
- •Розподіл навчального навантаження з курсу «загальна стилістика»
- •Практичне заняття №1
- •Теоретичні питання
- •Завдання до самопідготовки
- •Практичне заняття №2
- •Теоретичні питання
- •Завдання до самопідготовки
- •Практичне заняття №3
- •Теоретичні питання
- •Завдання до самопідготовки
- •Практичне заняття №4
- •Теоретичні питання
- •Завдання до самопідготовки
- •Підсумковий контроль
- •Перелік екзаменаційних питань
- •Література до курсу основна
- •Додаткова
- •Індивідуальні завдання
- •Тексти для стилістичного аналізу
- •День перемоги
- •Шепіт монаха
- •Молитва
- •Середньовічна символіка кольорів
- •Короткий словник стилістичних термінів
- •Навчально-методичні матеріали із загальної стилістики
Шепіт монаха
Я на межі. Століть. Вулиць. Терпіння. Життя. Смерті. І навіть — на межі меж.
Байдуже, яких століть. Яких вулиць. Чийого терпіння. Чийого життя. Чиєї смерті. Меж — усіх.
Я — наче сумнів. Проникаю, зникаю, підточую, руйную, зароджую.
У мені закінчується віра, але розпочинається пізнання.
А мені чиясь неприкаяна душа колискових співає, сама забуваючи про сон. Чи я комусь потрібен?
Мене зліплено з уламків тих глеків, у яких вино для причастя вистоювалося. І не охрещено, а кинуто на дорозі середохресній, що стала моїм хрестом натільним.
Зроджуюся щоранку зерном недостиглим у колоску, а до вечора колос чорніє чи дичавіє — і розлітається лузгою по світах — і плоду не дасть, і не наситить голодного, звіяний вітром...
Зроджуюся щоранку молитвою світлою, а до вечора шашіль зневіри сточує мене, як дерево тисячолітнє, на якому і круки кам’яніють... а до вечора слова у вузлик проклять зав’язуються, — нащо Богові за плечима той вузлик?
Зроджуюся щоранку промінням сонячним, а до вечора в темряву непроникну згущуюся, тягучу, як смола, якою вимастять огорожу чиєїсь пам’яті на цвинтарі.
Зрощую квіти, засіваю їх зранку, дмухаю на них життям, щоби пробивалися до мене, щоб молилися на мене. А надвечір вони в’януть і сохнуть. І я лишаю їх мовчазними, бездиханними, хтось їх потопче, утопче в землю, але я цього не бачитиму, назавтра я засіватиму іншу клумбу...
І так — щоранку, і так — щовечора.
І тільки дня сьомого з уст моїх лунатиме шепіт монаха, а у вуста вливатиметься «Шепіт монаха». Бо день сьомий — то кінець початку. І кінець світла, і кінець світу. Мого. Усе я сотворив — і стане нудно, коли один за одним підуть сьомі дні, і стихатиме мій шепіт, і говоритиме замість мене вино, а мої вуста чорнітимуть тишею. А моя душа — черствітиме самотністю. Він сотворив мене на взір і подобу свою, а я Його сотворив — на свою подобу, таж нитка, якою нас зв’язано було, давно перетерлася, і тепер у кожного — своя земля обіцяна, свої небеса високі.
Ми шукаємо один одного, а чи знайдемо?
Гукаємо молитви, а чи хто їх чує?
Я зневірююся і знову чіпляюся за віру, як за соломину рятівну...
Боже, а Ти ще в мене віриш?..
Ольга Ляснюк
21
Знаменитий президентський камін, складений із історичних камінців Поділля, Волині, Слобожанщини, Подніпров’я, Таврії, Буковини, Галичини та Закарпаття, сьогодні не хотів горіти.
«Даремно Ксеня знервувала дітей, запитала їх: вгадайте — буде тато знову Президентом чи ні? Залишиться! Залишиться ваш татусьо Президентом. А хто ж іще, діти мої, хто іще?
Я подарував нації новітню, національну ідеологію. Я змусив її злізти з печі і стати в коло. Усе було б добре, якби не виповзала на мою дорогу і не сичала Кобра! Хто вона без мене? Що вона сама означає? Бліде тло у мене за спиною. Скирдувала б чи силосувала грошву в бізнесі. Хитро дурила б ласих до спідниць податківців…
Це я, дурень, так довірливо і простодушно виніс її на вершину. Підпряг у свого воза, якого спокійно міг тягнути сам. Мій попередник згноїв би, і ніхто не згадав би, що була така… така Кобра чи Анаконда — різниця невеличка! Лізе, лізе, мотається під ногами, зчиняючи куряву на моїй дорозі.
Ич, чого захотіла: забрати в уряду, під себе, весь газ. Витурити моїх посередників із системи. А я з чим залишуся? Газ — це президентські прибутки, Кобро. Не лізь! Це — не твоє. Ні, лізе, нищить мого надійного посередника.
Я сказав їй на другий день після інавгурації: про газ забудь! Він — мій! На тому могли б і порозумітися після моєї перемоги. Не почула, зміюка. Огризнулася: «Мені одягати протигаз?» Одягни, одягни! Він тобі до лиця! Усе, виграю вибори і зіпхну на узбіччя. Тоді моя влада буде повною, ніхто не заважатиме мені провести довгожданні реформи, держава розквітне. А зловісна тінь Снігуроньки в Білому, зі штучним люмінесцентним німбиком, Фурії, Кобри, котра дурить посполитий народ, щезне назавжди. На-за-вжди-и зникне! А я — буду! Буду два терміни! А тоді відпочину і знову буду!!! Якщо повалю у небуття цю Химеру в білому хітоні.
Бач, її якийсь бездарний американський журнальчик зарахував до політиків-красунь. А моя Ксеня визначила точніше: «з рогами, замаскованими в пишній зачісці під квітчастою терновою хусткою «а-ля сільська молодиця на чужому весіллі». Так сказала Ксеня…»
Володимир Яворівський
22