3. Розповідь учителя про український рушник.

Давайте ще раз помилуємося дивом українського мистецтва – рушником. В Україні був звичай – у деяких родинах він зберігся і до сьогодні – на щастя дарувати рушник. Він переходив до наступних поколінь як згадка про батьків. Сивіють і народжується роки, минають століття, а цей одвічний символ української культури буде жити завжди. «Хата без рушника, що сім’я без дітей», – говорили в народі. Витканий і вишитий руками жінки, матері, рушник був символом гостинності й доброзичливості. Перед тим як запросити гостів до столу, господиня вишила йому на плече чистий рушник, лила на руки воду з кухлика. Не годилося утиратися разом з кимось одним рушником, бо можеш посваритися з ним. Хліб-сіль дорогим людям завжди вручали на чистому рушнику. Рушниками накривали хліб на столі, паски і крашанки, які на Великдень несли святити до церкви.

Дівчата, що вже вміли тримати голку в руках, починали вишивати рушники. «Не лінись, дівонько, рушники вишивати – буде чим гостей шанувати», – наказувала мати дочці, привчаючи її до жіночого мистецтва. Кожна молода дівчина намагалася вишити для свого коханого рушника, який не був би схожий на вироби подруг. У досвідченої майстрині були свої великі та малі секрети, за допомогою яких вона досягла особливої соковитості фарб, казковості візерунків, поетичності сюжетів. Деякі вишивальниці з багатою уявою і звичкою до тонкої не метушливої роботи розміщували на полотні цілі картини.

Рушники, розвішані над вікнами та дверима, мали оберігати оселю від усього нечистого, що могли від неї потрапити, тому і орнамент, і візерунки відігравали роль оберегів, символічних позначень дуже важливих для людей предметів і явищ. Ромб з крапкою посередині означав засіяну ниву, вазон чи квітку – дерево життя, розетки – сонячне благословення.

Виряджаючи сина у далеку дорогу, мати дарувала йому вишитий рушник. При цьому, бажаючи щастя, вона говорила: «Нехай стелиться тобі доля цим рушником». Червоні й чорні нитки у вишивці матусиного рушника – то наша одвічна любов і дружба.

4. Бесіда.

– У кого з вас є удома рушники?

– Від кого вони вам дісталися?

– Чи знаєте ви, хто вишивав ці рушники? Дізнайтеся про це у батьків.

– Хто з вас хотів би мати вдома вишитий рушник?

Вишиті рушники зараз можна придбати у спеціальних магазинах, де продаються вироби народних майстрів, або на ярмарках. Але краще спробувати вишити такий рушник власноруч і передати своїм дітям, а вони передадуть до наступних поколінь.

– Чи хочете ви навчитися чудового стародавнього мистецтва?

Давайте почнемо засвоювати навички вишивання на уроках праці. І хто зна, може й ваші вишиванки та рушники будуть розглядати ваші онуки і правнуки на уроках українознавства.

5. Розповідь про національний український одяг.

Українці дуже любили і шанували вишивку, адже кожна вишита річ виготовлялась власноруч і несла в собі тепло людських рук. Згадайте український національний одяг. Дуже багато предметів вбирання, особливо жіночого, мали вишиті елементи.

(Учитель демонструє ілюстрації із зображенням українського національного одягу: сорочки, кожуха, безрукавки, паска тощо).

– Уважно розгляньте предмети національного одягу українців.

Хто з вас пам’ятає, як називається цей одяг?

Основним повсякденним і святковим одягом на українських землях з давніх-давен була сорочка, яку в народі називали «другою душею». За давньою традицією українці віддавали перевагу білим сорочкам. Комірець, манжети, а іноді перед і поділ прикрашали вишивкою. Старі люди стверджували, що вишивка мала боронити людей від злої і нечистої сили. Народна пам'ять зберегла чи мало оповідань проте, як візерунки вишиванок боронили козаків від куль, допомагали їм у далеких походах долати ворога й переносити труднощі. Сорочка, вишита і подарована на добро, на хороше життя, також оберігатиме людину. Її вишивають і дарують не будь-кому, а найближчій, найріднішій людині.

Улюбленим одягом українців були безрукавки, які в селах нерідко називали «душогрійками». Вони захищали від холоду, але в той же час були зручними і не сковували руху під час роботи. Тому цей предмет одягу одержав таке поширення в Україні.

Безрукавки носили і чоловіки, і жінки, і діти. Вони були практичні будь-якої пори. Різноманітні жилети і жилетки, галицькі комі зелі, лейбики, пруслики, гуцульські кептарі – усе це типи українського безрукавного одягу, що носили поверх сорочок.

Дуже просто шився деякий народний одяг, у той же час він був зручним і привабливим, розрахованим на святкові й буденні випадки. Це стосується специфічного українського жіночого вбрання – плахти. Плахти розрізнялися кольором тканини – червоним, синім, білим та характером візерунків.

Найбільш поширеним верхнім вбранням в Україні вважали свити й кожухи. Кожух шипи спеціальні шевці – «кожухарі» з вичинених шкір хутром у середину. Прикрашали кожухи хутряними смужками, оздоблювали вишивкою, плетеними шнурами тощо.

– У кого з вас удома зберігаються якісні предмети українського одягу? Звідки вони у вас?

– Про які ще предмети національного вбрання вам доводилося чути?

– Розгляньте одяг на малюнку, що в кінці підручника. Знайдіть одяг, який відповідає нашій області. Чим він відрізняється від вбрання інших областей? Що є в них спільного?

– Де зараз можна побачити українські національні костюми?

– У чому полягають особливості сучасного українського костюма?