Тобто, для Гітлера те, що він любить тварин – позитивна оцінка, але для Кена порівняння з Гітлером, навіть в цьому –негативна оцінка.
У середньовічній схоластичній філософії імені починає розвиватися вчення про суппозиції (лат. “suppositio” означає “пристосування терміна”, тобто його актуалізація у висловленні). Це вчення було спробою вирішити синтаксичні проблеми на базі однієї семантики.
“Дерево суппозицій” У. Оккама має такий вигляд:
Суппозиція
(suppositio)
матеріальна персональна проста
(
materialis)
(personalis)
(simplex)
дискретна загальна
(discreta) (communis)
означена змішана
(determinata)
(confusa)
confusa confusa
distributiva tantum
нерухома рухома
(immobilis) (mobilis)
Таким чином саме зв’язок найменування явищ дійсності через призму суб’єктно (персонального) сприйняття дозволяє виділити цей ступень розвитку філософії імені як рух до “поетичної” мови на відміну від де-персональної есенції сутності в теорії категорій Аристотеля.
М. Кузанський продовжує дослідження в філософії імені по двох течіях:
вчення про ім’я як сутність;
ідеї ієрархії.
Витоки його “неконтрастної теорії значення” полягають в ідеї “двох засо- бів” іменування – земному (людському) та нeбесному (божому).
Таким чином ім’я, що до сутності речі, завжди одне – Ім’я Сутності, але в мовах воно замінюється досить випадковими найменуваннями. Тобто задачею філософа (та поета) імені є через віпадковість численних іменувань досягти Імені і тим самим Сутності.
Ця теорія стала провідною для формування багатьох поетик та філософ- ських з’ясувань природи Імені Сутності (окремо можна віднести сюди поетику символізму та сучасні течії модальної та інтенсиональної логіки).
В контексті “художньої” мови Ім’я Сутності стає своєрідним абстрактним еталоном, в порівнянні з яким визначаються суспільно-історичні фактори, що зумовили винекнення тих самих “випадкових найменувань”, які часто є такими лише в суто лінгвістичному аспекті.
Але в подальшому розвитку філософії імені має місце зміна кута сприйняття дійсності та її зв’язку зі знаками, іменами.
Т.Гоббс висунув принцип чуттєвого пізнання як провідний, і, таким чином, між речами та знаками з’явилися “фантоми” (“фантасми”) як продукти цього чуттєвого пізнання.
Окрім суто семасіологічних досліджень Гоббс розробляв ряд теорій, які цікавлять нас якнайбільше у зв’язку зі специфікою цього дослідження :
теорія асоціативних зв’язків;
іменування в ієрархії ступенів процесу пізнання.
Асоціації та їх класифікація спираються на тезіс, що думка може переходити від однієї речі до будь-якої іншої. Тобто поєднання образів свідомості і є ті “переходи думки”.
Серед них він виділяв асоціації на базі випадкової послідовності досвіду, спогади про минуле, очікування майбутньго. Таким чином ця класифікація дозволяє простежити майже всі області реалізації “поетичної” мови.
Процес пізнання згідно з Гоббсом не є однорідним, але саме в цій схемі ми можемо простежити залежність між знаками (іменами) та матеріальними, антропологічними та суспільними аспектами. До того ж, він зазначив, що зловживання словами приводить до нагнітання страстей та політичної дезорганізації громадян [92, c. 148].
Таким чином Гоббс вивів семантичну парадигму семіотики на новий міжрарадигматичний рівень.
Але “філософія імені” не закінчилася цим ім’ям, бо Гуссерль, Найсер та інші вчені розвивали цю філософію, хоч на іншому рівні.
І, згідно з Лосєвим, філософія імені є найцентральнішою і найголовнішою частиною філософії взагалі (і не тільки філософії!). Ім’я – як максимальне напруження буття – є також і основа, сила, ціль, творчість і подвиг всього життя, не тільки філософії” [112, c. 58].
Синтаксична парадигма (“філософія предіката”)
Синтаксична парадигма, тобто “філософія предіката” сформувалася ще в міжпарадигматичний період, але саме наприкінці ХХ століття світогляд суттєво змінился та на перше місце вийшла категорія “факт”, що вийшла за межі семантичної категорії “річ”.
Значну роль в процесі формування цього нового світогляду відіграла твор- чість художників – імпресионістів з їх формулою – художнім аналогом поняття предіката: “річ – світло-повітря – враження”. Ця єдність пояснює сприяття як комплекс, гармонію складників. “Річ” в цьому аспекті – множина, бо вона не є однією, незмінною.
Найбільш яскраво це можна простежити в картинах Клода Моне “Руанські собори”, де зображено собор в різні часи доби як самостійне явище.
Ця сенсаційна зміна в логиці сприяття дійсності підштовхнула “філософію мови” на новий рівень – рівень реченя, тобто одиниці, яка є лінгвістичною формою зображення факта.
Предікат як центр цієї одиниці, але треба зазначити, що предікати відповідають “відносинам” між речами, але не іменують цих відносин. Тут доречно нагадати деякі категорії, що були запозичені у стоїків. Перш за все це ЛЕКТОН, тобто, як зазначив А.Ф. Лосев, процес “мати на увазі”. Це прообраз сучасного поняття інтенсіоналу, бо ЛЕКТОН завжди вище істини чи неістини, він більш загальний.
Логічна структура висловлення має розподіл на суб’єкт та предікат, але роздивляючи окремо різні види речень, треба зауважити, що, наприклад, в питанні зміст предіката (в формі питального слова) має неозначений характер (з точки зору семантики). Тобто за структурними властивостями ні питання, ні наказова форма не будують нової логічної структури, що виходила б за межі речення [81, c.101].
Сукупні, уніфіцировані типи реалізації предіката саме на синтаксичному (логічному) рівні, з мінімальним втручанням семантично-оціночних рис і формують прообраз ЛЕКТОНА як ступені реалізації інтенсіоналу.
Для порівняння наведемо приклад індійського класичного сілогізму:
Теза: “На горі вогонь”
Обгрунтування: “Бо там дим”
Приклад: “Де дим, там і вогонь, як в комині.”
Використання: “Таким чином і тут”
Висновок: “Тобто так воно й є”
Така структура пояснює саме відносини між речами, тобто предикативні відносини. До того ж стверджується філософська точка зору про взаємопов’яза- ність явищ, речей та інших елементів дійсності.
Визначення взаємодії всіх компонентів стало поштовхом для розвитку культури в напрямку естетизму (наприклад, Е. Золя, О. Уайльд в літературі), акцентуація на розробці та тлумаченні категорій естетики, та найбільш важливе – відкрито новий шлях культорологічних та лінгвистичних досліджень у взаємозалежності.
Концепції “філософії предіката” Б. Рассела та Р. Карнапа
Згідно з Б. Расселом, сутність мови полягає не у вживанні певного засоба комунікації, але в використанні фіксованих асоціацій, тобто в тому, що можна відчути – слово, зображення – здатні викликати “уявлення” про щось. Коли це має місце, відчуте можна назвати “знаком” чи “символом”, а те, про що складається уявлення – “значенням” [100, c. 67].
Таке розуміння взаємодії синтаксичних компонентів як законів структури мови привело до формування констант – теорій (філософських позицій) Б. Рассела.
“Теорія певних дескрипцій” (definite descriptions) полягає в визначенні непевності та абстрактності імен в мові, бо їх сутність має бути логічно обгрунтованою дескрипціями та кванторами.
“Теорія пропозиціональності” (propositional attitudes), що концентрується на установленнях точки зору та віри.
“Теорія ієрархії мов” – явища однієї мови, що стосуються інтенсіональ- них контекстів на базі пропозицій, мають бути описані за допомогою іншої, вищої, мови, щоб уникнути логічних парадоксів.
Суто ця ідея розподілу мов не є новою, але проблему розглянуто зовсім під іншим кутом: мається на увазі не різниця семантичного плану; саме предікативні параметри мови не позволяють розкрити себе засобами цієї ж мови, бо виникає своєрідне “логічне блокування”.
“Теорія типів” (theory of types) – узагальнення концепції ієрархії мов, виявлення базисних пропозицій:
“Троянда червона”, “х є червоним”, в загальній формі R1 (х) – суто предикатне, монадичне відношення.
“Машина стоїть перед будинком”, в загальній формі R2(х,у) – не пре- дікатне, діадичне відношення.
“Мері дає книгу Джону”, в загальній формі R3(х,у,z) – триадичне (п-дичне) відношення.
“Троянда червона” – є істиною “в загальній формі” f R(x) є істиною для деяких R”.
“Джон вважає, що троянда є червоною”, в загальній формі “А вважає R(х).”
Властивості 1, 2, 3, формують первинну, “атомарну” мову, що наближається до відповідного фрагмента мови; 4 та 5 відповідають мові вищого рангу – “вто- ринній”, тобто такій, де домінують пропозиції та оцінки [112, c. 160].
Таким чином Б. Рассел не тільки відокремив “звичайну” мову від мови науки та мистецтва, а й зробив спробу філософського обгрунтування предікатної натури висловлення. “Художня” мова в данному аспекті виступає як складніша; окрім змісту одиниці здобувають відношення і статус, продиктований соціокультурни ми умовами.
В свою чергу Р. Карнап виділяє “речову мову”, якій протиставляє “загальну мову науки”, тобто мову, що включає загальнонаучні терміни.
Відношення між мовами встановлюються через “правила кореспонденції” (співвідношення) між загальнонаучними термінами та термінами загальної “речової мови”. Окремо треба зупинитися на виділенні в “речовій мові” диспозиційного предіката, коли властивості імплікують клас суб’єктів та об’єктів.
Наприклад, для дієслова “посипатися”область означення задається диспозі- ційною властивістю дискретних мас (речовин) або сукупностей дрібних пред метів: посипалися “камні, горіхи, піщинки, книги”. Але не “будинки, скелі”.
Також було переглянуто пропозиційні установлення Б. Рассела: “Х гадає, що р” вважалося еквівалентним “Х говорить: “р”2”.
В подальших дослідженнях “лінгвістичного конструктивізму” (Л. Вітгенштейн, Дж. Уісдом, А. Вежбицька) розвинені ідеї Р. Карнапа щодо предіката. Пояснюючи поширенний тезис “значення є використання”, треба зазначити, що предікати на цьому етапі розглядаються не як терміни, що класифікують об’єкти, означені сингулярними термінами або пов’язаними змінними.
Звертаючись до поетик, що розглянуті через призму “філософії мови”, необхідно виділити деякі формальні риси.
Беззаперечно, наприклад, що художники – імпресіонисти, бажаючи зобрази- ти предмет у його змінному та зникаючому стані поточного моменту, відштовхуються від того ж розуміння світу, що й “філософи предіката”, що заперечують незмінну “сутність” сутність речей та розглядають річ як “сукупність властивостей” або “сукупність предікатів”. В цьому поетика імпресионизму розкриває ті ж самі риси змісту, що й філософія предіката, – та й інша по-різному, на мові мистецтва та на мові філософії, говорять про одне й те ж.
Прагматична парадигма (“філософія егоцентричних слів”)
Якщо “філософія імені” була піком семантики, а “філософія предіката” – піком синтактики, то нова парадигма стала піком прагматики.
Нова парадигма (“філософія егоцентричних слів”) поставила в центр уваги координату “Я”, на якій базується аналіз більш загального та не такого важливого для цієї парадигми поняття суб’єкта: як “діючої людини” чи “підмета”.
В семіології мистецтва ми маємо діло з першим значенням (письменник, наприклад, – суб’єкт саме в такому значенні); в семіології та філософії мови – в другому значенні (через аналіз суб’єктно – предікатного складу висловлення).
Щодо егоцентричних слів, треба визначити такі координовіні кола:
я – тут – зараз
ти – навколо тебе – тепер
він – там – тоді.
До того ж, останнє коло має багато спільного з ідеєю пропозицій Б. Рассела, бо в них неможливо використати перші рівні, де “Х вважає, що р” було абсурдним.
Особливість прагматики полягає в тому, що вона є найменш ізольованою, тобто існує певна тенденція інтерпретації інших парадигм через дектичну призму розуміння.
Наприклад, К. І. Льюіс сформулював новий погляд на семантику, точніше, на види значень.
На відміну від “трикутника” семантичних понять, Льюіс запропонував нас- тупні:
Денотація (екстенсія) терміна – клас усіх реально існуючих предметів, до яких дійсно підходить цей термін.
Компрегенсія (“охоплення”) – понятійний зміст терміна.
Інтенсія (інтенсіонал) терміна – вірне означення, сутність як “essentia”.
Сигніфікація терміна – сукупність ознак, що принциповою для вірного іменування предмета цим терміном [112, c. 236].
Тож “філософія мови” робить тут завиток і … повертається, хоча і в іншому вигляді, до семантики імені. Потім, можливо, знову йтиме синтактика, збагачена дектикою, а потім знову сама дектика на новому рівні.
Поетики цієї парадигми тісно пов'язані з поняттям індивідів в різних можливих світах. До формальних поетик егоцентрічних слів відносяться “малі” експериментальні поетики багатьох авторів та літературних течій ХХ ст. – від російського імажінізму до “нового роману” Франції. Усі вони спрямовані на експеримент у напрямку “егоцентричних координат”.
Окремо треба відзначити театр Брехта з послідовним чергуванням координат (де “я” перетворюється в “він” тощо) та прозу Пруста (де часові та егоцентричні ознаки будують дві силогічні площини, що мають лише декілька місць торкання). На цьому ж етапі виникають та розвиваються різні теорії художньої мови.