
- •Передмова
- •Глава 1. Поняття соціального розвитку і його передумови
- •§1. Передумови розвитку
- •1.1. Географічне середовище
- •1.2. Народонаселення
- •1.3. Виробництво
- •§2. Ресурси розвитку
- •2.1. Наука
- •2.2. Техніка
- •2.3. Культура та освіта
- •2.4. Ідеологія
- •§3. Проблема розвитку в контексті різних соціологічних підходів
- •Основні висновки
- •Контрольні запитання, коментарі, тести і проблемні ситуації
- •Коментарі і тести
- •Теми для рефератів
- •Література
П
ередмова
У
ДК
316.3 (075.8)
ББК 60.5я73
Г 12
Гриф надано Міністерством освіти і науки України. Лист від 26.10.2000 № 2/99.
Рецензенти:
А.О. Ручка, доктор філософських наук, професор, заст. директора Інституту соціології НАН України
Ю.І. Яковенко, доктор соціологічних наук, завідувач кафедри галузевої соціології Національного університету ім. Тараса Шевченка
Гавриленко І.М., Мельник П.В., Недюха М.П.
Г 12 Соціальний розвиток: Навчальний посібник. – Київ, 2001. – 484 с.
ISBN 966-7257-49-5
Навчальний посібник розглядає актуальні як з теоретичної, так і практичної точок зору проблеми соціального розвитку. У ньому аналізуються передумови, джерела, механізми соціального розвитку, роль ціннісних орієнтацій у виборі суспільством певної історичної перспективи, взаємодія основних соціальних суб’єктів (класів, організацій, інститутів, рухів та ін.) у реальних життєвих ситуаціях. Особлива увага приділяється пошукові об’єктивних і суб’єктивних передумов керованого (підконтрольного суспільству) розвитку. Відповідно до цього пропонується сучасна методологія дослідження та методика викладання.
Посібник призначений для забезпечення навчальних курсів гуманітарних дисциплін вищих закладів освіти, а також спецкурсів “Соціальний розвиток” та “Соціологія розвитку” на соціологічних і гуманітарних факультетах університетів, академій та інститутів, на факультетах підготовки фахівців політичного і державного менеджменту.
УДК 316.3 (075.8)
ББК 60.5я73
ISBN 966-7257-49-5 © Гавриленко І.М., Мельник П.В.,
Недюха М.П.
© Академія ДПС України, 2001
Передмова
Навчальний посібник, який ти тримаєш у руках, любий читачу, можна було б назвати інакше – “Соціологія для розвитку”, тому що в ньому не лише теоретично усвідомлюються проблеми розвитку, а й аналізується соціальна практика як реальний поступ суспільства. Таку проблематику не можна вважати популярною за умов кризового стану суспільства, однак вона є надзвичайно актуальною з наукового погляду. Для цього є ряд об’єктивних і суб’єктивних причин.
Ми намагаємося подолати наслідки досить затяжного і не дуже вдалого експерименту по створенню суспільства принципово нового типу, в результаті якого зазнали значних людських, матеріальних і моральних витрат, так і не досягнувши рівня найрозвинутіших країн світу. Традиційна культура (як елітарна, так і народна) значною мірою була зруйнована, натомість нова, адекватна попередній, кажучи вже про найрозвиненішу (при всій відносності такого визначення рівня культури) не була створена. Народне господарство зазнало в цілому продуктивних змін (індустріалізація, підвищення продуктивності праці, збільшення обсягів валового національного продукту тощо), але далося все це надто дорогою ціною. Незаперечним треба визнати і певне зменшення соціально-економічного розшарування суспільства, швидше за рахунок загального зубожіння, ніж утвердження всіх соціальних верств населення у добробуті. Успіхи в освіті знецінюються поширенням функціональної неграмотності і нерівністю перед школою різних соціальних груп. Деяка гуманізація знищеним панівним людських стосунків не зняла суперечностей і антагонізмів. На зміну соціальним групам прийшла партійно-державна номенклатура, ставлення якої до власного народу не було розумнішим, відповідальнішим чи справедливішим. Індустріалізація сільського господарства відбулася шляхом знищення хлібороба і заміни його найманим сільськогосподарським робітником.
Збільшилася кількість вільного часу для основної маси населення, але його використання набуло таких убогих і спотворених форм, що негативно позначилося на культурному і моральному рівні особистості. Замість проголошеного відмирання держави відбулося тотальне одержавлення суспільства і нічим не виправдана партизація держави. Мала місце деяка виробнича демократія, але вона не поширювалася на сферу політики й ідеології. Нарешті, був знищений той робітничий клас, в інтересах якого буцімто й здійснювалися всі соціальні перетворення. Він розчинився у безликій масі знеособленого і деструктурованого міського населення. Надмірна секуляризація релігії та утвердження державного атеїзму зовсім не призвели до формування “нової людини”, вільної, незалежної у своїх судженнях і вчинках, раціональної, всебічно і гармонійно розвиненої. Замість науково переконаного атеїста ми маємо швидше невіруючого язичника. Одним словом, це було суспільство далеке, а то й прямо протилежне задуманому. Однак посібник не має на меті заперечити одну утопію і запропонувати іншу критику уваги “реальний соціалізм” і ті ідеологічні засади, на яких він тримався. Така критика, в основному, вже відбулася, щоправда, переважно на журналістському, публіцистичному рівні. Саме таким було соціальне тогочасне завдання, чи, точніше, соціальне замовлення: розвінчати якомога швидше і, по можливості, в зрозумілій для основної маси населення формі. Серйозна і зважена наукова критика, тобто критичний аналіз, ще попереду, але це не є завданням посібника.
Його автори здійснили спробу ознайомитися із зарубіжним досвідом соціальних перетворень, беручи до уваги насамперед той, де такі зміни відбувалися мирно, без насильницьких дій. Але це не є соціальний досвід певної конкретної країни. Жодне суспільство, включаючи й промислово розвинене, не підпадає повною мірою під вироблену тут схему, її слід розглядати як ідеальну модель будь-якого можливого розвитку. Накладаючи цю модель на певне конкретне суспільство, ми можемо визначити, наскільки воно наближається чи віддаляється від теоретично можливого перебігу подій, тобто така модель дозволяє соціологічно діагностувати кожну окремо взяту історичну ситуацію.
Якою мірою реальний досвід промислово розвинених країн насправді знайшов тут відтворення? На це запитання важко відповісти. Безпосередніми учасниками зазначених процесів автори не були. До того ж, безпосередні спостереження не можуть забезпечити всією необхідною інформацією, а тим більше надати для пояснення евристичні моделі. Це здійснюється шляхом теоретичного абстрагування, творчої уяви, шляхом аналізу існуючих наукових концепцій.
Інформаційною базою даного дослідження стали роботи найавторитетніших зарубіжних і вітчизняних учених, зокрема таких, як сучасні французькі соціологи А. Турен, Р. Будон, П. Бурдьє та деякі інші. Запропонована ними методологія дослідження дозволяє зрозуміти специфіку протікання конфліктних соціальних перетворень, що протікають у мирних формах. Зрозуміти сутність функціоналістського підходу до проблем змін і розвитку дозволяють роботи таких відомих американських соціологів, як А. Етционі Т. Парсонс, Р. Мертон. Що ж стосується марксистського підходу, то найкомпетентнішими спеціалістами можна вважати вітчизняних дослідників. Більшого авторитету, як у нас, цей напрям соціально-політичної думки ніде не набув.
Методологія, до якої вдалися автори даного посібника, називається історичним акціоналізмом. Вона є певним синтезом досить поширених у сучасній соціології підходів: функціоналізму, конфліктуалізму і марксизму, однак не зводиться до жодного з них. Крім того, ми сподіваємось, що вона долає їх теоретичну обмеженість. Так, функціоналізм, що розглядається як певна теорія соціальної дії, має свої недоліки. Насамперед, він концентрує увагу на пристосовницьких діях, завдяки яким елементи соціальної системи адаптуються одна до одної: індивід до групи, група до соціальної організації та до інших груп, соціальні організації до соціальних інститутів та один до одного тощо. При такому підході суспільство постає як певним чином організований гомеостазис – система, зайнята лише стабілізацією власних елементів, відтворенням порушеної рівноваги, консолідацією ціннісних орієнтацій, встановлених норм взаємодії, структурно-функційною впорядкованістю. Соціальний порядок при цьому постає результатом виключно добровільної згоди, а відносини між людьми виглядають занадто гармонійними і несуперечливими. Лишається поза увагою той факт, що в суспільстві має місце також нерівність, панування, насильницький примус, ідейно-психологічні маніпуляції тощо. Марксистський підхід, навпаки, акцентує лише на нерівності, насильстві, владних маніпуляціях, несправедливості і т. д. При цьому нехтується певна добровільність обраного суспільством порядку, спрямованість індивідуальних і колективних дій на пошук миру, злагоди, балансу інтересів, взаєморозуміння. Такі вихідні методологічні принципи призводять до однобічного тлумачення конфліктів і суперечностей як джерела суспільних змін і розвитку. У функціоналізмі вони постають чимось небажаним, викликаним невдалою взаємною адаптацією, що треба якнайшвидше усунути задля встановлення порушеної рівноваги. Згідно з марксистською доктриною розвиток постає місією особливого класу та його представницьких організацій, які задля реалізації історичної необхідності (як вони її самі розуміють) можуть нехтувати правом і мораллю. Історичний акціоналізм прагне поєднати суперечливість реального історичного процесу з пошуком миру, злагоди, конфліктність інтересів із можливими компромісами, нерівність соціальних позицій із добровільною згодою всього або більшої частини суспільства на корінні соціальні перетворення.
Існує ще одна, досить непроста проблема: чи можливий взагалі справжній науковий аналіз таких складних соціальних процесів, як розвиток, що здійснюється на добровільній основі, при громадянській злагоді, ненасильницькими методами, при певній керованості (підконтрольності) соціальних перетворень? Чи не пропонується тут ще одна ідеологія або зваблива утопія? Серед соціологів існує досить стійка недовіра до будь-яких загальних міркувань, що досить часто нагадують умоглядні прожекти, містять надто багато ціннісних суджень, є швидше особистими переконаннями авторів, аніж науково вивіреними судженнями. Така небезпека цілком реальна. Щоб їй якось запобігти, при вивченні таких матеріалів слід дотримуватись певних правил: бути критичними і нічого не сприймати на віру, постійно співвідносити теоретичні схеми з досвідом і практикою суспільного життя, уважно прислухатись до протилежних чи просто відмінних міркувань, розглядати запропоновану концепцію як один із можливих варіантів наукового дослідження.
Створення даного посібника зумовлене певними обставинами. Усі або більшість суспільств у той чи інший період своєї історії в силу об’єктивних причин зазнають докорінних соціальних перетворень. Як свідчить наш суспільний досвід, такі перетворення є досить небезпечними, бо супроводжуються значними соціальними потрясіннями, легко виходять з-під контролю, призводять до різкого погіршення рівня життя більшості населення, обіцяють позитивні зміни тільки в історичній історичний перспективі. Тому має певне значення, наскільки суспільство підготовлене до такої ситуації, в тому числі і те, наскільки воно попередньо усвідомило і навіть “проговорило” її. Свідченням того, що Україна знаходиться саме у такій (або дуже близькій ситуації, є те, що ми вже вступили в смугу перманентних змін з поки що непрогнозованим результатом. Формування певних теоретичних засад успішного виходу із ситуації, що склалася, є одним із завдань даної роботи. Ще одним завданням є прагнення вітчизняного суспільствознавства надати проблематиці, нової, сучасної інтерпретації.
Логіка розгортання запропонованої у цьому посібнику концепції така: розкрити передумови розвитку, його рушійні сили та визначальні чинники. Оскільки йдеться про добровільно обраний розвиток, то далі розглядаються ціннісні орієнтації суспільства взагалі та соціального розвитку зокрема. Адже індивіди, групи та інші соціальні утворення керуються у своєму виборі певними ціннісними орієнтаціями. Тут же аналізується питання про індивідуальну поведінку людини в системі ціннісних орієнтацій та про можливість виходу на рівень історичних дій, тобто про можливість соціотворчої роботи. Адже здійснити якісь реальні перетворення окрема людина зможе лише у певному людському оточенні. Тому важливим є питання і про соціогрупові суб’єкти розвитку: соціальні класи, страти, рухи, а також про соціальні організації та інститути. Добровільність і керованість розвитку неможлива без демократичного політичного режиму: цій проблемі присвячено спеціальний розділ. Нарешті, розвиток може набувати різних форм, змісту і спрямованості. У посібнику розглядаються три можливих варіанти: стабілізація, модернізація та історичний прогрес. Звичайно, кожен із них можна при необхідності розглянути на рівні складових частин.
Така в загальних рисах метододогія посібника. Методика вивчення матеріалу конкретизується для кожного розділу окремо.
Вступ
Навчальний посібник “Соціологія розвитку” торкається досить гострих і актуальних проблем соціальної динаміки – суспільних змін і розвитку. Ці проблеми важливі для будь-якого суспільства, але для сучасного українського суспільства вони мають особливе значення. Адже воно знаходиться напередодні кардинальних і радикальних соціальних перетворень, які зачіпають долю всього або переважної більшості населення. Від того, наскільки влада і пересічні громадяни будуть грамотно діяти в такій історичній ситуації, залежить результат соціального реформування суспільства.
Центральною проблемою в цих незвичних умовах є пошук продуктивної взаємодії влади і народу. Звичайно, і влада, і народ не є структурно єдиними і монолітними; вони завжди мають внутрішню стратифікацію – відособлення і розмежування особливих груп і фракцій. Стосовно даної ситуації, вони виступають найбільш могутніми колективними суб’єктами, на плечах яких лежить увесь тягар історичного вибору і пов’язаної з ним відповідальності.
В основі взаємодії влади і народу лежать як спільні інтереси (здійснити соціальний прорив у високотехнологічне суспільство шляхом найменших втрат), так і відмінні інтенції (якнайменше вкласти в цей процес і якнайбільше при цьому отримати). Це – об’єктивна і раціональна групова позиція. Вона випливає із властивих кожному соціальному суб’єкту альтруїстичних мотивів і прагнень із природних егоїстичних домагань, притаманних не лише кожній окремій людині, але й кожній людській спільності. Отже, проблема, полягає в тому, щоб віднайти баланс інтересів, врівноважити потреби і їх задоволення, досягти розумного компромісу і продуктивної суспільної злагоди.
На цей предмет в соціології існують щонайменше дві радикально протилежні і взаємно неприйнятні точки зору: марксистська (радикально конфліктуалістська) і функціоналістська. Перша виходить з того, що народ (насамперед – пролетаріат, або робітничий клас), будучи єдино можливим суб’єктом продуктивної праці, є разом з тим і головним носієм історичної творчості. Влада ж тлумачиться ним як слухняне знаряддя панівного класу, котрий ніколи не зацікавлений у тому, щоб змінити існуючий соціальний порядок, бо він є необхідною передумовою його власного панування. Тому влада, слухняно виконуючи волю панівного класу, завжди чинить опір соціальним перетворенням, використовуючи заради цього весь арсенал фізичного і духовного гноблення. Тому єдино можливим суб’єктом історичної творчості є марксизм, який очолює робітничий клас.
Функціоналістська теорія розвитку (в найбільш класичному вигляді вона викладена у праці сучасного американського соціолога А. Етционі “Активне суспільство”) виходить із прямо протилежних засад. Активною стороною соціальної творчості є, згідно з А. Етционі, керівна еліта суспільства. Народ же виступає пасивним об’єктом їхніх керівних дій, мало придатним на самостійні історичні рішення, продумане проектування і реалізацію майбутнього. Варто згадати, що у свій час приблизно на таких же позиціях стояли російські “народники”. Щоправда, в сучасному функціоналізмі ця ідея має вигляд досить розробленої і деталізованої соціальної технології.
Не важко переконатись, що в обох цих випадках має місце нічим не виправдане спрощення (вульгаризація) реального історичного процесу. І надмірна ідеалізація однієї із сторін, що взаємодіють: пролетаріату (робітничого класу) з боку максимуму і керівної еліти з боку функціоналізму. Теоретично такий перебіг подій в принципі можливий. Але мало вірогідний, бо передбачає завищені передумови реалізації історичного процесу. До того ж кожен із цих варіантів таїть у собі потенційну загрозу деформації або переродження історичного руху. Останній може за несприятливих обставин завершитися диктатурою класу чи правлячої верхівки. Подібних прикладів можна віднайти більше, ніж достатньо, в тому числі у нашій недавній історії.
Пропонована Вашій увазі робота спрямована на пошук інтегративного підходу, де жодна із соціальних груп, організацій чи інституцій не була б позбавлена права і можливості брати співучасть у соціальних перетвореннях, відповідно до наявних ресурсів соціальної творчості. Конфліктність їх взаємодії при цьому декларується на істині, що випливає із практичного досвіду і безпосередніх спостережень. Але вони тлумачаться як необхідне зло. Отже, історична творчість полягає, окрім іншого, і в тому, щоб віднайти необхідні засоби і ресурси такого розв’язання конфліктів, де не було б ні переможців, ні переможених, ні лідерів, ні аутсайдерів. Бо кожна перемога є “пірровою”, веде до нових конфліктів і потрясінь.
Розглядаючи послідовно всі складові соціальної системи (групи, соціогрупову структуру, історичні рухи, соціальні організації та інститути), автори наполегливо шукають і запрошують Вас бути співучасниками конкурсів, знайти відповіді на питання: за яких передумов конфліктна взаємодія може завершитися продуктивним синтезом. У дещо спрощеному вигляді наші відповіді можна звести до таких положень: соціальні конфлікти можна розв’язати прийнятними для всіх учасників взаємодії наслідками за умови, якщо класи будуть соціально зрілими, соціогрупова структура справедливо стратифікованою (за внеском у розвиток), соціальні організації діятимуть ефективно, а соціальні інститути – функціонально (відповідно до назрілих колективних потреб).
Наскільки наша відповідь справедлива, покаже час та подальша історична практика.