Контрольні запитання, коментарі, тести, проблемні ситуації

1. У чому полягає сутність соціального інституту? Чим принципово відрізняється соціальний інститут від соціальної організації? Який із соціальних інститутів є центральним?

2. Які основні функції реалізують соціальні інститути? Як змі­нюється виконання соціальних функцій залежно від характеру соціального інституту?

3. Структура і функції держави як соціального інституту? У чо­му полягає продуктивна (соціотворча) функція держави?

4. Класифікуйте держави за наступними ознаками: правляча гру­па та її соціальна база, розподіл влади серед правлячої вер­хівки, політичний режим, співучасть у господарському житті, со­ціотворчі можливості.

5. Від чого залежить міра та ефективність соціотворчої діяль­ності держави? Як називається держава, котра виступає єдиним і монопольним суб’єктом соціального розвитку? Яка соціокласова ст­руктура такого суспільства і характер соціальних конфліктів?

6. Як можна визначити державу, яка не здатна на організацію або підтримку економічного прогресу? Демократії? Соціальної мо­білізації? Задоволення потреб?

7. Як можна класифікувати державу з двома відсутніми ознаками: немає демократії та економічного прогресу? Демократії та винагоро­ди? Демократії і соціальної мобілізації? Економічного прогресу і задоволення потреб? Додайте до перелічених ситуацій можливі комбінації.

8. Визначте характер соціальної кризи при різних політич­них режимах за трьома відсутніми ознаками, тобто наявною лише однією із ознак: економічний прогрес, демократія, соціальна мобі­лізація, винагорода? Як Ви особисто пропонуєте ді­яти політичним силам у кожній із даних ситуацій?

9. Який тип держави має Україна сьогодні за наступними ознаками: характером керівної еліти та її соціальною базою, формою організації і розподілу влади, політичним режимом, соціотвор­чими можливостями?

10. Яку форму має соціальна криза у сучасній Україні за політичними ознаками?

Коментарі і тести

Соціальні інститути є наймогутнішими регулятивними і контролюючими механізмами суспільства. Вони організують і споглядають за протіканням соціальних процесів на всьому просторі суспільства. Соціальні інститути активно втручаються в господарську діяльність, обмін, розподіл і спожи­вання, стежать за соціальними накопиченнями, не байдужі й до культурно-ідеологічних процесів. Інколи завдяки їх безпосередній діяльності, інколи при їх активній підтримці здійснюється соціальна мобілізація, ствер­джуються пропорції винагороди, відбувається примирення соціальних груп та інших суб’єктів соціальної взаємодії. Соціальні інститути можуть під­тримувати або відкидати культурну модель розвитку. Досить часто вони са­мі стають носіями утопії або ідеології (останній випадок буває частіше, хоч тут має значення характер соціального інституту: це­рква частіше виступає носієм утопії, держава – ідеології, школа інколи пропонує просвітницькі утопії). Сказаного досить, аби зрозуміти: без активної співучасті соціальних інститутів розвиток взагалі, керований розвиток зокрема, унеможливлюється. Тому цілком логічним і виправданим буде розгляд да­ної теми на семінарському занятті. Щоправда, з усіх соціальних інститутів розглянемо лише один – державу. Адже держава є наймогутнішою інституцією серед інших досить могутніх соціальних утворень. Звичайно, ва­рто було б розглянути також інші соціальні інститути, особливо церкву. На жаль, вони ще мало досліджені з цього бо­ку. Пропонується наступний план семінару:

1. Поняття і структура соціальних інститутів, їх функційне призначення в суспільстві.

2. Специфіка держави як соціального інституту. Соціальні функції держави.

3. Соціотворчі можливості держави.

При розгляді першого питання важливо уникнути достатньо поширеної помилки: соціальні інститути досить часто змішують із соціаль­ними організаціями. Підставою для їх ототожнення є те, що обидві ці структури організовують, регулюють, контролюють протікання соціальних процесів. Для цього вони чинять владний тиск, керують, мотивують, активізують, винагороджують, гаран­тують тощо. Все це так. Але при всій зовнішній схожості їх соціальної поведінки, це все ж принципово різні утворення. Змішувати соціальні організації із соціальними інститутами приблизно те ж саме, що ототожнювати окремі органи з усім організмом. Соціальні інститути складаються із со­ціальних орга­нізацій, але не зводяться до них. Тут з’являються нові, си­стемні якості. Соціальні інститути контролюють весь соціальний простір, соціальна організація – лише якусь, досить обмежену, його частину. Со­ціальні інститути включають у себе соціальні органі­зації, а тому пере­будовують їх діяльність за власною природою. Контролюючи всі соціальні процеси, соціальні інститути контро­люють і діяльність самих соціальних організацій, хоч і не завжди їм на користь. Соціальні інститути могутні­ші від соціальних організацій. Окрема соціальна організація може при­пинити свою діяльність, інколи це тільки на користь всьому суспільст­ву. Наприклад, знищення нелегальних, особливо кримінальних орга­нізацій, банкрутство нерентабельних господарських підприємств, корінна перебудова адміністративних або інших органів держави і т. ін. Соціальні інститути, як такі, практично не зникають, вони лише перебудовують свою діяльність стосовно нових умов існування. Крах соціальних інститутів, особливо держави, озна­чав би крах самого суспільства. Їх відновлення проходить через відбудову насамперед соціальних інститутів. Нарешті, соціальна організація не лише ставить, але й досить часто досягає мети. Соціальний інститут таку операцію здійснити не може; у тому ж разі, коли це робиться, то це чиста декларація про добрі наміри, яка не має прямого відношення до дійсності.

Отже, соціальний інститут є впорядкованою сукупністю соціальних організацій, призначенням яких виступає реалізація соціальних функцій або задоволення колективних, тобто суспіль­них потреб. Звичайно, соціальна організація також задовольняє колективні потреби. Але це для неї скорі­ше засіб для досягнення цілі, тоді як для соціального інституту це – само­ціль і закон існування. До того ж соціальні організації задовольняють деякі потреби деяких спільнот. Соціальний інститут призначений для все­бічного задоволення всіх суспільних потреб.

Аналізуючи структуру соціальних інститутів, слід пам’ятати наступ­не: соціальний інститут є одночасно групою, соціогру­повою структурою (впорядкованою сукупністю соціальних груп), впорядкованою сукупністю соці­альних організацій і власне інсти­туційною структурою. Така складна будо­ва соціального інституту вимагає розмежування його складових частин, дос­лідження кожної з них окремо, а також виявлення зв’язків і відносин, котрі поєд­нують їх в одне ціле. Наприклад, держава насамперед включає в себе групу влади (державний апарат, урядовців), усю соціогрупову структуру суспільства (як об’єкт владного впорядкування), су­купність законотворчих, виконавчих і судових органів, а також певну мережу стосунків і регламентацій, завдяки якій держава діє як одне ціле.

Приступаючи до вивчення функцій соціальних інститутів, треба виходити з того, що всі соціальні інститути реалізують одні й ті ж соціаль­ні функції. Це не те, що їх різнить між собою. Але кожен з них реалізує спільні всім функції своїм особливим чином. І має свою особливу ієрархію функцій. Тобто в кожного соціального інституту є свої головні і другорядні функ­ції, а також особливий спосіб їх впорядкування.

Отже, держава має всі властивості інших соціальних інсти­тутів. Про­те проявляються вони таким чином: тільки держава залучає у сферу свого підпорядкування все населення. У неї най­обширніша соціогрупова структура. Вона поширює свій вплив на все, що знаходиться на її території, в т. ч. громадян іншої держави. Державна група в більшій чи меншій мірі протистоїть усій масі населення як група владного впорядкування. Частково вона діє автономно, частково відчуває на собі вплив інших соціальних груп. Саме тут закладено передумови можливого переродження держави. Якщо панівна група повністю незалежна у своїх діях від суспільства, це – диктатура. Якщо в такій же мірі залежна – охлократія (влада натовпу).

Поміж цими полюсами – більш або менш розвинені демократія або олігархія (влада особливої групи-класу, етносу, прошар­ку, корпоративного угрупування, конфесійної групи і т. д.).

Органи державної влади не є соціальними організаціями у повному обсязі, бо вони не діють автономно. Тому їх частіше називають адміністративними органами. В основі їх деформації лежить не надмірна бюрократизація, як це інколи подають, а від­чуження. Воно може проявлятись у двох формах: як відчужен­ня від державного контролю або як відчуження від задоволення сус­пільних потреб.

Залежно від владної групи, держави можна класифікувати на класові, етнічні, конфесійні і т. д.

Держава, в якій влада більш-менш рівномірно розподілена серед усього населення даної території, називається соціальною.

Суб’єктом розвитку держава мо­же виступити лише за умов надзвичайного стану. Це буває тоді, коли держава пі­дминає під себе усіх інших суб’єктів соціальної дії або зливається з ними.

Тоді суспільство надмірно одержавлюється. Вся владна група має бути носієм однієї утопії або ідеології. Державні урядовці є разом з тим членами однієї партії. У суспільстві панує єдина ідеологія. Тому перед персональним суб’єктом соціальної дії не стоїть проблема духовного вибору, а ли­ше проблема ідеологіч­ного залучення. Соціальних організацій у чистому вигляді також не існує. Вони виступають як адміністративні органи дер­жави. Розвиток за таких умов носитиме насильницький характер, бо держава виступає як орган владного примусу. Саме такий харак­тер носив розвиток за перших десятиліть радянської влади.

В інших випадках держава безпосередньо не втручається у процес роз­витку. Вона лише забезпечує, створює правові передумови соціаль­них зрушень стихійно-еволюційного ха­рактеру. Відносно автономні суб’єкти господарської діяльності організову­ють ефек­тивні накопичення, які перетворюються у ресурси розвитку на основі реалізації індивідуальних і групових інтересів або як їх добро­вільна ініціатива. Локальний характер такої ініціативи і відсутність загальносуспільного проектування майбутнього не є принциповою перешкодою до соціальних перетворень. Проте вони відбуваються як “зворотний наслі­док”, як щось таке, чого ніхто спеціально не планував. Це те, що А. Сміт називав у свій час дією “невидимої руки”.

Нас тут у першу чергу цікавить випадок, коли держава про­являє певну активність у прагненні до соціальних перетво­рень. Але не є їх єдиним суб’єктом. Вона є лише одним із співучас­ників соціотворчої взаємодії. У зв’язку з цим виникає запитання про ті передумови, за яких такі дії будуть найбільш ефективними. Для аналізу даної проблеми варто ввести чотири змінні, котрі найкращим чином характеризують дії держави у цьому відно­шенні: забезпечення державою економічного прогресу (ефектив­ної економіки і відповідних соціальних нагромаджень, що досягається безпо­середньою господарською діяльністю держави або організа­ційно-правовим забезпеченням результативної діяльності автономних господарських суб’єк­тів), демократії, винагороди (задоволення матеріальних потреб), со­ціальної мобілізації. Держава, діяльність котрої забезпечуватиме всі чотири пере­думови, буде нормативною, тобто ідеальною. У дійсності це малоймовірний, хоч теоретично і можливий варіант. У випадку здатності держави забезпечити три передумови, і, відповідно, не здатності – однієї, спостері­гається по­рушення політичної рівноваги, або криза. Її характер визначає­ться сутністю передумови, котра не задовольняється. Тобто ми можемо мати господарську кризу, кризу законного представництва (немає демократії), кризу консо­лідації (надмірне деструктивне збурення у зв’язку з незадоволен­ням потреб) і кризу співучасті (відсутня со­ціальна мобілізація).

Якщо держава не в змозі реалізувати дві передумови роз­витку, маємо розгорнуту соціальну кризу, щось близьке до повної соціальної дез­організації. Якщо немає демократії та винагороди (є економічний прогрес і соціальна мобілізація), то це, ймовірніше, насильницький варіант розвитку; відсутність демократії і соціальної мобілізації (наявні економічний прогрес і винагорода) свідчить про наближеність до класичного капіталізму; відсутні демократія і винагорода (наявний економічний прогрес і соціаль­на мобілізація) – швидше за все розвиток відбувається на засадах інтегративного націоналізму та ін. Зрозумівши механіку комбі­нування ознак, ви самі можете продовжити цю операцію.

Відсутність трьох ознак засвідчує, що ми маємо справу з повною соціальною дезорганізацією суспільства. За вище наве­деною схемою ми вводимо одну із ознак і аналізуємо історичну ситуацію даного суспільства. У ньому можуть бути наявними лише демократія, соціальна мобілізація, винаго­рода або мати місце лише економічний прогрес. Зрозуміло, що в останньому випадку розвиток досить імовірний, але не обов’язковий. Його вірогідність збільшується при наявності винагороди, ще більш посилюється зі ствердженням демократії та стає незворотним із виникненням соціальної мобілізації.

На перших порах це комбінування може здатися тяжким заняттям, абстрактним або навіть надуманим. Але поступово Ви зможете переконатися в його корисності і продуктивності. Аби в цьому пересвідчитись, рекомендуємо завершити семінар аналізом нинішньої ситуації в Україні.