§2. Співучасть соціальних організацій у керованому розвитку

Соціальні організації беруть участь у розвитку двома шля­хами: а) розвиваючи самих себе; б) впливаючи на інші соціальні організації, керівні та регулятивні інституції в напрямі визначен­ня суспільством власної історичної перспективи та при­ведення у відповідність із нею структури історичної діяльності.

Перший шлях – розвиток самої соціальної організації – передбачає вдосконалення всіх її структурних елементів: мети, засобів, консолідації соціогрупової структури: подолання існуючих суперечностей між формальною і неформальною структурою (передбачає одночасне поліпшення адміністративної системи і людських відносин), зняття розбіжностей між внутрішнім і зов­нішнім середовищем. Це означає гуманізацію внутрішньої будови соціальної організації на основі її основного цільового призна­чення – підвищення ефективності організованих форм діяльності.

Мета, як уже говорилось, є своєрідним законом існування соціальної організації, бо остання є доцільно діючою соціальною структурою (соціальним утворенням). Правильне, чітке і грамот­не визначення мети є найбільш вагомою частиною даної роботи. Щоправда, в багатьох (якщо не більшості) випадків мета соціальної організації здається очевидною. Скажімо, само собою зрозуміло, що завдання промислової соціальної організації полягає в тому, щоб виробити максимально можливий обсяг товарів, грошей або послуг. Кожна окрема промислова (економічна) орга­нізація має чітко визначений критерій діяльності: прибуток, що визначається переважанням здобутків перед витратами (грошей, енергетичних або людських ресурсів, матеріалу, техніко-техно­логічних затрат). Ціль безпосередньо фінансової організації, наприклад, банку, полягає у накопиченні грошей (капіталу, кре­дитних ресурсів, цінних паперів та інших авуарів). Те ж саме стосується сільсько­господарських, риболовних, добувних (хутра, золото, шерсть та ін.), добровільних артілей або виробничих кооперативів.

Але сказане стосується у першу чергу промислових (еко­номічних, виробничих) соціальних організацій. З самоочевидністю мети політичних організацій не так все просто. Можна сказати у загальному вигляді, що ціль полягає в захопленні і утриманні влади. Але дуже багато партій існують зовсім не для цього. На­приклад, більшість комуністичних і робітничих партій, які діяли і продовжують діяти в промислово розвинених країнах, так ніколи до влади і не добрались, їх суспільне призначення, наскільки можна судити з точки зору сучасного історичного досвіду, полягало і полягає в тому, щоб знаходитись у постійній опозиції не тільки щодо конкретного уряду або політичного ре­жиму, а існуючого соціального порядку як такого.

Захоплення влади або опозиція – це взагалі одне з основних питань, щодо яких і стратегічно, і тактично повинна визначатись політична організація. Базисну лінію дій визначає її конкретна природа: її сутність (політична партія, культурно-ідеологічна група політичного спрямування, громадська організація, група політич­ного протесту або лобі), а також конкретні обставини даного суспільства і даної історичної ситуації.

Щодо культурно-ідеологічних організацій, сказане буде більш справедливим, адже їх мета полягає в досягненні престижу – соціального схвалення і підтримки, завдяки яким вони можуть посилити свій вплив на перебіг соціальних процесів узагалі, перспективно зорієнтованих соціальних процесів, зокрема. Але одразу ж виникає питання: який саме культурний продукт, ідео­логічну систему, соціальну утопію чи міф має запустити в со­ціальний обіг культурно-ідеологічна організація, аби добитися колективного схвалення і підтримки? У яких саме суспільних верствах вона може її віднайти і за якої тактики дій?

Кожна політична та культурно-ідеологічна організація для свого існування потребує коштів, інколи досить значних. Отже, постає питання про пошук і накопичення фінансово-матеріальних ресурсів. А як бути в тому випадку, коли гроші знаходяться в одних руках, а на морально-психологічну чи організаційно-дієву підтримку можна розраховувати у зовсім інших прошарків насе­лення?

Висновок можна зробити такий: самоочевидність мети соці­альної організації існує лише в деяких випадках. Тобто проб­лема полягає лише у відшуканні найбільш адекватних засобів її досяг­нення. У більшості ж інших випадків саме по собі визна­чення мети є досить складною справою, що потребує значних зусиль, а іноді і коштів. Задля цього в більшості соціальних організацій існують особливі формальні або неформальні структури, в коло обов’язків чи добровільно взятих на себе зобов’язань яких входить вироблення мети та перетворення її в подальшому у певну страте­гію і тактику діяльності.

Є ще один бік проблеми. Соціальна організація є досить складним утворенням, яке має розгалужену внутрішню будову і структуру діяльності. З цього випливає, що вона не може мати якусь лише одну мету, а скоріше виробляє певну їх сукупність. Ця сукупність цілей має бути певним чином організована: ієрар­хізована за мірою значимості, складності та досягненості; внут­рішньо структурована залежно від наявних засобів і ресурсів, розподілена в часі і просторі діяльності, розбита на окремі етапи і т. д. Іншими словами, соціальна організація звичайно має не єдину мету, а їх більш-менш впорядковану і внутрішньо розгалужену сукупність або “дерево цілей”. Можна з певною достовірністю твердити, що чіткість визначення основної мети і внутрішня впорядкованість, узгодженість і гармонійність “дерева цілей” є одним із важливих, якщо не найбільш важливих, критеріїв і передумов ефективної діяльності соціальної організації.

Основна мета і “дерево цілей” мають бути реалістичними, досягненими, законними (не суперечити існуючому в даному суспільстві законодавству і правопорядку), моральними (не супе­речити моральним приписам, традиції та культурно-ідеологічному досвіду даного суспільства), відповідати наявним ресурсам, знайти певне схвалення у всіх або більшості членів даної соціальної організації тощо. Звичайно, існують і протилежні випадки. Скажімо, в суспільстві можуть бути політичні чи ідеологічні структури, які не визнають законність, моральність існуючого соціального по­рядку. Тому вони ставлять за мету підірвати чи навіть знищити його, замінити іншим, більш, на їх думку, адекватним природі й історичній перспективі даного суспільства. Має місце також існування тіньових економічних і комерційних структур, а також злочинних об’єднань, спрямованих на здобуття незаконного при­бутку та насильницький дорозподіл і перерозподіл. З правової точки зору, такі організації є незаконними (нелегальними) і (або) проти­законними.

Звичайно, кримінальні структури до розвитку ніякого прямого відношення не мають. Тіньові або мафіозні виробничі структури можуть мати до нього опосередковане відношення. У тому саме пункті, де вони, всупереч власним намірам (зворотний ефект соціальної дії) беруть співучасть у примноженні суспільних багатств. Але їх незаконність саме в тому і полягає, що вони ви­лучають якусь частину цих багатств з-під соціального контролю. І тим самим чинять опір їх подальшому перетворенню в законні суспільні нагромадження і подальшу трансформацію їх у ресурси розвитку. “Момент істини” тут наступає тоді, коли тіньові (неле­гальні) накопичення у встановленому законом порядку поступають у розпорядження всього суспільства, або тих його структур, які зайняті організацією розвитку.

Що стосується нелегальних політичних партій та інших політичних структур, то тут проблема складніша. Оцінка цього феномену залежить від конкретного стану суспільства.

Якщо воно не є настільки демократичним і плюралістичним, аби забезпечити право на існування і законну конкуренцію за схвалення і підтримку різних політичних сил і верств населення, існування підпільних організацій може оцінюватися позитивно, з точки зору історичної необхідності. Стабільне і процвітаюче де­мократичне суспільство не допускає існування таких нелегальних організацій, які можуть підірвати чи навіть знищити цей його стан. Звичайно, емпірично перевірити цю ситуацію досить складно. Проте є один досить простий і ефективний емпіричний показник: якщо законом дозволяється існування партій, котрі не посягають на його конституційний устрій.

Підкреслимо найбільш важливий для даного випадку момент: мова йде не про відношення до уряду чи іншої владної структури або еліти, а про відношення до конституційних засад даного сус­пільства. Відношення ж до існуючого політичного режиму – проблема складніша. Інколи існуючий політичний режим є продовженням і практичним втіленням конституції: інколи йому в тій чи іншій мірі суперечить. Але демократичні суспільства віднайшли і на цей випадок досить ефективний індикатор: має право на існування будь-яка політична партія (структура), котра не ставить метою насильницьке повалення даного устрою, не закликає до расової або релігійної (ідеоло­гічної) ненависті, гро­мадянської чи міждержавної війни. Хоч війна між державами в деяких випадках може знайти схвалення у більшості громадян демократичного суспільства і навіть світової громадськості, котрі з тих чи інших причин визнають її справед­ливою або доцільною.

Головне ж при визначенні мети – її відповідність наявним засобам (ресурсам). Найбільш приваблива ціль, не забезпечена адекватними ресурсами, якщо вона кладеться в основу діяльності соціальної організації, може нанести й суттєвої шкоди, і навіть привести до самознищення. Такими є економічні та комерційні банкрутства, самознищення або крах політичних партій і рухів, культурно-ідеологічних організацій.

Постановка мети та виробництво “дерева цілей” – лише вихідний пункт розвитку соціальної організації. Надалі відбува­ється їх конкретизація у напрямку практичного втілення. Першими кроками на цьому шляху є розробка стратегії і тактики. Значи­мість стратегії визначається могутністю соціальної органі­зації. Для великої виробничої фірми, корпорації, а тим більше транснаціо­нальної компанії визначення стратегії є життєвою необхідністю. Дрібна ж сапожницька артіль може обійтися бачен­ням найближчої перспективи (ринку збуту, руху цін, запасів сировини, ринку праці та ін.).

Стратегія є багатоцільовим перспективним плануванням. Вона не може врахувати всіх можливих випадків і дрібних деталей, тому обходиться визначенням вузлових пунктів слідування. Образно це можна зобразити як маршрут, який визначає лише загальну лінію напрямку та опорні пункти руху. Добре розроб­лена стратегія має позначити всі опорні точки, визначити у часі можливі до них наближення, підрахувати втрати і здобутки на цьому шляху. В якійсь мірі стратегія – управлінська продуктивна мрія, обґрунтована надія, очікуваний результат і перспективний діагноз водночас. Жодна соціальна організація не може бути впевненою у повній реалізації стратегії, бо практично неможливо передбачити всі зміни у її внутрішньому і зовнішньому середо­вищі. Але це не робить стратегію зайвою тратою часу і сил. Вона потрібна хоча б для того, щоб мати загальні координати руху і спосіб перевірки наближення чи, навпаки, віддалення від постав­леної мети і очікуваних результатів.

Тактику, в даному контексті, можна визначити як план руху між опорними пунктами, що містяться в стратегії. Якщо стратегія – це загальний маршрут слідування, то тактика – це шлях досяг­нення найближчих практичних результатів. Тому в більшості випадків тактика виступає теоретичною базою та опорною плат­формою для планування.

План – це вже закон діяльності соціальної організації. Він передбачає врахування, розподіл, узгодження і підрахунок тільки відомих величин. У більшості випадків, оскільки точний прогноз неможливий або мало можливий, у цих підрахунках виходять із даних сьогоднішнього дня з тих величин, які можна передбачити з математичною точністю, або з інших досить достовірних даних і передбачень. Неграмотно чи помилково складений план може принести соціальній організації більше шкоди, аніж його відсут­ність. Тому він має бути дбайливо попередньо вивірений щодо його ймовірності, ефективності, прибутковості, обґрунтованості, доказовості, всебічності (врахування усіх можливих показників, змін і умов виконання). Задля цього варто одночасно провести як внутрішню (силами самої організації), так і зовнішню (залучення спеціалістів) експертизу. І тільки після цього він має бути за­тверджений до виконання.

Що план є законом будь-якої організованої діяльності, багато говорилось у радянські часи. Тепер маятник колихнувся в інший бік, у тому числі і в напрямі критики даної тези. Між тим, вона не тільки правильна, а справді є аксіомою будь-якої організованої діяль­ності. Чому ж тоді плани не завжди виконувались?

Справа в тому, що помилка колишніх плануючих органів мала, так би мовити, методологічний характер. Планувалася не робота соціальних організацій, а діяльність держави. Остання ж є не соціальною організацією, а соціальним інститутом. У держави, як одного із соціальних інститутів, зовсім інша соціальна природа, структура і призначення. Вона реалізує не мету, а функції. Тому держава планувати не може, або може планувати зі значними обмеженнями в досить загальному вигляді. Держава призначена виробляти політичну стратегію на якусь перспективу, але природа цієї стратегії, як буде видно з подальшого викладу, принципово інша, аніж стратегія соціальної організації.

До речі, один із методологічних принципів тодішньої критики основ “буржуазного” планування полягав у тому, що при капіталіз­мі, мовляв, планує окреме підприємство, а не держава в цілому. Історична практика довела хибність даної тези: планування для окремих соціальних організацій є показни­ком їх ефективності і продуктивності: планування для держави – ознакою якогось її збочення або непомірних амбіцій. Контури збочення колишньої радянської держави очевидні: держава пра­гнула бути і політичною системою, і соціальною організацією, і соціальним інститутом, і виробничим підприємством у масштабі всієї країни, і ідеоло­гічним апаратом, і церквою, і школою, і сім’єю водночас. А тому не була ні тим, ні іншим.

Виконання плану передбачає послідовний або паралельний ряд керівних дій. Ми надалі будемо переважно звертати увагу не на технічний, а на соціальний бік справи, бо це і є власне соціо­логічний аспект. Але попередньо хотілося б дещо уточнити. Зауважимо ще раз, що в даній роботі мова йде не про функціо­нування суспільства, а про його розвиток, не про відтворення існуючих суспільних відносин, а про творення нових суспільних порядків. Природно, що діяльність соціальних організацій також розглядається під даним кутом зору. А звідси випливає проблема: що значить розвиток суспільних організацій взагалі, особливих їх різновидів зокрема?

У найбільш загальному вигляді на це можна відповісти так: розвиток є розкриття всіх закладених у соціальній організації потенцій. Але це звучить занадто абстрактно. Тому спробуємо в деякій мірі конкретизувати дану тезу.

Передусім зауважимо, що соціальні організації є способом раціоналізації соціальних дій взагалі, соціотворчих дій зокрема. З цього боку соціальну організацію можна розглядати як сукупність наявних засобів, володар яких (організація як суб’єкт діяльності) прагне вжити їх відповідно до поставленої мети, трансформувати в “дерево цілей”, вироблену на їх основі страте­гію, оперативну тактику і план дій. Щоб раціоналізувати колективну діяльність, в першу чергу треба провести у відпо­відність засоби і цілі. Чим більш раціональною у вище­згаданому відношенні є діяльність соціальної організації, тим більшою мірою втілює вона у своїй діяльності систему історич­них дій, тобто виступає як колектив­ний соціотворчий агент. Раціона­лізація є міра втілення загального (історичної перспективи) в особливому (діяльності соціальної ор­ганізації). Вона є також показником близькості, наближеності їх одна до одної.

У зарубіжній літературі з проблем менеджменту націоналі­зація у більшості випадків ототожнюється з бюрократизацією (у позитивному, “веберівському” значенні цього терміну, як вдалий розподіл владної і службової ієрархії, обов’язків, підпорядкувань і погоджень, руху інформації вверх і вниз, структурно-функційна погодженість розділів і підрозділів, знео­соблення стосунків задля вищої продуктивності діяльності та відносин тощо). Таке розуміння раціоналізації ототожнює її з функційністю, доцільністю, безпо­середньою продуктивністю. Не заперечуючи цього в принципі, зауважимо, що в нашому випадку мова йде не просто про функ­ційність, стабільність, надійність тощо, самих по собі безперечно важливих, а у зв’язку з проблемою розвитку особливо. Проте бюрократизація, навіть у позитивному значенні цього терміну, не цілком вміщується в контекст розвитку: вона завжди загрожує перетворитись у бюрократію в негатив­ному, більш звичному для нас, розумінні: тяганину, рутину, формалізм, бездушність, черствість та ін. У такому випадку бюрократизація вже стає не інструмен­том раціоналізації задля підвищення ефективності діяльності, а перепоною для цього. Тому ми розглядаємо організацію як взаємо­дію раціоналізованої творчості (творення) і демократичного контролю. У такому значенні соціальна організація виступає посередником між історичними акторами (безпосередніми суб’єктами розвитку) і обраними суспільством ціннісними орієнтаціями, спрямованими на істо­ричну перспективу. Соціальна організація, як агент со­ціального розвитку, через раціоналізацію своїх дій (соціотворча діяльність і демократичний контроль) шукає зв’язку із суб’єктом історичної дії (орієнтованим на історичну перспективу суспільст­вом у цілому). Якщо вона його знаходить, то стає співучасником розвитку. В інших випадках вона є або нейтральним фактором, або перепоною для розвитку.

Щоб здійснити вказаний зв’язок, організація при постановці мети, побудові стратегії, тактики і плану дій має вийти на рівень культурних, ціннісних орієнтацій суспільства, врахувати їх у своїй практиці. А це значить, що організація має, певним чином, визначитись стосовно діючих у даному суспільстві міфів, масової психології, громадської думки, ідеології чи утопії, через які культурно-ціннісні орієнтації, в яких виражені перспективні сподівання даного суспільства, отримують конкретизацію, до­ступне сприйняттю оформлення. Як правило, всі ці елементи діють одночасно, але якийсь із них переважає (настрої, міфи, ідеологія або утопія). Можливий і такий випадок, що один із них переходить або трансформується в інші. Найчастіше це відбува­ється таким чином, що колективні настрої, вірування і міфи стають ідеологією чи утопією. Але буває і навпаки. Наприклад, радянська офіційна ідеологія була спочатку комуністичною уто­пією. Але “утопія при владі” з незворотністю стає офіційною ідеологією, в якійсь мірі також масовою психологією і колективною міфо­творчістю.

Це, до речі, дозволяє зробити ще один важливий висновок. Якщо культурно-ціннісні орієнтації суспільства стають офіційною ідеологією, а остання – підставою для державної політики, істо­ричний суб’єкт (суб’єкт розвитку) руйнується, зникає. Замість системи історичних дій, в яких покликані брати участь всі соці­альні групи, організації та інституції, діє лише один – партія як монопольний утримувач і розпорядник ідеології. Це руйнує не тільки систему історичних дій, а й саму партію, бо вона починає діяти як партія-держава. Партійний апарат зливається з державним, влада отримує лише ідеологічну легітимізацію, держава стає ідео­логічною, в якійсь мірі навіть теократичною (бере на себе функції церкви).

Отже, співучасть соціальної організації в соціальному розвитку носить суперечливий, “діалектичний” характер. Чим більше орга­нізація прагне включитися в систему історичних дій, тобто з особливого агента соціотворчих дій стати виразником всезагального інтересу, тим більше із особливого суб’єкта практики вона стає суб’єктом міфа, вірувань, ідеології або утопії. З іншого боку, чим більше соціальна організація віддаляється від системи історичних дій, пройнятих культурно-ціннісними орієнтаціями розвитку, тим більше вона перетворюється у замкнену сама на себе бюрократичну організацію, стурбовану лише власним виживанням, підвищенням суто функційно інтерпретованої продуктивності.

Кажучи про власне соціальний розвиток (розвиток суспіль­них відносин) у межах соціальної організації, також потрібно мати на увазі, що тут не йдеться про “політику людських відносин”, як вона тлумачиться в зарубіжній і, частково, вітчизняній соціоло­гії. Передусім треба підкреслити, що розвиток соціальної організації не тотожний розвитку в ній особистих стосунків, спілкування, взаємного позитивного сприйняття, задоволення індивіда своїм перебуванням у даному колективі. Із викладеної тут точки зору розвиток “людських відносин” – не самоціль і не самоцінність самі по собі. Рутина, застій, неефективність можуть мати місце при досить приємних і самоцінних особистісних стосунках у колективі, позитивному психологічному кліматі. У сучасному українському суспільстві можна знайти немало “контор”, де приятельські стосунки, блат і кумівство йдуть на шкоду цілям і функціям соціальної організації. Звичайно, безконфліктність функ­ціонування колективу орієнтації – важлива річ. Бо конфлікт дуже часто набуває характеру деструктивної сили. Але коли наявна альтернатива: конфлікт чи розвиток, обраним має бути розвиток. У тому числі, коли конфлікт неминучий. Конфліктний розвиток, у контексті даних міркувань, має переважати безкон­фліктний застій. Проблема полягає в продуктивному розв’язанні конфлікту, знаходженні адекватної форми подання, продуктивного діалогу, компромісу і балансу інтересів.

Є ще один бік справи. Розвиток суспільних відносин у середи­ні соціальної організації ще не означає подолання їх формального характеру за рахунок збільшення ваги неформальної взаємодії. Інколи це розуміють як дебюрократизацію, або подолання адміні­стрування. На нашу думку, бюрократія та адміністративні органи є законними, тобто природними, невід’ємними, елементами соціаль­ної організації. Вони реалізують функції (організація виконання, владний примус, формальний контроль, звітність нижчих рівнів управління перед вищими, мотивація, винагорода тощо.), які інші структури взяти на себе не можуть. Переродження ж орга­нізації розпочинається там, де бюрократизація, адміністративні органи перекладають на себе не властиві їм функції.

Основними опозиційними групами, що діють у межах соціальної організації, є розпорядники і виконавці. Між ними пролягає основна лінія напруги і конфліктів. Знову ж таки – це природний стан речей. Розпорядники і виконавці репрезентують властивий саме для соціальної організації основний соціогруповий конфлікт суспільства: між владними і безвлад­ними, заможними і убогими, престижними і знехтуваними і т. п. Перші мають більше командно-розпорядницьких функцій: вони в основному визнача­ють мету, стратегію і тактику діяння соціаль­ної організації, їх праця краще винагороджується, є більш престижною. У них вищий культурно-освітній рівень, кваліфікація і кращі дипломи (мова, звичайно, йде про нормальний випадок). Виконавці ж або зовсім позбавлені влади, або мають її в досить обмеженому вигляді. Вона делегована їм лише під виконання конкретних команд і розпоряджень, котрі надсилаються “згори”. Праця їх менш прес­тижна і гірше винагороджується, вони не беруть або майже не беруть участі в розробці стратегії і тактики. Іншими словами, тут ми маємо відчуження праці у всіх її конкретних вимірах: від засо­бів праці, цілей, виробленого про­дукту (виконаної дії), змісту праці, власних здібностей, задатків і т. д., у тому числі і відчуження від іншої людини. Нею (іншою відчуженою людиною) і виступає для виконавця розпорядник. Марним було б сподіватися від суб’єктів відчуженої праці гармо­нійного до них відношення і суб’єктивного, виваженого ставлення.

Тому розвиток соціальної організації в розглянутому тут контексті проявляється як синтез, раціоналізація творчого діяння (функція переважно розпорядників) і демократичного контролю (функція переважно виконавців). Розглянемо цю “діалектику” більш докладно.

Які теоретично можливі диспозиції і позиції можуть займати виконавці? Залежно від міри співучасті в житті соціальної орга­нізації, можна побудувати таку ієрархію (від найпростіших до найвищих) позицій: відсутній будь-який інтерес до життя соціаль­ної організації (сучасний французький соціолог А. Турен називає це відсутністю індивідуального проекту, тобто прагнення щось змінити на краще на своєму робочому місці). Це означає повне або тотальне відчуження: індивід не має жодної потреби, яку міг би реалізувати через організацію. Своє перебування тут він виз­начає як насильницький примус, ярмо. Весь його інтерес – поза організацією, у приватній сфері, побуті, дозвіллі тощо. Праця (діяльність в організації) для нього тяжкий тягар: від неї, із її закінченням, тікають, мов від чуми (К. Маркс). Будучи відчуженим від виробничої праці, він тим більше відчужений від соціальної (діяльність по розбудові нових суспільних відносин). Остання передбачає добровільність, ідейно-психологічну анга­жованість, власний вибір і відповідальність. У випадку примусу, силового або символічного тиску такий індивід може демонстру­вати квазіучасть, тобто формальне, а тому дуже часто – фальшиве розігрування на­в’язаної йому соціальної ролі.

Друга позиція полягає в тому, що індивідуальний проект (інтерес, потяг) може бути, але його реалізація не пов’язана з діяльністю даної соціальної організації. Остання для нього – лише засіб: для підвищення заробітку, просування по службі, професій­ний ріст і т. д. Найчастіше це проявляється як потяг до соціальної мобільності, що сприймає суто індивідуалістичну форму реалізації. У випадку силового примусу до соціотворчої діяльності такий індивід часто-густо схиляється до опозиції та конфлікту.

Третій випадок: індивід пов’язує власну діяльність з життям організації, але в суто психологічному плані. Організація для нього – лише мережа приємних людських стосунків, що приносять задоволення. Колективізм тут не виходить за межі психологічної реальності соціальної організації. До її мети, стратегії, перспек­тиви розвитку індивіду немає діла. Колектив організації – його референтна група, з якої він черпає побутові орієнтації, зразки поведінки і стереотипи оцінювання.

Звичайно, це вже певна підстава для психологічного згуртування і консолідації соціогрупової структури організації. Але тут же утримується і межа такого колективізму: як тільки оточення перестає бути джерелом позитивних емоцій і пере­живань, він (колективізм) зникає. Це і є та межа, до якої може довести мобілізацію групи (соціогрупової структури) “політика людських відносин”.

Нарешті, четвертий, останній, найвищий табель співучасті. Тут індивід або група відчувають не стільки свою приналежність до колективу як соціопсихологічної реальності, скільки свою приналежність саме до соціальної організації, її цілей, стратегії, майбутньої долі, стосунків з іншими соціальними структурами. Такий індивід або група розглядають організацію як посередника між собою та історичним суб’єктом (системою історичних дій соціотворчого спрямування). Вони відчувають себе повноцін­ними агентами можливих або дійсних соціальних перетворень.

Якщо позиції виконавців за їх відношенням до соціальної організації можна виразити через поняття “співучасть”, то позиції розпорядників краще характеризувати поняттям “ініціатива”. Адже саме вони визначають мету, розробляють стратегію, тактику і плани, здійснюють їх реалізацію (організація виконання), керують персо­налом, підбирають і розставляють кадри, здійсню­ють влад­ний примус, тиск і спонукання, формують мотиви, навчають і вихову­ють, пропагують і переконують тощо.

Позиція розпорядників теж визначається їхнім ставленням до обраних суспільством нормативно-ціннісних орієнтацій розвитку і з нею пов’язаної системи соціотворчих дій. Залежно від обраного способу, їх діяння можна представити у вигляді наступної ієрархії:

1. Авторитарний техніцизм. Він характеризується відносною байдужістю до цінностей і акцій розвитку, а також до цілей і загальної стратегії діяння організації. Своє основне завдання роз­порядники такого типу вбачають у тому, щоб віднайти найкращу з можливих технологій діяння, тобто керуються фор­мально виз­наченими критеріями ефективності (прибуток, влада або престиж будь-якою ціною). У правовому суспільстві вони будуть зобов’я­зані діяти в межах закону; у неправовому діяти­муть на свій страх і ризик, залежно від ситуації або керуючись “революційною доцільністю”.

2. Прагматичне командування. Розпорядники в цьому випадку виходять із ідеї співпадання завдань організації та осо­бис­тих інтересів їх учасників. Особа при цьому тлумачиться як сукупність незадоволених потреб, а управління як мотивація і керівництво чужими діями через їх задоволення (негайне або в перспективі). Не важко переконатися, що в основу ініціативи такого типу закладена концепція “людини економічної”.

3. Політика людських відносин. Соціальна організація при цьому розглядається не як проста сукупність індивідів (це більш характерно для попереднього випадку), а як система міжособис­тісних зв’язків і вчинків. Керівник (ініціатор) при цьому виглядає швидше як організатор, координатор і “поліпшувач” зв’язків і стосунків. Він діє не як сліпа владна воля (перший випа­док), не як дресирувальник, котрий роздає винагороди підопічним залежно від виконання ними своїх функцій (другий випадок), а частіше як психотерапевт, котрий добре знає і розуміє душевний стан своїх пацієнтів і вміло направляє його у бажане для органі­зації русло.

4. Політика розвитку. Це і є власне ті дії, які націлені на розвиток організації у відповідності з нормативно обраними куль­турно-ціннісними орієнтаціями суспільства. Організація при цьому тлумачиться як один з інструментів реалізації обраної суспільством історичної перспективи. Керівництво вбачає своє завдання в тому, щоб поставити свою організацію на службу сус­пільству, перетворити її в соціальний сервіс. Звідси вони черпають ентузіазм, легітимізацію власної влади, способи її застосування. Влада при цьому починає виглядати більш глобальною, як влада всього суспільства над окремою організа­цією. Але вона проявля­ється непрямо, опосередкована цінностями і нормами суспільства (а не правилами і нормами конкретної організації). Ініціатива при цьому більше акцентується на стратегії, ціннісних орієнтирах, на загальному стані речей, аніж конкрет­них планах, окремих деталях організації. Як правило, окремий індивід, а особливо – виконавець, відсувається за горизонт види­мості, випадає з поля зору. Його душевні стани і рухи мало турбують ініціаторів, бо вони – ніщо перед виробленою стратегією діяння, поставленими величними завданнями. Тому керівництво швидше регламентує дії виконавців, аніж координує їх відповідно до особливої ситуа­ції та суто індивідуальними мотивами пове­дінки підпорядкованих їм людей. Гуманізм на рівні окремої спільності поступається місцем гуманізму на рівні глобального суспільства. Звичайно, залежно від того, як цей гуманізм тлума­читься керівною елітою суспільства взагалі, керівною групою окремої соціальної орга­нізації, зокрема.