2.3. Культура та освіта

Термін “культура” – латинського походження і у перекладі означає обробку, вирощування. Поняття вживається також в інших значеннях: вихован­ня, навчання, повага, шанування, пошана, розви­ток. У соціологічному вжитку означає спосіб організації і розвитку суто людської життєд­іяльності. Культура втілюється у продуктах матеріальної і духовної праці, системі соціальних норм і цін­ностей, закладах і установах по їх вті­ленню, сукупності відносин людини до природи, а також людей між собою і до самих себе.

Залежно від того, яке саме відношення покладено в основу, розрізняють різні структурно-функційні компоненти культури. У відно­шенні до природи культура постає як простір, освоєний людиною, простір її суто людського існування. Таке розуміння культури є запереченням нату­ри, її зняттям. Інше смислове зна­чення культури відбиває процес, спосіб і результат соціалізації природи. У матеріальному виробництві вона постає як виготов­лення знарядь праці – штучних органів людської діяльності. Особливою культурною формою є сам процес праці, бо в ньому людина змінює навколишнє середовище, надаючи речовині рис, придатних для людського споживання. З цього боку культурою є і продукт людської праці: в ньому нелюдське набуло якостей людського. Окрім того, процес праці потребує напруження фізичних і духовних сил людини. Вона пройшла шлях попередньої культурної соціалізації і ста­ла її діяльним втіленням, продовженням. Трудові вміння і навички не властиві людині від природи. Вони є культурою, надорганічною пам’ят­тю людства, яка передається наступним поколінням. У трудовому проце­сі, у згорненому вигляді утримується мета та засоби реалізації людсь­кого став­лення до навколишнього середовища. Отже, культура є певною кон­цепцією природи і людини, призначення останньої в цьому світі. Залежно від матеріалу і способу обробки природної речовини археологи розрізняють різні типи культур. Критерієм обирається принцип обробки і вирощуван­ня. В останньому значенні рослинний і тваринний світ поділяють на дикий і свійський, культурний, себто – доцільний у людському вимірі, такий, де людина через діяння природних процесів реалізує власну мету.

Людина є продукт природи. Але вона винаходить відповідні засо­би обробки своєї власної натури. Це соціалізація, навчання і вихо­вання. Міра перетворення натури в культурну завжди виступала важливим критерієм самоусвідомлення і самооцінки людини. У вихованості старо­давні греки вбачали свою основну відмінність від оточуючих їх варварів. Починаючи із Середньовіччя, в Європі культура стала синоні­мом особистої досконалості.

Культура відображає не лише відношення людини до природи, але й до самої себе. Тоді культура набуває ціннісно-нормативного виміру, стає взірцем, ідеалом. У цьому відношенні культура є засобом орієн­тації людини в навколишньому світі, критерієм оцінки і самооцінки. І функціонує як сукупність символів і стимулів, знаків і значень, цін­ностей і оцінок, технологій і принципів діяння. Останні видозмінюються залежно від сфери їх застосування. До трудової діяльності прикладається критерій доцільності, в політичній сфері мірилом є принцип справедливості. Відношення до природи має бути гармонійним; до іншої людини – моральним.

Як наукове поняття термін “культура” почав активно роз­роблятися лише у новітній філософській і соціально-політичній думці. В епоху Відродження під культурою розуміли відповідність людської поведінки гуманістичним ідеалам; в епоху Просвітництва – міру обізнаності, вченості, різнобічної освіченості. Французькі історики XVIIІ ст. вбачали культурність у розумності, передусім, суспільних порядків, інституцій та установ. Дещо пізніше куль­тура починає тлумачитись як сукупний результат досягнень у сфері науки і мистецтва.

У цей же приблизно період розпочинається протиставлення культури і цивіліза­ції. Одні вважали, що культура повинна найповніше виявити натуру. Інші – що вона призначена для суттєвого обмеження природних проявів людини. Такої позиції дотримувалася, зокрема, християнська релігія. Французький філософ епохи Просвітництва Ж.-Ж. Руссо, навпаки, крити­кує цивілізацію з натуралістичних позицій. Вона, на його думку, де­формує, збочує, псує, розбещує чисту від природи людину. Німецький філософ І. Кант основою культури вважав мораль, його спів­вітчизник Гегель – діалектичне мислення, а Шиллер – художні та естетичні почуття.

Загалом, у німецькій класичній філософії було виробле­но погляд на культуру як на такий процес, що є множинним у своїй ос­нові, отже, має значну кількість форм, типів, різновидів. Гумбольд і його школа продовжили цю лінію, заклавши основи історико-порівняльних досліджень культури. Особлива увага приділяється конкретному історичному аналізу звичаїв і традицій, що призвело до виникнення культурної антропології та етнографії. Англійський антрополог і етнолог Тейлор залишив цікаві описи різних культурних систем. Американ­ський етнолог Кребер уперше запропонував поняття “культурного взір­ця”, який є основою певної культурної системи. У кінці XIX – на почат­ку XX ст. неокантіанці стали розглядати культуру як певну систему цін­ностей, символів та ідей, які функціонують у соціальній організації і сприяють впорядкуванню суспільства.

Марксизм одним з перших звернув увагу на виробництво та обмін, у т. ч. і на культуротворчий процес. Культура розглядається тут як творче продукування багатства: його зречевлених форм і багатства людських взаємин до природи, до іншої людини, до самої себе. Виробництво культури тлумачиться разом з тим і як творення самої людини, як своєрідний перехід від природного до людського, що конкретно уособлюється в кожній окремій людині. Основою культури, на думку прибічників марксизму, є матеріальне виробництво, яке універсалізується в історичному процесі. Тому культура заздалегідь не має визна­ченої форми, критерію чи масштабу. Але за капіталізму все, що вироб­лено людиною, набуває товарного вигляду і проходить через систему ринкових стосунків. Вважається, що це перекриває людині доступ до власної, потенційно універсальної сутності. Шляхом подолання цієї суперечності є зни­щення капіталістичного товарного виробництва, рин­ку, грошових стосунків, приватної власності, відчуженої праці, репресивної класової держави.

Засновник психоаналізу Фрейд визначав культуру як систему ре­пресивних заходів з боку суспільства по обмеженню сексуальної імпульсивності індивіда. Культура – це тотальність дій і організацій, які повинні віддалити людей від свого вихідного тваринного стану. Культура, на його думку переслідує дві мети:

1) захист людини від негативних дій природи, в т. ч. і влас­ної;

2) регламентація поведінки у відповідності з соціальними вимогами, обмеження природних, неконтрольованих імпульсів.

Культура, таким чином, вважається, за Фрейдом, способом переходу людини від натури до власне культури. Такий перехід здійснюється у двох відношеннях: для всього суспільства в цілому і кожної людини зокрема. Отже, культура є одночасно соціалізацією і суспільства, і індивіда. А тех­ніка, елемент культури, розглядається як посередник між людиною і природою, який віддаляє її від зовнішньої і внутрішньої природи. Простіше кажучи, техніка сприяє втечі людини від природи. Тому вона замінює дійсний (природний) спосіб і сенс людської діяльності на штучний: замість справжнього життя вчить мистецтву жити, замість страж­дань орієнтує на щастя, а щастя тлумачить як суму зручностей існування. Технічно орієнтована культура перестає бути сама собою, вона стає цивілізацією, яка не терпить індивіду­альності, оригі­нальності, самобутності, сексуальності, справжніх почуттів, дійсної насолоди, істинної свободи (замість вільного самостверд­ження пропо­нує дії за правилами). Революція, в цьому контексті, є такий куль­турний переворот, який повертає людину до самої себе як вільної, не­залежної, природної істоти.

Соціологія розглядає проблеми культури під впливом цілого ряду чинників. Зокрема, з філософії прийшли в соціологію глобаліст­ські, універсалістські концепції. Деякі з них є досить цікавими і логічно впорядкованими. Вони можуть бути джерелом соціолог­гічних роздумів, тверджень і висновків, але лише за умови, що загальні тео­ретичні постулати утримують можливість емпіричної чи експериментальної верифікації. Соціальна психологія виявила, що культура має зречевлені форми колективної свідомості (ідеології і психоло­гії). Отже, вона містить ціннісні орієнтації, колективні установки, уяв­лення про природний і соціальний світ. Вони є загальним кодом, мат­рицею поведінки для певної людської спіль­ноти. Дослідження культури в цьому відношенні стосується перш за все чинників колективної поведінки. А це і є метою соціологічного аналізу.

Близьким до попереднього є тлумачення культури істориками і філософами неокантіанської орієнтації. Вони вбачають у культурі специ­фічну систему цінностей та ідей, які на основі примусового тиску спричиняють вплив на людську поведінку. Отже, відіграють певну роль у соціальній організації життя. Таке розуміння культури поділяється Е. Дюркгеймом (соціальний факт він розглядає на­самперед як зречевлену колективну свідомість), прибічниками інтеракціоналізму (конвенційні символи і соціальні ролі – це моделі групової психіки), струк­турними функціоналістами (у них взагалі всі елементи соціальної системи – норми, статус і роль, соціальний контроль є модифікацією культурних орієнтацій). Функціоналістичний підхід у соціології, який бере початок від англійських культур антропологів і етнологів Малиновського і Радкліфф-Брауна, тлумачить культуру як механізм утворення і продовження в часі соціальної організації. Остання функціонує як система соціальних структур – стійких, продовжених у просторі та ча­сі соціальних утворень. Вони водночас є продуктом минулої соці­альної взаємодії і передумовою для наступної. Культура тлумачить­ся тут як закон (система правил і дій) утворення і відтворення стійких форм соціальної взаємодії. Функції культури полягають у взаємному співвідношенні та ієрархічному впоряд­куванні елементів соціальної системи.

Мабуть, останнє визначення, завдяки його певній ціннісній нейтральнос­ті та загальності, можна обрати за попереднє робоче соціологічне ро­зуміння культури. Вона (культура) насправді спри­чиняє утворення і відтворення стійких форм соціальної взаємодії. Як така, культура містить у собі не лише предметні наслідки людської діяльності (машини, механізми, технічні споруди, засоби комунікації та зв’язку, зречевлені твори мистецтва, об’єкти­вовані норми моралі і права), але й суб’єктивні людські здібності і здобутки (знання, вміння, навички, інтелекту­альні ресурси, оцінки і спілкування та ін.). Відповідно, її можна класифікувати як ма­теріальну і духовну культуру. Перший аспект охоп­лює всі види матеріальної діяльності та її наслідки. Другим – охоплю­ється сфера пізнання, розуміння, спілкування, мораль і право, ідео­логія, мистецтво, релігійна свідомість, міфологія, література, усна народна творчість.

Марксизм виходить із твердження про органічну цілісність мате­ріальної та духовної культур, де вирішальна роль належить матеріаль­ним елементам культури. Структурний функціоналізм віддає перевагу духовним елементам культури, насамперед, цін­нісним орієнтаціям. Ро­зуміюча соціологія керівну роль вбачає в комунікативних ресурсах культури – знаках і значеннях та правилах їх вживання. Теорія обміну уникає вказаної дихотомії, розглядаючи матеріальні та духовні елемен­ти культури як ресурси, могутність яких обумовлена конкретною ситуацією.

З попереднього розгляду видно, що елементи культури досить різ­номанітні: техніка, цінності, символи, знання, принципи і правила поведінки, звичаї, традиції, колективні почуття і установки, ідеоло­гія, утопія, ідеали, схеми і моделі людської поведінки, взаємні очі­кування, явні і втаємничені взаємні реакції людей, схвалення і осуд, твори літератури і мистецтва і т. д. Але особливість культури полягає в тому, що всі її елементи складають органічну цілісність, інтегрова­ну, впорядковану систему. Тому виникає проблема визначення центрального елемен­та культури, навколо якого відбувається синтез усіх інших. Її вирішення залежить від методології аналізу. Марксизм, зокрема, вбачає підґрунтя культури в матеріальному виробництві. Внаслідок цього культура постає як модифікація праці та її результатів. Структурний функціо­налізм ототожнює культуру з ціннісними орієнтаціями, основу яких прибічники вбачають у загальних (універсальних) цінностях. Конфліктуалізм Л. Козера і Р. Дарендорфа сутність культури уз­годжує із ствердженням існуючої організації влади. Культура в такому контексті виглядає як система реальної чи символічної легітимізації чи запере­чення влади. Інтеракціоналізм стверджує, що культура регламентує со­ціальний порядок на основі конвенційних символів і соціальних ролей.

На нашу думку, не можна наперед визначити центральний елемент культури, як не можна виявити і єдиного онтологічного її підґрунтя. Культура є досить гнучкою і динамічною системою, яка перебудовується залежно від конкретно-історичної ситуації у суспільстві. Тому в одному випадку найважливішими для суспільства є стосунки з природою. Навколо цього і розгортаються основні компоненти культури. Саме від­ношення до природи, до речі, може бути різним. Для одного історично­го періоду домінантою є відокремлення; для іншого, скажімо, в умо­вах екологічної кризи, – наближення до природи. Відповідно модифікується і система культури. В інших випадках першочерговими є ціннісні орієнтації, спілкування, відносини соціально чи етнічно неоднорідних груп, праця чи споживання, робота або дозвілля і т. ін. Іншими словами, культура є таким соціальним феноменом, який виконує сукупність соціально важливих функцій. В їх взаємодії вона виявляє свій зміст, динаміку і суспільне призначення.

Культура реалізується в таких соціальних функціях, як репродуктивна, комунікативна, владна, селек­тивна, інтегративна, соціомобільна, продуктивна та ін. Звідси виникає пи­тання, чи не простіше розглядати культуру як соціальний інститут. Нам думається, що ні. Культура, на відміну від інших соціальних ін­ститутів, не відокремлена в особливому просторі і часі. Звичайно, вона виконує певні дії інституційного характеру (регуляція, регламентація, згур­тування, розмежування, відбір, контроль, тиск, заохочення та ін.), але не обмежується цим. Всі інші соціальні інститути просякнуті культурним змістом (ціннісною символікою, ідеологічною орієнтацією, нормами-правилами пове­дінки і т. д.), спираються на його засади, легі­тимізуються через його засоби. Але їх регулятивна, контрольна і впорядковуюча роль не стільки залежить від їх культурного рівня, скільки від обсягу своєї реальної влади. Соціальні інститути існують в окреслених межах, культура – усюди. Тиск соціальних інститутів люди­на відчуває на собі безпосередньо, а вплив культури – розпливчасто та опосередковано, на основі ціннісного символізму. Отже, основ­ним ре­сурсом соціального інституту є дія, а культури – слово, образ, цінність, символ, заклик-спонукання. Тому культура, в даному від­ношенні, є інституційноподібна соціальна структура, яка реалізує соці­альні функції своїм особливим чином, на основі власних ресур­сів діяння.

Репродуктивна функція культури зовні найбільш очевидна, але найрідше розглядається в соціології. Часто культуру подають як надорганічне тіло, утворене людством для передачі між по­коліннями тих елементів свого досвіду, що не успадковуються генетично. Зокрема, трудові навички, ціннісні орієнтації, колективну пам’ять, правила і принципи поведінки, соціальний статус і роль, традиції та звички. Кожний елемент культури передається не сам по собі, а інтегровано, як діюча модель поведінки. Через культурне наслідування соціальна група й індивід зберігають свою ідентичність, завдяки чому в нових історичних умовах діє той же самий соціальний суб’єкт.

Репродуктивна функція культури модифікується відповідно до суті самої соціальної спільноти як суб’єкта культури. Різні соціальні групи в різній мірі самовідтворюються. А суспільство в цілому актив­но спрямоване на стабілізацію. Структурний функціоналізм підкреслює цю властивість суспільства і розглядає його як таку систему, функціональною метою якої є самовідтво­рення. У цьому напрямі діють відповідні механізми гомогенізації, інтеграції, асиміляції, відновлення рівно­ваги і т. д. Вважається, що історично це покладається на культуру. У суспільстві діють різні класи і верстви з різними соціальними позиці­ями. Групи панівних соціальних позицій підтримують наявний порядок. Вони формують консервативну (в перекладі латинське “консервер” озна­чає зберігати, продовжити існування) культуру. Групи з низьким со­ціальним статусом формують бунтівну, нігілістичну культуру. У випад­ку повної класової дихотомії суперечності між культурами за­гострюються. Аналі­зуючи таку ситуацію, марксизм (особливо ленінізм) під­креслює, що в кожній нації є дві протилежні культури.

Свою репродуктивну функцію культура реалізує, насамперед, через навчання і виховання, засобами яких іде засвоєння її ціннісних орі­єнтацій, образів і символів, моделей поведінки. Отже, наступною є функція соціалізації. Деякі дослідники на цій підставі взагалі ототожнюють культуру і соціалізацію. Сучасний амери­канський соціолог К. Клукхон вважає: якщо різних людей навчити думати, почувати, вірити і діяти в групі приблизно однаково, і вся група (чи суспільство) навчається робити одні і ті ж речі в одному стилі, то можна зробити висновок, що це і є культура (див. Смелзер Н. Дж. Соціологія// Социс. – 1991. – № 2. – С. 116).

Соціалізація особливо вагома і необхідна там, де мають місце культурні відмін­ності: між поколіннями, націями, класами, групами. Вона включає в себе деструктивний і конструктивний аспекти, тобто має місце руйнування попереднього етапу і побудова на цій основі ново­го. Щодо підростаючих поколінь, то є доцільним суттєво обмежити їх при­родні імпульси і чинники поведінки. Тут культура є перетворенням натури. Стосовно вже соціалізованих груп, нова культурна соціалізація сприймається швидше як духовна колоні­зація. Вона передбачає знищення або суттєву трансформацію вже набутої культурної ідентичності. Так відбувається культурна колонізація завойованих народів, ресоціалізація в школі дітей робітників і бідного люду, мігрантів із села в місто чи при переході з однієї геополітичної структури в іншу. В та­ких умовах особа персоніфікує взаємний вплив двох відмінних, а інко­ли й анта­гоністичних, культур. Нечіткість і суперечливість її куль­турної ідентичності веде до внутрішньої напруги, непевності у своїх діях, тривоги та інших тяжких переживань. Така міжкультурна особливість у соціології називається маргіналом. Зневажливе став­лення до соціалізуючої функції культури призводить до руйнування, а то й за­гибелі культури. Духовна колонізація завжди супроводжу­ється денаціо­налізацією, декласифікацією чи дестратифікацією.

У сучасному, розвиненому суспільстві значні маси людей охоплю­ються соціальною мобільністю. Вони змушені періодично змінювати свій культурний профіль. Отже, вважається, що маргіналь­на особа є досить поширеним явищем, особливо щодо “середнього” класу, де ці процеси найбільш інтенсивні.

Соціалізуюча функція зорієнтована на передачу і засвоєння куль­тури. Цьому сприяє комунікативна функція. Кожна культура створює особливу систему знаків і значень, засобами якої розкривається її зміст. Найбільш простою та ефективною є природна мова. Отож, остання – особливо вагома ознака культури і нації як суб’єкта культури. Окрім природної формуються і штучні мови: конвенційні жести, образи, символи, вираз обличчя, поза, ритуал, поведінка, дозволені і заборо­нені дії тощо. Кожен елемент культури утворює свою особливу мову. Література і мистецтво – мову словесних образів, інші види мистец­тва – сполучення звуків, фарб, ліній, рухів і т. д. Наука розвиває понятійний апарат і мову математичних символів. Політика тяжіє до особливої риторики, специфічного словесного дискурсу. Свою власну мову має народна і елітарна культури, страти, професійні групи, етнічні спільноти, регіони (жаргон), вікові групи (особливо молодь). Групи особливого призначення розробляють секретні коди, щоб втаєм­ничити зміст їх спілкування. У цьому відношенні всю культуру образно можна уявити як сукупність знакових систем або мов. Навіть матеріальна культура є певною системою знаків і значень. Знаряддя праці, наприклад, є культурним феноменом тому, що в ньому означений певний трудовий досвід та інструкція щодо його функціонування. У ручних знаряддях праці зміст повідомлення порівняно простий. У су­часній промисловій технології він не є самоочевидним. Завдання про­фесійної підготовки в тому і полягає, щоб донести цей зміст до вико­навців. У культурній комунікації важлива не лише мова, але й спосіб мовлення, засіб її передачі. За цією ознакою, про що вже йшлося, розрізняють різні типи культур: усна, письмова, аудіовізуальна.

Як засіб соціалізації, культура контролює, регулює, впоряд­ковує поведінку суб’єктів соціальної взаємодії. Це владна функція куль­тури. У цьому контексті культура є системою контрольних засобів – планів, рецептів, правил, інструкцій тощо для регулювання поведінки. У чистому вигляді владна функція культури помітна в системі соціаліза­ції. Ставши суб’єктивним станом індивіда, його переконанням чи моти­вом, культура виховує відповідну поведінку. Людина засвоює наявні норми, персоніфікує їх. Проте соціа­лізуючі можливості культури обмежені, особливо коли суперечливі культури співіснують в одному й тому ж соціальному середо­вищі. Для підвищення ефективності владного конт­ролю культура взаємодіє з іншими соціальними інститутами: державою, церквою, школою, сім’єю. Відбувається взаємне посилення і делегування повноважень. Держава, наприклад, свою волю подає як втілення національної культури. Культура специфічно оформляє суто державні чи релігійні акції (скажімо, народні свята і звичаї з часом трансформувалися в релігійні або державні і навпаки). Слід зауважити, що такого роду альянс частково підсилює культурний вплив, частково зменшує його. Це залежить від ставлення населення до наявних інституцій, особливо владних. Негативне відношення до певних інституцій може зачепити і культуру.

Без регулятивної і контрольної функцій культури існування сус­пільства неможливе. Якби поведінка людини не контролювалася б орга­нізованою системою символів, то замість соціальної орга­нізації був би соціальний хаос. Чи можна на цій підставі назвати культуру ви­ключно репресивною структурою, як це робить З. Фрейд? На наш погляд, розуміння культури виключно як системи заборони і придушення вроджених імпульсів схематичне. Культуру швидше можна розглядати як свого роду компроміс між власне природою і власне суспільством. Вона ви­значає рамки можливого і припустимого. У цих межах природний енергетизм людської тілесності набуває соціально сприйнятливої форми, що зовсім не означає повне його заперечення; він втрачає саме свій руй­нівний аспект. З метою виживання суспільства культура накладає обме­ження на агресивні інстинкти чи інші деструктивні схильності людини, хоч джерела останніх ще не зовсім точно встановлені.

Селективна функція культури спрямована на відбір певно визначе­них форм поведінки і досвіду для наступного їх розпов­сюдження. Кожна культура обирає основну цінність, навколо якої концентрується ціннісне ядро. У різних культурах таку роль відіграють гроші, техно­логія, особиста честь і гідність, фізична вправність чи зосередже­ність на внутрішніх переживаннях, культ батьків і предків, жінок, шлюбу і родинних стосунків, дитини, освіта, манери і кодекс пове­дінки. На ґрунті центрального елементу відбудовується складна, роз­маїта та розгалужена культурна су­перструктура, яка обумовлює оцінку людей і розташування їх за різними статусами.

Селективна функція культури діє дещо інакше, аніж в інших соці­альних інститутах. Культура не має свого формального механізму влад­ного контролю. Він здійснюється через соціально-психологічний тиск зовнішнього середовища. Можна сказати, що владний контроль культури прямо пропорційний мірі ангажованості даної спільноти у власні культурні символи і стандарти. Отже, він ґрунтується на основі попе­редньої культурної соціалізації (акультурації населення). З цього випливає, що культура не стільки сама чинить селекцію, скільки обрамлює соціальну селекцію, здійснювану іншими соціальними інститутами. Вона в цьому відношенні є фіксованим знаком соціальних домагань вже досяг­нутого становища. У сучасному суспільстві таку роль виконує освіта, споживання певних художньо-естетичних цінностей (відвідування театру, музеїв, читання літературних творів, аматорські мистецькі заняття, естетичне сприйняття природи і т. д.). Найбільше такими знаками соціального статусу є елементи матеріальної культури: стиль одягу, марка автомобіля, зовнішній вигляд і внутрішнє влаштування житла, спортивні заняття та ін. Засобом культурного відбору може бути характер праці та діяльності. Віддавна вважалося, що брудна, тяжка фізична праця є знаком низького соціального статусу і культурної відсталості. І навпаки: участь у політичних справах, державному керівництві, заняття наукою чи елітною культурою є покликанням людей особливих обдарувань, які по­требують відповідної винагороди.

Культура є також важливим фактором ідентичності групи чи інди­віда. Належність до певного культурного середовища визначає зміст індивідуального чи групового призначення. Для людини, яка проживає в умовах стабільної та інтегрованої культури, відповідь на це запитан­ня не має складнощів: ідентифікація здійснюється стихійним чином. Інакше почувається людина в нестабільних, неоднорідних, внутрішньо суперечливих культурах. Символи і цінності культури тут неоднорідні, їх треба обирати, самовизначатися. Якщо цей вибір об’єктивно чи суб’єктивно скрутний, то формується маргінальна особа з невизначеною культурною ідентифікацією.

Відношення до власної культури формує ставлення до культур ін­ших. Нормальним є певний рівень соціально-психологічної ан­гажованості у рідну культуру, відчуття комфорту проживання, бажання дотримуватись її принципів, правил, традицій. Агресивне ставлення до власної культури є ознакою маргінальності. Значне статистичне розповсюдження такої поведінки є симптомом розпаду даної культури, її дезінтеграції під дією зовнішніх чи внутрішніх чинників. Але надмірна акцентація, пристрасна суб’єктивність щодо цінностей і норм власної культури спричиняє появу іншого виду делінквентної соціальної поведінки – етноцентризму. Вона орієнтована на відчужене, часто вороже ставлення до всього, що відхиляється від стандартів, звичаїв, орієнтацій і шаблонів власного культурного середовища. Етноцентризм – це групова агресивна психологія; він виростає переважно на побутовому рівні. Його ще називають “побутовий расизм”. Якщо такий колективний психо­логічний стан узагальнюється політичною ідеологією, то формується націоналізм. У разі його сприйняття як єдино можливого принципу по­літики стверджується фашизм.

Продуктивна функція реалізується черев співучасть культури в соціальному розвитку. Вона є необхідним ресурсом розвитку. Суспіль­ство, в якому не склалася могутня і дійова культура, не здатне здійснити розвиток. Або воно може зробити це в обмеженому, збоченому і деформованому вигляді. Адже необхідним компонентом історичності (здат­ності суспільства до перетворення власних умов існування) є куль­турна модель майбутнього. Культура тут діє як ресурс розвитку. Вона відтворює і формує творчий по­тенціал суспільства. Особливу роль відіграють такі компоненти культури, як освіта, наука і технології. Культура визначає рівень усвідомлення суспільством умов, можливостей і перспектив сво­го існування. На її основі феномени свідомості об’єктивуються у ко­лективні дії і вольові ціннісні орієнтації. Особлива роль нале­жить тут ідеології та соціальній утопії. Суспільство тим більше орієнтується на розвиток, чим активніше соціальна утопія панує над ідеологією. Остання (ідеологія), як правило, віддзеркалює інтереси окремих со­ціальних суб’єктів, виконуючи демонстративну чи захисну функцію. Утопія ж охоплює всі верстви населення привабливістю утримуваних в ній історичних перспектив. Отже, ідеологія належить окремим соціальним групам (класу, нації, страті чи якійсь іншій керівній еліті). Культурна модель, створена на основі інтегрального чинника соціальної утопії – належить всьому суспільству. Звичайно, різні соціальні групи виборюють право на контроль щодо її змісту і соціального вико­ристання. Цінності розвитку, отже, є тими крайніми кордонами, у межах яких розгортаються соціально-класові, міжетнічні чи міжстатеві взаємини.

Не можна наперед визначити, що саме домінує серед соці­альних функцій культури. Все визначається конкретно-історичним характером суспільства. Але в тому випадку, коли має місце соці­альний розвиток, продуктивна функція культури підкоряє собі всі інші. Репродуктивна функція звужується, стає виправданою лише як засіб відтворення твор­чого потенціалу особи і суспільства. Культура за таких умов функціонує перед­усім як навчання і виховання, останні ж спрямовані не стільки на за­своєння мину­лого досвіду, скільки на підготовку до майбутнього. Особливо це стосується підростаючого покоління, яке потребує адаптації, послаблення “футурошоку”. За критеріями розвитку здійснюєть­ся селекція в системі освіти та інших соціальних інститутах. Керова­ний соціальний розвиток можливий лише за умов нала­годження системи соціальних комунікацій. На їх основі зростає вірогідність порозумін­ня і досягнення громадської злагоди між основними соціальними суб’єктами. Тому не слід зневажати мовно-знаковими елементами куль­тури (наукою, мистецтвом, спілку­ванням, засобами масової інформації). Разом з тим розвиток передбачає соціально-психологічну мобілізацію колективних зусиль, відповідну їх орієнтацію і мотивацію. Символічні елементи культури, спонукальні ціннісні орієнтири стають авангардни­ми (колективні психологічні установки, література і мистецтво, агі­тація, пропаганда, пророцтва, гасла, заклики, навіювання, переконан­ня, психологічний тиск, особистий приклад, ідеали, перекази і т. д.). Комунікація та мобілізація тісно взаємодіють між собою. Тому такі елементи культури, як мистецтво, література, засоби масової інформа­ції є одночасно інструментами спілкування і заохочення. Література і мистецтво є водночас засобами найбільш довершеного спілкування та дійового спонукання, бо здатні чинити вплив на інтимні сто­рони людсь­кого переживання дійсності.

Керований розвиток фактично не здійснений у суспільстві, де не­має масової освіти, культури і науки. Якщо останні є елітарними, то єдиним носієм історичного проекту вважається панівна група (клас, нація чи страта). Вона контролює соціальну утопію, культурну мо­дель, виробництво і накопичення, страти­фікацію та мобілізацію. Отже, розвиток здійснюється в контексті її власних інтересів. Це призво­дить до відповідного збочення всіх складових елементів розвитку: соціальна утопія низводиться до групової ідеології, накопичення ви­користовується задля розкішного споживання, звужується соціальний простір освіти – вона викорис­товується як предмет елітарного спожи­вання; культура уможливлює конверсію соціального панування в куль­турні переваги і перешкоди у досягненні відповідного статусу. Куль­тура та освіта за таких умов роз’єднують людей, перестають бути фак­тором соціальної інтеграції, консолідації і громадської злагоди.

У процесі розвитку освіті належить особлива роль. У сучасних умовах вона є системою засвоєння культури. На ранніх стадіях іс­торичної еволюції культура була самодостатньою. Народна (фольклорна) культура одночасно формується і засвоюється. Така культура із покоління в покоління тиражує усталені взірці, символи і цінності. У сучасних умовах культура розгалужена, інформа­тивна, структурована, професійна. Її не можна засвоїти безпосередньо у колективно організованих формах дозвілля. У ході еволюції була сформована ціла мережа культурно-освітніх закладів: школи, театри, кінотеатри, за­соби масової інформації (преса, радіо, теле­бачення), заклади агі­тації і пропаганди, просвітницькі установи, церква, музеї і т. д. Вищого культурно-освітнього рівня досягло побутове спілкування і по­всякденне життя в цілому.

Стосовно окремої особи, культура та освіта, як ресурси розвит­ку, мають сприяти формуванню персонального суб’єкта історичної дії. Це не просто особливий індивід чи окрема людина. Персо­нальний суб’єкт – це історично орієнтована особа. Для неї соці­альні цілі виступають водночас змістом особистого життя. Зрозуміло, що не всі люди автоматично мо­жуть стати персональ­ними суб’єк­тами. Хто це буде – залежить від кон­кретної історичної ситуації. Визначальними тут є показники суспіль­но-політичної активності: участь у виборах, у діяльності політичних партій, громадських організаціях і рухах, масових акціях. До­датково це можна виявити через соціологічне опитування та ін.

Історична ангажованість окремого індивіда не виводить його ав­томатично на прямий зв’язок з історичним суб’єктом, не залучає без­посередньо в структуру історичних дій. Спочатку необхідна теоретична рефлексія, залучення до ціннісних орієнтацій, засвоєння культурного досвіду, спрямованого на реконструкцію суспільного буття. Персо­нальний актор має стати носієм ідеології чи соціаль­ної утопії. Вони формуються або безпосередньо через культурне споживання, або опосередковано – шляхом навчання і виховання. Співучасть культу­ри та освіти у розвитку вимірюється їх можли­востями формувати творчу особу.

З точки зору проблеми, що розглядається, (соціального роз­витку) “нормальним” типом особи можна вважати саме новатора, попри всю його рідкісність, статистичну нефіксованість. Нор­мальність тут тотожна нормативності, ідеалу. Це заперечує погляди Дюркгейма на норму як на статистично середнє, пересічне, що найчастіше зустрічається. Така теоретична розбіжність зрозуміла. Дюркгейма, як і функціо­налізм в цілому, турбує передусім проблема стабільності, стійкості, впорядкованості суспільства. Акціоналістська соціологія підкреслює роль змін і розвитку. Тому прибічники першого напрямку схильні вважати за норму конформіста, а другого – новатора.

Нездатність створити новатора свідчить про певні дефекти куль­тури та освіти. Формування конформіста – це той випадок, коли культура та освіта реалізують лише свою репродуктивну функцію. Вони прищеплюють індивіду схвалені суспільством ціннісні орієнтації і дозволені засоби діяння. Але не доводять їх до рівня особистої інтерпретації з причин ідейно-психологічної байдужості щодо соціотворчого процесу. Наявність лише ціннісної, ідейно-психологічної ангажованості без достатніх вольових начал спричиняє інше збочення: надмірну схильність до ідейно-теоретичної чи іншої розумової рефлексії, непродуктивне мріяння. Орієнтація на одні комунікативні начала у вихованні особи веде до надмірного словотворення, невпорядкованого вербалізму. Виховання сильної волі без окреслення ціннісних орієнтацій призводить до деструктивного волюнтаризму, криміногенної мо­тивації діяння. Відсутність же вольового начала веде до втечі від складнощів життя, відмови від будь-яких форм суспільного само­ствердження.

Деформації, які мають місце, залежать не лише від системи освіти, навчання і виховання, їх витоки містяться в об’єктивних суперечностях самого промислового суспільства. У ньому об’єк­тивно існують конфлікти та розбіжності. Щоправда, з розвитком вони поступово роз­в’язуються. У більшості випадків через вирів­нювання споживання і праці. У культурній сфері контроль над виробництвом і споживанням є переважно індивідуальним. На формуванні персонального суб’єкта це позначається наступним чином.

У виробничій сфері колективні форми контролю над працею і спо­живанням призводять до знеособлення людини. Втрачену індивіду­альність індивід прагне компенсувати надмірним і самоцінним споживан­ням, стверджуючись шляхом статусного привласнення товарно-грошової свободи. У такий спосіб людина усвідомлює себе як індивіда, але не як персонального актора (індивідуального суб’єкта історичної дії). При цьому втрачається творчий характер не лише виробничої, але й позавиробничої (споживацької, побутово-дозвіллєвої) діяльності. Культура і освіта використовуються лише як інструменти дозвілля, засоби формально доцільного використання вільного часу. Момент самоконструювання історично орієнтованої особи відсутній. Поміт­на надмірна акцента­ція на ігровому, розважальному аспекті культури і нехтування її діяльною сутністю, можливостями співучасті в соціаль­ній творчості.

Культура та освіта, будучи ресурсами розвитку, орієнтують на критичний підхід, перманентну переоцінку цінностей, діяльності та стосунків. Засвоєння критичного потенціалу культури через освіту є показником розвитку персонального суб’єкта. У цьому, власне, і поля­гає виховання позитивного сенсу свободи. Така орієнтація таїть у со­бі небезпеку, ризик, відповідальність. Тому значна частина людей уникає такого вибору. Не зробивши змістом своєї діяльності соціальну творчість, вони позбавляють себе сенсу буття. Відсутність його веде до “гедоністичного ретретизму”: сенс буття інтерпретується як осо­бисте щастя, останнє ж ототожню­ється із пошуком насолоди і зручностей. Масова культура, отже, є одним із засобів демонстрації, підтрим­ки і лише частково засобом подолання суперечності між особою як індивідом і особою як персональним суб’єктом. Тому вона може бути використаною для досягнення свободи і для тотального гніту, а часті­ше є штучним замінником соціотворчої діяльності.