§2. Ресурси розвитку

Внаслідок виробництва накопичується матеріальна форма людсько­го багатства. Частина його йде на побутове споживання, задоволення людських потреб. Частина – на виробниче споживання, промислові інве­стиції. До промислового споживання належить і та частина суспільного багатства, яка йде на відтворення робочої сили, сукупного працівни­ка. Матеріальне виробництво суттєво впливає на навколишнє се­редовище. Воно культивує природний ландшафт: перетворює дике поле в орну землю, одвічний ліс у простір промислових розробок: добуваються і споживаються корисні копалини, будуються штучні шляхи сполучення та інші виробничі комунікації. Сільські і міські поселення сприяють якісним перетворенням у способі функціо­нування географічного сере­довища. Від рівня промислового розвитку залежить обсяг і густота на­селення. Концентрація його у великих конгломератах створює штучне середовище проживання, яке перебуває у відносній незалежності від дії природних факторів.

Але назвати прогрес виробництва соціальним розвитком було б не­доцільним. Економічне процвітання збільшує рівень споживання, обсяг послуг і зручностей. Проте воно автоматично не веде до зміни сус­пільних відносин, соціальної структури, соціальних інститутів, не спричиняє якісного перетворення соціаль­ної системи або соціетального типу суспільства. Отже, матеріальне виробництво, при всій його значимос­ті, є передумовою соціального розвитку, важливою і необхідною, але не визначальною. Чинником розвитку матеріальне виробництво стає опо­середковано, через накопичення суспільного багатства і створення вільного часу для соціотворчої діяльності. Шляхом вилучення і нако­пичення сус­пільних багатств формуються необхідні ресурси розвитку: наука, техніка, культура і освіта. Вільний час і його відповідне на­уково-технічне та культурно-освітнє насичення є інтегральним показ­ником дійової готовності суспільства до розвитку.

2.1. Наука

Наука є сферою людської діяльності по виробництву і теоретичній систематизації об’єктивного знання щодо навколишньої дійсності, вра­ховуючи знання про саму людину. Кінцевим резуль­татом діяльності є система логічно обґрунтованих, емпірично чи експериментально перевірених суджень. Залежно від предмета дослідження розрізняють науки про природу (природничі науки), суспільство (суспільствознавчі науки) і про людину (гуманітарні науки). Різниця між цими науками полягає в точності відображення досліджуваного предмету: природничі науки є найбільш точними, вони мають експериментальне підтвердження і безпосереднє техно­логічне застосування; суспільствознавство і гуманітарні науки ґрунтуються швидше на логічному впорядкуванні, пси­хологічній достовірності і часткових емпіричних та експериментальних під­твердженнях.

Ряд західноєвропейських мислителів (Дільтей, Ріккерт, Віндель­банд, Гусерль та ін.) досить жорстко розмежовували природничі та суспільствознавчо-гуманітарні науки. Природничі науки, на їх думку, до­сліджують такі речі і явища навколишньої дійсності, відносно яких людина лишається сторонньою, байдужою. Вони тому здатні утриматися від ціннісних суджень, елімінувати (відсторонитись) суб’єктивне ставлення до предмету дослідження. Природний світ до того ж відносно стабільний, продовжений у часі, йому властива повторюваність і стійка регулярність. Аналіз тут найчастіше відбува­ється в напрямі від поодинокого до загального, а усвідомлення ґрунтується на основі пояснення існуючих структурних, просторових, часо­вих чи функційних відношень і залежностей. Суспільні ж і гуманітарні науки мають справу з людиною як свідомою істотою. Тут кожна подія унікальна, непов­торна, одинична. Пояснити мотиви і наміри людських дій зовні не можна, а можна лише з “середини”, через творчу інтуїцію, культурне та ідейно-психологічне ототожнення, душевно-духовне взаєм­не розуміння, почуття і співчуття, систему логічних понять та категорій.

О. Конт та його послідовники розрізняли науки за мірою їх науко­вості та інтегративності. За цим розмежуванням більш науковими вва­жаються ті з них, які досліджують простіші форми матерії, а інтегральними – складніші. Суспільні та гуманітарні науки, у контексті цього підходу, хоч і не досить точні, але високо інтегральні, що обу­мовлює їх особливе призначення в суспільному розвитку. Саме на їх основі є можливим перехід до “позитивної” політики, що в сучасному тлумаченні означає перехід до керова­ного, сталого і науково обґрунтованого розвитку.

Елементи наукового знання почали формуватися ще в шу­мерській культурі, в Стародавньому Єгипті, Індії і Китаї. В Античній Греції відбувається активна критика міфічної свідомості та ствердження пер­ших філософсько-наукових теоретичних систем. Факторами, що сприяли появі власне наукових знань в епоху античності, були суспільний роз­поділ праці, зокрема виникнення розумової діяльності, досить висо­кий для того часу розвиток виробництва, демократичний устрій сус­пільного життя, потреба в науково обґрунтованих принципах державного управління, відповідне культурне середовище, наявність вільного ча­су.

Сучасного вигляду наука набуває у XVII – XVIIІ ст. Саме в той період з єдиної (філософської чи теологічної) науки виділяється природознавство. Щоправда, його ідейно-методологічні засади форму­ються дещо раніше. У середньовічних монастирях, попри зовнішню теолого-схоластичну форму міркування, вдосконалюються правила і норми логічного умовиводу. У лоні філософії відбувається осмислення ос­новних засад індуктивного та дедуктивно-формального осмислення дійсності. Атеїзм сприяв розриву природознавства і філософії з релі­гією. Особливого значення для розвитку науки, зокрема природознавст­ва, набула промислова революція кінця XVIII – початку XIX ст. Саме вона призвела до появи велико­машинного виробництва.

Сучасна наука виявляє наступні тенденції. Вона накопичила такий обсяг інформації, який починає переважати природні можли­вості людини для контролю над нею. Обсяг наукової продукції подвоюється приблизно кожні 10–15 років. За даними ЮНЕСКО, в останні 50 років збільшення кількості наукових працівників складало 7 % на рік, у той час як за­гальний ріст населення – 1,7 %. У результаті число наукових праців­ників нині складає більше 90 % від числа вчених за всю попередню іс­торію людства. Накопи­чення наукової інформації відбувається за крутою експонентою, де попередній результат нестримно підштовхує наступний. Розвитку науки властивий кумулятивний ефект. Вона утримує в концент­рованому вигляді всі попередні здобутки, постійно додаючи, а не перекреслюючи, нові дані. Останні по-новому переосмислюються. Цей процес має еволюційну і революційну форми. В останньому випадку від­бувається зміна наукової парадигми – загальних прин­ципів мислення і розуміння, способів добування та організації наукової інформації. На­укові революції не перекреслюють раніше створені теорії, а уточнюють межі їх застосування і місце у загальній структурі наукового знання.

Починає формуватися нова тенденція у розподілі наукової діяль­ності. Вона полягає у переході від предметної до проблемної спеціа­лізації. Остання орієнтується на міждисциплінарний підхід, де тради­ційні наукові підрозділи взаємодіють на новій основі. Таку тенденцію можна вважати інтегруючою, що не виключає вузької спеціалізації кож­ної з окремих наукових дисциплін. Це інколи веде до втрати взаєморозуміння навіть серед представників однієї і тієї ж фахової галузі. Потреба в якісно новій інтеграції стає все більш нагальною. Вона ви­рішується шляхом проблемної спеціалізації, а також взаємним синтезом суміжних дисциплін і створенням на їх основі нових напрямів. Деяку інтеграцію здійснюють світоглядні дисципліни.

За способом відображення дійсності розрізняють фундамен­тальні і прикладні науки. Перші спрямовані на пізнання загальних законів природи, сус­пільства чи людського мислення. Безпосередня мета прикладних дисцип­лін – застосування результатів фунда­ментальних наук у практичній ді­яльності людини. Розподіл на емпіричні і теоретичні науки стосується рівнів дослідження. Емпіричні науки спрямовані на здобуття, опис, система­тизацію, класифікацію і типологізацію фактів. Основними їх методами є наукове спостереження, протокольна і документальна фіксація; екс­перимент, якщо він спрямований не на перевірку гіпотези, а на пошуки факту. Теоретичний аналіз накопиченого матеріалу відкриває законо­мірні зв’язки явищ на основі продуктивної уяви, творчої ідеалізації та абстрактно-логічних форм мислення.

У соціологічному відношенні науку можна розглядати в різних ас­пектах. Вона насамперед уособлена певною соціальною групою, яка є її суб’єктом. Основною нормативною цінністю цієї групи є істина. На її основі формується мета – накопичення емпірич­но перевірених знань та їх використання в практичній діяльності. Наукова група є суб’єктом особливої – теоретичної – форми суспільної свідомості. Принципом ді­яння тут постає самовідчуження – елімі­нація суб’єктивного ставлення до предмета чи явища, ухилення від ціннісних суджень і оцінювальних операцій. Теоретична свідомість має відтворити дійсність так об’єк­тивно, як вона існує сама по собі, безвідносно до людини, її прагнень, пристрастей, ідеалів, потреб, бажань, домагань, користі та ін.

На цій основі наукова група розробляє принципи розме­жування до­зволених і заборонених дій і засобів. Це, перш за все, система загальнонаукових методів дослідження. Наука в цілому і кожна спеціаль­на дисципліна зокрема дотримуються певної сукуп­ності суворих правил щодо того, як вести спостереження, фіксувати, описувати, систематизувати і класифікувати факти, висувати і перевіряти гіпотези, проектувати техноло­гії. Наукове співтова­риство має і власні критерії стратифікації. В ідеальному випадку вони ґрунтуються на результатах, отриманих у від­повідності з обраними правилами методології та методу. Отже, науковий статус – це сукупність прав для здійснення пошукової діяльності, а також обов’язків за усталеними правилами. У сучасному суспільстві науковий статус об’єктивно фіксується у вигляді вченого ступеня. За умов одержавлення і бюрократизації науки науковий статус тісно узгоджується з винагородою і привілеями. Тому він досягається за складною формальною процедурою і фіксується жорсткими нормами. В ідеократичній чи теократичній державі його досягнення супроводжуєть­ся демонстрацією вірності узаконеній ідеології чи релігійним ціннос­тям. Для суспільних і гуманітарних наук, які утримують в собі біль­ший обсяг ціннісних суджень, ці критерії значно помітніші, а ідеологізованість інколи стає само­достатньою. У демократичному суспільстві першочергового значення набуває не вчений ступінь, а особиста компетенція. Тому його досягнення не обтяжується системою бюрократичних заборон і перепон. Науко­вий престиж ґрунтується на відповідності статусу і ролі, службового обов’язку і професійної компетентності.

Наявність формальної і владної стратифікації свідчить, що наукове співтовариство є не лише соціальною групою, але й соці­альною організацією. Тут є адміністративно визначена мета і засоби її до­сягнення, ієрархія службових стосунків, процедур і посад, владний контроль, заохочення і санкції. Звідси випливає основна суперечність наукової діяльності. Вона є творчим процесом, і, разом з тим, її мета планується. Творчий процес передбачає і можливість негативного ре­зультату. Але його не можна завбачити, а тим більше запланувати на­перед у системі адміністративних стосунків. Отже, найчастіше плану­ється вже отриманий або цілком передбачуваний результат, який дося­гається алгоритмізовано. Ви­словлюючись філософськи, тут ми маємо справу із суперечністю між покликанням таланту і бюро­кратичним самоствердженням функціонера: творча сутність наукової діяльності подається у формі адміністративно-командних взаємин.

Ця суперечність накладає відбиток на структуру науки як соціального інституту. Основною цінністю науки є істина, але її визнання регулюється адміністративно. В основі наукової статусної ієрархії має бути інтелектуальний престиж і науковий авторитет. Дій­сний же розподіл індивідів на статусних позиціях ведеться за службо­вим становищем. У суто науковій діяльності мають значення лише методологія та методи. Але реальні трудові стосунки регла­ментуються службовими інструкціями. Істина, як результат творчості, завжди попе­реду, в перспективі. Винагорода ж, статус і привілеї обираються за сьогоднішніми, а то й вчорашніми досяг­неннями. Істина науки є знак відповідності судження і дійсності, проте часто її визначають на основі формальної конвенції. Наука, як творча інтуїція, потребує талантів і геніїв, адміністративний же менеджмент широко використо­вує пересічну посередність.

Одним із наслідків суперечності, що розглядається, є наяв­ність у на­укових структурах постійної боротьби опозицій: між формально виз­наченою ближньою метою та Істиною з великої літери; між метою та прийнятими засобами її досягнення (найча­стіше істина є наслідком використання заборонених засобів і діяльності за новими правилами); між статусом і престижем; між авторитетом влади і владою авторитету; між формальними і неформальними лідерами; між визнанням майбутніх поколінь і схваленням сучасників; між винагородою людства і заохоченням керівництва та ін. З цієї ж причини в науці поширені позафор­мальні структури та неформальна організація діяльності.

Має свої особливості і характер збочень у наукових соціальних ор­ганізаціях. Так, для науки істина є вищою цінністю, метою, а для сус­пільства – лише засобом, ресурсом. Це значить, що свої ціннісні орі­єнтації суспільство визначає, керуючись не лише раціональними заса­дами, а й здоровим глуздом, творчою інтуїцією, актуальним чи перс­пективним інтересом, підсвідомими відчуттями і колективними передчуттями, натхненнями і пориваннями. Ці фактори та їх вплив на процес творення ціннісних орієнтацій ще не зовсім досліджені. Якщо наукове співтовариство підпорядковує власну діяльність творенню ціннісних орієн­тацій суспільства, то воно перевтілюється в ідеологічну або релігійну організацію, пропагандистський апарат чи просвітниць­кий гурток. Якщо воно ще й використовує організаційні ресурси, зо­крема владні механізми, то це вже нагадує політичну партію, громад­ський рух.

Сучасна держава, предметом турбот якої є промислова техно­логія, часто ґрунтує свої рішення на наукових проектах і експертних оцін­ках. Завдяки цьому сучасна наука суттєво впливає на державну політи­ку. Відповідно до цього політичні критерії відіграють вагому роль в стратифікації, визнанні, схваленні, винагороді наукових працівни­ків. Це не може не відбиватися на структурі їх мотивів, орієнтаціях на службову, в т. ч. політичну кар’єру. У припус­тимих межах це нор­мально. Але коли пропорції порушуються, то наступає політиканське переродження наукових структур: наука політизується. Формується но­вий тип політичного діяча та управ­лінця – технократ, що спричинює но­вий тип державної структури – технократію. Галузь науки, з якої вони рекрутуються, визначає типи технократів: “ідеологи”, “технологи” та “соціотехніки”. Перші формуються у сфері гуманітарних дисциплін. Ан­гажовані певним типом ціннісних орієнтацій, діяльність держави вони узгоджують виключно з ними, виходячи з постулату, що “істинні цін­ності” реалізуються автоматично, як тільки вони стають чинниками державної політики. “Технологи” формуються у сфері суспільних дис­циплін. Вони менше ціннісно ангажовані, більше довіряють теоретичним здобуткам власної науки. Тому дії держави вони спрямовують на реалізацію цих здобутків. Так з’являються “риночники” і “плановики”, технологічно орієнтовані політологи, психологи і соціологи. Їх методо­логічна установка не враховує, що політика не стільки наука, скільки мистецтво. Те, що виглядає досить достовірним у теорії, починає от­римувати дивні метаморфози у політичній практиці. Наприклад, через ринок легалізуються мафіозні структури; психологія і психіатрія ви­користовується як інструмент політичної маніпуляції, тиску і агресії; політологічні заходи посилюють репресивні дії примусового апа­рату. “Соціо­техніки” репрезентують інженерно-технічні науки. Вони розглядають соціальні ситуації як суто технічні проблеми, щодо яких потрібно розробити відповідну технологію діяння.

Знання та їх уречевлення – технологія – є специфічним про­дук­том. Вони споживаються переважно на науковому ринку, де отримують схвалення, визнання, товарну вартість. Вони можуть використову­ватися у сфері культури, ідеології та освіти, якщо пристосовані до сприйняття неспеціалістів. Звичайно, наука прагне подолати свою елітну обмеженість, завоювати весь соціальний ринок шляхом популяризації. Але коли до широкої публіки звер­таються з метою схвалення і визнання наукових досягнень, то від­бувається “ринкова” вульгаризація наукової істини і діяльності. Міс­це істини як основної цінності посідає психологічна досто­вірність по­відомленої інформації. Особливий понятійний апарат науки замінюється звичайною мовою і художньо-образною сим­волікою, а аргументи і дока­зи – навіюванням і переконанням. Науковий статус і престиж поступа­ється славі. Винагородою починає слугувати вплив і популярність, а нормами стосунків – закони функціонування засобів масової інформації та реклами.

Абсолютизація матеріальної винагороди комерціалізує взаємини наукового співтовариства. А функціонування неформальних стосун­ків, вище певного рівня, руйнує наукове співтовариство. Фактичне панування не­формальних лідерів знижує управління у наукових організаціях до рівня добровільної команди, ефек­тивність діяльності якої обумовлюється виключно ідейно-психо­логічною згуртованістю. Якщо ж вся активність наукової організації вичерпується пошуком жаданої іс­тини, то наукове співтовариство нагадує зібрання фана­тиків, самоізолюється від навколишнього оточення. Отже, соціотворча ефективність діяльності наукової групи та організації буде тим вищою, чим краще будуть витримані пропорції між її науковими, політичними, громадян­ськими, економічними і суто людськими параметрами.

Наука є соціальним інститутом. Об’єктивним наслідком її діяль­ності в цій якості є пошук, накопичення і практичне ви­користання знання. Звичайно, науці властиві всі ті функції, які виконують інші соціальні інститути. Їх репродуктивна функція, наприклад, полягає в на­ступному. Передусім наука відтворює власну групу – сукуп­ність осіб, здатних до професійної наукової діяльності. Одночасно здійсню­ється стратифікація – розташування окремих осіб і угрупувань на со­ціальних позиціях за прийнятими критеріями. В ідеалі – це особливе обдарування, нахил до науко­вої творчості. У дій­сності на цей процес діють й інші чинники – законослухняність, ідей­на відданість, менеджерські якості, комунікативні здібності і т. д. Розташування людей за статусом і престижем у науковому співтоварист­ві супроводжується загально­соціальною стратифікацією, бо професійна позиція в сучасних умовах адекватна суспільному становищу. Як сфера професійної діяльності, наука сама користується певним соціальним престижем, який сприймає конкретну форму відповідно до характеру суспільства. Тому вчені користуються статусом, який має нау­ка в даному суспільстві. Через академічну кар’єру він здійснює соціальне сходження, яке супроводжується поліпшенням винагороди, підви­щенням соціального статусу, престижу, обсягу влади, впливу і т. д. Це вже соціомобільна функція науки. Вона реалізуєть­ся у двох відносно автономних напрямках: досягнення статусу науко­вого працівника і посадово-академічне просування в середині наукових структур. Одночасно наука є організованим спілкуванням, отже, реалі­зує комунікативну функцію. Наукові колективи – це профе­сійна і соці­альна група водночас. Тому спілкування в них має два виміри: профе­сійне і соціокультурне. У першому випадку воно має специфічний ви­гляд: штучна мова, що тяжіє до математики як загальної мови науки, особливі процедури, лексика та ін. У другому випадку зміст і мова спілкування визначаються його предметом: політика, мистецтво, ідео­логія і т. д.

Селективна функція науки дуже специфічна. В ідеалі, як згадува­лося, вона діє на основі врахування професійної обдарованості інди­віда. У дійсності ж на неї впливають побічні чинники: характер ака­демічної селекції в системі освіти, сімейне виховання, соціальне походження, зокрема владна позиція сім’ї, загально­культурна соціалі­зація групи найближчого оточення. Чим вищий соціальний престиж нау­ки, особливо матеріальна винагорода, тим інтенсивніше діють ці дру­горядні, немеритократичні фактори. В одержавленому і бюрократизова­ному суспільстві до цього додається владно-адміністративний тиск. В ідеологізованому – ідеологічна вірність і т. д.

Постає питання про домінуючу соціальну функцію науки. На наш погляд – це раціоналізація як прагнення до всебічної економії мате­ріальних та людських ресурсів, пошук доцільних і ефективних форм мислення і діяння. На це, зокрема, звернув увагу ще М. Вебер, розглядаючи науку, – разом з правом, де­мократією, технікою, бюрокра­тією, підприємницькою діяльністю, комерцією, – як один із факторів виникнення капіталізму як особливої форми раціональної організації суспільного життя. Ця функція науки реалізується в наступних ді­ях. Передусім елімінація (усунення, винесення за дужки) людської суб’єктивності (оцінок, цінностей, пристрастей, бажань, надій, іде­алів та ін.) у процесі наукової діяльності. Її наслідком має бути лише істина як така. Прибічники франкфуртської школи соціології (Адорно, Хабермас, Маркузе) вбачали в цьому негативні наслідки. Тут відбувається, на їх думку, розчаклування дійсності, зняття з неї містико-роман­тичної чи художньо-образної аури, того покривала, без якого вона (дійсність) стає чужою, холодною, голою, а тому по­творною. Розвиток науково-технічної раціональності, на їх думку, пригнічує людську природу, особливо її інтимні прояви – сексу­альний потяг і жагу, чуттєві імпульси, пристрасті; звужує творчий порив до вільного самоздійснення. Але ж за будь-який крок у напрямі підвищення добробуту і надійності існування лю­дині доводиться сплачувати відповідну ціну. Саме на цій підставі де­які соціальні філософи розмежовують цивілізацію і культуру. Цивілі­зація розглядається ними як накопичення добробуту і зручностей, а культу­ра – як адекватне усвідомлення людиною своєї сутності та призначення.

Прагнучи раціоналізувати інші форми суспільної діяльності, наука насамперед раціоналізує свої. Замість дії з самими предметами і явищами дійсності, вона оперує їх розумовими відбитками. Досяг­нення істини, у цьому випадку, означає знаходження най­більш доцільних шляхів пошуку бажаного результату. Саме завдяки цьому наука змогла замінити людську силу силами природи і рутинні, узвичаєні, але неефективні прийоми праці – система­тичним застосуванням приро­дознавства. У сучасних умовах наука може сприяти раціоналізації соціальної праці – перебудові сус­пільних відносин. Тут її метою може і має бути пошук шляхів ефективного розв’язання соціальних суперечностей.

Наука є ресурсом розвитку. Але призначення гуманітарних, соціальних і техніко-природничих наук у цьому відношенні суттєво різне. Природничі науки прив’язані до вдосконалення виробничої праці, якою створюються передумови і засоби розвитку. Соціогу­манітарні науки досліджують засоби вдосконалення соці­альної праці, тобто безпосередньо впливають на процес розвитку. Звідси, до речі, випливає їх більша зосередженість на цінностях і культурних орієнтаціях суспільства, які втілюють його історичну перспективу. Цим обумовлюється різне відношення названих наук до іс­торичної перспективи розвитку. Природничі науки та створені на їх основі технічні засоби є продуктивною силою суспільства. Соціальні і гуманітарні науки беруть співучасть і у визначенні цінностей розвитку (як співрозробники ідеології чи соціальної утопії), і у розробці засобів розвитку (сукупності управлінських соціальних техноло­гій). Але в обох випадках вони є складовими частинами історичнос­ті – орієнтації суспільства на історичну перс­пективу. Могутність і дієвість самої історичності визначається обсягом наявного теоретич­ного знання та мірою його техноло­гічного і культурно-ціннісного зречевлення.

Ефективність науки як ресурсу розвитку обумовлюється наступними факторами. Насамперед, творчим потенціалом самого наукового співтова­риства як особливої соціальної групи. Тут мають значення такі фактори: фізич­ний обсяг групи (число наукових працівників); рівень мотивацій (орієнтація на істину як самоцінність, задоволеність матеріальною та моральною винагородою, визнання справедливими діючих критеріїв і механізмів стратифікації, сприйняття соціально-психологічного клімату у групі, високий престиж науки у суспільстві); ефективність групового контролю. Чим меншою є розбіжність між формальною і неформаль­ною структурами групи (між формальними і неформальними лідерами, формальним і неформальним статусом і престижем, формальним і нефор­мальним контролем), тим вища її згуртованість, а значить, і ефективність діяльності.

Існують чітко окреслені критерії ефективності науки як соціальної організації. В цілому вони випливають з того, наскільки розв’язується основна суперечність наукової діяльності: між її творчим характером і адміністративно-правовою формою регуляції. Якщо владні механізми вдало керують засобами визнання, схва­лення і винагороди творчого процесу і його результатів, то основна суперечність знімається. У протилежному випадку неминуче загострення конфліктів: між орієнтацією на істину (вища цінність) і на винагороду (побутова, життєва цін­ність); між прагненням до визнання всього наукового співтовариства і визнанням безпосе­реднього керівництва; між економічною винагородою і соціальним схваленням. У випадку збігання локальних конфліктів вони перетворюються у центральний. Тоді наукове співтовариство може пере­йти на позиції колективного суб’єкта опозиції. У такому разі струк­тура соціальної групи і наукової організації деформується, оскільки люди фактично починають займатися ідеологією та політикою. Якщо управ­лінські структури вчасно не перебудуються, то неминучим стає руйнів­ний і деструктивний виплеск колективного незадоволення і відповідних групових дій. Стабілізація ситуації за рахунок посилення адміністра­тивних важелів не буде ефективною, бо конфлікт не розв’язується, а тамується в середині групи. Раціональнішою можна вважати перебудову змісту і форми управлінських структур, приведення їх у відповідність із критеріями власне наукової діяльності.

Наука як соціальний інститут ефективно діє тоді, коли гармоній­но реалізує всі свої функції, з урахуванням особливостей прояву осно­вної функції – раціоналізації. Отже, деформація науки вірогідніша саме у цій частині. Конкретні форми прояву такої деформації можуть мати такий вигляд: поповнення членів наукової професійної групи йде не на основі особистих обдарувань, спілкування ґрунтується не на обраних наукою символах, знаннях і значеннях (група занурюється у повсякденність, стає ординарним суб’єктом побутової взаємодії); інституційні досягнення науки зустрічають опір; падає статус наукової діяльності; її предс­тавники кваліфікуються як “диваки”, прибульці з іншого світу; наукова мова тлумачиться як пустопорожня схоластика; інвестиції в науку зменшуються, її результати як непотрібні осідають у бібліотеках та ін. мережах інформації; інші соціальні інститути (право, мораль, релігія, мистецтво, політична ідеологія) уникають раціональних форм самовиразу і само­ствердження, тяжіють швидше до здорового глузду, соромляться науковості; число нау­ковців скорочу­ється; академічна кар’єра знецінюється, експертна діяльність науковців звужується; спо­стерігається значна міграція з наукових закладів у інші групи і професії і т. д. Проте чим слабший вплив науки, тим менше здатне дане суспільство на раціональні колективні дії. А значить – на регульова­ний і керований соціальний розвиток. У стані соціальної кризи воно діятиме за ситуативними крите­ріями і колективними настроями, шукаючи вихід методом спроб і помилок, а не методом раціонального осмислення власної історичної ситуації.