3. Національна ідея україни

3.1. Формування національної самосвідомості та патріотизму громадян України

Необхідною умовою консолідації українського суспільства є органічне поєднання волі і творчих зусиль усіх верств населення у річищі загальнозначущих проблем.

Консолідація суспільства виникає як наслідок взаємодії об’єктивних і суб’єктивних чинників. До перших належать насамперед об’єктивні зв’язки між різними елементами соціальної структури у процесі реалізації їхньої життєдіяльності незалежно від їхніх бажань та суб’єктивних цілей, а часто і всупереч їм. Це, за визначенням І. Канта, “патологічна єдність” — такий зв’язок між індивідами та соціальними групами, до якого їх ніхто силоміць не примушує, однак вони змушені в нього вступати через об’єктивну необхідність (наприклад, взаємини між вільнонайманими робітниками і роботодавцями, між виробниками і споживачами тощо).

Така взаємозалежність пов’язує людей між собою, однак у цій взаємодії кожен суб’єкт (індивід, сім’я, соціальна група, клас тощо) переслідує свої власні цілі, жодною мірою не дбаючи про потреби інших, навпаки, вбачаючи в них загрозу власним інтересам. Співгромадяни, владні інститути, держава в цілому розглядаються у цій ситуації, з одного боку, як засіб задоволення індивідуальних чи корпоративних потреб, а з іншого — як конкуренти і навіть як вороги. Зрозуміло, що такі взаємини у суспільстві не сприяють розв’язанню важливих проблем, а отже, його конструктивній розбудові, прогресу.

Тому кожна країна завжди, тією чи іншою мірою, намагається використати суб’єктивні чинники консолідації суспільства, запустити механізм цілеспрямованого єднання всіх ланок суспільного життя та елементів соціальної структури, які його репрезентують.

Суб’єктивні чинники поділяються на: а) зовнішні; б) внутрішні. Зовнішні — це примусове об’єднання, підпорядкування державою волі різних суб’єктів суспільного життя єдиній меті. Така консолідація досягається двома основними засобами: репресивними та маніпуляцією масовою свідомістю (класичною ілюстрацією такого об’єднання може бути “ідейно–політична єдність радянського народу” часів комуністичного режиму).

Примусове згуртування нації за певних історичних обставин буває досить ефективним для розв’язання окремих масштабних суспільних проблем, проте швидко вичерпує свої конструктивні можливості, перетворюється на гальмо суспільного розвитку, оскільки нищить індивідуальну й корпоративну ініціативу, тотально підпорядковуючи приватні інтереси громадян інтересам державного апарату. Найбільш ефективною, вагомою для суспільного життя є внутрішня консолідація всіх його суб’єктів, яка відбувається внаслідок усвідомлення громадянами спільності своєї історичної долі, своїх життєвих інтересів. Таке свідоме єднання волі і дії представників даного народу перетворює його у цілісний організм — націю.

Таким чином, духовною основою утворення й функціонування нації виступає національна самосвідомість. Структурно й змістовно це надзвичайно складне явище.

Серед численних самовизначень людини чільне місце посідає саме національна самоідентифікація, що у розвиненому вигляді постає національною самосвідомістю. Це зумовлено тим, що нація для сучасної людини є життєвоважливою, фундаментальною історичною спільнотою. Микола Бердяєв у праці “Доля Росії” цілком слушно стверджував: “Є тільки один історичний шлях досягнення вищої вселюдськості, до єдності людства (шлях національного зростання і розвитку, національної творчості. Вселюдськість розкриває себе лише під виглядом національностей. Денаціоналізація є... чистісінька порожнеча, небуття” [1].

Нація акумулює і специфічно трансформує історичний досвід людства, створює умови для найповнішого забезпечення можливостей реалізації життєсмислових настанов і цілей, виступає субстанційною основою життєдіяльності як окремих індивідів, так і їхніх об’єднань.

Національна самосвідомість, будучи наслідком історичної генези нації, водночас виступає необхідною умовою її повноцінного розвитку і прогресу. Володимир Старосольський у “Теорії нації” писав, що нація “основується на “інстинктах другого ступеня”, типом яких є ідея; національна спільнота є суспільством вільним у тому значенні, що її існування відповідає волі її членів” [2].

Ця думка визначає суть національної самосвідомості: будучи цілісною саморефлексією нації, національна самосвідомість виступає могутнім засобом її історичного поступу, повноцінного функціонування у світовій спільноті, спонукає колективну людську волю до активної життєвої позиції, мобілізації всіх наявних і прихованих вітальних ресурсів народу. Аналогічне розуміння знаходимо й у Дмитра Донцова: “Мільйони розбіжних людських воль єднають в одно — “спільні тріумфи в минулім”, “слава предків”, дальше — спільна воля в теперішнім і “готовність до дальших великих діл, одна велика ціль для всіх в майбутнім”, одне велике підприємство, що з’єднало б під своїм гаслом всі ентузіазми, ввесь фанатизм, всі горіння мільйонів, вириваючи їх у критичні моменти життя поза рамки їх буденних турбот та егоїзмів у напрямку до одної великої мети” [3].

Для окремого індивіда національна самосвідомість — це своєрідний “міст”, через який діяльність окремого індивіда органічно вливається у життя нації, отримуючи доступ до її багатств і можливостей, залучаючись водночас до спільної справи, вносячи у загальну скарбницю свою частку. Безумовно, людина об’єктивно, незалежно від її волі й свідомості, включена у систему зв’язків тієї чи іншої національної спільноти. Проте без розвиненої національної самосвідомості цей зв’язок має примітивно–меркантильний споживацький характер: нація намагається використати всі сили і можливості індивіда, а він, у свою чергу, мати максимальну вигоду від суспільства для задоволення своїх егоїстичних потреб. Взаємини між особою і національною спільнотою набувають антагоністичного характеру, що призводить, врешті, до негативних наслідків для обох сторін: деформує особистість і виснажує сили нації. Взаємодія особи і нації стає по–справжньому результативною лише за умови гармонійного поєднання об’єктивних зв’язків між ними з суб’єктивними — свідомо встановленими, доцільно організованими, що сприяють як самореалізації особистості, так і розквіту нації.

Національна самосвідомість стимулює такі могутні емоційно– психологічні рушії національного прогресу, як патріотизм і жертовність, яких не в змозі замінити жодні меркантильні розрахунки, матеріальна вигода. Ці останні є ненадійною опорою національного розвитку, легко перетворюються при коливанні економічної та соціально–політичної кон’юнктури у гальмо національного поступу, а то й у його нищівно–руйнівну силу. Натомість породжені національною самосвідомістю патріотизм, жертовність практично не залежать від матеріального становища нації. Понад те, погіршення життєвих умов, загроза національному прогресу або незалежності та інші подібні негативні явища стимулюють духовну енергію національно свідомого населення, а відтак спричиняють сплеск його патріотичної діяльності, готовність піти на будь–яке самопожертвування заради порятунку нації.

Реалії суспільного життя України після розпаду СРСР унаочнюють, якою загрозою для долі народу є низький рівень національної самосвідомості у значної кількості населення. Певна частина громадян України, які у 1991 р. проголосували за її незалежність, керувалися у своєму виборі суто утилітарними міркуваннями. І коли їхні сподівання не виправдалися, почалося зречення свого вибору, воліючи поміняти свободу й незалежність на хоча б найменше поліпшення матеріального достатку, суспільного комфорту за будь–яку ціну.

Для цієї категорії населення національний суверенітет, незалежність, свобода, національна гідність та інші атрибути нації є лише засобом у досягненні своїх егоїстичних інтересів, задоволення прагматичних потреб. Як самоцінність вони для них не існують і не тільки не спонукають до пошуку причин наявних негараздів і шляхів порятунку нації, а, навпаки, викликають роздратування і далі — сплеск антипатріотичних настроїв. Подібна психологія — прямий наслідок деформованої, нерозвиненої національної самосвідомості. Таке явище є дуже небезпечним для нації.

Жоден зовнішній примус не може зрівнятися за ефективністю свого впливу з внутрішнім пориванням особливості, зумовленим її розумінням історичної та моральної необхідності своїх дій. Свого часу Л. Троцький вихвалявся, що більшовики “лінивого мужика примусили багнетом піти у бій” [4].

Такий факт справді мав місце. Однак більшовики ніколи не досягли б своєї стратегічної мети, якби вони своєчасно не використали більш могутній засіб — вплив на масову свідомість. Одним з найважливіших чинників, що забезпечив перемогу більшовиків в Україні (як і в інших колишніх колоніях Російської імперії), був послідовний наступ на національну самосвідомість, вперте намагання витіснити її соціальною демагогією та пропагандою класового інтернаціоналізму, що, врешті, вдалося.

І навпаки, маємо сумний приклад повної практичної безпорадності керівництва УНР у 1918 р. внаслідок ігнорування могутнього потенціалу національної самосвідомості. Україна втратила свою незалежність насамперед через нездатність Центральної Ради використати патріотичне поривання народних мас, що стихійно визріло на той час. Більше того, як зазначає Зіновій Книш, лідери УНР багато зробили для того, щоб згасити рушійний потенціал національної самосвідомості. У книзі “Так перо пише...” він наводить слова політичного діяча П. Христюка про те, що на першому Українському Військовому з’їзді панували піднесені національно–патріотичні настрої, які “... не були наслідком чиєїсь агітації, а тим більше агітації тодішніх провідників українського революційного руху. Навпаки, визначні революційні діячі того часу, як–от Володимир Винниченко, Симон Петлюра й інші немало сил прикладали до того, щоб національно–політичні домагання народних мас звузити і тим самим втиснути їх у рамки “загальної справи революції” [5].

“Таким способом, — коментує З. Книш, — змарнувався величезний морально—політичний капітал національно–політичних настроїв української маси. Замість надхнути її революційним патосом національного визволення в боротьбі з московським ворогом, спертися на колосальну національно–свідому і готову на жертви для свого народу військову силу, соціялістичні провідники студили національний запал, гасили патріотизм, розкладали військо соціялістично–матеріялістичною демагогією і добилися того, що самі мусіли втікати перед “демократією братського народу” [5].

Структурно, змістовно і функціонально національна самосвідомість є складною системою, що включає величезну кількість елементів та їхніх зв’язків. У своєму історичному розвитку вона проходить довгий шлях самовдосконалення від елементарних уявлень, стереотипів і норм до високорозвиненої цілісної системи знань та ціннісних орієнтирів. Основний зміст структурних елементів національної самосвідомості зумовлюється тими функціями, які вона виконує у суспільному житті.

Можна виділити три основні функції національної самосвідомості: 1) пізнавальну; 2) ціннісну; 3) регулятивну.

Кожен індивід у процесі соціалізації серед маси різноманітних знань про суспільне середовище, в якому він живе, з необхідністю пізнає свою національну належність та національні особливості, історію свого народу, його фольклор, звичаї, традиції, норми поведінки, а також економічний, політичний, духовний, геополітичний статус своєї нації, її приховані резерви і можливості (справжні чи уявні), ідеали та настанови, якими вона керується, чи хотіла б керуватися за певних умов.

Однак пізнавальна функція національної самосвідомості не є самодостатньою. Знання, що несе національна самосвідомість, підпорядковані меті формування ціннісної орієнтації члена національної спільноти. Усе, що дізнається індивід про свою націю, спрямовується на формування певної життєвої позиції, що базувалась би на загальнонаціональних цінностях. Ці останні поділяються на емоційні (переважно ірраціональні за природою) і раціональні (цінність яких піддається логічному обгрунтуванню). До першої групи належать такі почуття, як любов до рідного краю, патріотизм, жертовність в ім’я національних інтересів, громадянський обов’язок, національна гідність (як і національна пиха), культ предків, трепетне ставлення до історичного минулого, шанування національної символіки та святинь тощо. Ці емоційно–ціннісні елементи національної самосвідомості практично не підлягають раціональному поясненню. Неможливо логічно обгрунтувати, наприклад, чому людина любить свій рідний край, навіть якщо він за своїми об’єктивними характеристиками набагато гірший від інших земель, відчуває національну гідність, навіть якщо її нація крихітна і непримітна, чому мимовільно виструнчується, почувши звуки національного гімну, чи схиляє голову перед пам’ятником героям Крутів, хоча знає, що їхній подвиг на подальшу долю України помітного впливу не мав.

До раціонально–ціннісних елементів національної самосвідомості належать передусім такі сприйняті й відображені нею об’єктивні реалії, як свобода, незалежність, історична місія нації у світовій спільноті, самобутність національної історії та культури, внесок нації у загальноцивілізаційний поступ людства тощо.

Національна самосвідомість надає їм нового життя. З об’єктивних явищ історичної дійсності вони перетворюються в ідеальні цінності, спонукачі національної активності, своєрідний “генетичний код” нації, здатний відродити за певних умов реально втрачені нею властивості й ознаки. Те саме можна сказати і щодо будь–яких інших ціннісних елементів національної самосвідомості: вони більшою чи меншою мірою виступають запорукою життєздатності нації.

Зрозуміло, що ціннісне сприйняття й відображення національною свідомістю тих чи інших реалій національного буття не завжди є об’єктивним, більше того, може спотворюватися і гіпертрофуватися. Історія людства перенасичена переоцінками різними народами свого особливого призначення у світовій історії, особливого внеску в розвиток цивілізації, більшовартість їхньої культури порівняно з іншими, винятковість національного характеру тощо. Поява у національній самосвідомості завищених самооцінок зумовлюється не стільки складнощами пізнання дійсного стану речей чи потягом до вдоволення власного марнославства (хоча ці чинники відіграють певну, інколи досить значну роль), скільки насамперед цілепокладально–регулятивною функцією національної самосвідомості, тобто її практичною спрямованістю.

Пізнаючи, оцінюючи себе і навколишній світ, кожна нація усвідомлює свої потреби та можливості, виробляє найприйнятніші для неї стандарти поведінки її представників, найдоцільніші форми діяльності, найперспективніші напрями розвитку тощо. У національній самосвідомості фіксуються регулятивні норми життєдіяльності кожного громадянина і всіх наявних спільнот — від сім’ї до нації у цілому, і в усіх зрізах — від інтимних стосунків до міжнародних відносин.

Національна самосвідомість здатна виконувати регулятивну функцію завдяки органічному поєднанню в ній двох протилежних моментів: консервативного і творчого. Безперервний процес самопізнання, поглиблення розуміння своїх проблем, пошук шляхів та засобів їхнього вирішення складається у сталу систему поглядів, цінностей, регулятивних настанов, обов’язкових для виконання усіма членами національної спільноти. Їхнє порушення засуджується громадською думкою та суворо карається. З часом пізнавальний процес та практика суспільного життя поглиблюють або відкидають усталені уявлення та норми як такі, що виявили свою недоцільність, чи втратили її із зміною історичної ситуації.

Відбувається переоцінка наявних цінностей, формується нова система національної самосвідомості, яка вже на інших засадах переформовує і весь наявний багаж: одні елементи відкидає, інші залишає без змін, третім надає нового звучання, включаючи їх у новий контекст. Завдяки такій динаміці національна самосвідомість піднімається на вищий рівень, отримує нове дихання, посилює свою регулятивну функцію у суспільному житті, повніше реалізуючи своє основне призначення.

Тож не дивно, що формуванню національної самосвідомості та патріотизму людство з найдавніших часів свого цивілізованого розвитку приділяло посилену увагу. Досить згадати надзвичайно досконалу систему патріотичного виховання стародавнього Китаю, грецьких полісів тощо. Не слід забувати, яке величезне значення надавала формуванню державницької самосвідомості та радянського патріотизму комуністична система. Величезні інтелектуальні сили були задіяні для розробки теорії комуністичного виховання і ще більші ресурси для практичного втлумачування постулатів комуністичної ідеології у свідомість громадян та спрямовування їх повсякденної поведінки у річище цих імперативів.

В Україні намітилися певні позитивні зрушення, переважно завдяки зусиллям Міністерства освіти і науки, Академії педагогічних наук, окремих політичних сил, релігійних конфесій, громадських організацій, засобів масової інформації національно– патріотичного спрямування тощо. Однак це лише паростки колосального масиву роботи у цій сфері.

Передусім потрібно розробити концепцію комплексного формування особистості, яка розкривала б механізм послідовного, цілеспрямованого і перманентного виховного впливу усіх соціальних інституцій на громадян країни впродовж усього їхнього життя.

Формування національної самосвідомості і культивування патріотизму повинні розглядатися як духовна основа, вихідна ланка становлення всебічно розвиненої особистості, забезпечення умов формування якої становить основний зміст гуманістичної програми, закладеної у Конституції України. Такий підхід не є безпрецедентним в історії України. Так, наприклад, у Галичині в 20—30–х роках була досить поширена практика поєднання у діяльності українських громад національно–патріотичного виховання із загальнокультурним та фізичним вишколом. Просвітницькі національно–патріотичні товариства співпрацювали з різними гуртками художньої самодіяльності та фізичної підготовки, залучаючи до цієї справи не лише дітей та молодь, а й доросле населення. Могутній сплеск національно–визвольної боротьби у Західній Україні у 30—40–х роках значною мірою був наслідком цієї патріотично–виховної діяльності галицької інтелігенції.

Нині відчувається гостра потреба в тому, аби держава взяла на себе роль центру організації, координування і контролю всієї системи національно–патріотичного виховання. Ця система має поєднати зусилля:

а) державних інституцій (НАН України, Міністерства освіти й науки з усіма його закладами, Міністерства культури, Міністерства оборони; Державних комітетів, відповідальних за роботу ЗМІ, спортивну підготовку населення, молодіжну політику тощо; Академії педагогічних наук, державних засобів масової інформації, книжкових видавництв та ін.);

б) громадських організацій та об’єднань (творчих спілок, товариств “Просвіта”, “Знання”, “Охорона пам’яток архітектури та культури”, “Меморіал” та ін.; українського козацтва, спілки ветеранів тощо);

в) соціальних інститутів недержавного характеру (передусім церкви і сім’ї).

Строго дотримуючись принципу невтручання у внутрішні справи різних недержавних інституцій (від політичних партій до церкви і сім’ї), держава не лише має право, а й зобов’язана пильно слідкувати за перебігом і наслідками публічної діяльності всіх без винятку суб’єктів суспільного життя. Якщо якась політична партія, громадська організація, релігійна конфесія тощо своїми діями деформує національну самосвідомість громадян, принижує їхню національну гідність, пропагує антипатріотичні настрої, зневажає святині українського народу (що часто помітно у повсякденному житті) — держава повинна рішуче класти край таким діям і запобігати можливості їхнього повтору. Адже “нічний сторож” для того й існує, аби темні сили не порушували спокій громадян.

Слід звернути увагу на той незаперечний факт історичного буття, що внутрішня руйнація держав завжди починалася з деформації національної самосвідомості їх громадян, поширення національної індиферентності, байдужості як антипода патріотизму. На жаль, ці явища постійно набирають сили в нашій країні, наближаючись нині до критичної межі, загрожуючи набути незворотнього характеру. Суспільство атомізується, розпадається на стовпище індивідів, груп, кланів, корпорацій, які керуються виключно утилітарними, егоїстичними інтересами, ігноруючи потреби нації як цілого, оцінюючи достоїнства держави можливістю побільше взяти від неї.

Керівництву країни необхідно вжити енергійних заходів для ліквідації небезпечної тенденції і створення режиму максимального сприяння національно–патріотичній консолідації суспільства. Важлива роль тут належить духовній еліті.