3.3. Політико–ідеологічне підгрунтя національної ідеї в сучасних умовах

Національна ідея як фундаментальний організуючий чинник регіональних та більш глобальних соціокультурних об’єднань, поза сумнівом, має безпосереднє відношення до прагнень та волевиявлення тієї чи іншої нації, а значить в її рамках поєднуються інші основні ідеї та принципи, що формувалися упродовж століть. З цього випливає, що національна ідея є також ідеєю суспільною та відображає довготривалу інтелектуальну, духовну, політичну співпрацю, яка переходить з покоління в покоління. Тому слід наголосити, що національна ідея є не ретранслятором дійсності, а певним проектом впливу, певним об’єднувальним чинником “фрагментів” дійсності, особливо історичної пам’яті, яка в процесі такої “селекції” актуалізується, осучаснюється.

Тож найпершим питанням, яке постає перед дослідником національної ідеї, є етнонаціональна ідентичність українського суспільства як базова модель культурного, політичного, економічного розвитку.

Слідом за Гердером, Фіхте, Гегелем, Манчіні протягом ХІХ ст. невпинно зростає інтерес до етнонаціональної сфери, який призводить до визначення національної свідомості як інтегрального чинника. В Польщі, Італії, Чехії, Ірландії, зрештою і в Україні гасло нації постає синтетичною ідеєю, що вміщує кілька суспільно–політичних доктрин з певним міфологізуючим нашаруванням: інвективи проти чужоземної “опіки”, соціально–станове реструктурування суспільства, сепаратистсько–провіденційне осмислення власного шляху.

Контекстуальний характер становлення національної ідеї в європейських суспільствах ХІХ століття є очевидним, що вказує на епохальні процеси в історії. Генетична подібність кількох народів, близкість “пригноблених” національних історій (втрата Чехією незалежності в битві під Білою Горою (1620), три розподіли Польщі, скасування останніх інститутів козацько–гетьманської автономії в Україні і переведення її в ранг загальноросійського адміністративно–територіального поділу на губернії) — причинили до формування нового типу політичної культури. Еміграційний період діяльності Адама Міцкевича, коли він створює провіденційно–месіанські твори, ядром яких є польсько–слов’янські взаємини, діяльність чеських мислителів Палацького, Шафарика, Добровського, Колара, діяльність в Україні Кирило–Мефодіївського товариства, великі зрушення в історичній, етнографічній науках, розквіт національних літератур послугували ідейним підгрунтям глобалізації царини національного в ситуації переживання власної меншовартості, що дало поштовх до своєрідної “самоісторизації”: вписування себе в історію.

До поглиблення подібних процесів наприкінці ХІХ століття призвели невпинне зростання міської культури (преса, університети, книгодрукування), зростання середнього класу, розвиток промисловості, економіки, торгівлі, банків (України це стосується спорадично), виникнення політичних організацій, партій, зростання освіти населення, іншими словами, того, що стало культурно–матеріальною “інфраструктурою” епохи націоналізму.

Юрген Габермас з цього приводу зазначає, що усвідомлення національної належності виникає з визначення динаміки, яка тільки тоді здатна охопити населення, коли останнє вже відірване від своїх прошарково–соціальних зв’язків процесами економічної та суспільної модернізації, коли воно як наслідок модернізоване [12]. Зрештою, сучасні мислителі, що проголошують сьогодення як постнаціональну епоху, поділяють думку, приміром, норвезького антрополога Томаса Гіланда Еріксена, який трактує націю як “продукт епохи націоналізму”, що виникає тоді, коли група впливових людей вирішує, що саме так має бути, і в більшості випадків нація постає як явище, породжене міською елітою [13].

Відтак завдання цих роздумів полягає в тому, аби окреслити загальні контури проблеми, а тому детального й системного аналізу в них не буде. Одразу слід зробити застереження стосовно поняття “українська ідея”. Йтиметься не стільки про “комплексне” бачення явища, скільки про одну з його складових. Якщо погодитися із загальновизнаним розумінням національної ідеї у кількох домінантних значеннях — 1) консолідуюча ідея громадян, які її поділяють і надають самоідентифікаційного смислу, 2) ідея конкретної (української) нації, 3) індивідуальна особливість національного організму й свідомості, 4) національний ідеал та власна “місія”, 5) національне благо та умови його реалізації, — то подальші міркування стосуватимуться саме останнього пункту.

У даному випадку українську національну ідею доцільно розглядати через принцип “національної доктрини розвитку”, в якій вона, поза сумнівом, тією чи іншою мірою втілюється і яка формує стратегічні засади геополітичної та суспільно–політичної концепції України. Ці засади, закономірно, є невід’ємними.

Сьогодні в українській інтелектуальній думці спостерігаються дві протилежні “групи” тенденцій, які аксіологізують різні підходи до питань національної ідеї, культури, еліти, суспільства і національного розвитку і які, своєю чергою, передбачають різні семантичні, ідеологічні наповнення цих понять.

Ці дві “групи” тенденцій, що знаходять своє відображення в чітких політичних ідеологіях, загально окреслимо поняттями “традиціоналізму” та “лібералізму” (вживаємо їх умовно та образно!), під якими слід розуміти не однойменні ідеології, хоча вони до цих понять також мають певне відношення і постають їхніми “серцевинами”, а те, що, наприклад, розуміємо під поняттям “ліберальний Захід”, вживаючи таке словосполучення в розмові.

Окремих коментарів вони вимагають ще й тому, що вжиті стосовно поняття “українська ідея”, а значить повинні хоча б частково відображати особливості національної реальності. Крім того, слід свідомо уникати поняття “націоналізм”, яке, вочевидь, багато хто волів би бачити на місці “традиціоналізму”. Від номінативного ярлика “націоналізм” доцільно відмовитися тому, що не можна вести мову про націоналістичну доктрину чи ідеологію, а можна вести мову лише про націоналістичне вираження ліберальної, комуністичної, соціалістичної, консервативної чи навіть фашистської доктрин, оскільки націоналістичної ідеології не існує. Натомість існує націоналістичне почування, що здатне “надихати” будь –яку політичну ідеологію.

Традиціоналізм слід розуміти у вузькому та широкому значеннях. Перше передбачає наявність розмови про суспільно–політичну доктрину початку ХХ ст. (тут не йдеться, скажімо, про ісламський традиціоналізм), яка основними концептами визначає традицію, еліту, ієрархію, оновлення вмираючої Європи, враженої соціалістичними, комуністичними, ліберальними ідеями, яка аксіологізує національний міф, римський, мілітарний дух, і з якої генетично виокремилися консервативна революція, а за духом близькі ультра—націоналістичні ідеології, що пропагують ідеологію “чинної меншості”, те, що Енрю Вілсон називає “вірою меншини” (A Minority Faith) [14], що через активну феноменологічну, імперативну “обробку” нав'язується усім громадянам. Серед “батьків” традиціоналізму бачимо Вільфредо Парето, Габріеле д’Аннунціо, Рене Генона, Ернста Юнгера, Отмара Шпанна, Ернста Нікіша, Юліуса Еволу, в Україні — В’ячеслава Липинського (ідея аристократизму), Дмитра Донцова, Миколу Сціборського, Євгена Маланюка, Юліана Вассияна, Юрія Липу та інших.

У широкому розумінні традиціоналізм — це сукупність доктринально сумісних, еклектичних ідей і вчень різного діапазону, які великого значення надають історичним (етнічним, національним, расовим, духовним) тривалостям, проголошуючи їх найбільшими цінностями. За умов української реальності до традиціоналізму можна віднести ще й тих інтелектуалів, які поділяють його духовні основи, але відкидають активну егалітарну та мілітарну складову, надаючи перевагу національно–демократичним пріоритетам. До подібних світоглядних засад були близькі Михайло Грушевський, “пізній” Іван Франко, Дмитро Дорошенко, Володимир Винниченко, Станіслав Дністрянський, Степан Рудницький та багато інших.

Традиціоналізм — в абстрактному розумінні як “пакет” близьких за змістом світоглядів та суспільно–політичних доктрин — передбачає, загалом, рефлексивно–історіософське повернення назад і, відповідно, культивування таких концептів національної ідеї, в основі яких лежить генеалогічне (безперервне, субстантивне, континуальне) бачення культури, історії, етнонаціональної динаміки. У даному випадку відчувається “методологічна” залежність від європейської романтичної філософії, від гегельянського духоцентризму, і ця залежність сьогодні несе риси архаїки, а при вирішенні практичних соціально–економічних та суспільно–політичних проблем є малопродуктивною.

Цей світогляд сприяє формування такого дослідницького поля, яке концепти “нація”, “національна ідея”, “національна історія”, “національна культура” бачить уніфіковано, тобто як загальні значимості й, відповідно, у подібному руслі здійснює теоретичні розробки. Слід сказати, що розвиток української гуманітарної та суспільної науки протягом ХХ ст. загалом відбувався у цій площині (зумисне не торкаємося українського марксизму, хоча феномен націонал– комунізму Олександра Шумського, Миколи Скрипника та Миколи Хвильового — також підкреслює наведене судження).

Основними поняттями традиціоналістського словника є “духовна (національна) еліта”, “національна пам’ять”, “ідея боротьби”, “міленарна психологія”, “патріотизм”, “героїзм”, “феноменологічна активність”, “національна етика”, “національний обов’язок”, “націонал–демократія”, “національна воля”, “національна ідея”, “історична справедливість”, “традиція”, “аристократизм”, “національна безперервність”, “ідейний локомотив”, “вождизм”, “консолідуюча меншість” тощо.

Іншою складовою, своєрідним бінарним протиставленням до традиціоналізму є, на нашу думку, лібералізм. Спостерігаються доволі помітні останнім часом спроби перенести осмислення національної ідеї з орбіти метафізики, трагедії — у практичну, навіть, якщо так можна виразитися, в прикладну — стосовно реального стану речей — площину. Це передбачає осмислення національного розвитку у прагматичній перспективі і заперечення його емпіричного, “історицистського” наповнення.

Лібералізм можна трактувати по–різному і доцільно зупинитися на тому варіанті його значення, яке є показовим стосовно української дійсності. В жодному разі не йдеться про політичні партії, які нібито грунтуються на засадах лібералізму. Як свідчить практика, декларування партіями своєї належності до певної ідеології і їхні конкретні дії, як правило, створюють суперечність, що можна пояснити примітивною обізнаністю окремих партійних діячів та теоретиків з науково–політичною класикою тієї ідеології, до якої дана партія вважає себе причетною.

Якщо під лібералізмом розуміти свободу серед інших свобод, плюралістичну єдність різноманіття і при цьому не враховувати механізми організації цього різноманіття, то можна вже зараз прогнозувати велику небезпеку, яка криється в лібералізмі для української держави.

Певні вияви ліберальної ідеології, які сьогодні помітні в українській інтелектуальній та політичній сферах, а також в окремих економічних заходах несуть на собі ознаки “кальки” з іноземних взірців, при чому не враховується українська національна специфіка. На жаль, сучасні українські політики, які намагаються спекулювати на лібералізмі, не усвідомлюють того, що лібералізм на Заході давно перестав бути ідеологією, оскільки “розчинився” серед інших. Його прийнято розуміти насамперед як метаідеологію, так само, як націоналізм у ХХ столітті чи — в майбутньому — екоідеологію, яка “розчинятиметься” в інших, актуалізуючи їх на проблемах навколишнього середовища.

Якщо вести мову про наслідування в Україні лібералізму, то це наслідуванням західного, або, якщо ж точніше, євро–антлантичного лібералізму, а насправді — західного типу життя з усіма іншими важливими атрибутами (право, дозвілля, економіка, політика, культура, творчість тощо).

Крім того, лібералізм слід у подібному контексті ще розуміти як своєрідний “прогресизм” (оновлення життя), тобто націленість на соціально–економічну та науково–техногенну, а відтак й інформативну складові суспільного розвитку.

Лібералізм як світоглядна позиція основними цінностями проголошує такі концепти, які юридично забезпечують “приватні свободи”, уникають загальних імперативів, що доволі часто нехтують індивідуальними інтересами. Відтак саме це мотивує такий активний інтерес лібералів (новаторів) до поліпшення побутових умов життя, до зростання науково–технічного, соціально–економічного потенціалу країни. Сучасні ліберальні концепції, зокрема таких мислителів, як Роналд Дворкін, Джон Ролз, а серед українських дослідників — Миколи Рябчука [15] — передбачають створення умов ліберальної справедливості, що подається через ідею певної “суспільної домовленості” та етично–моральні імперативи. Це означає, що такі імперативи можуть втілюватися в політичні принципи для суспільства і покликані забезпечувати людям усі умови для добробуту, достатку й злагоди.

Ліберальний ідеолог Жак Атталі стверджує, що на зміну “Релігійному Устрою” (Ordre de Foi), “Устрою сили” (Ordre de Force), які були визначальними “двигунами” епохи політичного модерну, прийшов “Грошовий устрій” (Ordre d’Argent). В унісон йому Габермас і Глотц проголошують кінець “національної епохи” (націоналістичної) і початок “постнаціональної” (постнаціоналістичної), яка є еквівалентом постметафізичної, постіндустріальної, постмодерністської. А гасло “кінець історії” Фукуями (за лібералами) зафіксувало вихід з модерністських, есхатологічних та націоналістично–традиціоналістських уявлень про суспільство, націю, державу, економіку тощо і переведення їх у контекст ринкового господарювання, інформативно–технічної глобалізації.

Найбільш поширеними поняттями ліберального словника є “світовий банк”, “світовий уряд”, “ринкова етика”, “еліта грошей”, “планетарний ринок”, “індивідуальний гуманізм”, “демонтаж холістських конструкцій”, “прозора деміфологізуюча мова”, “ідея громадського розсудку”, “благо як об’єднавчий консенсус”, “життєва доцільність”, “життєдіяльна активність”, “загальнолюдські цінності” тощо.

Сучасне моделювання національного розвитку містить у собі ряд суперечностей, що пояснюються й історичними обставинами, які тривалий час тримали український інтелектуальний та духовний потенціал в орбіті трагедії, катаклізмів, історичної правди, а також необхідністю адаптації до реальних цивілізаційних умов.

Чомусь нині є непопулярною думка про те, що національна ідея має здатність старіти, а окремі її аспекти у новому цивілізаційному контексті можуть стати неактуальними, а то й просто атавістичними. Наприклад, можна навести вислів Франтішека Палацького: “...головний зміст і основна риса чесько–моравської історії полягає в постійному доторку та зіткненні слов’янського духу з римським і німецьким духом” [16]. Закономірно, що чеська національна ідея у ХІХ столітті формувалася саме в подібному світовідчутті. Нині, коли Чехія вже перебуває в ЄС, подібний “аспект” її національної ідеї є маргінальним і стосується не стільки загальної, скільки економічної безпеки.

Ідейна опозиційність “традиціоналізм — лібералізм” (Ісая Берлін пропонує “націоналізм — лібералізм”, Річард Рорті ж — “метафізики — іроністи”), в якій сьогодні перебуває українська національна ідея і яка все далі набирає чітких обрисів політичної конфронтації, містить у собі, як це не парадоксально, ряд корисних рецептів, ряд застережень, хоча ті й належать різним сторонам. Звичайно, що майже не можливо примирити націоналістів і космополітів, феноменологів і постмодерністів, оскільки вони займають різні позиції. Проте це не означає, що опозиціонери не можуть прислухатися одне до одного і брати на озброєння окремі стратегії своїх ідеологічних конкурентів. Річ у тім, що національна ідея у висвітленні традиціоналістів і націоналістів (метафізиків) тотально не практична і в ній не відображений сучасний цивілізаційний стан України, екологічна криза. Вона позбавлена грунтовних економічних розробок, оскільки весь її потенціал фокусується навколо “збереження” національних цінностей (мова, культура, релігія, історична пам’ять тощо). Ліберали, особливо ліберали–іроністи, взагалі девальвують саме поняття “національна ідея”, яке для них є “продуктом” епохи націоналізму. Відтак вони девальвують історичну пам’ять, автентичну (національну) культуру, проголошуючи інтернаціональне єдиним пріоритетом.

Проте і традиціоналістське, і ліберальне наповнення національної ідеї вкрай необхідне. Від імені традиціоналістів міг би сказати Роман Інгарден, зокрема, такими словами: “Ми консервуємо те, що, трапившись у часі, проминуло, а проминувши, було витіснене з актуального існування, але завдяки мені якимось чином до цієї актуальності повертається” [17].

Ця думка сьогодні вкрай необхідна, особливо для українського суспільства тому, що нинішні адепти постмодернізму (більшість з яких ті ж таки ліберали), який є культурним еквівалентом постіндустріального суспільства, агресивно та нігілістично рефлексують над власною сутністю, над кардинальною відмінністю власного часу від попередніх стадій (модерну, націоналізму тощо), заперечуючи, тим самим, національні цінності. Але потрібно також прислухатися і до аргументів лібералів. Їхній скепсис і оптимізм базується на розумінні історичної процесуальності як постійної трансформації зла. Сучасний ліберальний мислитель ось що пише з цього приводу: “Безперервна хаотична жорстокість, залежність від ірраціональних імпульсів архаїчної людської душі, яка постійно намагається спроектувати власний дикий зміст на соціальну реальність, породжуючи конфлікти, війни, революції, режими, постійно тяжіючи до тоталітаризму” [18]. І це справді так. Якби українські націоналісти в 30—40–х роках ХХ ст. якимось чудом були при владі в українській державі, то це було б корпоративне закрите суспільство з ознаками олігархічно–партійного устрою.

Національна ідея за нинішніх умов якщо й надалі перебуватиме в традиціоналістському, а в більшості випадків — у рустикальному, зашкарублому річищі, то це поглиблюватиме її кризу, її відчуження від дійсності. Традиціоналісти вперто не бажають говорити про докорінну зміну в історичній динаміці, про початок нової “фази” розвитку людства, зародження нового світовідчуття, чому сприяли такі події: вивільнення східно– і середньоєвропейських держав з–під радянської опіки, становлення Союзу Європейських держав, кінець “холодної війни” та ядерного “нарощування”, розвал тоталітарного блоку СРСР і сателітів, зміна геополітичної карти світу з бінарності “США — СРСР” на “поліфонію”: “США, Євросоюз, Росія, Китай, ісламський фундаменталізм”, незалежність колишніх соціалістичних республік і пошуки нових геополітичних пріоритетів.

Сучасні українські політичні сили, що стоять на позиції традиціоналізму (ультраправі, націонал–демократи), по суті, замикаються на внутрішньонаціональних проблемах “автентичний Захід — російськомовний Схід” України, активізуючи свої зусилля, загалом, у гуманітарній сфері: боротьба за коренізацію східних областей, за монополізацію державної мови.

Стосовно лібералів (йдеться про тих, які стоять на позиції українського патріотизму) слід сказати, що їхні вчинки і бажання не завжди є доречними за нинішніх соціально–економічних умов України, оскільки у більшості випадків вони пропагують такі моделі розвитку, які властиві конкретній високорозвинутій нації, які “спрацювали” в конкретних умовах, а тому не є адекватними й прийнятними в інших умовах. Загалом же спостерігається парадокс. Сучасні українські ліберали, які є епігонами англосаксонської та атлантичної парадигми ринкового господарювання, забувають про те, що основою цього господарювання є потужна макроекономічна система з великим валовим продуктом, з розгорнутим комплексом важкої промисловості, з великими оборотами капіталу, з тісними зав’язками зі світовими партнерами (неоконсервативна модель економіки). У той же час українська економіка за своїм характером ближча до неокейсіанської моделі розвитку (соціальні реформи, страхування, здоровий інвестеційний клімат у малій промисловості).

Крім того, лібералізм для України з її білінгвістичною конфронтацією вкрай небезпечний, оскільки здатний призвести до спалахів сепаратизму і навіть до появи питання про (доцільність існування саме такої держави, саме такого унітарного устрою). Разом з тим не можна не схилити голову перед ліберальними ідеологами, маючи на увазі їхню активну діяльність в утвердженні соціальної, правової, громадської рівності індивідів, чесної економічної конкуренції, прозорої і справедливої політики.

Українським традиціоналістам властиве почуття національного страждання, яке вони, поза сумнівом, трансформують у власне розуміння національної ідеї. Ліберали цього, звичайно, не розуміють. Тому традиціоналісти стоять, якщо можна так висловитися, “спиною до сучасності” і не бачать нових і незрозумілих для них процесів, оскільки живуть несправедливістю, яка трапилася з нацією в минулому. Але мета їхня благородна, хоча й досягається застарілими засобами: традиціоналісти намагаються вирішити такі проблеми, які стоять на заваді кристалізації національної ідентичності, про що, до речі, не бажають говорити ліберали.

У контексті такої ідейно–методологічної “конфронтації” вкрай важливою є роль органів державної влади, системи державної політики. Остання, поза сумнівом, повинна враховувати всі конструктивні ідеї, що здатні поліпшувати розвиток країни. З цього приводу Президент України Леонід Кучма справедливо зазначає, що “розв’язання комплексу наших проблем і подолання наших труднощів неможливе без мобілізації та концентрації політичної волі, інтелектуальних ресурсів влади. Досягти цього можна двома шляхами: або на основі консолідації основних сил суспільства, підвищення довіри до влади, або через консолідацію самої влади, яка в такому разі буде діяти на свій розсуд” [19].

Модернізацію української національної ідеї, наповнення її “реальним матеріалом”, адекватним до сучасних цивілізаційних та культурних умов, треба починати з налагодження діалогу між традиційними для українського суспільства ідеологіями (соціал–демократія, націонал–демократія) та новітніми, що мають переважно ліберальний характер чи актуалізуються у контексті фундаментальних цивілізаційних зрушень — екологічні лихоліття тощо (ліберальні ідеології, зелений рух), а відтак і повинні прокладати шлях для конструктивного синтезу стратегій, ідей, теоретичних розробок протилежних сторін.

Якщо українські ліберали проймуться національними тривогами традиціоналістів, а традиціоналісти засвоять практичні (прагматичні) уроки лібералів, то лише в такому разі стане можливим зародження нової моделі національної ідеї, яка буде реальною, функціональною і, головне, репродуктивною.

Література

1. Бердяев Н. Судьба России. — М. : Б. и., 1918. — С. 99.

2. Кресіна І. Свідомість і воля — основа нації // Розбудова держави. — 1998. — № 1/2. — С. 92.

3. Донцов Д. Дух нашої давнини. — Дрогобич: Відродження, 1991. — С. 225.

4. Троцкий Л. Д. Основные задачи и трудности хозяйственного строительства : Докл. на заседании Моск. комитета РКП(б), 6 янв. 1920 г. // Троцкий Л. Д. К истории русской революции. — М.: Политиздат, 1990. — С. 160.

5. Книш З. Так перо пише... — Торонто: Б. в., 1965. — С. 136.

6. Пал А. Леслі. Аналіз державної політики. — К.: Основи, 1999. — С. 352.

7. Виступ Президента України Леоніда Кучми на пленарному засіданні саміту тисячоліття ООН // Президентський вісник. — 12—18 вересня 2000 року. — С. 2.

8. Сміт Д. Ентоні. Національна ідентичність. — К.: Основи, 1994. — С. 161.

9. Кучма Л. Виступ у Верховній Раді України 22 лютого 2000 року // Кучма Л. Вірю в український народ. — К.: Видавничий дім “Альтернативи”, 2000. — С. 468.

10. Лісовий В. Що таке національна (українська) ідея? // Націоналізм. Антологія. — К.: Смолоскип, 2000. — С. 594.

11. Степико М. Становлення політичної нації // Політика і час. — 2001. — № 4. — С. 15.

12. Габермас Ю. Гражданство и национальная идентичность // Габермас Ю. Демократия. Разум. Нравственность. Московские лекции и интервью. — М.: Ками, 1995. — С. 212.

13. Eriksen Th.H. Ethnicity and Nationalism. Anthropologikal Perspektives. — London, 1993. — P. 105.

14. З цього приводу див.: Andrew Wilson. Ukrainian Nationalism in the 1990s: A Minority Faith. — Cambridge: Cambridge University Press, 1997.

15. Рябчук М. Від Малоросії до України: парадокси запізінілого націєтворення. — К.: Критика, 2000.

16. Палацкий Ф. История народа чешского // Антология чешской и словацкой философии. — М.: Мысль, 1982. — С. 269.

17. Цит. за: Скарга Барбара. Самоідентифікація та пам”ять // Незалежний культурологічний часопис “Ї”. — 1997. — № 10. — С. 56.

18. Цит. за: Lefort C. Essais sur le politigue. — Seuil, 1983. — P. 19.

19. Кучма Л. Ми народилися і виросли на цій землі : Виступ на Загальнонаціональному форумі єднання демократичних сил, 20 вересня 1999 року // Кучма Л. Вірю в український народ. — К.: Видавничий дім “Альтернативи”, 2000. — С. 417.