Види мистецтва: архітектура, скульптура, живопис, музика, хореографія, театр, кінематограф

^{Архітектура}

Архітектура, чи зодчество (від грец. агскііекіоп— будівельник), — мистецтво створення споруд, які формують просторове середовище для життя і діяльності людини.

Водночас зведення будівель має відпо­відати духовним потребам людства, впли­вати на його естетичний смак. Слід зазначити, що архітектура формує ансамблі будинків, прос­пекти, вулиці, майдани міст, садово-паркові комплекси. В мистецтві архітектури виділяють три основні роди:

1. Архітектура об'ємних споруд, до складу якої входять жит­ лові, громадські та промислові будівлі.

2. Ландшафтна архітектура пов'язана із створенням садово-паркового комплексу.

3. Містобудівництво, що займається плануванням нових міст, а також реставрацією та оновленням старих районів.

Кожен з архітектурних родів має своє функціональне призначення. Проте, крім суто утилітарних потреб, архітектура водночас виконує функцію емоційного впливу, досягти якого можна завдяки використані по специ­фічних конструкцій, елементів, прийомів. Це і врахування об'ємно-просторової структури споруди, ритмічне і пропорційне співвідношення, масштаб, розробка кольору та фактури будівельних матеріалів тощо.

Необхідно зауважити, що мистецтво архітектури знаходиться у безпосередньому зв'язку з розвитком науки. Адже зведення архітектур­них споруд розпочинається з суто технічного етапу проектування — виконання необхідних розрахунків і креслень.

Використання усіх засобів, якими володіє цей вид мистецтва, зумовлює створення архітектурного образу. При цьому обов'язково враховують форми, розміри, колір та оздоблення будівлі, що зумовлю­ється специфікою і призначенням архітектурної споруди. Так, деякі будинки справляють величне і грандіозне враження, інші — витончене і елегантне. Окремі мають чітку симетричну конструкцію або поєднують у собі складні різноманітні елементи.

В архітектурному образі виявляються як індивідуальні особливості стилю митця, його світосприйняття та світовідчуття, так і специфіка розвитку конкретного історичного періоду.

Визначаючи особливості архітектури, М. В. Ломоносов підкрес­лював, що цей вид мистецтва споруджує будівлі для мешкання зручні, для зору прекрасні, для довгочасу міцні.

Перші свідчення про витоки мистецтва архітектури доходять до нас з глибини століть. У доісторичний період починають виникати примі­тивні житлові будівлі — землянки, курені, общинні та пальові будівлі, культові споруди, які згодом удосконалювалися. Так поступово розпочинається процес накопичення досвіду будівництва і водночас ак­тивізується художнє начало.

Від примітивних культових куренів первісні будівельники перехо­дять до ускладнених архітектурних форм: менгірів, дольменів, кромлехів. Ці перші культові храми мали складнішу конструкцію. Для будівництва їх використовували обпалену цеглу, що свідчило про зародження нового етапу у розвитку цивілізації. Отже, архітектура завжди була тісно пов'язана з історією суспільства, з розвитком науки і техніки, природно-кліматичними умовами, світобаченням і світо­сприйняттям людиною навколишнього середовища. Знаходилась ар­хітектура також у тісному зв'язку з іншими видами мистецтва, зокрема зі скульптурою, живописом, декоративним мистецтвом, що свідчить про її синтетичну природу.

Як вид мистецтва архітектура починає формуватися у давніх культурах Месопотамії, Єгипту, Вавилону, Персії, Індії, Китаю. Вона безпосередньо була пов'язана з розвитком рабовласництва. Майже всі споруди цих країн — піраміди, храми, зикурати, ступи, пала­ци — були збудовані для того, щоб славити могутність богів та прави­телів, і вражали своєю величністю, розмірами та масштабністю.

Новий етап у розвитку архітектурного мистецтва пов'язаний з культурою Стародавньої Греції і увійшов в історію як початок «авторської архітектури».

Світосприйняття давніх греків знайшло своє підтвердження у їхніх архітектурних спорудах, які на відміну від єгипетських і вави­лонських не принижували людину, а, навпаки, породжували життєстверджуюче начало та почуття впевненості: ансамбль афінського кремля — Акрополя з його головним храмом — Парфеноном.

У цей період було розроблено специфічний архітектурний при­йом — ордер, що в перекладі з латинської означає порядок. У дав­ньогрецькій архітектурі їх було три: дорійський, іонійський і ко­ринфський. Усі вони мали спільні елементи: капітель, колону, архітавр, фриз, карниз і відрізнялися лише пропорціями та декоратив­ною обробкою.

Слід зазначити, що при будівництві одного з храмів Акрополя вперше замість колон були використані жіночі фігури — каріатиди, що підтримували перекриття храму.

У надрах античної культури обґрунтовуються перші теоретичні узагальнення щодо специфіки архітектури, серед яких слід назвати трактат римського архітектора Вітрувія «Десять книжок про архітектур)

Новий етап у розвитку теорії і практики цього виду мистецтва був пов'язаний з культурою Стародавнього Риму, Пантеон, тріумфальні арки, що відбивали ідеї державності та військової могутності Римської імперії. Давньоримські зодчі запровади­ли в архітектурне мистецтво такі важливі елементи, як купол та кесони.

Саме архітектура давнього світу заклала фунда­мент для подальшого розвитку цього виду мис­тецтва і зумовила виникнення архітектурного напряму — історично сформованої сукупності ху­дожніх засобів та прийомів, — що був тісно повя-заний із своїм часом, соціально-політичною ситу­ацією і визначав об'ємно-просторову організацію споруд, пропорцій, форми, декору.

Функцію своєрідного пластичного мосту між архітектурою ан­тичності та середньовіччя виконало візантійське зодчество.

Візантійська архітектура виникла після 330 р. н. є. Значний вплив на її розвиток мала культура античності, основні принципи якої знайшли своє втілення у найяскравіших взірцях архітектурного мистецтва Візантії. Це храм св. Софії (532—537) у Константинополі, при спорудженні якого використовували різнокольоровий мармур і майоліку; храм Сан-Вітале (526—547); значна кількість соборів-базилік і палаців.

Розкішне оздоблення та багатий декор візантійських храмів справ­ляли велике враження на віруючих. Саме ця характерна ознака архі­тектурного мистецтва Візантії тривалий час була його визначною рисою і активно використовувалася православною церквою. Великий вплив візантійська архітектура мала також на розвиток цього виду мистецтва у Болгарії, Сербії та Стародавній Русі.

Архітектура Київської Русі. Яскравою сторінкою у мистецтві архітектури є історія давньоруського зодчества XI ст., яке цікаве передусім своїми культовими спорудами: храмами та монастирями, серед яких особливої уваги заслуговує всесвітньовідомий Софійський собор. Багато прикрашений всередині мозаїчним панно Марії Оранти та фресковим живописом, він є пам'яткою візантійської архітектур­ної традиції. У цей саме період йде спорудження Печерського монстиря

Середньовічна архітектура пов'язана з розвитком феодально­го ладу і утвердженням влади релігії. Саме у цей час починають складатися основні архітектурні напрями. Зодчество фактично стає провідним видом мистецтва епохи середньовіччя.

Готичний стиль (від італ. gоtiсо — готський, варварський) виникає у XII ст. Він існував у межах феодально-релігійної ідеології, був позначений високою художньо-стильовою єдністю, превалюванням вертикальних композицій. Готичний стиль поширений у багатьох країнах Західної Єв­ропи, а його яскравим взірцем вважається Реймський собор (Франція).

Ренесанс (від фр. renaisaпсе — відродження) — новий на­прям у розвитку мистецтва архітектури. У країнах Західної Європи Ренесанс орієнтувався на відродження античної культури (це і зумови­ло його назву), формував гуманістичну свідомість, намагався гармоній­но поєднувати чуттєве та інтелектуальне у людині, сприяв прогресив­ному розвиткові художньої культури і мистецтва.

Архітектурний Ренесанс був репрезентований передусім такими видатними митцями, як ФІЛІППО БРУНЕЛЛЕСКІ (1377— 1446) — автором архітектурного шедевра цього періоду — капели Пацці; МІКЕЛАНДЖЕЛО БУОНАРРОТІ — творцем все­світньо відомої гробниці папи Юлія II