4.2. Мовний фактор у формуванні ідеології державотворення

Загалом, до трактування ролі мови у процесі державотворення і консолідації держави існує два підходи.

1. Мова, безумовно, розглядається як могутній фактор консолідації держави і, відповідно, один з ефективних чинників державотворення.

2. Мова розглядається як побічний продукт політичних, економічних, культурних тощо процесів.

Завдання полягає в тому, щоби визначитися зі своїм ставленням до цих підходів і відповідно до цього виробити стратегію мовної політики для використання її потенціалу у справі консолідації Української держави. Для цього необхідно розглянути і дати відповідь на питання: в яких аспектах і яким чином мова виступає (або може виступати) фактором консолідації держави, визначити взаємозв’язок і взаємовплив мови з цими зрізами суспільного життя (політичним, національним, культурним, територіальним).

Від врахування і раціонального підходу до мовного фактора в Україні значною мірою залежить розвиток соціокультурних процесів усередині країни і стан її відносин з іншими державами. Цю проблему не можна розглядати у відриві від інших аспектів життя в сучасній Україні: адже сутність мовної проблеми прихована не тільки в ній самій, а й у цілому ряді інших важливих проблем, які стосуються витоків і суті соціокультурних трансформацій суспільства.

Торкаючись безпосередньо політичного аспекту суспільного життя і, навіть, більш широко — самого процесу створення держави, слід згадати ту непересічну консолідуючу роль, яку відіграла українська мова на перших етапах створення і становлення незалежної Української держави. Проте певна ейфорія перших років незалежності і віра у швидкий прогрес країни через деякий час під невблаганним тиском політичних і економічних реалій змінилася розгубленістю і спадом соціальної активності населення.

Розпочатий процес “українізації” суспільства, який виправдано чи ні пов’язувався з надіями на поліпшення життя, не переріс у потужну тенденцію, і сьогодні, мабуть, є підстави говорити про відступ із завойованих на початку 90–х рр. позицій. Надії на те, що під впливом соціально–політичних перетворень громадяни України ставатимуть щораз більш лояльними до своєї державної мови і невдовзі говорити українською стане престижним, на сьогодні справдились лише незначною мірою.

На підтвердження можна навести таку статистику.

За даними перепису населення 1989 р. [14] в УРСР на той час проживало 72,7 % українців, 22,1 % росіян; інші етнічні групи (білоруси, болгари, греки, поляки, угорці, молдавани, румуни, татари, євреї, вірмени, кримські татари, цигани, німці, гагаузи, азербайджанці, грузини, мордвини, словаки, чуваші, узбеки) становили відповідно 5,2 %.

Україномовними були 55—57 % населення республіки: з них жителів Північно–Центрального — близько 24 %; Західного реґіону — 17 %, Південно–Східного — 16 % [15].

За показником збереження мови своєї національності українці посідали четверте (після росіян, угорців, кримських татар) місце: 87 % українців в Україні вживали українську мову. Росіяни, що проживали в Україні, майже стовідсотково (98 %) розмовляли російською.

Українці виявляли більшу прихильність до російської мови: 13 % їх визнавали російську мову за рідну і 67 % — за другу [16]

Тепер порівняймо дані щодо мови, яку вживали депутати Верховної Ради України 1995 р. (репрезентативність вибірки 405 осіб). З депутатів—українців рідною мовою послуговувалося 67 %, російською — 24 %, решта (9 %) — по–різному; з росіян російською — 79,2 %, українською — 11,7 %, обома — 9,1 %; з депутатів інших національностей українською – 11,1 %, 16,7 % — не визначилися, решта – російською. Загалом, на засіданнях українською мовою послуговувалося 54 % депутатів, ще 9 % демонстрували двомовність або не виявляли себе як мовці. Отже, у 1995 р. українською мовою виступало приблизно 58,5 % депутатів українського парламенту [17].

Тобто порівняно з 1989 р. (до 57 % україномовного населення загалом) 1995 рік (58,5 % україномовних депутатів Верховної Ради України) особливого прогресу не продемонстрував, тим паче, якщо врахувати, що депутати, за визначенням, мають належати до найбільш державницьки мислячої частини населення.

Мовний фактор активно впливає на перебіг політичних процесів і може використовуватись у власних інтересах різними політичними силами. Характерним є такий приклад: 19—20 травня 2001 року в Запоріжжі під егідою “Русского движения Украины” (РДУ) була проведена Всеукраїнська науково—практична конференція “Місцеве самоврядування і проблеми статусу російської мови в регіонах України”. В її роботі взяли участь депутати Верховної Ради, місцевих органів самоврядування сходу та півдня країни, Кримської автономії, активісти РДУ, а також консул–радник РФ.

Серед можливих практичних заходів учасники конференції визначили наступні:

• Створення політичного лобі на всіх рівнях влади на майбутніх виборах. За словами лідера РДУ О. Свистунова, активізується розгляд питання створення двох політичних партій, головним пунктом програм яких буде офіційне введення двомовності.

• Підключення політичних сил, які підтримують РДУ (в першу чергу представників лівих партій і організацій).

• Проведення консультативних референдумів на місцях, подібних до харківського (наслідком якого стало, як відомо, рішення Харківської міської Ради (яке грубо порушує Конституцію України) про використання російської мови як офіційної.

За результатами конференції прийнято ряд документів, серед яких звернення до Страсбургу, на ім’я Президента, а також до депутатів міських рад із закликом підтримати харківську ініціативу.

Очевидно, що “харківський” прецедент і результати запорізької конференції мають виразне політичне забарвлення, причому в даному випадку мовний фактор відіграє якраз антиконсолідуючу роль, окреслюючи і посилюючи тенденції федералізму, диференціації країни за геокультурними ознаками, залежності від політики інших країн.

Тому можна зробити висновок, що мовний фактор у консолідації суспільства може відігравати як позитивну, так і негативну роль, залежно від того, які сили зуміють використати його більш ефективно.

Мовний фактор консолідації української держави в аспекті національної самосвідомості також важко переоцінити. Адже людина, яка за національною ознакою не належить до певної соціально–етнічної спільноти, але мешкає в її культурній сфері, неминуче набуває психологічних і поведінкових рис, які щодалі більше відрізняють її від родової соціально–етнічної спільності і водночас зближують зі знайденою.

Приміром, в таких країнах, як Франція чи Сполучені Штати, їхні громадяни вважають себе за національністю французами чи американцями, і лише як національне коріння може бути вказано: ірландець, вірменин тощо. Людина, яка проживає тривалий час в іншому соціокультурному середовищі, вже не кажучи про тих, хто народився і виховувався в його рамках, кардинальним чином внутрішньо “перевтілюється”, асимілюючись у це середовище і усвідомлюючи свою до нього приналежність і свою з ним спорідненість.

А оскільки мова є найсуттєвішою і найбільш очевидною формою репрезентації культури, остільки вона незаперечно виступає фактором національної ідентифікації і консолідації.

Визначивши роль мовного фактору в політичному та національному аспектах консолідації держави, потрібно відзначити, що важливим засобом формування мовного середовища і реалізації мовної політики є освіта, причому більшою мірою початкова і середня. І це цілком зрозуміло — майбутнє української мови в Україні сьогодні визначається вихованням мовної поведінки саме наймолодших членів суспільства.

Аргументи на користь цього твердження наступні: 1) діти ще не обтяжені соціальним, політичним, мовним досвідом, вони легко адаптуються до мовних трансформацій; 2) набуті у молодшому віці якості, зокрема ті, що пов’язані з мовленням, не тільки слугують підвалинами для подальшого навчання, виховання, розвитку підлітків і молоді, а й значною мірою зумовлюють практичну, професійну та громадську діяльність дорослої особистості; 3) перша стадія формування логічного, пізнавального інтелекту людини, який породжується вербальною формою і водночас трансформується в неї, відбувається саме у віці 7—11 років.

Таблиця 1.1

	Цілком довіряю	Наскільки довіряю, настільки й ні	Зовсім не довіряю	Важко відповісти
Президенту України і його Адміністрації	7	32	53	8
Верховній Раді України	4	33	55	8
Кабінету Міністрів України	6	39	41	14
Збройним силам України	28	35	25	12
Міліції	9	31	52	8
Службі безпеки України	18	33	29	20
Судам	9	30	47	14
Місцевим органам виконавчої влади (держадміністраціям)	10	37	43	10
Місцевим радам (обласним, міським, районним)	10	37	43	10
Церкві і духівництву	36	30	20	14
Засобам масової інформації України	18	54	22	6

Не менш важливим є питання мовної політики, яка проводиться ЗМІ України: адже рівень довіри населення України до засобів масової інформації залишається на високому рівні. За результатами опитування центру “Соціополіс” у липні 2001 року, рейтинг довіри до ЗМІ поступається лише Церкві та Збройним Силам і знаходиться на рівні довіри до Служби безпеки України (табл. 1.1).

Необхідно зауважити, що подібна градація відповідей респондентів при опитуваннях викликає певну складність для автентичних кореляцій результатів соціологічного дослідження, яке може бути з наукової точки зору цілком коректним. Флуктуації часто появляються на стадії інтерпретації соціологічного дослідження, особливо при певній практичній зацікавленості деяких “споживачів”.

Тому доцільно звернутися й до інших соціологічних даних, здобутих за дещо іншими методиками дослідження й обробки соціологічних матеріалів. Такий підхід зміцнює достовірність інтерпретації, максимально наближаючи її до реальності.

Так, у середині грудня 2001 року Українським інститутом соціальних досліджень та Центром “Соцiальний монiторинг” було проведене загальнонаціональне соціологічне дослідження. Всього в Україні було опитано 2006 респондентів віком від 18 років і старших. Вибіркова сукупність цілком репрезентативна за основними соціально–демографічними характеристиками.

В результаті розподіл відповідей респондентів (у %) на запитання: “Скажіть, будь ласка, якою мірою Ви довіряєте наведеним нижче організаціям, суспільним інститутам, окремим державним діячам?”, має такий вигляд (табл. 1.2).

Таблиця 1.2

		Повністю довіряю	Скоріше, довіряю, ніж ні	Скоріше, не довіряю	Зовсім не довіряю	Важко відповісти
Релігійним організаціям		20	29	20	24	7
Збройним силам України		22	36	19	17	6
Правоохоронним органам		12	26	26	31	5
Засобам	Газетам	12	45	26	13	4
масової	Радіомовленню	12	45	24	13	6
інформації:	Телебаченню	13	50	22	12	3
Профспілкам		6	14	20	39	21
Президентy України Л.Кучмі		8	21	22	41	8
Прем’єр-міністру України А.Кінаху		7	27	21	25	20
Кабінету Міністрів України (Уряду)		5	20	28	34	13
Верховній Раді України		4	15	28	43	10
Голові Верховної Ради України І.Плющу		4	16	26	40	14
Політичним партіям		3	17	28	37	15

Тим більше мають насторожувати деякі тенденції, що спостерігаються на ринку українських ЗМІ. При постійному зростанні загальної кількості газет (з 1877 одиниць у 1995 році до 2667 у 2000 р.) та інших періодичних видань (з 604 у 1995 р. до 1245 у 2000 р.) відсоток україномовних видань скоротився — газет з 57 % у 1995 р. до 48 % у 2000 р., журналів — з 51 % у 1995 р. до 42 % у 2000 р. В основному таке скорочення відбувалось за рахунок збільшення видання друкованих ЗМІ російською мовою і тільки в незначній частині — мовами національних меншин та іншими іноземними мовами.

Але ще більше занепокоєння викликає інша тенденція — у загальному газетному накладі 3458766 тис. прим. у 2000 р. частка україномовної продукції складає лише 25 % (876845 тис. прим.), тоді як в 1995 р. було 50 %. Водночас частка видань російською мовою зросла з 45 % до 72 % (2487092 тис. прим.). У 2000 р. в Україні було надруковано 52492 тис. прим. журналів та інших періодичних видань, з них частка україномовної продукції склала лише 23 % (12187 тис. прим.), а російськомовної — 71 % (37399 тис. прим.). Якщо порівняти ці дані з пропорцією етнічного складу населення України (що є близько оберненому до цих даних), то без ніяких застережень ми побачимо значні загрози національній безпеці, та не відповідність ситуації національним інтересам Українського народу в цілому.

Прикро й на перший погляд парадоксально, але за 10 останніх років щорічний випуск книг в Україні знизився у 10 разів. Разом з тим, для забезпечення цивілізованого поступу українського суспільства щороку повинно випускатися 10—12 книг з розрахунку на одного жителя України. Нині ж в Україні цей показник становить лише 0,4 книги на одного громадянина. В той же час у Росії друкується — 3,9, у Польщі — 9,5, а в Німеччині — 12 книг з розрахунку на одного жителя.

Внаслідок цього окрім тих загроз, що означені вище, стає безконтрольним (а точніше підконтрольний іноземним державам) національний інформаційний простір України. Наслідки — рівень життя українських громадян, ступінь розвитку громадянського суспільства, національної самосвідомості та механізмів захисту прав людини і громадянина.

За інформацією Комітету з питань культури і духовності Верховної Ради України, в Україні на одну україномовну книгу припадає 56 книг російською мовою, і в такій ситуації й надалі україномовна книга витісняється з внутрішнього ринку. Більше того, за даними Книжкової палати України, ще в 1998 році в Україні було видано втричі менше книг, ніж у 1930 році.

Більш обнадійлива ситуація склалась у телерадіопросторі. Завдяки високому рівню державного регулювання в цій сфері частка середньодобового місцевого телемовлення українською мовою у 2000 році склала 81 %, російською — 18,1 %; радіомовлення — 85,3 та 11,4 відсотків відповідно [18].

Окрему нішу займають Internet—ЗМІ. Це наймолодший (найстаршому виданню, UA—today, нараховується лише два роки), але за темпами розвитку найбільш динамічний сегмент українського медіа–простору. Специфіка української аудиторії споживачів послуг світової інформаційної мережі визначає особливе ставлення до електронних мас–медіа. Сьогодні українська Internet—аудиторія нараховує приблизно 300—500 тис. чол., але з кожним роком вона буде збільшуватись майже вдвічі.

Необхідно враховувати, що це представники молодших за віком, але найбільш соціально активних груп населення. Сьогодні вже відчувається брак українських інформаційних ресурсів, що пов’язано насамперед з недостатньою зацікавленістю потенційних інвесторів. Мережеві ЗМІ умовно можна розділити на дві групи — “електронні представництва” традиційних видань та телекомпаній і виключно мережеві проекти.

Відмінність від інших ЗМІ полягає також у високому рівні зовнішнього інвестування. Наприклад, провідний інформаційний сайт Korrespondent.net належить групі Sputnik–Media американця Джеда Сандена, портал AtlasUA, створений під егідою чеської компанії, іноді доходить вже до курйозів — створення росіянами сайту Ukraina.ru. Винятком можна вважати торговий дім “Запоріжсталь” — головного інвестора нового проекту “Форум” — основною тематикою якого є суспільно–політичне життя нашої країни. Подальший розвиток електронних ЗМІ пов’язаний насамперед з розвитком виборчої кампанії, зацікавленістю політичних гравців у створенні оперативного та дешевого каналу поширення інформації.

Україна є неоднорідною в територіальному відношенні за національними, культурними, мовними, економічними ознаками. Умовно її можна поділити на три великі регіони, які історично часто співіснували роз’єднано. Це: Захід (Волинська, Рівненська, Тернопільська, Львівська, Івано–Франківська, Чернівецька, Закарпатська області); Північ та Центр (Хмельницька, Вінницька, Житомирська, Київська, Чернігівська, Сумська, Полтавська, Черкаська, Кіровоградська області); Південь і Схід (Одеська, Миколаївська, Херсонська, Дніпропетровська, Запорізька, Харківська, Донецька, Луганська області та Крим). Значні розбіжності цих регіонів за багатьма параметрами часто стають причиною відцентрових явищ в Українській державі, і тому мовний фактор (культивація сприйняття української мови як єдино можливої державної мови України) може і має бути використаний як консолідуючий.

Таким чином, згадані два підходи до трактування ролі мови у процесі державотворення і консолідації держави перебувають у діалектичній єдності: положення і розвиток мови в суспільстві є продуктом політичних, економічних, культурних тощо процесів і водночас мова є фактором консолідації держави і, відповідно, одним з ефективних чинників державотворення.

Виходячи з наведеного вище можна зробити висновок, що сучасний стан функціонування української мови як консолідуючого фактору не можна вважати задовільним. Серед ознак мовної ситуації в українському суспільстві вкажемо такі:

1) широко розвинену українсько–російську двомовність;

2) існування в єдиному просторі української держави трьох регіонів з різними національно–культурними та соціально–політичними традиціями, а відтак — мовно–політичними орієнтаціями і пріоритетами;

3) формальний характер мовної політики;

4) недостатньо високий реальний статус української мови.

Така ситуація консервується:

• браком політичної волі у владних структурах країни;

• частою непослідовністю і надмірною обережністю у впровадженні прийнятих рішень;

• відсутністю культурно–мовного протекціонізму для української мови, україномовної друкованої продукції через податкові механізми;

• відсутністю Концепції мовної політики в Україні;

• відсутністю реальних механізмів контролю її впровадження і дотримання.

Для виправлення мовної ситуації в Україні та ефективнішого використання мовного фактору у формуванні ідеології державотворення доцільно вжити наступних заходів:

1. Розробити і прийняти Концепцію мовної політики в Україні.

2. Покласти на Державний комітет України у справах національностей і міграції обов’язки щодо розробки та повноваження щодо контролю впровадження мовної політики в Україні.

3. Вести постійний моніторинг порушень мовного законодавства.

4. Прийняти новий податковий кодекс, в рамках якого удосконалити податкову політику у напрямs сприяння розвитку української видавничої справи як взагалі, так і, особливо, для україномовних видань.