світо­ва практика показує, що єдино виправданим може бути інвестування засобів позики у виробничі проекти, які дадуть конкретну економічну віддачу і ма­ють важливе значення для соціально-економічного розвитку регіонів.

Розвиток ринку муніципальних облігацій спрямований на пріоритетне використання ресурсів малодоступних для недержавного сектора засобів фізичних осіб і нерезидентів, що забезпечить максимізацію ефекту приват­них інвестицій, служитиме стимулом зростання внутрішньої норми нагро­мадження. Отже, розвиток муніципальних запозичень повинен бути взаємо­пов'язаний з поліпшенням інвестиційного клімату регіону для внутрішніх та іноземних інвесторів.

Отже, випуск місцевих облігацій дозволяє вирішити одночасно декілька завдань: муніципальні органи отримують необхідні їм для реалізації проекту запозичені грошові засоби; їм немає необхідності використовувати засоби місцевого бюджету, а значить, і збільш вати місцеві податки; інвестори отри­мують у власність надійні ліквідні цінні папери, що приносить певний дохід; місцеве населення отримує важливий для його існування об'єкт і користу­ється йо товарами, роботами чи послугами.

Інституційні облігації

Інституційними облігаціями називаються такі облігації, які випускають­ся юридичними особами, котрі в більшості випадків здійснюють підприєм­ницьку діяльність. Термін "інститути" використовується для узагальненої на­зви корпорацій, компаній, господарських товариств тощо. Тому у певній на­уковій літературі мають місце ототожнення інституційних та корпоративних цінних паперів. Випуск облігацій для емітентів-інститутів є одним способів отримання позичкових грошових засобів, необхідних для здійснення госпо­дарської діяльності. В ряді випадків інституційні емітенти можуть випускати облігації для інших цілей. Наприклад, для того, що збільшити свій акціонер­ний капітал, інститути можуть випускати конвертовані облігації і при пога­шенні обмінювати їх на акції. У разі випадків облігації можуть випускатися з тією метою, щоб зміцнити свої виробничі зв'язки з інститутами-партнерами (постачальника чи споживачами). Іноді інститути можуть випускати обліга­ції з метою придбання контрольного пакета акцій іншого емітента тощо.

Здійснюючи випуск облігацій, емітент-інститут повинен опублікувати ін­формацію про облігації, в якій би повідомлялося про умови випуску (строки; номінальну вартість і проценти; емісійну ціну та ціну погашення - для дис­контних облігацій; права власників облігацій та інші відомості). В деяких країнах, включаючи Україну, випуск облігацій обов'язково реєструється інститутом-емітентом в комісії цінних паперів та фондового ринку або в ана­логічному державному органі.

При випуску облігацій інститут самостійно розраховує величину про­центної ставки за своїми облігаціями. При цьому до уваги беруться такі фактори, як розмір позичкових грошових засобів, які необхідно отримати, термін, на який емітенту необхідні вказані особи, розмір процентної став­ки на державні облігації, розмір процентної ставки на банківський кредит, репутація інституту-емітенту прогностична оцінка надійності, визначеності і ліквідності облігацій, фактори ризику (економічне становище в країні, по­літична ситуації т. д.) та інші фактори. В умовах випуску облігацій емітент зобов'язаний вказати, яким чином, як часто (в які строки) та в яких розмірах він буде сплачувати винагороду за використання грошових коштів, запозичених в інвестора. Найбільш пошире­ними способами виплати винагороди є виплата фінансового доходу у вигляді процентів та дисконтування. В розвинутих країнах досить часто облігації ви­пускаються на умовах виплати доходу у вигляді конвертацій одних облігацій в інші. Значно менше випадків випуску безпроцентних облігацій. Емітенти самі вибирають, якого виду облігації - процентні, дисконтні, конвертовані чи безпроцентні - вони будуть випускати.

Корпоративні облігації - це ефективне джерело фінансування підприєм­ства, що характеризується такими особливостями:

• різноманітні терміни випуску - від кількох місяців до трьох-п'яти років у перспективі;

• вартість залучення коштів з використанням облігацій є, як правило, ниж­чою, ніж ставки за кредитами банків;

• підприємство, розміщуючи облігації, формує позитивний імідж пози­чальника серед широкого кола потенційних інвесторів;

• випуск облігацій може не вимагати забезпечення.

Корпоративні облігації дозволяють підприємству оперативно здійснюва­ти управління своєю заборгованістю:

• під час випуску облігацій відбувається диверсифікованість заборгованос­ті серед багатьох кредиторів;

• підприємство має можливість достроково викуповувати свої облігації. Метою випуску облігацій є необхідність фінансування поточних або пер­спективних проектів. Процедура випуску облігацій передбачає таку Разом із тим перехід ринку корпоративних облігацій на якісно новий рівень зале­жить від появи на ньому окрім традиційних для України інвесторів - комер­ційних банків, - нових інвесторів. Передусім, ідеться про страхові компанії та інститути спільного інвестування. Як показує статистика, середній рівень прибутковості корпоративних об­лігацій (терміном обігу до одного року) на первинному ринку складає від 15 до 18% річних. Інакше кажучи, цей рівень прибутковості є конкурентним по­рівняно з депозитними ставками у надійних банках.

Привабливість корпоративних облігацій для інституційних інвесторів зу­мовлена такими можливостями даних інструментів:

• диверсифікації інвестованих коштів;

• дострокового повернення коштів (за наявності вторинного ринку та маркет-мейкерів за даними цінними паперами);

• передачі облігацій у заставу;

• одержання торгового доходу за облігаціями, що знаходяться в портфелі інвестора;

• одержання додаткового інструменту для проведення фінансових опера­цій.

До основних причин, які перешкоджають збільшенню кількості інвесто­рів на ринку корпоративних облігацій, слід віднести відносно низьку інформованість про цей ринок, відсутність загальновизнаних рейтингів емітентів, невеликі обсяги емісії, що викуповуються певним колом інвесторів.

Випуск облігацій можуть здійснювати держава, муніципальні органи, під­приємства, а також інші інститути, якщо це передбачено чинним законодав­ством країни. Таким чином, на ринку цінних паперів можуть знаходитися одно­часно державні облігації (ОВДП), муніципальні облігації (обласних, міських, районних та інших рад), облігації акціонерних товариств, облігації підпри­ємств та інші облігації. В зв'язку з цим, як дрібні інвестори, так і інституційні, досить часто зацікавлені в тому, щоб не вкладати власні вільні грошові кошти в облігації одного емітента. Вони можуть вкласти одну частину грошових ре­сурсів в більш надійні державні облігації, другу - в муніципальні облігації, до­ходи за якими податками не обкладаються, третю частину - в більш ризикова­ні інституційні облігації. Тобто мова йде про формування портфелю облігацій з метою диверсифікації ризику та отримання стабільного доходу. Портфель облігацій формується не лише виходячи з принципів доходності, надійності та ліквідності, але й з параметрів виплат доходів за різними облігаціями. Як правило, портфель облігацій формується фінансово-кредитними інститутами (інвестиційними фондами / компаніями, банками, страховими компаніями, пенсійними фондами). Портфельні облігації поряд з портфельними акціями та іншими цінними паперами формують інвестиційний портфель.

Виходячи з практичного досвіду використання і функціонування облігацій, слід виділити два основні способи отримання доходів від облігацій. Перший спосіб полягає в тому, що будь-який інвестор може придбати облігацію й ста­ти її власником до моменту погашення цього цінного паперу. При цьому по­гашення облігації означає викуп за готівку цінного паперу на певну оговорену при емісії дату емітентом у держателя, тобто фактично здійснюється відшко­дування номінальної вартості облігації на встановлену дату. Коли ж настає да­та погашення, то інвестор (власник облігацій) пред'являє облігацію (документ, що підтверджу право власності на неї) та отримує потрібну суму готівки.

Суть другого способу полягає в тому, що власник облігації може забажа­ти продати облігацію до настання строку її погашення. Така ситуація може виникнути через погіршення фінансового становища, поширення інформа­ції про майбутні негативні тенденції в економіці країни чи у фінансово-гос­подарській діяльності емітента, можливості вкладання грошових коштів у більш надійне та вигідне підприємство тощо. Ціна, за якою він бажатиме продати облігацію, повинна відображати суму, позичену емітенту, а також дохід, який він повинен отримати за той час, поки був власником облігації. У цьому випадку ціна продажу облігації залежатиме ще й від ринкових факто­рів (попиту-пропозиції), що у свою чергу обумовлюється розміром процент­ної ставки, строку обігу облігації тощо.

Н — номінал державних казначейських зобов'язань у % (приймається за 100),

Р_ю - ціна продажу державних казначейських зобов'язань у % до номіналу,

І - термін, що залишився до дати погашення, днів.

Практика вивчення прибутковості такого виду цінних паперів свідчить, що зростання ефективної дохідності первинного розміщення не дозволяє обернути наявні казначейські зобов'язання в готівку без збитку або втрати дохідності. У цьому випадку очікування погашення виявляється набагато кращим, ніж будь-яка оперативна діяльність.

Портфель казначейських зобов'язань, випуск яких здійснюється держа­вою, представляє собою сукупність зобов'язань Казначейства України різ­них видів. Вони систематизовані таким чином, щоб диверсифікувати ризик і отримувати стабільний дохід. Формування портфеля відбувається на основі дохідності, безпечності та ліквідності. Портфель державних цінних паперів поряд з портфелем акцій, облігацій та інших цінних паперів формує інвести­ційний портфель. Виплата доходу за казначейськими зобов'язаннями та їх погашення здійс­нюються відповідно до умов їх випуску, затверджених за довгостроковими та середньостроковими зобов'язаннями - Кабміном України, а за коротко­строковими - Мінфіном України. Оподаткування казначейських зобов'язань держави здійснюється відпо­відно до чинного законодавства України.

ЛЕКЦІЯ №

ОЦІНКА ІНВЕСТИЦІЙНИХ ВЛАСТИВОСТЕЙ ЦІННИХ ПАПЕРІВ

ІНВЕСТИЦІЙНІ ВЛАСТИВОСТІ АКЦІЙ.

ІНВЕСТИЦІЙНІ ВЛАСТИВОСТІ ОБЛІГАЦІЙ.

При прийнятті рішення щодо того, ку­пувати чи не купувати акції будь-якого емітента, інвестори спочатку їх оці­нюють. Результати оцінки беруться до уваги також при визначенні доціль­ності продажу акцій, що є в наявності. В практиці розвинутих іноземних ринків використовуються різноманітні якісні та кількісні показники оцінки акцій. Деякі з них представляють собою досить складні математичні форму­ли, інші є більш простими коефіцієнтами. Однак було б невірно стверджува­ти, що застосування більш складних кількісних показників уже само по собі гарантує досягнення успіху на ринку цінних паперів. Основною ж метою ви­користання будь-яких показників є допомога у прийнятті рішень щодо оцін­ки тих чи інших акцій.

Але, беручи за основу лише кількісні показники оцінки акцій, можна при­йняти далеко неоднозначні рішення: деякі з них призведуть до успіху, інші - до невдачі. Тому досить часто кількісні показники доповнюються якісни­ми, такими, зокрема, як оцінка надійності емітента, його перспективності, іміджу тощо. Іншими словами, оцінка акцій на практиці виглядає не лише як оцінка цінних паперів емітента, але й як оцінка самого емітента. Найбільш поширеними серед показників оцінки акцій є розміри дивіден­дів, коефіцієнти "поточної ціни до доходу на одну акцію", "балансової ціни акції", а також "поточної ціни до балансової ціни акції". А найпоширенішими показниками оцінки емітента зазвичай називають показники його рентабель­ності, платоспроможності та ліквідності. Необхідно пам'ятати, що ряд харак­теристик емітента, які можуть враховуватися при оцінці його акцій, не підда­ється математичним розрахункам. Наприклад, оцінка перспективності

галузі, в якій емітент здійснює свою діяльність, ступінь залежності її від

політичних рішень, що приймаються державою, оцінка особистих факторів керівників емітента тощо. Основні ознаки класифікації акцій відіграють також важливу роль при виборі їх як об'єкту інвестування.

Найменшого впливу на процес прийняття рішення про придбання даного цінного паперу визначає поділ акцій на іменні та на пред'явника. Такий поділ більшою мірою забезпечує інтереси емітента, оскільки дозволяє йому конт­ролювати рух акціонерного капіталу. Обіг кожної іменної акції фіксується у книзі їх реєстрації, в яку вносять дані про власника, час придбання акцій, а також їх кількість у кожного з акціонерів. З точки зору інтересів інвесторів, а отже на інвестиційну привабливість цих акцій впливають такі їх особли­вості: І) відповідно до законодавства України фізичні особи можуть бути власниками, як правило, іменних акцій; 2) іменні акції за складністю про­цедури оформлення та глибиною контролю їх обігу менш ліквідні на ринку, порівняно з акціями на пред'явника.

Поділ акцій за регіональною належністю емітента на акції національних та іноземних емітентів з позицій інвестора ставить перед ним завдання оцін­ки даного цінного папера за такими ключовими напрямами: І) можливість вибору відповідних акцій при реалізації регіональної диверсифікації інвес­тиційної діяльності; 2) можливість врахування відмінностей у нормі прибут­ку на інвестований капітал в різних країнах при порівняльній оцінці у твер­дій валюті; 3) необхідність врахування особливостей оподаткування доходів за акціями та його вивезення за межі країни; 4) можливість врахування рівнів інвестиційних ризиків у певних країнах розміщення емітента.

При оцінці інвестиційних властивостей акцій з урахуванням їх поділу за формами власності емітента на акції державних та недержавних товариств з точки зору їх вибору як об'єкту інвестування необхідно враховувати таке: І) акції державних емітентів надходять на ринок переважно в ході приватизації. Тому джерелом їх викупу можуть певною мірою використовуватися майнові цінні папери громадян; 2) у зв'язку з особливостями приватизаційних процесів та оцінкою приватизаційного майна номінальна вартість багатьох акцій значно нижче їх реальної ринкової вартості, що забезпечує інвестору переваги при їх придбанні в ході первинного розміщення на ринку (першої емісії); 3) ефектив­ність діяльності недержавних товариств більш висока за рахунок кращої ор­ганізації управління, більш високою продуктивністю праці тощо, що створює потенційну можливість отримання більшого обсягу дивідендів за їх акціями.

Порівняння привілейованих та звичайних акцій при оцінці їх властивос­тей інвестором та прийнятті рішення про використання як об'єкту інвесту­вання зводиться до оцінки їх переваг та недоліків, а саме: 1) за простими акціями дивіденди прямо пропорційні обсягу отриманого прибутку товариством, тобто залежать від результатів діяльності за відповідний період, а тому забезпечують можливість отримання більш високих дивідендів у період, ефективної діяльності емітента та більш високу кореляцію доходів з темпам] інфляції, але в окремих періодах за такими акціями дивідендні виплати не є стабільними. За привілейованими акціями дивіденди отримуються стабільну вигляді заздалегідь погодженого обсягу, що не залежить від результатів господарської діяльності емітента. Разом з тим у періоди ефективної діяльності рівень доходів може бути суттєво меншим порівняно з обсягом дивідендів за простими акціями та у більшості випадків дивіденди за привілейованими ак­ціями не коригуються на інфляцію; 2) за рівнем інвестиційних ризиків про­сті акції незахищені ні від ринкового (систематичного) ні від специфічного (несистематичного) ризиків. Привілейовані акції менш ризикові, повністю захищені від систематичного ризику та часткова від несистематичного. Префакції передбачають переважне право на виплату дивідендів та на участь в розподілі майна при банкрутстві та ліквідації, тоді як власник простих акцій може втратити весь інвестований капітал. Разом з тим за привілейованими акціями існує можливість обумовлена статутом їх відкликання (зворотного викупу) незалежно від бажання акціонера; 3) власники простих акцій по­рівняно з власниками привілейованих можуть відповідно до законодавства прямо впливати на господарський процес шляхом участі в управлінні та роз­робці дивідендної політики, хоча вплив дрібних акціонерів на практиці вель­ми обмежений; 4) прості акції мають більш високу ліквідність на фондовому ринку порівняно з привілейованими. Однак, відносна ліквідність останніх можу забезпечуватися шляхом переважного права зворотного викупу.

Комплексна оцінка інвестиційних властивостей конкретних акцій, здій­снюється за такими основними параметрами:

• оцінка галузі, в якій здійснює свою діяльність емітент;

• оцінка основних показників фінансово-господарського стану емітента;

• оцінка характеру обігу акцій на фондовому ринку;

• оцінка умов емісії акцій.

Оцінка галузі передбачає перш за все вивчення стадії її життєвого циклу та передбачених термінів знаходження на даній стадії. Доход інвестора за­безпечується зростанням курсової вартості за рахунок приросту капіталу на одну акцію та сумою дивідендів на акцію, що пов'язана з розміром чистого прибутку емітента у поточному періоді. Найбільш стабільне зростання капіталу характерне для таких галузей, які знаходяться на ранніх стадіях життєвого циклу. Відповідно до світового досвіду найвищі доходи за акціями забезпечуються товариствами, що здій­снюють свою діяльність у наукомістких галузях. Проте акції таких товариств найбільш ризиковані. При дослідженні інвестиційних властивостей акції з позиції галузі варто визначити також місце галузі, яке вона займає в системі національної еко­номіки, Доцільно аналізувати середній рівень рентабельності підприємств даної галузі та рівень їх оподаткування, які можуть служити критеріями оцінки можливого рівня дивідендів за акціями.

Оцінка основних показників господарської діяльності емітента дифе­ренціюється залежно від того, пропонуються дані акції вперше, чи вже обер­таються на ринку певний період. Для першого випадку здійснюється тра­диційна оцінка фінансово-майнового стану через систему показників пла­тоспроможності, ліквідності та рентабельності, оцінку фінансового стану, управління емітента, динаміку прибутку, попиту на продукцію тощо.

У другому випадку зазначена оцінка доповнюється аналізом показни­ків, що характеризують діючу дивідендну політику товариства та ефек­тивність попередніх випусків акцій. Для здійснення оцінки інвестиційних властивостей акцій слід виявити, наскільки чітко і рівномірно компанія виплачує дивіденди. На думку інвестора, своєчасна виплата - чудова ха­рактеристика емітента. Доцільно виявити також адекватність забезпечен­ня префакцій акціонерним капіталом компанії, оцінити рейтинг звичайних акцій та префакції.

Оцінка характеру обігу акцій на ринку пов'язана перш за все з аналізом показників її ринкового котирування і ліквідності. Важливу роль у процесі оцінки відіграє сам факт допуску акцій до торгів на біржі (лістинг).

Оцінка умов емісії акцій є фактично заключним етапом дослідження ін­вестиційної привабливості даного об'єкту інвестування. Основу аналізу тут становлять такі аспекти: мета емісії, умови емісії, періодичність виплати ди­відендів, умови виплати дивідендів, ступінь участі окремих держателів акцій в управління тощо.

На інвестиційні властивості облігацій суттєвий вплив справляє ділен­ня їх за відповідними ознаками, що відіграє значну роль у процесі вибору їх як об'єкту інвестування. Найменшого впливу на процес прийняття рішення про придбання облігації визначає їх поділ на іменні та на пред'явника. Такий поділ дозволяє емітенту захистити власні інтереси, оскільки дає можливість йому контролювати рух капіталу. Обіг кожної імен­ної облігації фіксується у книзі реєстрації, в яку вносять дані про власника, час придбання, а також їх кількість у кожного держателя. Разом з тим, іменні облігації менш доходні порівняно з облігаціями на пред'явника, оскільки їх емісія пов'язана зі складністю процедури оформлення, однак глибина конт­ролю обігу іменних облігацій сприяє меншій ліквідності цих паперів на рин­ку, порівняно з облігаціями на пред'явника. Поділ облігацій за регіональною належністю емітента на облігації націо­нальних та іноземних емітентів з позицій інвестора забезпечує більший за­хист їх інтересів та більшу надійність при виборі облігацій іноземних емі­тентів, при одночасно меншій їх доходності. Тоді як можливість врахування відмінностей у нормі прибутку на інвестований капітал в різних країнах при порівняльній оцінці у твердій валюті забезпечує регіональну диверсифікацію капіталу при виборі альтернативних іноземних емітентів. Основними склад­ностями при виборі облігацій іноземних емітентів є необхідність врахування рівнів інвестиційних ризиків у певних країнах розміщення емітента. Облігації вітчизняних емітентів зазвичай привабливіші за доходністю, але й ризикова­ніші у зв'язку з невизначеністю ринкового середовища діяльності емітента. Поділ облігацій за видами емітентів має суттєве значення для інвестора перш за все з позиції оцінки рівня їх ризику. Найменш ризикованими є вкла­дення в облігації внутрішньої державної позики (ОВДП). У більшості країн з ринковою економікою ставка відсотків (доходності) за такими облігаціями вважається без ризиковою ставкою вкладень та приймається еталоном для ін­вестування без ризику. Найбільшим рівнем ризику серед цієї групи облігацій є інституційні облігації, хоча рівень ризику за цим інструментом нижче за ри­зик привілейованих акцій цього ж емітента. Диференціація доходності за об­лігаціями даного типу розподіляється наступним чином: найменшу дохідність передбачено при ОВДП, а найбільшу - інституційними облігаціями. Не менш важливим параметром, що впливає на формування інвестиційної привабливості облігацій є їх поділ за термінами погашення. У цьому випад­ку є короткострокові облігації є менш ризиковими, але й менш доходними. Збільшення терміну обігу; а отже й віддаленість терміну погашення від дати емісії або придбання призводить до збільшення рівня ризику, який підсилю­ється ризиком зростання інфляції, а відповідно й зростанням позикового від­сотку та зменшенням ліквідності інвестицій. Саме у зв'язку з цим найбільші доходи пропонуються інвестору за довгостроковими облігаціями, дотриму­ючись принципу плати за ризик. Поділ облігацій за формами виплати винагороди (доходу) є для інвестора цікавим з точки зору цілей залучення ресурсів. Якщо метою емісії облігацій є прирощення капіталу в грошовій формі, то інвестування буде здійснено у процентні облігації, оскільки вони мають вищу поточну ліквідність на рин­ку. Безпроцентні (цільові) облігації інвестиційно привабливі будуть у разі виплати частини доходу певним товаром чи послугами, виробництво яких і було метою емісії, тільки за таких умов: 1) існування значного дефіциту цих товарів або послуг на споживчому ринку; 2) наявність суттєвої різниці між стартовою ціною придбання облігацій та реальною ціною на ці товари й по­слуги, що сплачуються емітентом у вигляді винагороди (доходу).

Конкретизація оцінки окремих властивостей облігацій як об'єкту інвес­тування відбувається у подальшому за такими параметрами:

• оцінка інвестиційної привабливості регіонів (муніципальні облігації);

• оцінка інвестиційної привабливості галузі, до якої належить емітент;

• оцінка фінансового стану емітента (інституційні облігації);

• оцінка характеру обігу облігацій на ринку;

• оцінка умов емісії облігацій.

Оцінка інвестиційної привабливості регіонів має суттєве значення для оцінки інвестиційних властивостей муніципальних облігацій (обліга­цій внутрішніх місцевих позик). Насамперед інвестор повинен оцінити ди­наміку щодо сальдо бюджетних балансів, структуру джерел формування їх доходної частини, це пов'язано з тим, що частина регіонів, отримує від держави значні обсяги дотацій, субсидій та субвенцій і може мати суттє­ві фінансові труднощі, а отже при погашенні облігацій можуть виникнути певні фінансові проблеми.

Оцінка галузі передбачає перш за все вивчення стадії її життєвого ци­клу та передбачених термінів знаходження підприємства на даній стадії. Доход інвестора забезпечується зростанням обсягу прибутків у поточному періоді. Тому при дослідженні інвестиційних властивостей облігацій до­цільно аналізувати місце галузі, яке вона займає в системі національної економіки, а також середній рівень рентабельності підприємств даної галу­зі та рівень їх оподаткування, які можуть служити критеріями оцінки пла­тоспроможності емітента.

Оцінка фінансової стійкості та платоспроможності емітента здій­снюється на підставі визначення традиційних показників платоспромож­ності, фінансової стійкості та ліквідності і має на меті виявлення кредит­ного рейтингу підприємства, його фінансової стійкості у довгостроковій перспективі, особливо при оцінці довго- та середньострокових облігацій, а також наявність частково сформованого викупного фонду для коротко­строкових облігацій.

Оцінка характеру обігу облігацій на ринку зводиться до оцінки дина­міки ставки позичкового відсотку, терміну до дати погашення, рівня ліквід­ності облігації. Якщо ставка позичкового відсотку на грошовому ринку зростає в силу підвищення інфляції, зростання попиту на кредитні ресурси або за інших причин, то ціна облігації суттєво падає, і навпаки. Це пов'язано з фіксацією величини відсотку за облігаціями при їх емісії. Чим більший термін, що залишився до дати погашення облігації, тим від­повідно і вищий ризик, а отже, нижчою буде ціна продажу облігації.

Оцінка умов емісії облігацій передбачає вивчення мети емісії, умов придбання облігацій, періодичності виплати відсотків та ставки, умов по­гашення основної суми номіналу. Основними факторами, що впливають на інвестиційні властивості облігації, пов'язані з умовами емісії є: розмір став­ки відсотку (купонної ставки) та періодичність виплати відсотків. При цьо­му частіша періодичність сплати відсотків (виплати за облігацією у коротші періоди) з меншою ставкою купону може забезпечити інвестору отримання більших вигід, та значно перекрити вигоди, отримані за більш високого рівня купонної ставки та виплати відсотків з більшими періодами.

Інвестиційні властивості інвестиційних сертифікатів забезпечують найменший рівень ризику сертифікатам відкритих ІСІ, оскільки вони здій­снюють викуп своїх сертифікатів, що підвищує їх ліквідність. Крім того да­ний вид сертифікатів знаходиться під жорстким контролем держави. Рівень доходності оцінюється аналогічно звичайним акціям, але визначити його майже неможливо, оскільки емітенти знаходяться на своєму етапі розвитку. Разом з тим на інвестиційні властивості цих інструментів впливають такі фактори:

- галузева спрямованість діяльності ІСІ;

- розмір активів та капіталу ІСІ;

- регіон діяльності ІСІ;

- рівень розвитку та характер приватизаційних процесів в регіоні діяль­ності ІСІ;

- диверсифікація активів щодо певних об'єктів інвестування, включаючи обмеження.

Ці фактори формують рейтингову оцінку інститутів спільного інвесту­вання та якості емітованих інвестиційних сертифікатів. Суттєвого значення для визначення інвестиційних властивостей ощад­них сертифікатів має врахування ознак їх класифікації. Так, поділ сертифіка­тів на термінові (з розміщенням коштів на обумовлений термін без права до­строкового розірвання угоди) та до запитання (з правом запитання інвестором вкладених коштів у будь-який момент) визначає рівень їх ліквідності та доходності. Оскільки рівень ризику ліквідності за сертифікатами до запитання майже нульовий, це передбачає і значно менший рівень доходу за такими сер­тифікатами у вигляді встановленого відсотку за депозитом. Тоді як збільшення тривалості терміну розміщення коштів забезпечує адекватне йому зростання ставки за депозитом при одночасному збільшенні і рівня ризику ліквідності.

Конкретизація оцінки інвестиційних властивостей ощадних сертифікатів здійснюється за такими параметрами:

• оцінка надійності емітентів,

• оцінка характеру обігу ощадного сертифіката на ринку,

• оцінка умов емісії ощадного сертифіката.

Оцінка надійності емітентів передбачає використання системи показ­ників, які характеризують інвестиційну привабливість емітентів - фінансо­во-кредитних установ, зокрема, рентабельність активів, фінансова стійкість тощо. Поряд з цим така оцінка включає аналіз динаміки і ряду абсолютних показників - загальна сума активів, розмір капіталу, загальна сума прийня­тих депозитів та виданих кредитів, максимально допустимий розмір депози­ту на одного вкладника, максимальна сума кредиту на одного позичальника, розмір балансового прибутку тощо.

Для більш поглибленого дослідження надійності установи-емітента мо­жуть використовуватися спеціальні „банківські" показники - коефіцієнт Кука, загальний коефіцієнт банківського ризику тощо. У зарубіжній прак­тиці оцінка надійності установ банку передбачає також узагальнену екс­пертизу ключових напрямів діяльності банку на основі системи узагаль­нюючих показників. Зокрема, поширеною для цілей визначення надійності є система САМЕL, що містить аналіз: С - достатність капіталу, А - якісна структура активів, М - ефективність управління, Е - рівень доходності (рентабельності), L - рівень ліквідності. За результатами проведеної оцінки банк характеризується за ступенем надійності як „гарний", „задовільний", „достат­ній", „критичний", „незадовільний".