18.3. Державне регулювання соціально-економічного розвитку регіонів.
У рамках ДРЕП у процесі децентралізації управління, роздержавлення та приватизації підприємств державне втручання в економічну діяльність регіонів постійно звужується, а роль територій у проведенні економічних реформ, трансформації форм власності, розвитку ринкової та соціальної інфраструктури, розвитку підприємництва, заснованого на комунальній власності, постійно зростає.
Держава спрямовує й координує діяльність місцевих органів державної виконавчої влади у сфері організації економічної безпеки держави, зміцнення фінансово-економічної стабільності, грошового обігу, фінансово-бюджетної дисципліни, валютного й митного контролю, реалізації загальнодержавної структурно-промислової, науково-технічної політики та інших загальнодержавних пріоритетів та програм.
Об'єктами державного регулювання стають природно-економічні регіони з підприємствами всіх форм власності, що знаходяться на цій території.
Державне регулювання регіонального розвитку складається з адміністративно-правового, економічного та специфічно-територіального регулювання.
Адміністративно-правове регулювання включає розробку регіональних програм на середньо- та короткостроковий періоди (до 5 років). Програми спрямовано на вирішення проблем поточної збалансованості, стабілізації економіки, подолання спаду виробництва, фінансового оздоровлення. Для забезпечення стратегічних перетворень в економіці регіону та позитивних змін у соціально-економічній ситуації можуть складатися так звані структурні програми на довго- та середньострокову перспективу (5—10 років). Також розробляється комплексний прогноз економічного і соціального розвитку України (на 10— 15 років).
Економічне регулювання передбачає використання економічних регуляторів розміщення продуктивних сил і регіонального розвитку. До економічних регуляторів з боку держави належать податкова політика (види місцевих податків, ставки, пільги та об'єкти оподаткування); цінова політика, квоти та ліцензії, дотації та субвенції, державні закупівлі.
ТЕМА 19. ДЕРЖАВНЕ РЕГУЛЮВАННЯ РОЗВИТКУ НАУКИ Й ТЕХНОЛОГІЙ.
19.1. Державна інноваційна політика та форми державного регулювання розвитку науки і техніки.
19.2. Особливості ринку науково-технічної продукції.
19.3. Показники ринку науково-технічної продукції.
19.1. Державна інноваційна політика та форми державного регулювання розвитку науки і техніки.
Основою поступального економічного розвитку є створення й впровадження нововведень. Найгостріша конкурентна боротьба вимагає постійного пошуку нових технологій і вдосконалювання старих.
Державна інноваційна політика, будучи частиною державного регулювання економіки, разом з тим, має свої істотні особливості. Наука й наукове обслуговування в значній мірі відрізняється від інших сфер виробничої діяльності, це й дає можливість виділити інвестиційну політику в окремий напрямок державного регулювання. До найбільш істотних відмінностей варто віднести:
наукові дослідження є першою фазою реалізації нової техніки й технології;
процес наукових досліджень відособлений від його результатів, у наслідок невизначеності їхньої ефективності;
науково-дослідні й дослідно-конструкторські роботи (НДДКР) несуть у собі елементи ризику й невиправданості витрат;
наукові розробки відрізняє висока капіталоємність;
наукова діяльність носить індивідуальний і творчий характер.
Перша особливість підкреслює значимість науки для державних інтересів. Недооцінка інтересів науки може привести до затяжного економічного відставання країни у світовому поділі праці. Друга особливість наукових досліджень робить необхідним формування відособлених структур управління інноваціями. Останні три особливості наукових досліджень накладають певні обмеження й робить більше складними схеми організації управління й фінансування науки.
Процес наукових досліджень носить тривалий характер і має ряд різних по тривалості періодів. Прийнято виділяти наступні етапи наукових досліджень:
1. Фундаментальні наукові дослідження.
2. Прикладні наукові дослідження.
3. Проектно-конструкторські роботи.
4. Дослідно-експерементальні роботи.
5. Впровадження у виробництво.
На рисунку 19.1. відображено сполучення ефективності й результативності впровадження інновації у виробництво.
Величина показнику
Y Y Етапи розробок
ефективність
результативність
Рис.19.1. Співвідношення ефективності й результативності впровадження інновації у виробництво.
Таким чином, відчутні результати реалізації розробок проявляються лише на четвертому й п'ятому етапах, тоді як основна ефективність формується на перших двох етапах досліджень. Без державної підтримки, особливо на перших етапах, наукові дослідження приречені на поступове згортання.
З погляду реалізації й методів управління, державна інноваційна політика являє собою самостійний напрямок державного регулювання. З погляду завдань регулювання, інвестиційна політика є складовою частиною структурної політики держави, оскільки саме в науково-технічній сфері будується фундамент найбільш перспективних галузей виробництва.
Державна інноваційна політика являє собою систему методів управління й регулювання науково-технічним прогресом (НТП).
У сучасній ринковій економіці існує досить чіткий поділ функцій держави й бізнесу в управлінні й організації науки. Держава в більшій мірі відповідає за початкові етапи інноваційних процесів. Насамперед, це стосується фундаментальних досліджень і наукових розробок у соціально-значимих галузях, таких як військово-промисловий комплекс, охорона здоров'я, енергетика, екологія й т.п. Відсутність зацікавленості комерційних структур на цих етапах наукових досліджень викликає необхідність розробки механізму прямої державної підтримки цієї сфери науки. Останні стадії НДДКР, сполучені з витягом підприємницького прибутку - освоєння й тиражування нововведень, більшою мірою відповідають інтересам виробництва і його комерційних структур. Поява підприємницького прибутку від впровадження наукових розробок і визначає прикордонну область між прямим і непрямим впливом держави в сфері НТП.
У загальному виді, державна економічна політика повинна містити в собі:
розробку системи пріоритетів державної підтримки науково-технічного розвитку країни;
забезпечення пріоритетного розвитку стратегічних і перспективних галузей;
створення ефективної системи управління розвитком науки й техніки;
розробку механізму державного регулювання діяльності наукової сфери.
Схема управління НТП підрозділяється на чотири сектори:
I сектор - законодавче регулювання НДДКР.
II сектор - державне й державно-галузеве управління науковими дослідженнями й розробками.
III сектор - інфраструктура обслуговування науки й техніки.
IV сектор - власне сфера науки.
З погляду управління, взаємодія I і II секторів визначає інституційні форми державного втручання в сферу науки. З погляду ступеня державного втручання I і II сектора визначають форми прямого державного регулювання НТП.
До основних форм прямого державного регулювання НТП варто віднести:
розробку й фінансування державних науково-технічних програм;
пряме бюджетне фінансування науки.
субсидування НДДКР;
законодавче регулювання науково-технічної діяльності (організаційно-правові форми наукових організацій, регулювання відносин в області авторських прав, патентне законодавство й т.п.).
Державні науково-технічні програми займають центральне місце в механізмі інноваційній політиці держави й у своїй основі представляють досить складну систему взаємин між державними структурами й науково-технічними виконавцями.
Пряме бюджетне фінансування науки може здійснюватися як у рамках тематики державних науково-технічних програм, так і по окремих контрактах з галузевими й регіональними науково-технічними фондами за рамками науково-технічних програм, у межах бюджетного фінансування, виділюваного на рішення тієї або іншої проблеми. Позитивним моментом такої системи фінансування є можливість координації й усунення дублювання прикордонних напрямків наукових досліджень. Однак громіздкість системи значно знижує ефективність результатів наукових досліджень. Контрактна система фінансування трохи підвищує відповідальність виконавців перед державою, однак її ефективність різко знижується при багаторівневому його виконанні. Одним з найбільш ефективних методів у системі державного контрактного фінансування є конкурсний відбір проектів по актуальній тематиці й надання фінансування (грантів) кращим з них.
Іншим методом прямого фінансування є субсидування НДДКР. Для одержання коштів у вигляді субсидій фахівцеві або групі фахівців, необхідно надати обґрунтування пропонованої наукової ідеї, шляхи її реалізації, можливий економічний ефект, кошторис на виконання досліджень.
Субсидія складається із двох частин:
прямі витрати (оплата праці виконавців, видатки на устаткування, матеріали, транспорт і т.п.):
непрямі витрати в процентному співвідношенні до прямих (витрати на інформаційної, адміністративне та інші видатки).
Субсидії, як правило, видаються конкретним фізичним особам, що мають науковий авторитет у фінансованій галузі науки.
Важлива відмінність субсидії від позички полягає в тім, що остання надається позичальникові під заставу, субсидії видаються без умов, з однією метою фінансування НДДКР. Субсидії повинні видаватися під фундаментальні, некомерційні або малокомерційні розробки, що мають чітко виражену ефективність. Позитивним моментом системи субсидій є високий ступінь адресності й відповідальності за результати досліджень, негативним - громіздкість системи фінансового й експертного контролю. У розвинених ринкових країнах одним зі засобів зм'якшення й часткового рішення проблеми впровадження НДДКР є ризикове (венчурне) фінансування. Венчурна фірма - це підприємство, що спеціалізується на впровадженні у виробництво високотехнологічної продукції. До прямих методів державного стимулювання ризикового капіталу варто віднести: надання позичок на пільгових умовах, система державних гарантій за кредити, надавані розроблювачам приватними банками, звільнення від податків по розробках, виконуваним у рамках державних програм.
На відміну від розвинених ринкових країн, в Україні непрямим методам регулювання НТП не приділяється достатньої уваги.
До основних напрямків непрямого регулювання НТП варто віднести:
податкове стимулювання науково-технічних організацій;
податкове стимулювання нововведень;
пільгова й прискорена амортизація.
В особливо перспективних галузях або стратегічних виробництвах для науково-технічних організацій можуть застосовуватися пільгові схеми оподатковування. Це може бути звільнення від одного або декількох податків, податкові знижки або відстрочки податкових платежів. Основною метою таких мір є стимулювання інвестицій у пріоритетні сфери науково-технічної діяльності. У ряді випадків, об'єктом стимулювання з боку держави може стати власне нововведення. Наприклад, якщо нововведення є конкурентоспроможним на світовому ринку, а його тиражування й проникнення на ринки може принести відчутні доходи для вітчизняних виробників держава може підтримати організації й підприємства зайняті здійсненням подібного завдання. Це можуть бути перераховані методи податкового стимулювання, пільгового кредитування й надання державних гарантій інвестування.
Система прискореної амортизації дозволяє знизити строки експлуатації застарілого обладнання, сприяє впровадженню нових технологій. Це, з одного боку, створює попит на нові зразки техніки й устаткування, збільшує темпи їхнього виробництва, з іншого боку, активізує розвиток НДДКР.
Найбільш важливим напрямком державного регулювання інноваційних процесів є розробка й здійснення науково-технічних програм.
Науково-технічні програми являють собою комплекс взаємопов'язаних між собою заходів, спрямованих на рішення певного комплексу завдань, що вимагають наукового підходу. Науково-технічні програми виявляють собою реалізацію програмно-цільового підходу в управлінні економікою. При реалізації програмно-цільової технології планування передбачається розробка концепції розвитку пріоритетного наукового напрямку, що включає мету, очікувані економічні й соціальні результати, структурні зміни у виробництві.
Розробка науково-технічних програм проводиться поетапно.
На першому етапі здійснюється постановка мети програми й можливостей її реалізації. На цьому етапі провадиться розробка принципів реалізації програми, визначаються основні методи її виконання.
Другий етап включає експертизу проекту, порівняння незалежних оцінок і визначення пріоритетних завдань програми. На цьому етапі здійснюється технічне проектування блоків програми. Кожний із блоків курирується відповідним відомством. Координація й експертиза технічного проекту проводиться Радою по розміщенню продуктивних чинностей, що є підрозділом Академії наук України.
На третьому етапі здійснюється розробка конкретних заходів щодо виконання програми, так зване робоче проектування реалізації програми. Основними питаннями робочої програми є:
визначення джерел фінансування;
строки виконання програми і її етапів;
визначення схеми залучення учасників реалізації програми.
Залучення виконавців, в основному, здійснюється на конкурсній основі. До початку реалізації програми приймаються заявки на участь у роботах зі здійснення програми, проводиться їхній конкурсний відбір і експертиза, дається оцінка економічної ефективності проектів.
На останньому етапі провадиться вибір контрактів на виконання робіт.
В Україні, роботи проведені в рамках державних науково-технічних програм мають пільговий режим оподатковування.
Розробка науково-технічних програм носить в основному стратегічний характер, що надає право віднести виходячи з методів її реалізації до структурної економічної політики держави.