4. Поганенькі навіть демократи.

Страшенно характерно, (але цілком відповідно до нашого погляду на державність), як ми тоді дорожили прихильностю до нашої державности буржуазних кляс. Ми не боялись загубити прихильність кляс працюючих, не боялись своїми цими вчинками, своєю цією політикою викликати їхнє недовірря. Ми засліплено гадали, що вони до того віддані нам, до того проняті самим національним чуттям, що будуть іти за нами, в яку б соціальну пакість ми їх не вели, аби вона мала жовто-блакитний прапор.

Через те ми навіть не старалися бути, як не соціалістами, то хоч би ж уже пристойними, послідовними демократами, поступовими людьми. А то й цього не було.

Наприклад.

Ні один наш видатний революційний акт не обходився без участи попівства. Кожний Універсал неодмінно читався на Софійському плацу, з парадами, з юрбою попів, з церковним дзвоном, молебнем, з усією тою негарною комедією, якою царизм і пануючі кляси гіпнотізували темні шари населення. Нігде на всьому світі, ні за одної найбуржуазніщої революції цього не було.

А коли серед нас знаходились такі, яким було гидко й соромно від таких недостойних усякого чесного й поступового чоловіка засобів затверження своєї державности, їм зразу затуляли рота „нашою державностю”. Для „нашої державности”, мовляв, некорисно було настроювати проти себе духовенство, навпаки, треба було привертати його на свій бік, бо як-ні-як, а це при темноті нашого народу є велика сила. А крім того такі паради й молебні дуже імпонували масам вояків, як разураз доводив ґенеральний секретарь військових справ С. Петлюра, по ініціатіві й заходами якого разураз учинялись оті гидоти.

І вся „революційна” влада, вся Центральна Рада, Ґенеральний Секретаріат, усі наші „соціалісти” й „демократи” виходили на плац, дзвонили в церковні дзвони, співали молебні, цілували попівські хрести, парадували, примушали наше військо брати участь у цьому, кричати „слава”.

Це, мовляв, „імпонувало” масам і привертало прохильність попівства до національної української справи.

Чи привертало це прихильність попівства, це ще було під великим сумнівом. А чи прихильність цих слуг і обдурманувачів народа взагалі для дійсних демократів потрібна, це не підлягає ніякому сумніву.

Але що вже прихильність іменно отих „вояків”, отих широких народніх мас, яким хотіли імпонувати, цим одверталась, що викликалось недовірря й нарікання, що з нас глузували й підривали наш авторітет, то це був такий факт, який незабаром виявився досить недвозначно.

Так само ми не посміли порушити инчих „підпор сучасного громадянства”. Наприклад, у питанню залежности шлюбу від церкви. Весь час свого перебування в Уряді я намагався видати закон про горожанський, цівільний шлюб, незалежний від церкви. Але так і не довелось, — не було на це часу.

А не було через те, що ми з нехіттю, з нерішучостю ставились до всього, що могло хоч трохи порушити основи буржуазного ладу.

5. Підбірання петроградського сміття.

Отже не диво, що до нас з півночи скочувались усі черепки розбитих большевиками буржуазних орґанів і апаратів. Ми з гордостю й самовдоволенням підбірали ці недоломки й поміщали їх на найкращі місця. Треба було тільки, щоб ці черепки мали синє-жовту фарбу. Більшість наших урядових і адміністративних орґанів були засажені цим викинутим большевиками сміттям.

Ми їх називали спеціалістами, „фаховцями”, знавцями свого діла. О, вони, справді, були знавці „свого діла”, діла підтримування насильства й грабіжництва пануючих кляс. Вони себе потім добре показали. Так, наприклад, ґенеральний секретарь внутрішніх справ В. Винниченко, соціальдемократ, дуже хотів призначити на товариша ґенерального секретаря одного такого „знавця”, відомого Лизогуба, старого царського бюрократа, октябриста, реакціонера. І тільки те, що він був октябрист, не дозволяло дати йому цю посаду й було зроблено тільки директором, департаменту. Бо це був „фаховець” у земських справах. І справді, як відомо, цей самий Лизогуб, будучи прем'єр-міністром при гетьмані, показав себе розстрілами, катуванням і карними експедіціями на селі чудесним „знавцем свого діла”.

А скільки всяких ґенералів, тайних і дійсних „совЂтниковь”, скільки просто всякої бюрократичної, цвілої, злої й смердючої гиді посипалось до нас з Совітської Росії, з якої вимітали їх большевики. Навіть міністри Тимчасового Правительства опинились у нас. Військовий міністр Верховський навіть пропонував тому „хохлацкому” Секретаріатові, якого Тимч. Правительство хотіло посадити в тюрму, — свої послуги. Його пропозіцію було одхилено тільки через те, що він був не українець.

А як ми пишались! Ага, а що! А хіба ми не такі „як люди” ? Самі руські ґенерали, міністри, всі важні персони з Петрограду просяться до нас на службу. Отже, ми таки маємо державність.

І при цьому ми страшенно хвалилися тим, що в нас лад, порядок, тиша, спокій, — „оазіс”. А в Росії, мовляв, хаос, анархія, безчинство, руйнація всього життя. Всі „порядні” люди мусять тікати з Росії.