§3. Співучасть держави у соціальному розвитку

Співучасть держави у соціальному розвитку значною мірою обумовлюється її типом. Класова держава має в цьому відношенні найгіршу перспективу, адже вона в значній мірі контролюється особливим класом, який її діяльність ставить на потребу власним інтересам. Особливо за умов, коли панівний клас є пригноблю­ючим, а підлеглий – уярмленим. Перший не прагне до соціальних нагромаджень і аде­кватних вилучень, не висуває або не підтри­мує перспективні цін­нісні орієнтації, не здійснює добровільну громадянську злагоду, соціотворчу мобілізацію, справедливу (за критеріями розвитку) соціальну мобілізацію і стратифікацію. Він скерований на безпосе­редню владну регла­ментацію, досить часто із залученням сили, фізичного примусу, жорсткого контролю за розподілом, розкішне споживання. Коли його партнером стає уярмленний клас, суспільство впадає у продовжений застій. А за умов, коли пригно­блюючому класу протистоїть організований протестуючий клас – суспіль­ство входить у смугу революційних потрясінь, силових, досить часто озбро­єних, конфліктів.

Національна держава на чолі з керівною елітою, здат­ною підтримати і забезпечити розвиток, має значні соціотворчі мож­ливості. Тоді тут можливий ціннісний консенсус, органі­заційний, інтегративний націоналізм і тотальна мобілізація переважної ча­стини населення на основі національної ідеї. У протилежному випадку (на чолі держави стоїть пригноблююча еліта, котрій протистоїть організована народна маса), ситуація розвивається в бік насильницьких дій.

Але найбільш адекватним інструментом розвитку є соці­альна (соцієтальна) держава. Во­на у найбільшій мірі здатна до підтримки і забез­печення основної вимоги керованого розвитку – вільного творення і демократичного контролю. Не з боку особ­ливої со­ціальної групи, а всієї соціогрупової структури, яка і є соціальною базою системи історичних дій.

За таких умов держава перестає бути особливим актором соціальних дій. Вона перетворюється в інструмент розвитку суспільства, хоч й різні групи, у зв’язку з відмінністю їх становища, здатні скористатися нею у різній мірі. Але головна тенденція полягає в тому, що держава стає засобом інтеграції суспіль­них відносин і соціальних дій на основі демократично вироблених рішень, їх підтримки і виконання. Основне її зав­дання поля­гає в тому, щоб гарантувати необхідні правові умови для розвитку: державний контроль над організацією ефективної економіки, здійсненням необхідних вилучень, мобі­лізацією ресур­сів, стратифікацією і винагородою. Вона має також забезпечити необхідну рівновагу соціогрупової структури, бо керований роз­виток виключає конфлікти у насильницькій формі.

Держава виступає всезагальним посередником між груповими суб’єктами, соціальними організаціями, сферами жит­тя (економікою, політикою і культурою), а також стосунками окремого громадя­нина з іншими соціальними спільнотами і утво­реннями. Але вона ні в якому разі не виступає істо­ричним суб’єктом, не зливається з ним. Таке можливе лише в тоталі­тарному суспільстві, коли держава підміняє, підминає під себе, зливається з системою історичних дій. Таке зли­ття завжди суто формальне, штучне і не продуктивне. Дер­жава тоді перестає бути політичним органом, соціотворчим суб’єктом.

Перетворен­ня виробництва нових суспільних відносин у суто держа­вницький процес руйнує сам цей процес, покладає на дер­жаву такі завдання і функції, з якими вона не може справитися в силу обмеженості її внутрішніх можливостей: обплітаючи, мов спрут, усі суспільні відносини і види діяльності, вона позбавляє їх ініціативи, внутрішнього імпульсу, в зв’язку з чим історичний процес втрачає динаміку, еволюціонує в застій.

Але і в соціально благополучній (соцієтальній) державі не всі індивідуальні та колективні суб’єкти мають однакові можливості для соціальної творчості: від прямої неучасті (апо­літичність, ін­диферентність, самоізоляція, відстороненість, індивідуальний чи колективний ретретизм) до повного злиття (скоріше в суб’єк­тивно-психологічному, ідеолого-утопічному плані) з історичним суб’єктом. Проміжними ланками при цьому виступають: 1) співпраця, що супроводжується пошуком, поданням і реалізацією особистого або колективного інтересу (особиста та висхідна ко­лективна соці­альна мобільність). Близьким до цього є приєднання до вже існуючих політичних організацій (партій, профспілок, гро­мадських орга­нізацій чи історичних рухів) або об’єднання з метою створення нової організації. Інколи така діяльність здійс­нюється з метою перебудови одного з елементів системи історичних дій (ви­робництва, суспільних накопичень, продук­тивного інвестування, зміни культурно-ціннісних орієнтацій, механізмів мобілізації, винагороди та ін.). Соціотворча ініціа­тива при цьому може носити більш динамічний або більш стагнуючий характер. А соціальна інтеграція відбуватись на авто­ритарній, індивідуально-стимуля­тивній, функційно-інституціо­нальній чи представницькій основі.

Неучасть теж може проявлятись у різних формах: безпо­середній абстентизм (пряме і демостративне уникання громадських справ і обов’язків), індивідуалістично націлена неучасть (участь у громадських справах лише за деяку винагороду матеріального чи морального характеру), колективно-групова самоізоляція (пере­важно з боку найбідніших, соціально знедолених прошарків, зайнятих проблемами соціального виживання). Іншими словами, співучасть і соціотворча ініціатива індивідів та груп обумов­люється мірою їх політичного відчуження.

При цьому слід зауважити, що форми відчуження залежать від характеру соціальної структури. Організації схильні до бюро­кратичного відчуження, що проявляється як не­участь в управлінні, виробленні мети, визначенні дозволених і заборонених дій, кри­теріїв внеску та винагороди, правил конт­ролю тощо. Політичне відчуження держави про­являється як неучасть або недостатня співучасть у виборі історичної перспективи та шляхів її реалі­зації. Тому деформація соціальної організації відбувається через надмірну її бюрократизацію, держави – через тоталітаризм. Однією з ознак тоталітаризму є злиття держави і соціальних організацій, взаємна втрата їх суверенності та автономності діяння. Соціаль­на організація перетворюється тоді на особливий елемент державної системи, а держава стає сукупністю уніфікованих адміністративних органів.

Особливим моментом політичного відчуження є втрата на­родними масами здатності до соціальної творчості, яка пов­ністю привласнюється, монополізується владною елітою. Засобом відчу­ження держава стає і тоді, коли відмов­ляється від участі в розвитку або концентрує свою діяльність лише на культурній моделі роз­витку: надмірного значення набуває її пропаганд­дистський апарат, суспі­льні стосунки починають тяжіти до ідеологічних взаємин. Здатність держави лише до організації ефективного ви­робництва перетворює її у сукупність аміністра­тивних органів господарювання (міністерство міністерств). Якщо ж вона зайня­та лише вилу­ченнями і виробництвом ресурсів розвитку, то швидше нагадує гігантську структуру інноваційно-технологі­чного спрямування. У випадку, коли діяльність держави акцентована на винагороді та розподілі, то вона постає або інструментом суто класового призначення (політичний орган панівного класу, якщо розподіл несправедливий), або надпрофесійним синдикатом (держава повністю бере на себе функцію розподілу). Коли ж держава вис­тупає суто контрольно-примусовим органом, то це – диктатура.

Політичне керівництво країни є внутрішньо супе­речливим. Об’єктивною підставою для цієї констатації є те, що держава одночасно виступає посередником у перетвореннях особливих груп у соціальні суб’єкти дії і є перепоною для цього. Саме тому цілком виправданим є твер­дження про подвійну діалектику влади, суперечливе поєдна­ння в ній пригнічення та активізації, свавілля конт­ролю знизу, прагнення до самоізоляції і представ­ництва інте­ресів, соціокласове, соціоетнічне і загальносуспільне спрямування діяльності.

Керований розвиток ми визначаємо як такий тип суспільних перетворень, який відбувається в умовах відносного соціаль­ного замирення, певної консолідації соціальних суб’єктів, на­самперед класів. Це відбиває історично ту ситуацією, коли соціокласова структура суспільства складається із керівного і протестуючого класів. Ознакою керівного класу є перш за все здатність до орга­нізації колективного виробництва, що веде до достатніх вартісних накопичень, нагромаджень суспільного багатства. Такий клас є внутрішньо організованим, згуртованим і досить владним, а тому здатним до перетворен­ня суспільних накопичень у ресурси розвитку. Водночас такий клас розробляє, контролює або підтримує досить привабливу соціальну утопію для здійснення ціннісної зла­годи в суспільстві і соціальної мобілізації найбільш динамічної та організованої частини населення. Крім того, він демонструє здатність провести справедливу соціальну стратифі­кацію, розта­шувати індивідів і групи в соціальному просторі за їх внеском у процес розвитку. Такий клас забезпечує ек­вівалентну винагороду і необхідну владно-примусову дисциплінаризацію населення.

Важливим інструментам і гарантом керованого розвит­ку є держава. Вона організовує політичне керівництво суспільством, здійснює посередництво між класами та ін­шими соціогруповими структурами, чинить опір прагненню окремих спільнот підкорити собі весь історичний прогрес: взяти під контроль його цілі, за­соби, мету та умови її реалізації, механізми внеску і винагороди тощо. Можливості окремої держави бути інструментом розвитку за­лежать від її здатності здійснити наступні дії.

1. Мобілізація – владно-примусова та ідейно-психологічна організація колективної волі до істори­чної творчості; перетворення сукупності соціальних спільнот в об’єднаного історичного суб’єкта, діючого за єдиним пла­ном або відповідно до виявленої волі.

2. Прогрес – прагнення забезпечити розвиток з бо­ку моно­польного володаря влади, а також посилення соціотворчих інтен­цій з боку інших спільнот.

3. Демократія – контроль політичної влади (структур, орга­нізацій, інститутів і окремих персоналій) з бо­ку грома­дянського суспільства. Забезпечення основних прав людини і достатнє представництво інтересів основних соціальних груп в органах державної влади.

4. Винагода – задоволення основних суспільних потреб.

За умов позитивного значення зазначених індикаторів маємо ідеальну державу, здатну здійснити керований розвиток. У ній наявна необхідна міра узгодженості всіх основних елементів, ус­пішно долаються внутрішні розриви і порушення рівноваги, в т. ч. між мобіліза­цією, прогресом, демократією і винагородою.

Ефективно діюча держава здатна також долати супереч­ність між економічним і соціальним розвитком, своєчасно переводити вартісні накопичення в ресурси розвитку. Інакше це буде країна, яка процвітає економічно, проте з наявними ознаками соціальної стагнації. Суперечність може виявитись і між економічним прогресом та рівнем матеріального задоволення. Вона долається удоскона­ленням демократичних засад.

До порушення рівноваги може призвести і розбіжність між рівнем матеріального задоволення і соціальної мобілізації. Ця суперечність долається вдосконаленням механізмів винагороди, тісним їх поєднанням з участю в соціальному розвитку.

Відрив соціальної мобілізації від економічного розви­тку веде до втрати історичної перспективи, самоізоляції, автаркії та пригнічення соціальної активності. Якщо ж со­ціальна мобілізація здійснюється переважно на основі мі­фів, маніпуляції свідомістю, національними або класовими по­чуттями з використанням під­свідомих або несвідомих колек­тивних настроїв і стереотипів, тоді втрачається стимул до праці, позитивна виробнича орієнтація і трудова мотивація.

Отже, ідеальна держава поєднує в собі всі чотири вище­названі ознаки. Проте такої держави в природі не існує. Кожна конкретна держава характеризується певним функційним дефіци­том, відсутністю однієї або декількох ознак, їх модифікаціями тощо. Наприклад, випадок, коли є належні умови для розвитку (прогресу), демократії і винагороди, але відсутня мобілізація. За таких умов політична організація не веде доцільно спрямованого ідейно-психологічного залучення громадян до пер­спективної соціальної утопії або мобілізуючої ідеології. У кращому випадку вона бере на озброєння лише деякі абстрактні (“загальнолюдські”) цінності: прогрес, процвітання, спра­ведливість, порядок та ін. Такий політичний режим можна охарактеризувати як ліберально-прогресистську демократію. Історичний прогрес у такому випадку відбувається шляхом стихійної адаптації соціокультурних елементів до економічної системи розвитку. Такий приклад маємо у США.

Другий можливий випадок: є демократія, винагорода, со­ціальна мобілізація, проте немає розвитку (прогресу). Демократ­ія при цьому буде досить повною, винагорода – еквівале­нтною, задоволення основних потреб породжує дух замиреності і грома­дянської злагоди. Але соціальна мобілізація тут на­буває вигляду лише прихильної співучасті, а не активного і динамічного втру­чання у громадянські і політичні справи. Тому роль держави в житті суспільства ослаблена – вона є га­рантом права і соці­ального порядку, але не виступає організа­тором руху у напрямку обраної історичної перспективи. При­кладом такої історичної ситуації може бути сучасна Анг­лія.

Третій випадок: є винагорода, соціальна мобілізація і розви­ток (економічний прогрес), але відсутня демократія. Вина­города тоді регулюється адміністративним чином, соціальна мобілізація здійснюється шляхом примусового ідеологічного маніпулювання, а економічний розвиток зведено лише до нагро­мадження сус­пільних багатств у формі державної і приватної або колективної власності.

Такий тип політичного режиму можна визначити як народно-класову диктатуру. Державні, а інколи – колективні нагромадження в ньому переважають. Якщо накопичен­ня здійснюються вик­лючно в державній формі, то це колишній СРСР у його найбільш динамічний період існування.

Четвертий випадок: є мобілізація, економічний прогрес, демократія, але відсутня винагорода, яка винесена за рамки наявної історичної ситуації, у віддалену перспек­тиву, або ж набуває виг­ляду уявного задоволення через ку­льтивування почуття патріотизму, національної гордості тощо. Такий режим характерний для національ­ної або соціа­льної демократії на початковій фазі їх становлення і може характеризувати, напри­клад, сучасну Польщу, прибалтійські країни.

Вище ми розглянули ситуації з однією відсутньою ознакою. Такі типи держав є досить могутніми, але водночас і досить рідко зустрічаються. Більш поширеною формою є дер­жава з двома від­сутніми ознаками. Які тут можливі варіанти?

Перший випадок: є мобілізація та винагорода, немає еконо­мічного прогресу і демократії. Маємо кризу представництва, тобто це – диктатура. Її конкретний характер за­лежить від особ­ливої акцентації діяльності державного керівництва. Зосередженість на ідеологічній та психологі­чній мобілізації характеризує демаго­гічну диктатуру. Якщо ж наголо­шується на винагороді, тоді маємо розподільчу диктатуру, сис­тему з контрольованими адміністра­тивними важелями економічного стимулювання.

Другий випадок: є демократія і мобілізація, відсутні прогрес і винагорода. На такій основі стверджується режим з кри­зою соціальної інтеграції. Залежно від акценту, це може бути демо­кратія з ознаками стагнації або демагогічного переродження.

Найбільш імовірний напрямок історичної еволюції – дема­гогічна демократія з явно означеною кризою соціальної інтеграції, відсутньою громадянською злагодою, слабкою економікою і не­задовільною винагородою.

Третій випадок: є розвиток і мобілізація, відсутня демо­кратія і винагорода. Така ситуація свідчить про кризу за­конності. Держава може набувати форми національно-народної, демагогічної або розподільчої диктатури. У першому випадку акцентується на примусовому продуктивізмі, у другому – на ідеологічній мобілізації, в третьому – на їх певній комбінації. Винагорода тут здійсню­ється штучним або корумпованим чином. Держава ґрунтується не на реальній співучасті суб’єктів у розвитку, а на їх взаєминах з владою, оскільки не налагоджений демократичний контроль за розподілом.

Нарешті, можлива і така історична ситуація, коли політич­ний режим позбавлений усіх трьох позитивних елементів. Наявний лише один. Це – особливий випадок. Він трапляється дуже рідко, хоча теоретично можливий. У даному випадку кількість переходить у якість: при відсутності одного елемента маємо суперечності і деяке порушення політичної рівнова­ги, напругу в політичній системі; при відсутності двох – її кризу, а при відсутності трьох – цілковиту політичну і соціальну дезорганізацію, соціальний колапс. Як правило, це – тимчасовий стан, у більшості випадків пере­хідний. Дане суспільство або входить у повну соціальну кризу, втрачаючи залишки громадя­нського миру і владної організації порядку, або виходить із неї, набуваючи деякої стабілізації.

Тут можливі такі варіанти:

Перший – наявна лише соціальна мобілізація. Таку політичну ситуацію можна визначити як інтегративний націоналізм або авторитарний соціалізм. Тут зберігається певна можливість пе­реходу до розвитку на основі винагороди.

Другий – наявний лише прогрес. Це – продуктивістська дик­татура.

Найчастіше вона трапляється при наявності досить могутнього панівного класу, котрий жорстко контролює силові механізми держави і економічну активність населення. Найлегше тут перейти до контролю над винагородою, а потім – над мобілізацією.

Третій випадок – маємо лише демократію. Це – режим ритуалістської демократії, яка весь час тримається у підвішеному стані, знаходиться під загрозою.

Четвертий варіант – наявна лише винагорода. Маємо справу з деспо­тичним конс’юмеризмом (споживацтвом). Він є парази­тарним за сво­єю суттю і класово або етнічно обмеженим. Панівний клас або нація тут виступають суб’єктами розкішного споживання, що сві­дчить про їх певну (інколи – повну) соціокультурну де­градацію. Якщо їм протистоїть протестуючий клас чи нація, то ситуація буде ру­хатись у бік насильницької революції. Якщо ж пригноблений клас чи етнос не досить організований і сильний, таке суспільство при­речене на довге соціальне гниття.

Акцентація на певних елементах політичного режиму пояс­нює різновид і профіль політичного керівництва. Якщо дії дер­жави концентруються на створенні, поданні, підтримці та розпов­сюдженні культурної моделі розвитку, значить в її надрах переважають “пропагандисти”. Змістом їхньої діяльності є посилення соці­альної мобілізації на основі певних ціннісних орієнтацій та відповідних форм їх подання – ідеології або утопії. І навпаки: якщо відсутня достатня соціальна мобілізація, значить апарат даної держави потребує пропагандистських кадрів. У вип­адку, коли держава акцентує свою діяльність на господарській діяль­ності і по­в’язаному з нею розвитку, маємо справу переважно з економіс­тами. Держава, котра розв’язує проблеми демократизації суспільства, потребує “політиканів”. Якщо в основу державної діяльності по­кладено розподіл, то є потреба в “синди­калістах”.

Розходження між основними елементами політичного режиму характеризує також основні тенденції його еволюції. Наявність демократії та відсутність відповідного владного впорядкування дає анархію, керівництво без демократії – диктатуру, авторитаризм або деспотію. Розходження між мобілізацією і прогресом породжує надмірне експресивне ціннісно забарвлене культуро­творення. Це значить, що держава активно включилась у виробництво і стверд­ження культурної моделі розвитку. У даному суспільстві швидше мають місце ефективна економіка, активне соціальне нагро­мадження, можливе вилучення і вироб­ництво ресурсів розвитку. Але в тому суспільстві відсутній вибір історичної перспективи, ціннісна злагода і активна соціальна мобілізація.

Загальною ж тенденцією, якщо виходити із сучасного світо­вого розвитку, є поступове зникнення або, швидше, розмивання чітких кордонів між державою і суспільством. Це відбувається за рахунок двох зустрічних тенденцій: все більшої соціалізації держави та одержавлення суспільства. Соціалізація держави відбу­вається завдяки дотриманню нею основних прав і свобод людини, обмежен­ню її примусово-пригнічуючих функцій, все більш розвиненому політичному представництву інтересів основних соціальних груп через систему політичних партій, профспілок і громадських організа­цій, демократичному контролі за діями держави з боку громадянського суспільства. У той же час зростання обсягу і складності соціаль­них проблем, гостроти суперечностей робить державу все більш необхідним і продук­тивним інструментом суспільного розвитку. Тільки вона все менше виступає органом примусу і маніпуляції, а все більше – системою науково обґрунтованих і ціннісно узгод­жених рішень, зусиль по організації їх виконання.

Великого значення для врівноваження відносин між державою і суспільством набувають соціальні рухи. Вони беруть на себе функцію класової боротьби, але здійснюють її на більш цивілі­зованій основі. Частково також це завдання покладається на систему представницьких політичних організацій: партії, проф­спілки, гро­мадські організації. За цих умов держава все повніше представляє у своїх діях істо­ричного суб’єкта, все суспільство. Але, звичайно, лише формально-правовим чином, у межах закону. Отже, виник­нення промислової циві­лізації та пов’язаного з нею керованого розвитку зовсім не означає зникнення або відмирання держави. Остання набуває нових рис, активно взаємодіючи з громадянським суспільством, політичною системою і соціогру­повою структурою, розвиваючись паралельно з ними.