1.3. Виробництво

Виробництво можна характеризувати з різних точок зору. Це процес, на основі якого здійснюється обмін речовин між природою і суспільством. У процесі організованої діяльності людина вилучає природну річ з її усталених зв’язків і надає їй форму, придатну для власного споживання. За таких умов людина діє сама як організована сила природи. Крім того, людина творить штучні засоби діяльності (знаряддя виробництва, техніку і технології) для суттє­вого підвищення ефективності власних дій.

Соціологією розроблені різні підходи для аналізу вироб­ництва. Найпоширенішим у вітчизняному суспільствознавстві був марксистсь­кий підхід. У ньому матеріальне виробництво – цент­ральна категорія, яка поєднує всю систему понять і відношень. Матеріальне виробництво розглядається як основа людської історії і, в той же час, – її рушійна сила. Праця (продуктивна діяльність) у контексті марксистської доктрини є причиною ста­новлення людини як соціальної істоти, ос­кільки спрямована на усуспільнення (кооперацію) трудових зу­силь, отже, на соціальну організацію діяльності. Як висновок, праця (цілеспрямована ак­тивність) потребує розвитку свідомості та мислення, спілкування і творчості, а трудовий досвід успадковується; виникає культура – соціальна пам’ять і організоване між поколіннями спілкування (соціалізація). Іншими словами, марк­сизм розглядає людину пере­дусім як суб’єкт праці, зав­дяки цьому вона є суб’єктом пізнання, спілкування і соціальної взаємодії.

Матеріальне виробництво в такому контексті є конкретно-історичною формою організації праці, на основі чого відтворюється відношення людини до природи і відношення людини до іншої людини. Перша складова цього відно­шення втілюється у розвитку продуктивних сил: суб’єктивних здібнос­тей людини і зречевлених елементів виробництва – техніки і техноло­гії. Інший бік проявляється у виробничих відносинах. Вони містять відносини безпосе­реднього виробництва (соціальну і технічну органі­зацію людей з метою вироблення певного продукту, призначеного для задо­волення суспільних потреб), відносини розпо­ділу і споживання. Їх основою є відношення власності, почасти за­кріплене юридично. Це зумовлює розмежування людей на класи за­лежно від їх місця у виробництві, відношення до засобів вироб­ництва, участі в обміні, розподілі і споживанні. Економічна страти­фікація, що фактично ототожнюється із класифікацією, закріплюється політико-юридичним і культурно-ідеологічним чином. У кожному сус­пільстві (за виключенням первісного) розрізняють два основні класи, які персоніфікують основне ви­робниче відношення даної суспільно-економічної формації (рабоволо­діння, кріпосної залеж­ності, найманої праці). Всі інші класи всту­пають у стосунки з основними класами як союзники панівного чи поне­воленого класу залежно від свого об’єктивного становища на виробниц­тві, в політичній організації і культурно-ідеологічних процесах. Ра­зом з тим, основні класи персоніфікують суперечність між про­дуктивни­ми силами і виробничими відносинами. Панівні класи прагнуть зберегти наявні відносини виробництва, передусім форми власності, бо це є об’єктивною передумовою їх панівного стано­вища. Пригноблені класи, уособлюючи потреби продуктивних сил, прагнуть зруйнувати існуючі ви­робничі відносини, що галь­мують їх подальший розвиток. Ця опо­зиція і боротьба є рушієм суспільного розвитку.

Таким чином, марксизм розглядає виробництво як матері­альну передумову історичного процесу і рушійну силу суспільного по­ступу. Розвиток у такому тлумаченні не залежить від суб’єк­тивних намірів соціальних суб’єктів; він є природно-історичним процесом, що розгортається за своїми власними закономірностями. Людина може лише пізнати їх у певному наближенні і викорис­тати це знання в соціальній практиці. Тому її свобода розглядається як пізнана і практично вті­лена необхідність. Разом з тим виробництво є самоціль історичного поступу: заміна одного способу матеріаль­ного виробництва на інший відбувається для подальшого розвитку самого матеріального вироб­ництва, бо вдосконалення інших сторін суспільного буття можливе лише на цій основі. З даного тверд­ження випливає, що і змістом, і метою суспільної діяльності є матеріальне виробництво. Людина еко­номічна, таким чином, є базовим типом людської особистості, на ґрунті якої виростає людина політична, побутова, дозвільна, споживацька, культурно-ідеологічна. Нарешті, матеріальне ви­робництво визнається і за критерій суспільного прогресу: воно показує рівень свободи людини від природи і людини від людини.

В інших історичних типах соціології ставлення до виробництва поміркованіше. Структурний функціоналізм роз­глядає економічну систему лише як засіб пристосування людини до на­вколишнього природного оточення. Основною функцією економічної структури визнається адаптивна. І хоч економічна система, за цим визначенням, реалізує і всі інші функції (підтримання цілей, інте­грації, успад­кування набутих моделей поведінки), вони є для неї до­поміжними, а значить, другорядними. Основним предметом у контексті цієї методології є дослідження економічної поведінки.

Зазначимо, що дослідження соціологів суттєво відрізняється від досліджень економістів. Останні цікавляться питанням, яким чином люди використовують свої обмежені ресурси для вироб­ництва, розподілу та обміну товарів і послуг з метою їх споживання. Економіс­ти досліджують загальний рівень виробництва, його розподіл за різ­ними видами продукції, поєднання різних факторів виробництва (при­рода, праця, капітал), а також механізми найефективнішої у про­дуктивному відношенні винаго­роди. Іншими словами, економічна наука пояснює організацію виробництва, використання ресурсів і розподіл багатств. Соціологія ж розглядає виробничу діяльність як особливий випадок соціальної поведінки взагалі, тобто вивчає його як комплекс ролей і соціальних органі­зацій. Тому соціологія загост­рює увагу на усталених формах влади і владної організації праці; на системах економічних статусів, ролей і престижу, мережі комунікацій, формальних і неформальних угрупувань у структурі економічної діяль­ності. Отже, соціологія вивчає, яким чином соціальна орга­нізація праці впливає на еконо­мічну поведінку і виробничу структуру в цілому. Тому вона зосереджує основну увагу на таких суб’єктивних чинниках, як мотиви трудової діяльності, задоволення працею, технічною і соціаль­ною органі­зацією, форми винагороди, перебування у трудовому колективі, ставлення до виробничих розпоряджень і владного тиску в цілому, ідейно-психологічної стимуляції. Якщо економічна наука вивчає переважно виробництво та обмін, то соціологія – розподіл праці, засобів виробництва, продуктів і послуг, контролю над визначенням мети і засобів її досягнення, статусів і ролей (економічних позицій), необхідного і вільного часу, продуктивного і дозвільного споживання. Цікавиться вона також економічним аспектом соціальної мобільності (професійним і посадовим просуванням політичною і культурно-ідеологічною конверсією економічного становища, статусним споживанням як засобом демонстрації, закріплення і підтвердження до­сягнутої позиції чи соціальних домагань тощо).

Марксизм цікавиться переважно поведінкою класів як суб’єктів власності, влади та ідеології. Структурний функціоналізм досліджує передусім первинну професійну групу, людські відносини, які тут вини­кають, та їх вплив на солідарні угрупування в середо­вищі промислової організації, стан морально-психологічного клімату як фактора пове­дінки, взаємозв’язок формальних, позаформальних і неформальних сто­сунків. Досліджується вплив сімейної соціалі­зації на економіч­ну діяльність, а також зворотний вплив професії та економічного ста­тусу на родинне життя. Аналізові підлягає і взаємозв’язок між групами найближчого оточення та структурою споживацьких установок.

Не оминув структурний функціоналізм і взаємозв’язку еконо­міки та політики. Але його висновки зовсім інші, ніж марксистські, де вони розглядаються як взаємозалежні чинники суспільного розвитку. Причому в марксизмі їх залежність встановлюється раз і назавжди: економіка завжди первинна, полі­тика – вторинна. У контексті структурного функціоналізму проблема так взагалі не стоїть. Тут у центрі уваги політичні зв’язки ділових форм, які розглядаються як спо­сіб контролю та визначення ціни та обсягів виробництва у монопольних умовах, як механізм кон­центрації та взаємної конверсії багатства і вла­ди, як інструмент боротьби проти директивного втручання з боку держави. Опозиція і конфлікт також розглядаються не в масштабах всього суспіль­ства, а лише стосовно боротьби підприємців і профспілок, джерел і розгор­тання конкретних трудових суперечок. Встановлено, зокрема, що страйки відбуваються частіше в умовах процвітання, і, як пра­вило, в окремих галузях виробництва з однорідним складом робіт­ників. Рідше вони мають місце при тоталітарних формах правління і в періоди національних криз. До цього можна додати такі спостереження: якщо криза відбувається в моменти переходу від тоталітарної до демократичної форми правління, що, звичайно, су­проводжується кризою влади, то страйки частішають, хоча вони є малопродуктивними. Спроби окремих груп покращити власне стано­вище за рахунок ін­ших ведуть лише до погіршення загальної ситуації.

Американські соціологи, які більше орієнтуються на емпіричну версифікацію методології структурного функціоналізму, спробували пе­ревірити загальні постулати Маркса і Вебера про зв’язок між еконо­мікою і політикою. Були проведені дослідження для виявлення рівня концентрації влади в руках невеликих груп економічної, державної і військової еліти, пов’язаних між собою, а також з метою розкриття ролі суто еко­номічних факторів у цьому процесі. Одержані результати були досить суперечливі. Флойд Хантер дійшов висновку, що всі важливі рішення насправді приймаються вузьким колом осіб, серед яких переважають найбагатші підприємці. Інші дослідники (Долберт Міллер і Роберт Шульце) вважають, що рівень панування ділових кіл над політичними процесами є різним і модифікується залежно від типу суспільства та історичного періоду його еволюції.

Одночасно розглядається питання про взаємовплив економіки і культури. Роберт Н. Белл на матеріалах Японії показав, що такий зв’язок насправді існує. Зокрема, релігійні вірування, залежно від їх ціннісних орієнтацій, можуть сприяти або пригнічувати економічну ак­тивність. Райнхард Бендікс досліджував вплив ідеоло­гії на економічну діяльність, зокрема, в період активної індустріалізації (об’єктом вивчення були Англія, США, СРСР і НДР). Він встано­вив, що ідеологія в цьому випадку є засобом ідейно-психологічної стимуляції тру­дової активності, а також інструментом обґрун­тування легітимності командних вимог, адміністративного тиску і контролю. Частково ідео­логія виконує роль духовної компенсації в тих випадках, коли матері­альні сподівання не виправдалися, викликали невдоволення і розчарування.

Ці дослідження показали, що певні позитивні кореляції між еко­номікою, політикою, культурою та ідеологією насправді мають місце. Але зібраних фактичних даних ще не досить для того, щоб підтвердити чи спрос­тувати універсалістські твердження Маркса чи Вебера. Немає достатніх підстав вважати доведеним, що економіка є рушійною силою історичного розвитку. Ще менше підстав стверджувати, що в ос­нові трудових конфліктів лежить суперечність між рівнем розвитку продуктивних сил і характером виробничих відносин. Ці надто загальні поняття дуже важко, практично неможливо, операціоналізувати, пере­вести у вимірювальні показ­ники. Здобуті факти свідчать, що ні буржу­азія, ні проле­таріат не поводять себе як єдина і монолітна соціальна група, яка персоніфікує у своїй діяльності чи у способі життя інте­рес і вимоги продуктивних сил чи виробничих відносин. У дійсності вони швидше взаємодіють невеликими фракціями, кожна з яких допомагає реалізації свого колективного інтересу, що має конкретний і плинний характер. Зміст і структура цих мотивів та необхідність їх задоволення чинить куди більший вплив на їхню діяльність, аніж невизначена історична місія, класова солідарність чи світлі го­ризонти майбутнього. Немає також достатніх підстав вважати, що економічні чинники є первинними, а політичні чи культурно-ідеологічні – вторинними. Вже Вебер показав, що релігійні вірування можуть мати не менший еконо­мічний ефект, аніж форми власності. А в суто практичному відношенні знати зворотний вплив політики, культури та ідеології на економічні процеси навіть корисніше.

Отже, аналізуючи проблему соціального розвитку в його зв’язку з економічною діяльністю людей, слід відмовитися від ряду досить поширених серед суспільствознавців стереотипів і забобонів. Виробництво не є рушійною силою історичного процесу. Розв’язання суперечностей між продуктивними силами і виробни­чими відносинами не є двигуном розвит­ку навіть самого виробництва. Воно відчуває на собі вплив значно більшого кола чинників, у т. ч. політичних, культурно-ідеологічних, побутово-психологічних. Обираючи лише один чинник як вирішальний, ми суттєво спрощу­ємо, вульгаризуємо дійсний процес. Не є рушійною силою і кла­сова боротьба, особливо коли остання набирає непримиренних антагоніс­тичних форм і завершується насильницькою політичною революцією. У цьому випадку суспільство робить стрибок не вперед, а назад, опиняю­чись у вирі руйнівної у всіх відношеннях громадянської війни. З неї немає прямого шляху навіть до створення передумов нормального роз­витку, бо вона часто завершується деспотичним, тиранічним чи тоталі­тарним переродженням політичного режиму. Нарешті, зазначений підхід не утримує можливостей здійснити діагностику історичної ситуації. Не­визначеність уживаних понять не дає підстав впевнено вирішити важливі питання: продуктивні сили в даний історичний момент вже перерос­ли виробничі відно­сини чи ні; чи усвідомив цю обставину революцій­ний клас, чи готовий він на здійснення соціальних перетворень; чи діє він насправді як клас; чи від його імені виступає невелика група політичних авантюристів і т. д. Ці обставини змушують відмови­тися від даної методології у дослід­женнях розвитку сучасного суспільства.

У той же час інтуїція, здоровий глузд, відчуття нашої власної ситуації підказують, що ставити питання про соціальний розвиток без врахування економічного фактора теж недоцільно. Вбоге суспільст­во щонайбільше може створити специфічну “культуру бідності”, спрямо­вану на соціальне виживання, індивідуальну чи колективну агресивну хитрість у боротьбі за дефіцитні ресурси життя і діяльності, обмеже­ну імпульсивну стадну свідомість, підґрунтям якої виступає актуальна потреба. Таке суспільство занадто конфліктне, щоб забезпечити реаль­ні перетворення, які не призведуть до чергової тривалої кризи, а ре­волюційний порив не втілиться в руйнівний і жорстокий бунт натовпу проти будь-якого соціального порядку взагалі. Воно внутрішньо малоструктуро­ване, а суб’єкти його соціальної взаємодії слабо самоорганізовані, щоб здійснити ефективну соціальну комунікацію, встановити баланс інтересів і соціальний контракт, легалізувати і продуктивно розв’язати конфлікт. Бідне суспільство не орієнтоване на перспекти­ву, не має культурної моделі розвитку, не виробило адекватні ресур­си: науку, технологію, культуру, освіту. Його інтереси надто прив’язані до розподілу і споживання, щоб сягнути за межі конкретної істо­ричної ситуації.

У контексті цих міркувань не можна погодитися з думкою струк­турного функціоналізму про другорядність економіки, що призначе­на лише для адаптації суспільства до природного оточення. Навіть коли стати на їх точку зору і розглядати соціальну систему як гомеостаз, що сам себе впо­рядковує, то й тоді роль економіки буде не ор­динарною. Адже вона створює підґрунтя для всіх інших форм адаптації, інтеграції та асиміляції. Особливо це правильно тоді, коли мова йде про проблему розвитку, який веде до порушення рівноваги, якісного стриб­ка, перетворення соціетального типу суспільства, тобто заміни існу­ючої соціальної організації іншою.

Вихід із цієї суперечності пропонує, як нам здається, концепція історичного акціоналізму. Вона не розглядає економіку як предмет сліпого поклоніння, фетиш, деміург, який сам себе детермінує, фа­тально визначаючи всі інші прояви соціальної дійсності. Історичний акціоналізм розводить економіку, політику, культуру та ідеологію; аналізує їх як відносно самостійні фактори і ресурси розвитку. Разом з тим роль економіки не зневажається. Вона є необхідною передумовою розвитку, без чого останній об’єктивно неможливий. Водночас, це лише необхідна, але не достатня передумова. Отже, процвітаюча еконо­міка без цілого ряду інших чинників сама по собі нічого не гарантує. Суспільство може бути досить багатим, але не розвиватись соціально. У ньому, у кращому випадку, будуть вдосконалюватися лише фактори економічної активності. Але будуть перебувати відносно незмінними культура, іде­ологія, спосіб життя, соціальна структура, соціальні інститути – весь існуючий соціальний порядок. Це не обов’язково трагедія, можли­во, навіть певна перевага. Але оскільки така ситуація теж вимагає пояснення і до того ж не є вічною чи обов’язковою абсолютно для всіх суспільств, то проблема залишається і потребує соціологічного аналізу.

Для відносного розмежування економіки і соціальної організації пропонується ввести розподіл людської діяльності на два різно­види: виробнича і соціальна праця. Перша характеризує економічну, друга – власне соціальну активність. Немає сенсу наполягати на використанні поняття “продуктивні сили”, воно повністю не визначене. Але є більш коректні в соціологічному відношенні терміни, якими можна скориста­тися. (зокрема, продуктивність і мотивація праці). Продуктивність не лише визначається досить конкретно, але й порівняно легко вимірюється, що для соціології особливо важливо. Вона насправді залежить від розвитку людини як працівника та технічної озброєності її вироб­ничої діяльності. Але останнє є функцією не стільки особистих здібнос­тей трудів­ника, скільки технічної та соціальної організації виробництва. Отже, продуктивність праці є соціальним феноменом. На це, зокрема, вказував ще Прудон у своїй полеміці проти Маркса. Він стверд­жував, що додаткова вартість створюється передусім за рахунок кооперації індивідуальних трудових зусиль, а не через продовжен­ня трудового дня поза його необхідні межі. Саме цей, створений завдяки поліпшенню технічної та соціальної організації праці, додатковий про­дукт і привласнює капіталіст. Проте суб’єктом організації виробницт­ва є сам капіталіст. Отже, він привласнює щось таке, що належить йому по праву. Цим самим він отримує легітимні основи на домінуючу співучасть у виробництві та розпо­ділі, а, значить, в організації всі­єї життєдіяльності суспільства. У тому числі і розвитку останнього, що, по суті, перевертає тезу Маркса про народ як творця історії. Ним стає соціальна еліта або, за усталеною термінологією, панівний клас.

Визнання трудової мотивації визначальним чинником вироб­ничого процесу знімає традиційне протиставлення форм власності та господарювання. В основу останньої покладається тепер не володіння-розпоряд­ження, а винагорода. Отже, суб’єкти діяль­ності, як приватні, так і державні, можуть діяти однаково ефективно та відповідально, коли виз­нають винагороду достатньою, і навпаки.

З цього твердження випливає кілька висновків. Не лише можливі, але й необхідні різні форми власності, тобто змішана економіка. У цьому випадку вона буде досить різноманітною, внутрішньо структурованою, динамічною і гнучкою для того, щоб адекватно реагувати на зміни в історичній ситуації. Яку саме форму власності обрати – залежить від конкретних обставин, насамперед від критеріїв економічної доцільнос­ті та соціальної ефективності, а саме: який рівень продуктивності праці ця форма власності гарантує, яку винагороду суб’єктам еконо­мічної діяльності обіцяє, яку мотивацію трудової діяльності формує. Якихось наперед заданих переваг, з цієї точки зору, не має жодна форма власності і господарювання: державна, колективна, акціонерна, артільна та ін. Це визначається сукупністю фактів, в т. ч. конку­ренцією за вищу продуктивність праці, економію матеріальних і людсь­ких ресурсів, кращу технічну і соціальну організацію трудового про­цесу, більшу матеріальну і соціокультурну винагороду тощо.

Позбавленим сенсу у контексті такого підходу є поняття “спо­сіб виробництва”. Історія зовсім не рухається від одного способу ви­робництва до іншого, використовуючи їх як щаблі власного сходження. Розвиток, відповідно до цього, є лише особливим моментом історичного руху певного суспільства. Він зовсім не визначений наперед, не є фаталь­ним, а залежить від сукупності конкретних обставин, які скла­лися. Хоча й серед них особливе значення має економічний фактор, але в цілком певному відношенні: без ефективного виробництва, незалежно від форм власності, ставити питання про розвиток взагалі безглуздо. Проте сама по собі наявність ефективного виробництва ще не визначає його фатально, незво­ротно чи автоматично. Бо виробнича діяльність створює лише необхідні для цього передумови, які можуть реалізувати­ся, чи ні, залежно від ефективності соціальної діяльності, – пра­ці суспіль­ства над своїми власними відносинами, структурами, інституціями, процесами. А тут в дію вступає вже історичний суб’єкт, сус­пільство в цілому, а не його окрема частина: клас, партія чи нація. Звичайно, більше схильними до цієї діяльності будуть ті соціальні групи, які мають відповідні передумови: вільний час, вміння його продуктивного використання, належний рівень освіти і культури, соціальну орі­єнтацію діяльності, здатність до самоорга­нізації і керівництва, іс­торичну відповідальність, творчий порив. Але передусім вони мають контролювати не лише матеріальне, але й соціальне виробництво, тобто ви­робництво і використання ресурсів розвитку: науку, технологію, культуру та освіту. Це зовсім не панівний клас у марксистському розумінні цього терміну. Він не націлений на політичне панування перш за все. Бо держава не є інструментом розвитку; вона – лише конституційний гарант обраної суспільством історичної орієнтації своїх соціотворчих зу­силь.