Тема 4. Формування знакових систем
Тема стосується низки питань про дію знаків та символів у міжособистісній, міжсуспільній та міжкультурній комунікаціях. Зокрема, для успішного засвоєння матеріалу, слід зосередитись на вивченні наступних аспектів:
зіставлення лінгвістичних та філософських концепцій діалогу;
визначення учасників діалогу в категоріях інакшості – Свій, Інший та Чужий;
порівняння філософського та лінгвістично-герменевтичного підходів до інтерсуб’єктивності;
з’ясування умов та механізмів переходу однієї категорії інакшості в іншу, а також зв’язку між названими категоріями та рівнем порозуміння чи, навпаки, конфліктності у взаємодії;
порівняння двох понятійних полей, що містять філософські та лінгвістичні категорії: «соціокультурний код чужорідного – негативне соціальне обличчя - дезінтеграція» та «соціокультурний код прийнятного – позитивне соціальне обличчя - інтеграція»;
визначення засобів формування спільного соціокультурного простору та збагачення знакових систем, з одного боку, через безпосередню взаємодію та, з іншого боку, опосередковано – через дискурси, запропоновані ззовні для засвоєння.
За загальну мету вивчення теми можна вважати встановлення місця та ролі толерантності у визначенні інакшості, вивчення принципів реалізації комунікативної дії.
ОСНОВНІ ПИТАННЯ ТЕМИ 4:
Поняття „Іншого” в філософії та мовознавстві. Діалог.
Феномен порозуміння.
Засоби збагачення знакових систем.
Термінологія:
інтенція, толерантність, прийнятне, чужорідне, компроміс, порозуміння.
ТЕОРЕТИЧНИЙ БЛОК ТЕМИ 4
До питання 1: концепції інакшості
Самоідентифікація через категорії “Свій”, “Інший” та “Чужий”.
Підсумовуючи пошуки шляхів, за якими відбувається самоідентифікація, слід звернутися до концепцій, що визначають цей процес як з’ясування опозиції „Я” в значенні протиставлення чи порівняння.
Симетричні концепції М.Бубера та С.Л.Франка
Розмежовуючи Я-основу слова Я-Воно та Я-основу слова Я-Ти як суб’єкт та суб’єктивність, М. Бубер стверджує їх у якості духовних форм природної розрізненості та природної єдності [58, c. 39]. Таким чином, пізнання як мета самообособлення поступово апелює до відношення як мети відносин. М. Бубер наголошує на тому, що, незважаючи на відмінності між історією особистості та історією людського роду, їх поєднує одне: вони означають „прогресивне зростання світу Воно [58, c. 24]”. Це явище – прояв вже зазначеного тейлорівського поняття „нарцисизму” сучасності, коли відбувається звуження горизонтів значущості і, відповідно, помноження простору „інакшості” за межами цього горизонту. Йдеться про Воно як Іншого, що протиставляється Я не в конструктивному формотворчому аспекті стосовно спільного середовища, а в деструктивному самозаглибленні та, як наслідок, відчуженні та блокуванні інформаційних потоків зовні. Таке ствердження самодостатньої унікальності є, начебто, незалежним від зовнішніх чинників, але воно обмежується власними інформаційними ресурсами і, за умов відсутності зовнішнього живлення через встановлення відносин Я-Ти, приречене на поступове виснаження. Неминучість помноження світу Воно як постійна реакція на первинну онтологічну відокремленість суб’єктів пізнання, втім, не поменшує важливості дотику до Ти, у якому міститься „подих вічності”, тобто потенція актуального безсмертя через збереження інформаційного поля взаємодії шляхом утворення його відбитків у наступних реалізаціях Я-Ти відносин.
С.Л. Франк називає це відношення „недосяжною (для логічного мислення) реального внутрішнього для-самого-себе-сутнього перетворення та взаємопроникнення між „одним” та „іншим” [119, c. 372]. Антиномістичний монодуалізм як зіставлення „Я” та „не Я”, а також злиття „всередині” та „зовні” визначаються ним як механізми ствердження рівноваги за умов збереження інакшості, тобто протиріч та розходжень. Таким чином, сутність „Я-Ти” в цьому контексті виступає як „первинний рід буття”, слугуючи основою визначення Іншого через усвідомлення розрізненості навіть під час взаємопроникного пізнання. Симетричність цієї трактовки „Я-Ти”, так само, як і у М. Бубера, замикає коло пізнання інакшості на сприйнятті безпосереднього суб’єкта інтерсуб’єктивних відносин, тобто є ізольованою від тої сфери інакшості, що є позаконтактною. Тому пізнання та розуміння Іншого серед Інших є обмеженим дією слова „Я-Ти”, адже вихід у „Я-Ви” є неможливим через руйнування зазначеного інтерсуб’єктивного взаємопроникнення через множинність суб’єктів. Понадіндивідуальний рівень суспільства, моральні закони взаємодії якого з іншим суспільством не можуть бути сумою нормативних уявлень окремих „Я”, виходить за межі слова „Я-Ти” і симетричності, пов’язаної з ним.
Концепція несиметричних відносин Е.Левінаса.
У дослідженні Думки-про-Іншого, Е. Левінас робить акцент на несиметричності відносин „Я-Інший”. Він зауважує, що „в приклеюванні сенсу „Я” до іншого й також в моїй інакшості до мене самого, чим я здатен порівнювати з іншим сенс „Я” – „тут” і „там” перетворюються на одне [84, c. 99]”. У цьому й міститься визначення власної „притаманності” через бачення себе поглядом іншого та самовиявлення через звернення до цього іншого. Поняття Третього, що розриває замкнену симетричність відношень між „Я” та „Іншим” та водночас спростовує домінування сфери економічних інтересів внесенням імперативів відповідальності, веде до утворення тотальності „Ми”, що не є сумою „Я”. Подібне розмикання на рівні взаємодії суспільств є фактом самоідентифікації наступного за індивідуальним щабля. Тож Третій як прорив у сферу спільності означає, що як індивідуальне, так і надіндивідуальне самопізнання керується наслідками зустрічі з Обличчям іншого. Цей стан „вимогливої беззахисності” Іншого є викликом, зіткнення з яким потребує докладання зусиль для актуалізації міри відповідальності, що міститься на момент зустрічі як у „Я” індивідуальному, так і у тотальному „Ми”, таким чином випробуючи спроможність „Я” чи „Ми” до позабуттєвої суб’єктивності. Самоствердження власної тотожності через Інших, у тому числі інтерпретація, яку дає Е. Левінас спинозівському терміну conatus essendi (схильність буття повертатися до себе [85, c. 288]), потребує вищезазначеної категорії Третього як прориву у тотальність з одночасною актуалізацією етичних засад взаємодії. Адже з підвищенням рівня тотальності, відповідальність позбувається потреби у взаємності, тобто симетричності, набуваючи потенціальних якостей потенціально позитивного сприйняття позиції Іншого, якщо вона не перешкоджає абстрактному Третьому у реалізації його онтологічних вимог.
Своє, Чуже, Інакше: концепції А.К.Якимовича, К.І.Якимця, Н.Н.Шульгіна.
Від зворотного боку тотальної відповідальності застерігає А.К.Якимович, що розгалужує поняття Іншого та Чужого. Він наголошує на тому, що у випадках, коли на Іншого надівають так звану „маску людини”, виходить мультикультуралізм як своєрідна стратегія домінування [130, c. 60]. У такому контексті відчуття відповідальності виводиться як ствердження свого „Ми” на кшталт джерела культурної легітимізації, тобто суб’єктивну потенціальність прийняття рішень стосовно Іншого, які заздалегідь вважаються позитивними. Подібне самовизначення через встановлення домінування є такою ж маніпуляційною технологією, як і приміряння „маски нелюдя” у месіанському приниженні, що спирається на спробу самоусвідомлення суспільства як обраного, причетного до неординарної мети. В цьому випадку суспільна ідентичність також формується у контакті з Іншим. Але від того, яким чином визначається цей простір „не-Ми”, залежать механізми організації спільного середовища взаємодії. Адже контакт „Ми” з Іншим та контакт „Ми” з Чужим є фундаментально різними з точки зору очікуваних результатів. Якщо у першому прикладі може йти мова про взаємний вплив і збагачення, принаймні у певних межах, то другий означає активне застосування прийомів захисту або агресії стосовно „нелюдей”, що укладають міфологічну картину світу „Ми та Чужі”. Це означає, що самопізнання як одержання інформації та як пізнання меж втручання здійснюється в обох випадках. Але тонка лінія розмежування Іншого та Чужого постійно повертає „Ми” до дилеми ізоляції та взаємодії. Тому вирішення цієї дилеми, пошук відповіді на виклик і є актом самоздійснення суспільства на шляху ствердження інформаційної структури центрального поняття „Ми”.
В свою чергу, К.І. Якимець застерігає, що спроба встановлення моральної загальнозначущої одноманітності обов’язково є пов’язаною з відмовою від самоідентифікації. Тобто визначення Чужого через визнання Свого таким, що містить цю загальну значущість, здатне привести до розуміння, що „чужа релігія – забобони; чужа логіка – абсурд; чужий порядок – хаос [129, c. 42]”. Звертаючи увагу на цю небезпеку, К. І. Якимець, однак, зауважує, що самоідентифікація є неминучою, оскільки такою є діяльність і мораль. А тому питання сприйняття Іншого та Чужого залишається гострим та відкритим.
До питання 2: соціокультурні коди прийнятного та чужорідного на прикладі міжсуспільної взаємодії
Особливості соціокультурної кодової системи суспільства
Оскільки людська істота має змогу розуміти встановлені в узвичаєному бутті форми, культурні та соціальні, є сенс у визначенні основи цього розуміння як певної кодової системи, організованої згідно з потребами в обробці інформації, що надходить та постачанні своєї. “Втручання кодів, - зазначає Умберто Еко, - означає, що ми не боги й керуємося правилами. Однак повинні вирішити, чи ми не боги тому, що мотивуємося на основі правил, які історично самі собі придумали, чи ми не боги тому, що сама божественність, властиво, є Правилом (Кодом з Кодів), яке стоїть над нами [72, c. 123]. Таким чином, за межами ідеї дійсності як специфічного тексту людського досвіду, стає можливим перехід від взаємодії, що слугує цілям редукційного ґатунку (біологічним, соціальним тощо) до комунікативної системи, що утворює регулятивну сферу, яка спрямовує інтеракцію на, водночас, рух зовні у напрямку пом’якшення первинної відокремленості учасників та рух в глибини саморозуміння кожного з них у пошуках автентичності. Терміни “ідеальна комунікативна спільнота” та “реальна комунікативна спільнота”, запропоновані К.-О. Апелем, не є досить вдалими для використання у цьому контексті, адже йдеться не про універсальні інтенційні зразки, що уможливлюють порозуміння в процесі взаємодії, а, скоріше, про узагальнені зразки сприйняття Іншого та їх організацію у певну ієрархічну структуру у кожному окремому випадку. Говорячи про взаємодію суспільств, треба зауважити певні складнощі у визначенні витоків та одиниць цієї інтерпретаційної активності. Безпосередня психологічна даність, що лежить в основі архетипів колективного несвідомого, за Карлом Юнгом, утворює своєрідну кодову систему, але ці коди орієнтовані на майбутнє як на актуалізацію вже (тобто варіативне відтворення того, що вже було сприйнятим, зафіксованим в образах, залученим до досвіду), і таким чином вони завжди заглиблені у минуле. Коди, що зумовлюють комунікативну діяльність суспільства (у широкому розумінні взаємодії з іншими), повинні бути спрямованими вище синхронічної перекладини хронологічного хреста, лише спираючись на здобутки діахронічної основи. Розглянутий під цим кутом, код передбачає організацію пошуку нового у межах вже існуючого життєсвіту певного суспільства та оцінку можливостей засвоєння чи відторгнення інформаційних надбань в процесі взаємодії. Називаючи ці коди соціокультурними, маємо на увазі те, що коди культури, про павутину яких писав Умберто Еко, “уособлюють через зміст того, що передають, більше ніж культуру, пов’язуючи її з рештою реальності фізичного довкілля [72, c. 125]”. Механізми об’єднання соціокультурних кодів у структуру зумовлені вирішенням питання можливості співіснування позитивного та негативного соціальних облич, а також узагальненням ідей, що спочатку мають виникнути в мозку окремих осіб, до універсальних зразків сприйняття як Іншого цілих комунікативних спільнот, тобто до кодування. Таким чином, коди підтримують спільно набуту ментальність як мережу відношень або “спільний задум”, який сягає поза індивідуальну інтуїцію. Будь-яка спроба кодування мережі за межами віртуальної культури, тобто намагання прикріплення її до реальних соціокультурних умов, робить її непластичною та непридатною до мінливого інформаціоналізму. Таким чином, кодова структура суспільства спирається на реальну культуру як неспрощуваний рівень формування ідентичності індивідуального та понадіндивідуального рівней. Але актуалізація останнього у міжкультурній комунікації за доби сучасності є можливою за рахунок культури реальної віртуальності (де “реальність занурюється у віртуальний світ, явища якого стають досвідом [101, c. 351]”), що відповідає запитам інформаційної епохи сьогодення. Такий механізм співіснування культури реальної віртуальності та реальної культури забезпечує інформаційний обмін між суспільствами.
Соціокультурні коди прийнятного та чужорідного
Ключовими поняттями у кодовій структурі суспільства є означення “прийнятного” та “чужорідного”, які дозволяють орієнтуватися у безлічі ситуацій взаємодії за рахунок того, що уособлюють стереотипи реагування на потік інформації та інтенцій, а саме – відторгнення чи всотування інформаційних елементів досвіду інших комунікантів.
Поняття “прийнятного” певною мірою збігається з семіологічною категорією життєсвіту Umwelt, що є неспрощуваною комбінацією відношень, які конституюють оболонку спільноти, комбінуючи інтерпретовані елементи досвіду кожного окремого її представника. Ця сфера кодової структури відповідає за визначення деяких соціокультурних кодів як таких, що можуть бути залученими до процесу ідентифікації цієї спільноти як автентичної і, втім, здатної до аналітичного засвоєння інформації, що надходить зовні, та реалізації інтеграційних тенденцій. Можна підкреслити роль сфери “прийнятного” саме як царини пошуку цього горизонту і далі – встановлення рис, що об’єднують ціннісні інтерпретаційні параметри спільнот, які контактують, а також досягнення спроможності поділяти зразки реагування на певні комунікативні ситуації. Соціокультурні коди прийнятного передбачають існування елементів інформаційного обміну, придатних до перебування у кодових системах різних суспільств чи спільнот та актуалізації під час взаємодії. Те, якою мірою співвідносяться сфери Umwelt комунікантів, зумовлює не тільки межі досягнення порозуміння в інтеракції, а й ступінь опору, який треба задля цього подолати. Йдеться про складнощі розшифровки імплікованих інтенцій та урівноваження інтеграційних й диференційних тенденцій учасників, якщо при зіставленні сфер “прийнятного” утворюються лакуни, що свідчать про несумісність даних інтерпретацій досвіду комунікантів. Тож залучення до “прийнятного” нових елементів, тобто моделювання кодової структури, відбувається за рахунок того, що спільні риси різних систем не передбачають цілковитої ідентичності, тому засвоєння варіантів інтерпретації дійсності збагачує кодовий склад, але, водночас, змін зазнає вся система-реципієнт. Досягнення порозуміння, таким чином, передує адаптації спільного Umwelt-ів, що контактують, за умов взаємної корекції досвіду комунікантів та знаходження загальних рис, що приблизно однаково функціонують в оточенні створеної комунікативної ситуації.
Соціокультурні коди прийнятного, що входять до складу ядра кодової структури, визначають фундаментальну сферу досягнення порозуміння у можливих взаємодіях і слугують джерелом виникнення імплікованих інтенцій. Це зумовлене тим, що “прийнятне” ядра є найменш гнучкою його частиною, тому інформація, яка у ньому закодована, сприймається суспільством-носієм як безсумнівна й активно запроваджується у впливі на інші структури. У той час, засвоєння нового “прийнятного” відбувається дуже повільно через існування антагоністичної чи, точніше, компенсуючої сфери “чужорідного”, що регулює обсяг цього всотування інформації та перемоделювання кодового ядра.
Поняття “чужорідного” є близьким категорії Innenwelt, що в семіотиці відповідає “ідеї, яка належить організму, що переживає досвід [99, c. 40]”. Відношення “чужорідного” до внутрішнього світу пояснюється його орієнтацією вглиб спільноти, що означає утворення своєрідної оболонки, без існування якої наплив “прийнятного” зовні скоро заполонив би кодову структуру, не зустрічаючи перешкод, не проходячи процедури відбору і, як наслідок, руйнуючи автентичність спільноти, впливаючи на її диференційні ознаки та кодове ядро. Захисна функція “чужорідного” не обмежується тільки відштовхуванням інформації, яка не збігається зі змістом кодового ядра. Ствердження інакшості також є необхідним компонентом виникнення інтеракції, адже мається на увазі не лише демонстрація власної відмінності від комунікантів, а й апеляція до унікальних рис інших спільнот. У цьому контексті “чужорідне” – не застереження чи загроза, а заклик до самоідентифікації учасників, максимально плідної взаємодії без ігнорування факту їх первинної онтологічної відокремленості. У той час, як “прийнятне” стверджує спільний горизонт комунікантів, “чужорідне” виокремлює їх з відносин взаємозалежності мірою, що не зашкоджує досягненню порозуміння. Сфера Innenwelt, хоч і входить до складу кодової структури, пом’якшує панування механізмів пристосування до оточення, продиктованих соціокультурними кодами “прийнятного”, виступаючи “реле” засвоєння того, що пропонується в ході інформаційно-інтенційного обміну, та перетворення його на частину власного досвіду автоматично, без фактичної інтерпретації останнього. Роблячи наголос на тому, що співіснування “прийнятного” та “чужорідного” в кодовому ядрі носить компенсуючий та взаємно стримуючий характер, необхідно зазначити певну гіпотетичність припущення про можливість їх гармонійного, “рівного” сполучення. В межах окремої ситуації взаємодії конкретне оточення та склад учасників диктують те поєднання “прийнятного” та “чужорідного”, що буде актуалізовано кожним з них. Йдеться про групу чинників, що можуть вплинути на процес утворення оптимальної сполуки, яка гарантує порозуміння та плодотворний контакт. Недотримання таких вимог, навпаки, може заблокувати учасників у стратегічній чи фатичній взаємодії.
До цих чинників слід віднести:
взаємне прагнення до інтеракції;
необхідність спільного вирішення питань організації інформаційного простору;
несперечливість інтенцій;
відсутність зловживання імплікованим контекстом, що може бути незрозумілим іншим комунікантам;
помірна активність у сфері “донорства” кодів, тобто у прагненні до того, щоб окремі інтенції ставали загальними;
поміркованість у виконанні ролі реципієнта запропонованих кодів та передачі ініціативи у інформаційно-інтенційному обміні іншим його учасникам.
Дотримання перелічених вимог здатне спрямувати інтеракцію у напрямку, де мінімально можливим є зіткнення “чужорідного” сторін або виникнення тиску “прийнятного” і, як наслідок, його відторгнення.
Формування кодового ядра суспільства
Говорячи про кодове ядро як про найстабільнішу частину структури з огляду на відносну усталеність кодів перелічених сфер, слід, однак, зауважити, що його застигання, тобто недосяжність для впливу зовні, є досить повільним процесом. По мірі формування Я-концепції суспільства, тобто поєднання самоідентифікації з вибором стратегії реагування на оточення та створенням певних стереотипів сприйняття його цим оточенням, кодове ядро зазнає змін, засвоюючи нові ознаки та “відштовхуючись” від соціокультурних кодів, що перешкоджають переліченим процесам. Тому визначення елементів ядра (як зі сфери “прийнятного”, так і зі сфери “чужорідного”), а також етапів його формування та причин перетворення, дозволить дійти висновку про якості кодової структури, умови зіткнення та можливості інтеграції носіїв різних соціокультурних кодів.
Наводячи приклади процесів запозичення кодів та оформлення сприйняття дійсності у певному поколінні, слід звернутися до сфери освіти, що відповідає за упровадження соціокультурних кодів прийнятного та чужорідного в межах генерації, тобто за моделювання майбутнього складу кодової структури суспільства та його здатності розкодовувати імплікатури та реагувати на них. У сучасному контексті можна навести приклад Болонського процесу, що є спробою подібного моделювання світосприйняття покоління, яке відіграватиме роль у міжсуспільній комунікації протягом наступних декад. Інтеграція у сфері освіти означає уніфікацію кодувань дійсності і, поруч із офіційною лінією утворення спільного освітнього простору “Європи знань” та, внаслідок, ринку праці, впливає на формування кодового ядра задіяних суспільств у межах пропонованих стереотипів.
Свою чергу, освітні стандарти США існують у двох вимірах: по-перше, вони ураховують розходження між штатами та неоднорідність складу школярів (наприклад, навчання двома мовами в Техасі та Флориді та обмеження у цій сфері для Каліфорнії), по-друге, уніфікований стандарт, що сприяє не тільки інтеграції штатів у складі спільноти, а й формуванню у свідомості покоління соціокультурних кодів прийнятного та чужорідного, притаманних цій спільноті як цілісному соцієтальному утворенню.
Беручи до уваги усе те, про що йшлося раніше, можна сформулювати наступні поняття:
соціокультурний код – узагальнений досвід сприйняття дійсності членами спільноти, який передбачає існування критеріїв всотування чи відторгнення інформації, а також її віднесення до сфери “прийнятного” чи “чужорідного”.
соціокультурні коди “прийнятного” – коди, що забезпечують інтерпретацію інформації, яка надходить, як сумісної з кодовою структурою спільноти. Вони функціонують в межах захисту позитивного соціального обличчя та уособлюють підтримку інтеграційних тенденцій в організації життєсвіту (Umwelt) зазначеної спільноти.
соціокультурні коди “чужорідного” – кодова “ митниця” засвоєння інформації, поданої зовні, забезпечує захист кодової структури спільноти від тиску суперечливих соціокультурних кодів інших учасників взаємодії. Захист негативного соціального обличчя та збереження внутрішнього простору (Innenwelt) залежать від диференційних механізмів, що спираються на урахування цих кодів.
кодова структура суспільства – сполучення усталених інтерпретацій досвіду членів спільноти та стереотипів реагування на ситуації інформаційно-інтенційного обміну.
кодове ядро – фундаментальна частина кодової структури суспільства, що включає найстабільніші елементи сфер “прийнятного” та “чужорідного”, які зумовлюють використання певних комунікативних стратегій в ході інтеракції.
. Шляхи формування Я-концепції під час взаємодії суспільств
Комунікація як пульсація дифузії та розмежування суб’єктів взаємодії виступає середовищем, що актуалізує проблеми утворення та співіснування Я-концепції (суб’єктивний аспект), Я-образу (інтеракційний аспект) та Я-статусу (нормативний аспект) кожної сторони взаємодії. Формування Я-концепції в ході сприйняття специфічної для Іншого інформації (“кодів”) відбувається під впливом адаптаційних потреб, необхідності нівелювання одержаних “кодів” та визначення їх відповідності первинним “кодам” кожного колективного Я, яке бере участь в інтеракції. Таким чином, залежність комунікації від рівня самопізнання визначає характер взаємодії у такий спосіб:
розуміння власного коду сприйняття дійсності дозволяє з’ясувати місця стику та розбігу, тобто лінії напруги, що актуалізуватимуться під час взаємодії;
самопізнання визначає персональну формулу ідеальної комунікації як екстеріоризацію консенсусу з власним Я; перенесення цієї структури на Іншого може сприяти виникненню гармонійної взаємодії;
відчуття цього гіпотетичного партнера по комунікації уможливлює застосування регулятивної системи імплікатур, тобто апеляції до фонових знань, формулювання загальної співзвучності та підвищеної реагенності на зміни умов взаємодії.
Визнання своїх дій як таких, що відповідають певним зразкам соціокультурного оточення, пов’язане зі своєрідним процесом “сканування”, який має місце під час взаємодії. Мається на увазі певний процес зіставлення культурних та соціальних кодів та вибір оптимальних за умов їх найефективнішого використання в інтеракції. Подібне “сканування”, тобто перегляд існуючих зразків для встановлення міри необхідної адаптації до можливого комунікативного партнера, здебільшого спирається на пошук місць найменшого опору і, відповідно, найменших адаптаційних змін вихідного коду. Це пов’язане з вирішенням проблеми “прийнятного” та “чужорідного”, тобто формуванням остаточного патерну взаємодії, де ядерна частина містить принципові коди, що не підлягають адаптаційним змінам, а маргінальна частина припускає включення чужорідного, приладнання до якого не загрожує втратою власного вихідного коду. Самовизнання в цьому аспекті передбачає задовільну відповідь на наступні питання:
які соціокультурні коди суспільства повинні бути незмінними з огляду на його самозбереження?
чи доречно вважати “чужорідними” коди, включення яких до патерну усе-таки є можливим?
яким чином здійснюється процедура переробки, нівелювання вищезазначеної інформації та як можна запобігти або передбачити процес її відторгнення у суспільстві?
Перш за все, принципові коди, що реалізуються в інформаційно-інтенційному обміні комунікації мають, подібно до ДНК, складатися з ланцюжків специфічних властивостей (соціальних та культурних), поєднаних між собою та утворюючих унікальну “молекулу”, що несе інформацію, зміни у якій можуть призвести до незворотних процесів мутації вихідного зразка. Але фрагменти її здатні існувати в межах інших сполук згідно з закономірностями структурування подібних утворень.
Значну роль у самозбереженні суспільства відіграють коди прийнятного та чужорідного. Звертаючись до “закону чотирьох понять”, виведеного О.Є.Чучиним-Русовим з порівняння ДНК (першої природи) та культурно-історичного процесу (другої природи) [123, c. 12], треба зазначити, що поняття архетипічності, антитетичності, голографічності та циклічності, покладені автором в основу обох типів природи, цілком можливо представити як критерії визначення принципових соціокультурних кодів. Наприклад, формування та функціонування коду прийнятного передбачає його:
архетипічність, тобто накопичення ознак та досвідів, що уможливлюють оцінку “притаманності”, створюють субстрат усіх наступних співвіднесень;
антитетичність – припущення і навіть необхідність паралельного існування коду чужорідного як джерела матеріалу поновлення та поширення та, водночас, більш чіткого окреслення вихідного коду;
голографічність – реалізація принципу multum in parvo (велике в малому), тобто спрямованість на реалізацію коду прийнятного в процесі досвідотворіння на всіх рівнях соціальної взаємодії: від міжособистісних до міжсуспільних інтеракцій;
циклічність – взаємозалежність культурного та соціального аспектів реалізації коду прийнятного забезпечує необхідну його єдність, що несе певну амортизуючу функцію, здійснюючи контроль над процесом дифузії чужорідного в будь-якій з цих сфер.
В свою чергу, код чужорідного передбачає дещо інакше трактування анттитетичності та архетипічності. На відміну від архетипічності “прийнятного”, накопичення ознак і досвідів “чужорідного” як уможливлення оцінки винятків спрямоване на розщеплення сполук субстрату взаємодії та встановлення тої самої лінії найменшого опору між суміжними кодами. Вирішення проблеми цих суміжних кодів і є відповіддю на друге запитання. Адже антитетичність “чужорідного” є умовною з огляду на те, що протиставлення проводиться шляхом аналізу розходжень між різними реалізаціями поняття “прийнятного” в соціокультурному оточенні. Таким чином, ті коди, включення яких до патерну соціокультурного сканування уявляється можливим хоча б на периферії, слід вважати трансмутаціями “чужорідного” або маргінальним “прийнятним”. Процедура подібної еволюції “чужорідного” ускладнюється ймовірністю відторгнення його у суспільстві, що може проявитися у відмові від позитивного сприйняття власного коду прийнятного, який зазнав відповідних змін. Тому процес асиміляції “чужорідного”, тобто перетворення його у маргінальне “прийнятне”, має орієнтуватися на деякі контрольні моменти:
визначення “чужорідного”, що допомагає якнайкраще встановити місця стику та розбігу з власним кодом;
дифузія місць стику, тобто розмивання пограничної зони, ідентифікація деяких аспектів “чужорідного” як “умовно прийнятного”;
повна асиміляція цього “екс-чужорідного”.
Проблема відторгнення полягає у тому, що, подолавши цей останній орієнтир, процедура еволюції “чужорідного” не завершується, адже внаслідок асиміляції гранична зона зміщується і кожного разу виявляє стик цього “екс-чужорідного” з “чужорідним”, що було відторгнене попереднього разу. І таким чином асиміляція може продовжуватися з урахуванням того, що сполука “екс-чужорідного” з “чужорідним” протікатиме вже значно швидше та інтенсивніше, ніж попереднього “прийнятного” з цим “чужорідним”. Так поступово ця ланцюгова реакція приводить до утворення своєрідного “насиченого розчину”, тобто критичної межі. І за законами існування останнього, може розпочатися кристалізація асимільованого “чужорідного” в межах вихідного “прийнятного”. Саме цей процес можна вважати початком відторгнення асимільованого раніше за умов перевищення його концентрації. Таким чином, визначення стадії “насиченого розчину чужорідного” сприятиме збереженню рівноваги цього сполучення і, що важливо, підтримці асимільованого в рамках патерну.
Для прикладу можна розглянути глобальний процес асиміляції американського соціокультурного коду. Поступове поширення явища “макдональдизації” використало стик кодів по лінії сучасного темпу життя (fast food), очікуваного позитиву взаємодії (американська посмішка), поєднання сучасних технологій з емоційною напругою (американське кино та музика), освітніх технологій та стилю спілкування (peace corps), тобто робилося “прийнятним” переважно через подолання лінії найменшого опору – лінії “хліба та видовищ”. Звичайно, не можна відкинути політичні та фінансові важелі, але за правилом голографічності (multum in parvo), коливання на будь-якому рівні має певний загальний вплив. До того ж, такі американські цінності як лібералізм та демократія після падіння Залізної Завіси розповсюдилися в світі, формуючи глобальну економіку та політичну структуру багатьох держав, адже вони набули широкого розуміння шляху до добробуту [32, c. 320]. Але в наш час проходить бурхлива реакція утворення “насиченого розчину” американського соціокультурного коду в складі різних суспільств і, внаслідок, зростання опору процесові кристалізації. Показовим є те, що нещодавно можна було говорити про досить вдалу асиміляцію цього коду, але з моменту, визначення якого потребує окремого аналізу, “тиха” макдональдизація переступила межу і перетворилася на “агресивну”, що вкупі зі спробою знищення витоків світової культурної спадщини людства (Межиріччя) повернуло у багатьох випадках сприйняття американського до первинного статусу “чужорідного”, тобто спровокувало відторгнення.
Cкладність формування патерну соціокультурного сканування та урівноваження “чужорідного” й “прийнятного” в процесі самопізнання як аналізу співвіднесення цих понять полягає у необхідності усвідомлення проблем, що можуть виникнути під час зустрічі з “прийнятним” іншої сторони комунікації та шляхів їх нейтралізації чи подолання.
Незважаючи на умовність понять “прийнятного” та “чужорідного” та їх безперервну дифузію та відокремлення, усвідомлення співвіднесення цих кодів приводить до самовизнання суспільства, що результує в засвоєнні ролі можливого суб’єкту ідеальної комунікації. Водночас треба мати на увазі, що головним критерієм його визначення є можливість адекватного сприйняття смислів будь-якого аргументу, для чого необхідно подолати внутрішні та зовнішні перешкоди.
Перш за все, погрішність, що виникає при спробі зіставлення ідеальної комунікативної спільноти (і тим самим ідеальної комунікації) з реальною є наслідком розходжень, які полягають у відриві, відокремленні від конкретного інформаційного обміну, що має місце підчас взаємодії, з метою уявлення можливого впливу цієї інтеракції на низку наступних пересічень кожної сторони з іншими носіями соціокультурних патернів різного ступеню схожості. Таким чином, зміни, що супроводжують будь-який контакт соціокультурних кодів (перетворення “чужорідного” в “умовно прийнятне” тощо) накопичуються у спільноті і, в сукупності цих акумульованих мікромутацій сприйняття партнера по комунікації, формують узагальнене ідеальне уявлення про консенсусний потенціал взаємодії. Ці “кола на воді”, утворені кожною інтеракцією, можуть, звичайно, нейтралізуватися зустрічними, але невпинне сканування та зіставлення соціокультурних кодів уможливлює динаміку з огляду на процеси постійного пульсування “прийнятного” та “чужорідного”.
Підпорядкованість комунікації постійним змінам у патернах соціокультурного сканування уможливлює остаточний вихід як непередбачений. Сукупність адаптогенних факторів, що зумовлюють попередження надто великої амплітуди коливань соціокультурних кодів в комунікативної спільноти, невпинно слідкує за “розчином” з метою урегулювання його складу. До цих факторів можна віднести прагнення до неконфліктного збереження рис власної унікальності, орієнтацію на консенсус тощо. Але за умов, коли ланцюгова реакція змін у кодах прийнятного та чужорідного виходить з-під контролю, механізм порушується, і вектор аконфліктності може рішуче змінити свій напрямок. Вже було розглянуто “насичений розчин чужорідного” як приклад цього “бунту кодів”, але будь-яке прагнення до ізоляції власного “прийнятного” від впливу “прийнятного” іншої сторони може мати схожі за деструктивним характером з попередньою ситуацією наслідки. Таким чином, гнучкість комунікації не заперечує виникнення конфліктної ситуації як О- так і Х-типу (рис. 2.2) за умов суперечливого поєднання кодів, у той час як вона є спробою запропонувати баланс конфліктних станів, тобто визначити силу аргументу як приоритетну у зіставленні з розходженнями соціокультурних патернів.
О-конфлікт (внутрішній) та Х-конфлікт (зовнішній)
Тож підвищена адаптогенність в контексті змін умов інтеракції, властива міжсуспільній комунікації, гармонізується сталим потенціалом дискурсивного урівноваження. І хоч, з одного боку, існує загроза застигання вимог комунікації у вигляді своєрідної “інтенційної клітки”, вмурованої у вимушений позитив вирішення співвідношень соціокультурних кодів, коли аргументування зацікавлених сторін неминуче наштовхуватиметься на розходження, але намагатиметься затиснутися в рамки універсальних аконфліктних моделей продукування позитивних інтенцій, з іншого боку, довільне відкидання цих вимог у жесті спроби ігнорування “бунту кодів”, що може втім стати непідлеглим контролю, здатне досягти навіть більш пригнічуючих результатів, ніж утримання інтеракції в межах “інтенційної клітки” позитиву. Саме друга тенденція перегукується з прогнозом С. Хантінгтона про ймовірні “конфлікти культур”. Суспільства, що свідомо відмовляються від компромісу дискурсивного урегулювання, автоматично знищують шляхи чи, навіть припущення формування спільного соціокультурного патерну і таким чином демонструють лакуни самопізнання як неспроможність з’ясування спільного ядра з суспільствами-носіями інших кодів та саме належності до комунікативної спільноти. Демонстративна несприятливість можливого пошуку “прийнятного” для приєднання його до свого патерну соціокультурного сканування свідчить про навмисне створення ситуації Х-конфлікту, якою б далекою від розповсюдження власного коду ця ситуація ні здавалася. Таким чином, перелічені фактори теж зіграли неабияку роль в досягненні рівня “насиченого розчину” американського коду в світі та розгортання того глобального процесу його кристалізації як "чужорідного“, про який йшла мова раніше.
Наведений огляд аспектів інформаційно-інтенційного обміну уможливлює висновок, що формування Я-концепції проходить на рівні вирішення умов співіснування кодів “прийнятного” та “чужорідного” кожної зі сторін, з урахуванням адаптаційних потреб, що впливають на самопізнання суб’єктів взаємодії через зіставлення власного середовища зі специфічним соціокультурним середовищем Іншого.
До питань 2 і 3: здійснення непрямого впливу як засіб формування знакової системи (на прикладі міжсуспільної взаємодії)
Імплікатура являє собою своєрідну інформаційну “капсулу”, склад якої залежить від низки чинників. Перш за все, імпліковане використання певної інформації, тобто надання їй прихованого змісту, зумовлюється тим, які інтенції здатна продукувати конкретна кодова система. Зважаючи на те, що використання імплікатур може мати за мету як захист від впливу зовні, так і розповсюдження власних кодів, тобто створення тиску на кодові структури інших комунікантів, окремо слід розглянути імплікатури інформації, що стосується сфери “прийнятного” та сфери “чужорідного”.
Імплікатури “прийнятного” передбачають приховане маніпулювання інформаційно-інтенційним обміном, своєрідне “вживлення” своїх інтенційних зразків у загальний простір, що утворюється в ході взаємодії. Наприклад, це стосується організації заходів, спрямованих на створення спільного інформаційного простору або вирішення інших питань, які передбачають упорядкованість інтенційних зразків комунікантів. Імплантування протягом цих заходів (переговорів тощо) елементів соціокультурної кодової структури сторін (традиційні ритуали або специфічна організація часу за межами нейтральної території самого заходу) стає причиною імпринтингу у досвіді членів спільноти-реципієнта цих кодів як прийнятних або, принаймні, “умовно прийнятних”. Звичайно, складно стверджувати, що засвоєні соціокультурні коди вийдуть за межі цього кола членів спільноти, які брали безпосередньо участь у заході, та стануть загальноприйнятими у структурі. Але, якщо мало місце запозичення інтенційних зразків, які до того ж відтепер пов’язані з досягненням порозуміння, може статися їх закріплення у статусі стратегій керування ситуацією. Таким чином, імплікування кодів “прийнятного” здатне забезпечити краще їх засвоєння системою-реципієнтом, ніж, наприклад, відкрите пропонування їх в якості зразка. Справа у тому, що, здійснюючи прихований вплив, комунікант не зустрічає того опору, на який здатний захист негативного соціального обличчя учасників, тому не відбувається негайного відторгнення цієї інформаційної “капсули”, і вона встигає розчинитися в кодовій структурі, нехай і на рівні “умовно прийнятного”. Таким чином утворюється база загальних фонових знань комунікантів, що уможливлює більш ефективне використання й інших стратегій побудови комунікативної взаємодії.
На відміну від імплікування “прийнятного”, яке спрямоване на розуміння відмінних кодових особливостей спільнот, що взаємодіють, застосування імплікатур “чужорідного” вимагає спорідненості спільнот у визнанні антагоністичних їм інтенцій. Мається на увазі утворення своєрідного “кодексу” неприпустимих для сторін дій, яке відбувається шляхом аналізу учасниками імплікованої інформації, що стосується визнання чужорідними певних кодів, і накладення заборони на актуалізацію іитенцій, притаманних сферам підвищеної конфліктогенності. Йдеться про ситуацію, коли імплікатури допомагають ідентифікувати “гострі” сфери та запобігти виникненню конфлікту навіть без необхідності звертатися до відвертого урегулювання цих протиріч. Але вірне сприйняття імплікованих кодів чужорідного є більш складним і значно важливішим за розкодування “прийнятного”, адже розбіжності між змістом імплікатури та її інтерпретацією можуть зумовити зворотну реакцію, тобто ескалацію конфліктного стану чи посилення тиску саме на ці “слабкі місця” кодової структури, що були передані інформаційною “капсулою”. Саме тут треба повернутися до проблематики сумісності спільнот, з огляду на стратегії впливу, які вони використовують.
Оскільки вирішення проблеми розкодування імплікатур є обов’язковим компонентом створення комунікативної взаємодії, а потреба в імплікуванні виникає за умов, коли комуніканти намагаються ущільнити інформаційно-інтенційний потік, передбачається існування подвійної ситуації впливу: прямого та прихованого. Прямий вплив безпосередньо стосується спільної мети комунікантів, що уможливлює взаємодію; він запроваджується у вигляді висловлених інтенцій, які потребують реакції і підтримки, зустрічної інтенції, коригування, відторгнення тощо. Прямий вплив відкрито демонструє побажання учасників щодо того, які саме адаптивні кроки вони готові зробити, і які сфери мають бути засвоєними іншими комунікантами чи залишитися недоторканими. У цьому контексті перелічені умови диктують те, якою мірою можливе досягнення порозуміння при такому складі учасників та ситуації інтеракції. Але саме стратегії прихованого впливу (імплікатури) дозволяють з’ясувати сумісність комунікантів. Їх специфіка полягає в тому, що, на відміну від стратегій прямого впливу, вони можуть застосовуватися паралельно і, по суті, створювати певний фон взаємодії. Така манера здійснення впливу може виконувати функцію інформаційного “напівпровідника”, запускаючи в контекст дозу інформації або демонструючи інтенції в формі, що не передбачає відвертої відповіді-реакції, працюючи, таким чином, в одному напрямку: донор-реципієнт. Ступінь сумісності цих акторів проявляється в можливості сприйняття цієї інформації, розкладення на коди “прийнятного” та “чужорідного”, що імплантуються, та сприйняття ролі реципієнта чи відхилення її. Оскільки імплікатури потребують не відповіді, а розуміння, тобто розкодування дійсних інтенцій, те, якою мірою комунікант бере до уваги цей дипломатичний натяк, навіть якщо запропоновані коди та інтенції відхилено, свідчить про рівень сумісності спільнот, що взаємодіють. Вірне тлумачення стратегій прихованого впливу виводить ситуацію з площини одномірності і робить її багатошаровою і, водночас, більш тяжкою для регулювання внаслідок того, що ролі “донора” чи “реципієнта” розмиваються у такому контакті, перетворюючись на формальні означення джерела інтенцій та їх аналізатора. Таким чином, використання імплікатур має вигляд комунікативної “пляшкової пошти”, коли невідомо, чи дійде повідомлення до адресата у незмінному вигляді, чи буде воно зрозумілим, і чи можна очікувати реакції на зміст інформаційної “капсули”. Але воно є необхідним, беручи до уваги обсяг інформації, що не може бути відверто запропонованою для участі у взаємодії.
Розбіжності, що існують між наміром, закодованим в імплікатурі, та її фактичним розумінням, лежать в основі виконання стратегіями прихованого впливу функції адаптації учасників до середовища конкретної інтеракції. Результат, що знаходиться в імплікатурі у згорнутому вигляді, є ідеальним, зразковим з огляду на мету створення цього додаткового ущільнення основного інформаційного потоку. Але під час процесу розкодування первинне повідомлення зазнає змін, викликаних особливостями власного досвіду членів спільноти, що його одержує, а також погрішностями інтерпретації. Внаслідок цього інформаційного “тертя”, яке здатне не тільки уповільнити сприйняття імплікованих кодів, а й звести нанівець їх засвоєння, у комунікативній ситуації завжди залишається значно змінений та відкоригований “реальний ” результат застосування імплікатур, що може мати досить мало спільного з запланованим ідеальним. Причиною цього, окрім вже зазначених відмінностей у кодовому складі комунікантів, є стереотипи сприйняття дійсності, які особливо притаманні носіям більш зрілих Я-концепцій. І справа навіть не в частковій втраті гнучкості самого досвіду, а в застиганні штампів його придбання та утворенні непроникної для кодів, інтенцій і, звісно, стратегій прихованого впливу межі, яка захищає від втручання, та блокує джерела додаткової інформації. Але протиріччя полягає в тому, що носіям відкритих для інформації Я-концепцій більш ранньої стадії розвитку не вистачає фонових знань, що уможливили б не тільки повноцінне засвоєння імплікованих кодів та інтенцій, а й відповідність потрібним зразкам реагування.
Склад імплікатури.
Для того, щоб розібратися у причинах виникнення цих протиріч, необхідно проаналізувати особливості складових частин інформаційної “капсули” та роль, яку виконує кожен з компонентів під час утворення цього ущільнення інформаційно-інтенційного потоку. Серед складників можна виділити компоненти засвоєння та компоненти впливу.
-
К
омпоненти
впливу*базові:
емоційний фон
соціокультурні коди
стереотипи реагування
*стохастичні:
інтенції
аксіологічна ієрархія
*підсумковий:
шкала відношення: “-” – “0” – “+”
Оболонка “капсули” є компонентом засвоєння і апелює до спільних елементів кодової структури та кодових знань, забезпечивши сприйняття наданої інформації, принаймні, як “умовно прийнятного”. До вимог організації цього компоненту відноситься застосування інформації “універсального” характеру, що допомагає уникнути відторгнення і спрощує ствердження загальної співзвучності Я-концепцій, необхідної для того, щоб засвоєння імплікатури відбулося якнайлегше. Виконання цієї умови забезпечує позитивне сприйняття імплікованої інформації в ході соціокультурного сканування і стає гарантом того, що подальший процес розкодування ущільненої ділянки інформаційного потоку даватиме змогу компонентам впливу розпочати реакції перемоделювання простору комунікантів. До одного з прикладів вдалої організації імплікування соціокультурних кодів – “макдональдизації” – ми вже зверталися. Це явище якнайкраще ілюструє важливість “універсалізації” інформації, що надається під час використання стратегій прихованого впливу і створює саме ту атмосферу, сприятливу для розгортання змісту інформаційної “капсули”, про яку йшлося вище, адже стиковка кодових структур в області “умовно прийнятного” на цей момент вже відбулася. Але навіть вдале застосування компоненту засвоєння може привести до відторгнення інформації, що імплікується, через актуалізацію наступних блокуючих факторів:
конфлікт імплікованої інформації з патерном соціокультурного сканування, побудованого системами-реципієнтами
Йдеться про випадок, коли компонент засвоєння інформаційної “капсули” вступає у протиріччя з фоновими знаннями спільноти-реципієнта, здобутими з інтерпретації досвідів її членів. Наприклад, імплікування інтенції “миротворчої місії”, яке застосовують США в формуванні образу своєї ролі в Американо-Іракському конфлікті, побудоване за усіма правилами створення інформаційної оболонки, адже компоненти засвоєння апелюють до понять універсальної значущості – “мир”, “захист”, “боротьба з тероризмом” тощо. Але заявлені в оболонці вартості не збігаються з результатами укладення патерну соціокультурного сканування, беручи до уваги домішки факторів політичного та економічного походження, які не мають відношення до комунікативної взаємодії і породжують недовірливе ставлення до відвертості цієї інтенції навіть серед членів спільноти-“донора”. Тому перлокутивний ефект підтримки та схвалення, на досягнення якого спрямована дія імплікатури, не може бути викликано доти, доки не ліквідуватиметься розрив між компонентами засвоєння імплікатури та результатами інтерпретації дійсності іншими учасниками інтеракції.
конфлікт імплікатури з попередньою імплікованою інформацією того ж джерела
Оскільки під час інформаційно-інтенційного обміну комунікативна ситуація може змінюватися згідно з адаптаційними вимогами учасників, інтенції та інформація, що імплікуються, також можуть зазнавати перетворень. Особливо це стосується спільнот з високою реагенністю та гнучкістю кодового складу. Однак такі стрибки у змісті імплікованої інформації здатні заблокувати сприйняття спільноти іншими комунікантами, частково руйнуючи патерн соціокультурного сканування, що склався до того, як зміни комунікативного середовища мали місце. Реакцією також може бути відторгнення інформації, засвоєної раніше, та перегляд системи відношень з цією спільнотою. Напруга, що утворюється у взаємодії спільнот, може привести до накопичення суперечливої інформації та руйнування спільного горизонту, наприклад, у вигляді кристалізації “чужорідного” внаслідок перевантаження “насиченого розчину”. Тому не слід нехтувати урахуванням адаптаційних можливостей систем-реципієнтів, не виходячи за їх межі, шляхом коригування інформації відповідно до змін середовища. Особливої уваги потребує той фактор, що адаптаційні можливості спільноти знаходяться у відношенні зворотної пропорційності з рівнем сформованості Я-концепції, у той час як інтерпретаційні можливості зростають разом з ним. Тож, чим усталеніше кодова структура суспільства, тим більшої послідовності вимагає воно від інших комунікантів у використанні стратегій як прямого, так і прихованого впливу.
конфлікт оболонки зі змістом інформаційної “капсули”
Використання в якості компоненту засвоєння інформації, що гарантовано увійде до периферійної сфери кодової структури реципієнта – сфери “умовно прийнятного” – має , водночас, бути несуперечливим стосовно тих інтенцій чи інших складників змісту імплікатури, які передбачається запропонувати. Інакше, після розчинення солодкої оболонки “гіркої пігулки”, може статися блокування подальшого всотування кодів цього джерела. Таке застосування стратегій прихованого впливу небезпечне тим, що здатне припинити реагування на прямий вплив, і робить здійснення комунікативної взаємодії, а саме – досягнення порозуміння, неможливим. Це може статися, коли суспільство нехтує сферою “чужорідного” комуніканта в силу недостатньої сформованості патерну соціокультурного сканування чи навмисно, або, прагнучи схвалення як гаранту засвоєння застосованих імплікатур, продукує таку форму позитивного соціального обличчя, що не відповідає інтерпретації розкодованих суспільством-реципієнтом намірів.
Говорячи про природу цих намірів, слід звернутися до аналізу змісту інформаційної “капсули”-імплікатури, тобто до компонентів впливу.
Перш за все, необхідно зазначити утворення певного емоційного фону інтеракції. Можна сперечатися з приводу притаманності емоцій психічній даності сукупності особистостей, але очевидно, що метою застосування інтенцій у взаємодії суспільств, як і окремих індивідуумів, є перлокутивний ефект, що включає такі базові компоненти як задоволення чи незадоволення, які лежать в основі побудови емоційної тканини кожної реакції. Таким чином, під емоційним фоном інтеракції суспільств як наслідком втручання інформаційної “капсули” у кодову структуру, ми розуміємо саме ці два базові компоненти, що мають безпосереднє відношення до порозуміння чи конфліктного стану як результату контакту зазначених кодових структур. Створення емоційного фону задоволення (з усією гамою його стохастичних відтінків) передбачає, що імплікатура стверджує несуперечливість сфер “прийнятного” спільнот, або спільність їх горизонту стосовно “чужорідного”. Емоційний фон незадоволення свідчить, що імплікатура зіткнулася зі складнощами сумісності, про які вже йшлося вище, і подальше розгортання її змісту може бути проблематичним. В результаті ж розчинення цього компоненту в системі-реципієнті, утворюється своєрідний прошарок емоційно-фонових знань, що не тільки зменшує інформаційне “тертя”, пов’язане з адаптацією Я-концепцій до умов взаємодії та одної до іншої, а й дозволяє відкрити ще один – третій – аспект реалізації самопізнання у комунікації, - пізнання себе як Іншого. Це означає, що, беручи участь в інтеракції та стверджуючи своє злиття зі створеним емоційним фоном, суспільство декларує свою згоду на поточні умови інформаційно-інтенційного обміну, з урахуванням складу та специфіки його учасників, а також зусиль та поступок, яких потребуватиме вирішення спільної комунікативної задачі. У цьому контексті формування емоційного фону взаємодії є компонентом впливу, що здатен диктувати плин подій та їх наслідки.
У разі погодження емоційно-фонових знань комунікантів, стає можливою імплантація соціокультурних кодів. Коди прийнятного та чужорідного як компоненти впливу, перемоделюючи структуру реципієнта (найчастіше, периферію), можуть закріпитися в кодовому складі комуніканта і послабити ефективність засобів прямого впливу, що може допомогти запобігати виникненню конфліктних станів або актуалізації блокуючих факторів, розглянутих раніше. В ігноруванні цих вимог криються засади невдалого імплікування соціокультурних кодів неусталеними спільнотами з незрілими кодовими структурами. Їх підвищена пластичність та адаптогенність стає на перешкоді чіткому формулюванню своїх адаптаційних потреб, тому вони найчастіше зазнають поразки, роблячи спробу виступити у ролі “донорів”. У кращому випадку їх імплікатури, не сприйняті з усією серйозністю внаслідок частих перемін у змісті, не вплинуть на течію ситуації, але, невірно трактовані, вони ставитимуть цю спільноту перед проблемами визначення автентичності, які здатні привести до руйнування нестабільну кодову структуру. Соціокультурні коди, що входять до змісту інформаційної “капсули”, мають утворювати поєднання, оптимальне для здійснення “напівпровідникової” функції імплікатури. Це означає, що вони повинні включати інформацію, яка потребує не негайної відповіді, висловленої у реакції, а з’явлення у спільноти, що засвоїла прихований контекст інформаційного ущільнення, довгострокового перлокутивного ефекту, що прискорив би перехід від розуміння імплікатур до порозуміння як комунікативної мети.
Засвоєння кодів, особливо це стосується соціокультурних кодів чужорідного, та утворення спільного горизонту комунікантів сприяє виникненню стереотипів реагування на оточення взаємодії, допустимих в межах узгодженого комунікативного простору. Імплікатури можуть пропонувати цей компонент впливу в наступних варіантах:
власний приклад;
схвалення певних дій;
ігнорування дій чи явищ;
протистояння суспільству, що знаходиться за межами поданої комунікативної ситуації.
Треба зазначити, що перші дві форми реагування є майже еквівалентними, адже власні дії комуніканта в цьому контексті виступають зразком, тобто потребують позитивної оцінки. Взагалі це стосується авторитетних акторів з розвиненими кодовими структурами, яким властиво імплікувати в свої дії значення зразка і очікувати підтримки у якості перлокутивного ефекту. Але важливо, що у той час, як ці варіанти існують на стикові стратегій прямого та прихованого впливу, два останні типи реагування є характерними саме для імплікатур і рідко з’являються у вигляді безпосередньо запропонованої інформації. Це пов’язане з тим, що, навіть якщо це реакція на щось за межами комунікативної ситуації і, насправді, лише об’єднує учасників інтеракції, ці стереотипи реакції передбачають відторгнення якоїсь спільноти як гіпотетичного учасника взаємодії і тому йде супротив дискурсивним засадам досягнення консенсусу. З іншого боку, надання цієї інформації в імплікованому вигляді під час формування “кодексу” неприпустимих для учасників даної інтеракції дій може запобігти виникненню непорозумінь та актуалізації пов’язаних з цим фрагментом “чужорідного” лакун. Звичайно, імплантування стереотипів реагування можливе тільки у кодову структуру, що характеризується значною відкритістю для інформації та неусталеністю. Слід також пам’ятати, що суспільство-реципієнт, яке засвоїло цей компонент впливу з інформаційної “капсули”, втрачає імунітет, який підтримує захист негативного соціального обличчя, і сприймає інші компоненти значно швидше та з меншою кількістю перешкод, стаючи на шлях насичення чужими кодами та інтенціями, доки вони не зазнають кристалізації та не кинуть “паразитувати” на системі, що не створює достатнього опору.
Перелічені компоненти впливу дуже тісно пов’язані між собою і є базовими у розчинення інформаційної “капсули” в системі, що її засвоїла. Наступні компоненти впливу є стохастичними, тобто актуалізуються відповідно до того, який саме процес мають на меті викликати у спільноті-реципієнті елементи базової частини змісту імплікатури.
Якщо активізується такий компонент впливу як інтенції, це означає, що відбувається спроба моделювати за допомогою імплікатур наміри комуніканта та формувати очікуваного внаслідок їх реалізації результату як привабливого. Імплікування інтенцій повинне підтримуватися висловленням схвалення відповідних їм дій комунікантом-“донором”, що є особливо важливим для Я-концепцій, які значну увагу приділяють захисту саме позитивного соціального обличчя. Під цією егідою реципієнти здатні не тільки засвоїти подані інтенції, а й почати продукувати власні того ж напрямку, мимоволі адаптуючи інформаційно-інтенційний обмін до вимог спільноти, що застосувала стратегії прихованого впливу.
Включення аксіологічної ієрархії, закодованої серед стохастичних компонентів впливу інформаційної “капсули” означає, що реципієнт отримав у якості зразка елементи ціннісних уявлень “донора” і має ураховувати їх у побудові інтеракції. Також запропонована ієрархія цінностей повинна бути накладеною на уявлення про “прийнятне” та “чужорідне”, адже багато в чому вона уособлює саме поняття, що входять до складу кодів відповідних сфер. Якщо, говорячи про попередній компонент, можна було б передбачити своєрідне “тиражування” засвоєних інтенцій, то відмінність компоненту аксіологічної ієрархії полягає у більш тонкій його організації. Справа в тому, що зі стратегій прихованого впливу набагато легше одержати уявлення про схвалені наміри “донора”, ніж про цінності, що лежать в основі їх оформлення. До того ж, механізми захисту цієї уразливої ділянки кодової структури перешкоджають імплантації цінностей, адже саме ця частина в першу чергу формується у Я-концепції і в подальшому впливає на розподіл усіх соціокультурних кодів між сферами “прийнятного” та “чужорідного”. Тому протиріччя у аксіологічних ієрархіях комунікантів можуть стати на перешкоді досягнення мети спільноти-“донора”, бо це той приклад, коли імплікована інформація, навіть розкодована реципієнтом, залишається без відповіді з огляду на блокування кодового ядра від втручання. Цей компонент є даністю і, на відміну від попередніх, не може бути предметом дискурсивного вирішення. Але, незважаючи на те, що включення цього компоненту до складу імплікатури передбачає риск відторгнення усієї запропонованої інформації у прагненні запобігання тиску на Innenwelt, коректно передані у формі інформаційного ущільнення ціннісні очікування комунікантів здатні гармонізувати взаємодію, попереджаючи про “підводне каміння” інтеракції, якого слід уникати у ході вирішення комунікативної задачі.
Характер розгортання компонентів змісту імплікатури, а також ступінь їх розуміння реципієнтом та розчинення у структурі, на яку ця інформаційна “капсула” спрямована, впливають на те, наскільки отриманий результат відповідатиме запропонованому підсумковому компонентові впливу. Якщо імплікатура була засвоєна вірно, тобто домоглася утворення емоційного фону, сприяла з’явленню у структурі нових соціокультурних кодів та здійснила вплив на формування стереотипів реагування на оточення інтеракції, то сума цих конституєнтів повинна утворити в системі реципієнта шкалу сприйняття дійсності, схожу на ту, що надається в якості контрольного зразка в останньому компоненті впливу, про який йдеться мова. До цієї шкали (схематично її можна зобразити як “-” – “0” ‑ “+”) входять оцінки, які повинні вплинути на загальну картину, що має на меті актуалізувати імплікатура у досвіді реципієнта. Йдеться про співвіднесення власного досвіду спільноти з запропонованим зовні “напівфабрикатом” досвіду, наповненим підказками та зразками його інтерпретації. Оскільки компоненти впливу, як базові, так і стохастичні, засвоюються неоднаково, в залежності від змісту досвідів членів спільноти-реципієнта, останній компонент призначено для вирівняння процесу засвоєння. До складу оціночної шкали входять моделі фреймів сприйняття явищ дійсності, що стали джерелом виникнення імплікатури. Тобто шкала може вказувати на те, що в основі вжитих засобів лежало формування, наприклад, фреймів “ворога” стосовно актора за межами комунікативної ситуації (негативна площина оцінки – “-”), фреймів “невтручання” (площина “-/0” зі значенням загрози як вимоги невтручання та “0” – зі значенням дотримання нейтралітету в оцінках) чи фреймів “співпраці” (позитивна оцінка акторів як таких, що не є суперечливими спільноті-донорові – “+”). Умовність розмежування оцінок на “позитив” – “нейтралітет” – “негатив” приводить до утворення їх блендів у ході розгортання інтеракції, що й надає сенсу існуванню цього компоненту в інформаційній “капсулі”. Таким чином, імплантування оціночної шкали фреймових блендів є, на противагу оболонці як компонентові засвоєння, своєрідним компонентом виходу, виводячи сукупність розкодованих елементів імплікатури на результат, що має слугувати “реле” інформаційно-інтенційного обміну, регулюючи спільне середовище комунікантів.
Аналіз елементів змісту інформаційної “капсули” дозволяє дійти висновків про засади засвоєння та відторгнення імплікатур.
Ознаками того, що іипліковану інформацію було засвоєно, і що рівень розкодування прихованого змісту дозволяє говорити про адекватне розуміння, є наступні явища:
зміни у периферійній частині кодової структури реципієнта, що проявляються у віднесенні до сфери “умовно прийнятного” соціокультурних кодів, властивих спільноті-“донорові”, та в утворенні спільного горизонту з питань, які мають першочергове значення для суспільства, що імплікувало інформацію;
актуалізація емоційно-фонових знань стосовно акторів за межами цієї комунікативної ситуації та активізація інтеграційних чи диференційних тенденцій залежно від змісту утвореного загального емоційного фону;
виникнення у реципієнта перлокутивного ефекту задоволення чи незадоволення відповідно до мети імплікованої інформації;
зміни у сферах “прийнятного” та/чи “чужорідного”, пов’язані зі з’явленням у структурі понять, яких не торкалися спільноти у ході дискурсивного відкритого вирішення питань організації комунікативного простору (наприклад, стосовно спільного впливу на інші спільноти тощо);
відповідність стереотипів реагування реципієнта на оточення комунікативної ситуації таким, що є характерними для “донора”, особливо, якщо йдеться про реакцію на дії акторів зовні;
підтримка реципієнтом намірів “донора” та продукування схожих на них інтенцій, чи, навпаки, відмова у схваленні прихованих інтенцій спільноти, яка застосовує зазначені стратегії впливу, що також свідчить про розкодування імплікованої інформації та реакцію на її зміст;
з’явлення у системі цінностей реципієнта елементів, що вказують на її адаптацію до імплікованих вимог суспільства-“донора”;
задовольняння інтеграційних чи диференційних потреб, що не висловлювалися у стратегіях прямого впливу;
утворення у реципієнта фреймів “ворога”, “співпраці”, “протистояння” та інших, необхідних спільноті, що застосувала імплікатури;
схожий розподіл інтерпретації досвіду в оціночній шкалі комунікантів (“-” – “0” – “+”).
Виникнення будь-якого з перелічених симптомів означає, що відбулося проникнення імплікованого змісту в кодову структуру суспільства-реципієнта. Звісно, у ході здійснення взаємодії, ролі “донора” та “реципієнта” постійно змінюються, незважаючи нате, що кожен з комунікантів може намагатися дотримуватися певної ролі, особливо, якщо це роль “донора”, прагнучи до лідерства в організації спільного простору. Беручи це до уваги, слід зазначити певні умови, за яких використання стратегій прихованого впливу можливе як таке:
відсутність одночасного імплікування комунікантами протиречивої інформації;
дискурсивний шлях організації комунікативного простору, що передбачає урахування інтенційних потреб кожного учасника інтеракції;
дотримання комунікативного напрямку взаємодії, тобто уникання імплікування інформації та інтенцій, що виводять інтеракцію на рівень фатичної чи навіть стратегічної;
помірковане втручання у кодову структуру комунікантів, щоб, по-перше, не побудити до реакції захисту негативного соціального обличчя та – відторгнення, а по-друге, не зашкодити власній системі наступними адаптаційними рухами;
зважання на дані патерну соціокультурного сканування комунікантів та рівня їх сумісності;
вихід на порозуміння та гармонізацію інтеграційних та диференційних тенденцій як на комунікативну мету взаємодії.
Відторгнення імплікатур може відбутися не тільки через недотримання цих вимог до використання стратегій прихованого впливу, а й внаслідок перешкод у розкодуванні інформації, низької сумісності комунікантів, антагоністичності їх сфер “прийнятного” та “чужорідного” та інших факторів, що негативно впливають на організацію спільного протсору комунікантів. Серед ознак того, що імплікатуру не сприйняла спільнота, на яку та була спрямована, особливої уваги слід приділити таким:
відсутність інтенцій, запланованих “донором”;
посилення захисту позитивного соціального обличчя;
виникнення реакції кристалізації, якщо серія попередніх стратегій сприяла виникненню “насиченого розчину” соціокультурних кодів “донора”;
неможливість організації спільного простору через розходження в обсязі та змісті загальних емоційно-фонових знань комунікантів;
складнощі у досягненні порозуміння через утворення інформаційних лакун у кодових системах учасників інтеракції.
Таким чином, стратегії прихованого впливу виконують діагностичну та регулятивну функції, виявляючи потенціал спільної комунікативної діяльності учасників інтеракції, прогнозуючи оптимальні шляхи досягнення комунікативної мети та гіпотетичні наслідки, а також активізуючи адаптогенні здатності комунікантів згідно до конкретної ситуації та, що важливо, ‑ її оточення.
МЕТОДИЧНІ РЕКОМЕНДАЦІЇ ДО ВИКОНАННЯ ПРАКТИЧНИХ ЗАВДАНЬ:
Qui quaerīt, repērit: Опрацювання джерел.
Перегляньте термінологію та матеріал лекції 7.
Опрацюйте вказані основні джерела, розпочинаючи з виділених.
Порівняйте погляди фахівців на наступні категорії:
діалог та дискурс;
Я та Ми;
Свій та Чужий.
ОСНОВНІ ДЖЕРЕЛА
|
Передивіться завдання розділу Cogito ergo sum, і, якщо бракує інформації або прикладів, зверніться до додаткової літератури та Інтернет-ресурсів (шукайте відповідні посилання на сайтах).
ДОДАТКОВІ ДЖЕРЕЛА:
РЕСУРСИ ІНТЕРНЕТУ:
|
C ogito ergo sum: Систематизація інформації.
Розгляньте приклад типової моделі етнічної ситуації, наведений Т. Ван Дейком. Дайте визначення категорії „ВОНИ” відносно до „МИ”, відповідно до моделі.
*Ван Дейк Т.А. Язык. Познание. Коммуникация – М.: Прогресс, 1989. – С. 183-184.
L
ittēra
scripta manet: Робота з текстами та цитатами.