Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
ФПМ_електронний підручник.doc
Скачиваний:
2
Добавлен:
13.08.2019
Размер:
1.58 Mб
Скачать

Тема 5. Повсякденна мова та мова науки

У межах теми розглядаються особливості наукової соціальної практики та практики спілкування. Отже слід звернути особливу увагу на наступні положення:

  • мету кожної соціальної практики, її функціональну зумовленість;

  • рівень узуальності та казуальності лінгвістичних засобів у кожній практиці;

  • особливості реалізації комунікативних максим Якості, Кількості, Засобу та Відношення у практиках;

  • специфіку встановлення зв’язків між знаком та значенням у кожній практиці, характеристики та напрямки референції;

  • концепції, що стосуються пов’язаності мови з картиною світу, зокрема – гіпотезу Сепіра-Уорфа щодо «лінгвістичної відносності»;

  • визначення напрямків та наслідків «міграції» термінів.

У вивченні цієї теми важливим є формування уявлення про відмінності наукової мови від побутової, її емоційну нейтральність, обґрунтованість та спрямованість на специфічну аудиторію, для якої можливою є референція щодо категоріального апарату зазначеної сфери. Необхідно також розглянути сучасну тенденцію інтеграції наук як джерело маргінальних термінів та напрямок «міграції» наукових понять.

Метою вивчення теми є створення теоретичної бази, придатної для аналізу й зіставлення картин світу, що є результатом взаємодії мовців у різних соціальних практиках.

ОСНОВНІ ПИТАННЯ ТЕМИ 5:

  1. Мова та мовлення у різних соціальних практиках.

  2. Діалектичний зв’язок побутової та наукової мов.

  3. „Міграція” термінів. Референція.

  • Термінологія:

референція, „міграція” термінів, маргінальність поняття, норма.

ТЕОРЕТИЧНИЙ БЛОК ТЕМИ 5

  • До питання 1: максими принципу кооперації у соціальних практиках ( from Philosophy for Linguists by Siobhan Chapman)

The co-operative principle

Grice identifies four main areas in which conversational partners cooperate, and presents these as four maxims of conversation. These maxims together describe how speakers follow the co-operative principle, and they are themselves divided up into further submaxims. The four main maxims relate to quantity, quality, relation and manner, and we will briefly consider these four categories before examining their effects on meaning in conversation.

The maxim of quantity is concerned with the amount of information which is supplied in any conversational contribution. It is subdivided into two submaxims, which Grice expresses as follows:

53) ‘Make your contribution as informative as is required (for the current purposes of the exchange).’

54) ‘Do not make your contribution more informative than is required.’

These two submaxims describe the delicate balance which makes a contribution appropriate. It isn’t co-operative to withhold (relevant) information, but nor is it co-operative to provide an excess of (irrelevant) information. It is significant that it’s almost impossible to explain the maxim of quantity without making some reference to relevance which, as we will see, is defined by a separate maxim. The distinctions and relationships between the maxims are one of the acknowledged problems with Grice’s account; he mentions it himself, and it has frequently been discussed in commentaries on his work.

The maxim of quality is also concerned with the information provided by a speaker, this time with the quality, or veracity, of that information. Again, Grice suggests two submaxims:

55) ‘Do not say what you believe to be false.’

56) ‘Do not say that for which you lack adequate evidence.’

It is uncooperative to provide information which you don’t yourself believe, or which you have no particularly concrete reason to believe.

The maxim of relation is the least defined and, by Grice’s own admission, the most problematic of the maxims. He defines it simply as follows:

57) ‘Be relevant.’

Grice admitted that more work needed to be done to elaborate this, work to which he himself never returned.

The maxim of manner, unlike the other three maxims, relates not to the information conveyed in a conversational contribution, but to how it is conveyed. Grice offers four separate submaxims relating to manner:

58) ‘Avoid obscurity of expression.’

59) ‘Avoid ambiguity.’

60) ‘Be brief.’

61) ‘Be orderly.’

He suggests that ‘one might need others’ (27).

These four maxims, then, can be seen as describing the form of fully cooperative, fully communicative conversation. [7, p. 132]

  • До питань 1 і 2: фрагмент статті «О языке современной русской научной литературы» професора О. К. Скворцова

Научный язык: Я или мы?

Что такое научный язык, язык научной литературы? Это может быть любой существующий язык, если он используется для расширения нашего познания и если на нем факты и мысли излагаются ясно, четко и логически связно. Изобилие специальной лексики вовсе ни главный, ни непременный атрибут научного языка. В иной газетной статье специальной лексики, заимствованной из техники, экономики, спорта, а то и из блатного жаргона, больше, чем в хорошей научной публикации. В научном языке использование специальных терминов должно быть строгим и четким — опять-таки в отличие от газетного языка, где звучные или непривычные слова часто вставляются только затем, чтобы ими щегольнуть, а то и для того, чтобы читателю запудрить мозги.

В научном языке не должно быть лишних слов. Чрезмерная словесная сложность — это информационный шум, мешающий понять, скрывается ли за ним что-то действительно научно ценное. Или же, говоря словами классика, одно только “шумим, братец, шумим”. А неряшливое и сумбурное изложение порой наводит на мысль, что и сама работа делалась столь же неряшливо и беспорядочно. Таким образом, научный язык (по крайней мере в фундаментальной, длительно хранящейся литературе) прежде всего должен быть хорошим естественным языком.

Если автор у книги или статьи — один, то как должен он говорить в тексте о самом себе: в единственном или множественном числе, я или мы? По этому поводу существуют противоположные взгляды. Видимо, под французским влиянием возникло представление, что научному стилю приличествует мы. Многие считают даже, что это выглядит скромнее: мол, не я один придерживаюсь такого-то мнения (или не я впервые его высказываю), а мы. Кто же эти мы? — В авторефератах кандидатских диссертаций выражение мы встречается особенно часто: вероятно, диссертант за своей спиной чувствует своего руководителя. Иногда автор имеет в виду себя вместе с читателем: как мы только что видели. Или же автор полагает, что он олицетворяет целую лабораторию и говорит от лица всех ее членов.

Но это частные случаи. В остальном же просто кажется, что я звучит слишком резко, как бы даже вызывающе, а мы — много мягче. Однако мы — все-таки напыщенно и претенциозно. Мы величал себя (да и то только в официальных случаях) государь император, самодержец всероссийский. Но главное не в этом. Ведь речь идет о научном языке, где первое требование — ясность и точность. Кто сообщает тот или иной факт, кто ручается за его достоверность, кто автор того или иного суждения? Если автор прячется под мы, возникают смехотворные, неграмотные речевые обороты, вроде: не будучи специалистом, мы воздерживаемся от суждения.

Можно еще встретить и своего рода скрытое мы: например, подлежащего во фразе нет, автор же пишет: семена намачивали в… Глагол во множественном числе; значит, подразумевается мы. Но если автор один, то лучше употребить возвратную форму глагола и сказать: семена намачивались в...

Неслучайно зарубежные руководства по стилю и языку научных трудов (а их издано немало, особенно в Америке) и редакторы (говорю по собственному опыту) решительно проводят линию в пользу я. И к этому следует присоединиться. Конечно, сверх необходимости “якать” нехорошо, но “мыкать” еще хуже. Там, где это возможно, следует употреблять безличные обороты, когда во фразе подлежащим выступает объект исследования: эти результаты показывают, что… или этот вывод еще нуждается в проверке, и т.п.

  • До питання 3: феномен референції на прикладі визначення числа

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]