7. Край сентіментальностям.

Таким чином ”Всеукраїнський Конґрес мав ще те значіння, що поклав край сентіментальним похляскуванням „старшого брата” по плечі українства, примусив його виявити своє справжнє, реальне відношення до його, а тим самим примусив українство поставитись ще серйозніше, ще уважніше до орґанізації своїх сил.

Бо ми побачили, що ніяка наша революційна, соціальна, політична й національна чистота не має ніякісінького значіння в очах руських, не переконує їх і ні трішки не являється засобом досягнення наших домагань. Бо міг же Конґрес, складений з представників селянства, робітництва й трудової інтеліґенції, в устах „Кіевской Мысли” й „Рабочей Газети” стати осередком буржуазного, воюючого, реакційного націоналізму й навіть притулком для столипинців, се-б-то для тих же кіевлянінців, чорносотенців, се-б-то для найлютіших ворогів українства!

Коли люди в засліплености своїй можуть договоритись до таких диких, безглуздих абсурдів, то чим їх можна переконати?

Очевидно, тільки своєю силою.

Бо, власне, й їхнім найголовнішим арґументом було те, що ми не маємо ніякої сили, що ми — не нація, а коли й нація, то така нерозвинена, така безсила, що не варта ніяких державних форм.

Добре. Ми поминали причини нашої несили. Ми вже не посилались на те, що то ж їхній, руський царизм зробив наc нерозвиненими, малосильними, покаліченими. Ми вже не доказували, що це досить таки цінічний арґумент з боку руської демократії, — яка так спокійно мовчала, коли руський монархізм душив нас, — посилатись на нашу недодушеність і на цій підставі одмовлять нам у засобах видужати.

Ми — не нація? Ми — не сильні? Добре. Ми покажемо не в теорії, не в резолюціях, не в посиланнях на справедливість, а в життю, в фактах його, в усіх проявах, сторонах і явищах його, що ми ще не задушені, що ми хочемо, можемо й будемо жити, що ми словом — нація й що маємо сили для того, щоб бути нацією.

Розділ VII. Українізація війська

1. Росія — руська чи вже не руська?

Але, знов підкреслюю: ми не збройною, не фізичною силою хотіли доводити своє право. І як це ні здасться на перший погляд протирічивим, а як раз на військовій справі це найкраще й виявлялося.

В питанню ж про українізацію війська ще виразніше виступило розуміння одної й другої сторони суті національної справи на Україні.

Ми, українці, хотіли жити й виявляти себе в усіх сферах і галузях життя. Ми гадали, що всі громадські, політичні й соціальні установи мусять бути для народу, а не народ для них. На Україні — народ український. Отже для його, як українського народу мусять бути всі установи: уряд, адміністрація, школа, суд. А також і військо.

Це — одне. Друге, — вияв пробудженого національного чуття не міг обмежитись тою чи инчою сферою громадсько-політичного життя. В кожній сфері були українці й у кожній сфері вони хотіли, вони мусіли виявляти себе, як українці, затвержувати своє „я”, поширювати його, закріпляти певними нормами. Фабричні робітники, учителі, кооператори, студенти, прикащики, урядовці, всі гуртувались національно, всі домагались свою галузь діяльности українізувати, се-б-то принатурити до об'єкту свого істнування, — українського народу — й узаконити, унеобхіднити, уприроднити свою „пробуджену ніжність”.

Чому ж би мав бути позбавлений цього салдат? Іменно той, який найбільше приніс жертв на війні, який своїм здоров'ям і життям боронив державу, який, власне, зніс царський трон і дав волю всім клясам і народам Росії? Через що саме йому не можна було виявити свого національного „я”?

І цілком натурально, що по всій дієвій і резервній російській армії українець-салдат заворушився, загомонів і став домагатись затверження й узаконення своєї вибухлої національної свідомости в певних орґанізаційних формах.

Руські цього не розуміли. Розглядаючи національне, а надто українське питання зовсім з инчого погляду, вони ніяк не могли збагнути, для чого ще військо вплутувати в цей „націоналізм”, те військо, яке повинно бути міцним, дружним, дісціплінованим. Не розуміючи суті національного руху, не прикладаючи усиль, щоб чесно, об'єктивно зрозуміти його, піддаючись тільки своїм національним імпульсам, вони й питання про орґанізацію національних військ розв'язували по своєму. Проголошуючи де треба й не треба „право самоозначення націй”, щедро роздаючи ті права в проґрамах і промовах, вони ніколи серйозно не задумувались над тим, якою має бути Росія, коли те право реалізується. І емоціонально мислили собі й далі Росію такою, якою вона була до революції, — централістичною, ні в якій мірі не розмежованою, з пануючим станом руських. Росія — є руська держава. Отже порядкувати її долею, встановлювати той чи инчий лад, боронити її кордони на фронтах, розпоряжатись арміями є справа руська й лежить в компетенції руських.

Через це, коли в війську пішов національний рух, коли нації стали домагатись орґанізації армії по національному прінціпу, ні руський Уряд, ні руське громадянство ніяк не могли зрозуміти, для чого це. Boни не розуміли, що инчі нації зовсім не вважали всю Росію вже тільки руською, що право порядкувати її долею, право й обов'язок боронити її на думку инчих націй були зовсім не руською справою, а вже справою всіх народів, що живуть у Росії.

Недержавні, непануючі нації инакше відчували „право самоозначення”. Вони не мали ніяких підстав і причин лишати його в проґрамі, вони зараз же, в своїй свідомости, в своїй цілій істоті, в усьому життю свойому зреалізували його. І через те для них стара, централістична, руська Росія зникла, перестала істнувати. Для них була нова їхня Росія, кооперація вільних, самоозначених народів. А тому не руською, але їхньою була справа оборони цієї нової Росії від німецького імперіалізму.