§1. Основи демократичного процесу

У контексті проблематики соціального розвитку демократія має бути насамперед розглянута як поле боротьби соціополітичних суб’єктів. Ця боротьба розгортається у різних напрямках: за участь у виробництві і розподілі ресурсів, визначення історичної перспективи, культурно-символічне подання власних ін­тересів, контроль за розподілом праці та її продуктів, в т. ч. соціальної праці (по виробництву нових суспільних відносин) тощо.

Демократія конкретно означає сукупність свобод, в одна­ковій мірі як “свобод – від” (злиднів, безробіття, невігластва, не­участі, неідентичної культури і т. п.), так і “свобод – для” (вільного вибору, права на зібрання і вільне подання власних інтересів, організацію мітингів і зборів, політичних партій тощо).

У новітній час демократія розпочалася з прого­лошення не­від’ємних (природних) прав індивіда, політичного су­веренітету народу і підконтрольності йому дій держави і прави­телів. Це була боротьба проти політичного абсолютизму, самодер­жавної влади королів, принців, імператорів та царів. Одночасно як програма боротьби проголошувалося кілька гасел або принципів: обмеження політичного єдиновладдя, відміна права наслідування престолу, передача влади в руки комітету виборних осіб, підконтрольність їх дій загальній волі народу.

Простіше озброєною силою народу вирішувалися два пер­ших завдання: знищення політичного єдиновладдя і відміна права наслідування престолу. Складніше виглядала спра­ва з пере­дачею влади комітету виборних осіб і підконтрольністю влади загальній політичній волі підданих. Перше завдання вимагало надання прав обирати і бути обраним усій масі народу, без будь-якої дискри­мінації. Воно вирішувалося боротьбою за відміну обме­жень на виборах усіх маргинальних соціальних груп: бідних, неграмотних, жінок, представників інших рас, осіб іншого віро­сповідання тощо.

Близько трьох віків знадобилося промислово розвиненим західноєвропейським країнам для того, щоб досягти того рівня демократичності виборного процесу, котрий ми спостерігаємо на сьогодні. Але в цьому напрямку ще не все вирішено. Багато дослідників вважають, що треба більш рішуче залучати до цього молоде покоління, знижу­ючи віковий ценз, у тому числі дітей, ратуючи за їх безпосеред­ню участь у політиці.

Право обирати – це лише формальна демократія, в рамках якої діє звичайна статистика – закон більшості голосів. Складніше обстоять справи з іншою стороною проблеми – підконтрольністю об­раних своїм виборцям на час виконання ними законодавчих, виконав­чих чи судових функцій. Основна маса народу не є на­стільки орга­нізованою, освіченою, компетентною у державних справах, не має до­сить вільного часу, а інколи й бажання, щоб здійснювати щоденний систематичний контроль над діяльністю обраних осіб, комітетів чи інших груп. До того ж народна маса ніколи не буває настільки од­норідною за своїм становищем і позиціями, щоб діяти єдиною і моно­літною політичною одиницею.

Тому було винайдено ряд противаг і контрольних механізмів, які могли б протистояти авторитарному чи деспотичному перерод­женню держави. Найбільш дієвою, на наш погляд, стало утвердження політичної системи – сукупності політичних партій або представ­ницьких політичних організацій. З одного боку, вони представляють інтереси різних соціальних груп даного суспільства. З іншого – від імені останніх контролюють законодавчі, вико­навчі і судо­чинні органи. Контроль за діяльністю партії з боку її соціальної бази відбувається через схвалення чи осуд її програми, стратегії і тактики, конкретних політичних акцій, популярність серед народу окремих лідерів чи всього керівного складу. Проте й тут залиша­ється проблема компетентності оцінок, швидкості та адек­ватності реакцій, ефективності зворотного зв’язку між партією та її елек­торатом.

Другою противагою стало те, що зазвичай називають правовою державою. Можливі кілька тлумачень цього виразу. Найпошире­ніше – це така держава, котра видає закони і не тільки слідкує за їх виконанням, але й сама суворо їх дотримується. Але й тут демократію очікують загрози, небезпека того, що держава, прав­лячий клас чи панівна група приймуть вигідні саме для себе закони. Або будуть виконувати ли­ше ті з них, котрі не шкодять їхнім інтересам.

Більш досконалої форми правова держава набуває за умов створення правового суспільства. У такому випадку прийняття і реалізація законів виносяться поза межі держави, у простір гро­мадянського суспільства. Держава стає одним із об’єктів права, підкоряючись йому нарівні з іншими суб’єктами соціополітичної взаємодії. Отже, вона залишається силовим гарантом права.

Пряме і безпосереднє народовладдя у сучасних масових і складно організованих суспільствах практично неможливе, в т. ч. з причин внутрішньої стратифікованості народної маси. Частково це можна усунути шляхом підвищення общинної демократії, де чи­сельний склад учасників і рівень складності вирішуваних проб­лем дозволяють широку співучасть і контроль. Але це потребує достат­ньої освіченості, компетентності, організованості, досвід­ченості, громадської активності самих общинників. І навіть за цих умов общинні справи будуть підлягати переважному контролю ініціативиих груп, активність і самоорганізація яких не завжди по­збавлена егоїстичних інтересів. Отже, самі ініціативні групи, що діють від імені общини, потребують нагляду. У свою чергу, нагляду можуть потребувати і самі наглядачі. Це досить ускладнює процес демократичної самоорганізації та контролю знизу, може вносити в жит­тя громади напруження і конфлікти.

Міра общинної ініціативи, мобільності, самоорганізованості і єдності дій підвищується з посиленням її (общини) культурно­ціннісної ідентичності. Проте й тут громаду чатує інша небезпека – самоізоляція, надмірне відмежування від інших спільнот, автаркія, груповий егоцентризм та егоїзм. Часто такий стан значної консо­лідації супроводжується пошуком внутрішніх або зовнішніх ворогів, прагненням до самоочищення, етнічної або соціокуль­турної пу­рифікації.

Неможливість прямої демократії у межах “великого” сус­піль­ства призводить до інших деформацій народовладдя. Ніколи не буває досить зрозумілою і чітко вираженою загальна колективна воля. Фактично під нею розуміють волю більшості. Але остання не завжди буває найбільш точним і адекватним вира­зом історичної перспективи і необхідності. Адже більшість може бути некомпе­тентною, не розібратися в історичній ситуації, діяти під впливом випадкових обставин. Іншими словами, може помилятись.

А меншість, навпаки, може мати рацію. Якщо це – владна мен­шість, то вона зможе, користуючись наявними ресурсами, добитися свого рішення відкритим чи замаскованим способом. Якщо ж це компетентна, але безвладна меншість, то суспільство може зазнати значних втрат, а історичний поступ – гальмуватися.

За таких обставин можлива ще одна важлива суперечність: демократія для більшості означає її відсутність для меншості. Зро­бити ж інакше – означає ввести замість народовладдя олігархію. За нормальних умов ця суперечність вирішується наданням меншості права голосу, аби вона могла заявити свою позицію і відкрито дія­ти на її захист, сподіваючись у кінцевому результаті на підтримку або розуміння з боку більшості.

Існує ще одна внутрішня суперечність між принципом народовладдя та його практичною реалізацією. Принцип народо­владдя потребує підпорядкування держави і політичної системи суспільства ін­тересам і нагляду громадянського суспільства. Дер­жавна ж органі­зація і політична система прагнуть до авто­номії. Частково з тих причин, що інтереси панівного класу чи керівної еліти, котрі праг­нуть до контролю над державою і полі­тичною системою, не співпада­ють з інтересами основної маси народу. У кращому випадку, вони мо­жуть співпасти лише щодо вибору за­гальної історичної перспек­тиви. Але інтереси панівного класу, державницької групи (безпосе­редніх функціонерів держав­них апаратів) і діячів політичних партій теж не співпадають.

Справді, демократичний механізм тут може діяти доти, доки між громадянським суспільством і політичною організацією збе­рігається рівновага взаємного очікування, договору, балансу інте­ресів і контролю. Порушення рівноваги веде до руйнування демо­кра­тії. У випадку, коли переваги набуває політична організація, то відбувається авторитарне, деспотичне або тоталітарне перероджен­ня держави. Коли ж абсолютним, повноважним і непідконтрольним сувере­ном виступає народ, тоді панує охлократія.

Народовладдя, з цього боку, означає контроль над державою і політичним керівництвом лише в тій мірі, в якій це необхідно у межах існуючого конституційного устрою, тобто як реакція на дійс­не або можливе порушення конституції. Тому в демократичних суспільствах є лише противники конституції, а в недемократич­них – противники влади.

Демократія означає не лише надання всім однакових політич­них прав. Вона передбачає соціальний захист найбільш знедолених соціальних груп, зменшення соціальної нерівності та пов’язаної з нею напруги і конфліктів, бо деякі з них можуть стати досить вибу­ховими і небезпечними. Тут на демократію чекає загроза від ринку. Останній за своєю природою передбачає нерівність, до­пускаючи лише еквівалентність обмінних ресурсів.

У такому випадку закон, як правило ринкової гри, увійшов би у суперечність з мораллю, основою якої є принцип самоцінності кожної окремо взятої особи. Повна стихія ринкових відносин означала б тоді не лише кінець демократії, але й повну дегумані­зацію суспільства. Що, власне, і мало місце на стадії класичного капіталізму і на чому будувалася марксистська критика капіталізму і протиставлення буржуазної “формальної” і соціалістичної (“ре­альної”) демократії.

Розрив цих двох внутрішньо пов’язаних моментів теж є за­грозою демократії. Порушення реальних демократичних правил, прин­ципів і процедур призводить до авторитаризму, деспотії та тоталі­таризму. Зведення ж демократії лише до процесуального юридичного виміру позбавляє її гуманістичної та моральної сут­ності.

Внутрішня сутність демократії тут виявляється у двох відно­шеннях: з одного боку, вона виступає як рівноправність; з іншого – як справедливість. Її в однаковій мірі не можна звести ні до вимоги загального добра шляхом нехтування інтересів окремого індивіда або маргинальних суспільних груп, ні до однакових прав, ні до фактичної рівності. В останньому випадку жертвою стає най­більш ініціативна, діяльна і обдарована частина суспільства.

Принцип суверенності народу, визнання його першоджерелом усіх форм влади і верховним суддею. має ще одну внутрішню су­перечність у контексті демократичного процесу. Найпростіша і найлегше здійснювана деформація полягає в звичайній інверсії, зворотній переміні місць абсолютного монарха (єдиного само­держця) і народу. Внаслідок такої інверсії народ немовби посі­дає місце монарха або диктатора, тобто сам стає таким, яким був повалений ним деспот. Диктатура одного у такому випадку замі­нюється диктатурою більшості, а фактично – авангардної групи цієї більшості.

Проте диктатура, як принцип організації влади, залишається. Ще в більшій мірі цей принцип виявляється за умов диктатури класу. Демократія стає неможливою тому, що тут немає внутріш­ньої врівноваженості влади. Її розподіл відбувається асиметрично. До того ж він увічнюється.

Для подолання даної суперечності необхідне всезагальне, нічим не обмежене (відсутня дискримінація будь-яких соціальних груп, за виключенням тих, дії яких є асоціальними) виборче право. Воно передбачає змінність влади у всіх її вимі­рах: центру, дже­рела, суб’єкта, механізму, змісту, функцій, спо­собу контролю та ін.

Регулярні всезагальні демократичні вибори є механізмом перерозподілу влади в просторі соціальних структур. Таке сус­пільство утримує в самому собі необхідність і потребу постійних змін. Окрім усього іншого, ще й тому, що перерозподіл влади вже сам по собі є досить важливою зміною, котра негайно відбиваєть­ся у всіх інших сферах життя, викликаючи адекватні зрушення. Суспільству з регулярним демократичним перерозподілом влади ор­ганічно властива історичність, рух, націленість на перспективу.

Суспільства із нерозподіленою владою, навпаки, тяжіють до уніфікації, закостеніння, а в кінцевому результаті – до тоталі­таризму. Зміни тут відбуваються лише в одному напрямі – експансія вже наявної влади на все новий соціальний простір, підпорядкуван­ня своєму впливові та контролю все нових прошарків населення. Іншими словами, це є внутрішня політична колонізація.

Складовими демократії є вільний вибір, регулярність (чіт­ко встановлений інтервал або термін перевиборів), право вибору підлеглими. Але це не є наперед визначений привілей, що випли­ває із їхнього якогось особливого становища (бідні, знедолені), функції (основна продуктивна сила чи щось інше) або призна­чення (історична місія).

За такими показниками легко встановити відсутність де­мократії. Так, її немає, коли відсутній вільний вибір, скажімо, результати виборів відомі наперед, бо немає дійсної альтерна­тиви. Демократії немає і тоді, коли значна частина суспільства позбав­лена права голосу. На жаль, немає її й тоді, коли наданим правом голосу значна частина суспільства не бажає скористатися. Це свідчить про соціальну апатію і байдужість, котра викликана від­сутністю будь-якої колективної перспективи і зневірою в можли­вість справжнього контролю над владою.

Немає справжньої демократії і за умов, коли пропоновані по­літичні альтернативи (партії, програми, персоналії, проекти майбутнього) в дійсності не такі. Фактично, тут спостері­гається політична гра близьких за позиціями політичних сил, які зайняті лише внутрішнім перерозподілом влади. Такі політичні сили діятимуть не на користь історичності, а, скоріше, проти неї.

Демократія відсутня також за умов значної соціальної де­зорганізації. І тут доречно заперечити марксизму, з позицій якого порядок є завжди в інтересах панівного класу, а безпорядок – передумова революції. Часто саме панівні групи зацікавлені в безпорядку і пов’язаному з ним легітимному застосуванні на­сильства. Тут, звичайно, різні фракції панівного класу ма­ють різні наміри. До безпорядку, насильницького пригнічення соціальної активності, авторитарного перевороту, як правило, прагнуть ті прошарки панівного класу, котрі монопольно контролюють силові механізми держави, але не користуються належним пре­стижем і впливом. Здебільшого це не є найбільш заможні фрак­ції панів­ного класу.

Відсутність особистих ресурсів вони прагнуть компен­сувати посиленням контролю над державними запасами і соціаль­ними нагромадженнями. Звідси, до речі, випливає ще одна важ­лива деталь: демократія неможлива без сильної автономної держави. До того ж вона має бути відносно незалежною у своїх діях не лише від панівного класу, але й від основної маси народу. Інакше є загроза охлократії або соціального хаосу, а найчастіше – того й другого.

Вільний вибір, регулярність виборів і верховенство більшості є іншою формою подання (виразу) основних принципів демокра­тії: наявності основних прав людини, політичного грома­дянства (замість станової ієрархії) і представництва. Без їх сукупної реалі­зації не можна говорити про повну демократію.

Проте реалізація кожного з них окремо ще не гарантує демо­кратичного процесу. Народовладдя, наприклад, легко може пере­родитися в охлократію, владу бунтівного натовпу або народну дикта­туру. Коли народ виступає переважно як етнос, то його політична диктатура постає як народно-національна. Коли народ виступає пе­реважно як клас (скажімо, пролетаріат та його спільники), тоді диктатура буде народно-класовою.

Політичне громадянство є необхідною передумовою грома­дянського суспільства. В його основі лежить рівність громадянських прав, що передбачає певний рівень самоврядування, сувереннос­ті громадянського суспільства від політичної системи і держави; його здатність вершити власні справи і регулювати внутрішні стосунки без безпосереднього втручання останніх. Це водночас і обмежує владний деспотизм держави, без чого демократія не­можлива, і гарантує контроль над політичними партіями з боку їх соціальної бази, без чого вони (політичні партії) легко перетво­рюються у звичайні бюрократичні організації, які працюють самі на себе.

Теоретична і практична проблема тут полягає в тому, щоб весь демократичний механізм постійно перебував у динамічній рівновазі, тобто кожний з його елементів не набував більшої ваги, аніж тієї, котра безумовно необхідна для створення і ут­римання владної противаги. Якщо, наприклад, громадянське сус­пільство поглинає державу і політичну систему, то таке суспіль­ство пере­творюється на самоврядувальну общину. Остання більш схильна до стабілізації, самоізоляції і автаркії, аніж до роз­витку. Оскільки основний центр впливу тут концентрується на па­сивній біль­шості, а не на неспокійному і рухливому авангар­ді, котрий ініціює зміни.

За умов, коли соціальна база повністю керує діями партії, остання стає швидше групою тиску і лобі, аніж власне політичною структурою. Занадто підконтрольна держава (з боку політичної системи або громадянського суспільства) була б нездатна до при­мусового підтримання соціального порядку, здій­снення соціальних нагромаджень, особливо вилучень та продуктивного інвестування. Адже інвестування в нау­ку, культуру, техніку і освіту не обіцяє швидкої і безпосе­редньої користі, отже, не задовольняє безпосе­редніх колективних потреб.

Продуктивне інвестування реалізує потребу суспільства у розвитку, що не завжди діє як спонукальний чинник колектив­ної поведінки. З цього боку держава не може бути органом виразу безпосередніх потреб і настроїв народу. Стаючи таким ор­ганом, вона не набуває, а втрачає власне демократичний харак­тер. Із силового гаранта обраної історичної перспективи така держава перетворюється на орган силової підтримки масового споживання, механічного самовідтворення, самоцільної стабіль­ності, в кінце­вому результаті – застою.

Коли ж держава поглинає політичну систему (представ­ницькі політичні партії), громадянське суспільство насиль­ницьки позбавляє громадян їх основних прав і свобод, то вона стає авторитарною, деспотичною, тоталітарною. Отже, демо­кратія, в цьому аспекті, є рівновагою між основними складниками політич­ного процесу: державою, політичною системою, гро­мадянським суспільством, правами і свободами особистості.

Демократія забезпечується складним суперечливим проце­сом їх (основних складників) незалежності і взаємозалеж­ності, де основного значення набувають не принципи (за їх відсутності демократії просто немає), а пропорції, величини, масштаб. Як ракова пухлина є результатом надмірного розростання деяких нормальних клітин, так і антидемократичні процеси та їх інсти­туційні ознаки є результатам надмірного розростання якогось одного конкретного елемента демократичної системи.

У цьому зв’язку правомірно виникає питання про основний центр, системотворчий елемент демократії. Якщо вона є насамперед рівновагою політичних сил, структур і персоналій, то таким системотворчим елементом має бути найбільш здатний до врівно­важу­вання компонент. Такою структурою є, на нашу думку, політична система. Складо­вими політичної системи є сукупність взаємодіючих політичних партій. Їх наявність гарантує ідейно-політичний плюралізм, в також взаємне представництво інтересів соціальних суб’єктів. Політична система здатна врівноважити владну могутність держави. Задля цього вона має достатній вплив, тобто ту соціальну підтрим­ку і схвалення, що за певних передумов (досягнення певної ве­личини, показником якої є множина поданих за партію на виборах голосів) перетворюється безпосередньо у владу.

Політичні партії беруть на себе організацію стосунків між соціальними акторами. Без цієї “прокладки” у безпосередній взаємодії соціальні актори, котрі завжди є менш організованою і керованою структурою, можуть довести власні суперечності до відкритої ворожнечі та озброєних конфліктів. З цього боку, полі­тичні партії є ніби замінниками соціальної боротьби, надаючи їй форму керованого і контрольованого політичного процесу. Через взаємодію політичних партій соціально-групова або соціокласова боротьба набувають рис символічної взаємодії, втрачаючи харак­тер безпосереднього фізичного зіткнення мало органі­зованих, але збуджених, роздратованих соціальних груп, де активним чинником може стати сліпа ненависть, стихійна лють, агресивна взаємна підозра чи успадкована ворожість до інших. Політичні партії репрезентують взаємні інтереси, подають їх у цивілі­зованому вигляді, розв’язують суперечності у встановлених законом формах і межах.

Політичні партії різняться між собою залежно від того, до якого саме елемента системи історичних дій спря­мована їхня діяльність. Деякі партії націлені на організацію ефективної еконо­міки, соціальних нагромаджень і вилучення. Це є партії економічного спрямування. Інші шукають приваб­ливу утопію, апологетичну або викривальну ідеологію. Треті орієнтуються на справедливу вина­городу і стратифікацію, четверті – на активізацію соціальної творчості, тобто на со­ціальну мобілізацію щодо вибору історичної перспек­тиви чи її реалізацію.

Звичайно, кожна партія прагне посилити власну могутність і вплив, у т. ч. через розширення соціальної бази. А тому вклю­чає до своїх програм кілька стратегічних напрямів діяння. Саме так виникають такі об’єднання, як соціал-демократія, націонал-соціалізм, християнсько-демократичний, народно-демократичний, націонал-демократичний напрямки тощо. Деякі партії діють у більш вузь­кому спектрі: республіканська (націлена на захист конституційного устрою), демократична (на захист демократичних свобод чи інсти­туцій), націоналістична (етно-культурне або етно-політичне від­родження) тощо.

Залежність партії або її пов’язаність з особливим елементом системи історичних дій дещо формальна і загальна. Жод­на партія ніколи не прагне до надто відвертого, однозначного і чіткого визначення своїх цілей і намірів. Це свідчить про те, що представ­ництво інтересів не є єдиною, а тим більше домінуючою функцією. Такою функцією є взяття та утримання влади. Невизна­ченість стратегії і програми дає можливість пар­тії маневрувати у хист­кому світі мінливих колективних настроїв і громадської думки. Розкіш чіткого і формального (впритул до “контрольних цифр” розвитку) визначення своїх намірів мо­же дозволити собі лише партія, влада якої є безмежною, а соціальна відповідальність обмеженою. Але така партія можли­ва за умов авторитарного, деспотичного або тоталітарного режиму, коли вона знаходиться при владі в уніфікованому політичному просторі.

Отже, представництво є центральним елементом демокра­тичної системи. У його межах для демократії переважну роль ві­діграє представництво інтересів основної народної маси. Режим можна вважати більш демократичним, якщо у ньому ширше пред­ставлені інтереси найбільш знедолених прошарків суспіль­ства. Проте тут є своя межа: надмірна владна представленість люмпен-груп є шляхом до охлократії.

Турбота ж про представленість інтересів заможної меншос­ті чи владної верхівки зайва, оскільки вони мають достатньо засобів для реалізації своїх намірів та інтересів фактично при будь-якому політичному режимі, а не лише за демократії. Тут дискримінація можлива у тому випадку, коли одна фракція правлячого класу пригнічує іншу у боротьбі за владу. І лише за умов, що ця бо­ротьба не виходить за простір владної меншості.

Якщо ж до боротьби залучається більш широка народна маса, тоді справа може завершитися або громадянською війною, або певною де­мократизацією режиму. Громадянська війна є фак­тичним похован­ням демократії, бо нею руйнується основна пе­редумова демократії – законність соціальної взаємодії.

Плюралізм політичної системи неможливий без внутріш­ньої структурованості історичного суб’єкта на сукупність соці­альних акторів (груп, організацій та інституцій), множинності соціальних конфліктів і пов’язаних з ними інтересів. Будь-яка уніфікація або централізація соціальних відносин навколо якоїсь конкретної вісі (“багаті – бідні”, ”владні – безвладні”, “культурні – безкультурні”, “справжній – несправжній етнос” і т. д.) є загрозою для демократії, бо веде до виникнення цент­рального конфлікту і пов’язаною з ним дихотомізацією соціаль­ної боротьби.

Розколене навпіл суспільство утримує в собі зародок дик­татури однієї половини над іншою. Отже, без політичної системи (системи представницьких політичних партій або діючої за пев­ними правилами сукупності політичних акторів) демократія не­можлива, навіть якщо уявити собі, що держава або окрема партія насправді представляє інтереси народу. Такий випадок був би щасливим виключенням, а представництво інтересів тут було б формальним, поверховим і недовговічним. Це, швидше, можна назвати декларацією про наміри, аніж реальною політичною дією по справжньому представництву інтересів.

Другою невід’ємною рисою демократичного процесу є громадянськість електорату. Цей дещо незвичний термін означає наявність розвинутої політичної свідомості – в суспільстві має бути не лише формальне право на вибір, але й змістовна здатність основної маси народу його здійснити. Передусім, електорат має усвідомлювати себе громадянами, тобто бути здатним узяти на себе історичний вибір і відповідальність. Коли мова йде лише про ста­білізацію та ефективне функціонування суспільства, його соціальне відтворення, то проблема вирішується порівняно легко. Особливо у випадку певної економічної стабільності і соціальної примире­ності сторін.

У випадку ж вибору перспективи розвитку ситуація усклад­ню­ється. Розвиток передбачає додаткові витрати, само­обмеження (з метою вилучення і продуктивного інвестування), порушення стабіль­ності (введення динамічної, хоч, за задумом, і контро­льованої нестабільності), відсутність системи винагород­жуваної акти­візації зусиль; нові критерії стратифікації (а, значить, пев­ну дестратифікацію і пов’язану з нею соціальну аномію і звіль­нення додаткової, не завжди конструктивно спрямованої, соціаль­ної енергії), історичну невизначеність, активне ідеолого-утопічне про­тистояння.

Важливою ознакою громадськості електорату є розвинене по­чуття приналежності, залученості, безпосередньої участі в гро­мадських справах. Воно є результатом самоорганізації основної маси населення і відповідних дій з боку керівної меншості. Фор­мування свідомого громадянина і відповідального виборця – це один із важливих моментів формування персонального суб’єкта. Це конкретно означає здатність до ототожнення власних інтересів і пов’язаних із його реалізацією груп приналежності, визначення своїх політичних супротивників (реалізація принципу опозиції) і залучення до загальної історичної перспективи суспільства (прин­цип тотальності).

Найпростіше окремій людині визначитись щодо своїх особ­ливих інтересів і груп приналежності. Хоча й тут її чатують певні небезпеки: індивідуальна чи групова аномія, тобто відсутність відчуття приналежності до певної спільноти, становище і спосіб діяння якої співпадають із власним; недостатня самоорганізація групи спільного становища; надмірна політизація і, особливо, ідео­логізація цієї спільноти.

У першому випадку особа втрачає сенс буття, її соціальне оточення видається або є насправді агресивним і байдужим; у структурі психіки переважає відчуття самотності, неусвідомлених острахів, непевність у власних діях, нерозуміння як своїх мотивів і намірів, так і очікувань найближчого оточення.

Аномія особливо стає поширеною під час соціальних криз і корінної ломки існуючої соціальної організації. Демократія тут має допомогти налагодити вільну комунікацію і самоорганізацію, аби індивід чи група виробили нову ідентифікацію, яка б відпо­відала новій ситуації життя.

Недостатня самоорганізація, як правило, спостерігаєть­ся серед соціально слабких груп, котрі володіють мінімальними ресурсами соціального діяння (бідні, неосвічені, не мають компе­тентних ліде­рів, авангардної ініціативної групи, представ­ницьких органів для виразу і захисту своїх інтересів і т. ін.). Організуючий імпульс тут найвірогідніше йтиме від гомологічної групи – такої, становище якої близьке до даної, але ресурси соціального діяння вищі. Наприк­лад, різке зубожіння може в однаковій мірі стосува­тися інтелігенції і трудящих. На цій основі в обох прошарках виникає невдоволення і прагнення до протесту. Але його ініціа­тором і організаторам імовірніше буде інтелі­генція.

Надмірна політизація утримує в собі дві небезпеки:

1) може звести соціополітичну діяльність лише до стихійного бунту, в основі якого лежить прагнення вирішити всі проблеми тут і не­гайно. Реально ж вирішується лише одна проблема – соціальна або колективна помста дійсному чи уявному ворогові; 2) може звести соціокультурну діяльність групи лише до словесно-ментального, знаково-смислового позначення та оцінки соціаль­ної ситуації без подальшої копіткої роботи по її подоланню.

Відсутність громадянської зрілості електорату найчастіше виявляється в байдужості до громадських справ, ототожненні себе не з громадянським чи політичним суспільством, а з природни­ми, архаїчними чи політично нейтральними соціальними утвореннями (сім’єю, родиною, сусідською общиною, товарись­ким колом, побу­товим оточенням; дозвіллєвою, конфесійною, етнічною спільнотою тощо).

Політична залученість їх розпочинається тоді, коли соціальні процеси безпосередньо загрожують саме цим соціальним спіль­ностям: розпадаються сім’ї, зневажається віра, деформується побут і дозвілля, в несприятливі обставини попадає професійна група. Громадянська незрілість виявляється також у небажанні брати участь у підготовці і прийнятті політичних рішень, униканні від­повідальності і самопожертви (грошима, часом, фізичним чи ро­зумовим напруженням, острах ризику). Держава, уряд, полі­тичні партії чи персоналії розглядаються тут як щось чуже, далеке, ма­ло зрозуміле, небезпечне; таке, чого слід сторонитися і остеріга­тись. Це – “вони”, ті, хто повинен зробити так, а не інакше, але без їхньої особистої і безпосередньої участі.

Розвиток громадянської самосвідомості передбачає одночасний рух униз і догори. Перше означає підвищення міри зацікавленої співучасті у справах своєї общини, групи розселення, соціальної організації, регіону, низових структурах партії або соціального руху, місцевому самоврядуванні. Друге свідчить про прагнення до усвідомлення співробітництва на рівні державних органів, вибору стратегії і тактики діяння власних представницьких структур, залу­ченість до вибору історичної перспективи суспіль­ства та способу її реалізації.

Отже, нижньою планкою демократичної взаємодії можна вва­жати сім’ю (демократія в рамках шлюбних і родинних стосун­ків), а верхньою – національну геополітичну єдність, усвідомлену як дер­жавна територія і відповідний соціокультурний простір. Наскіль­ки можлива вона на рівні міждержавних і міжнародних стосунків, то – проблема. Якщо можлива, то на основі теоре­тичної співучасті або контролю за діями держави у цьому напрямі. Наступним компонентом демократії є обмеження дер­жавної влади. Найбільш ефективним засобом тут є закон і справедли­ве судочинство. З цього боку демократія виглядає як правиль­ний (адекватний соціо­груповій у соціополітичній структурі та історичній необхідності) закон і справедливий – незалежний і підконтрольний громад­ськості – суд. Вірність закону, навіть недосконалому, має більше значен­ня для демократії, аніж досконалий, але такий, що не вико­нується закон чи продажний і безвідповідальний суд.

Наявність всезагальних, вільних, не обтяжених квотами і цен­зами виборів, теж є способом обмеження державної влади. Систе­мою перевиборів здійснюється контроль за діями держави, її зако­нодавчих і виконавчих органів. Такою ж підставою є визнання і законодавче оформлення основних прав і свобод гро­мадян та рівень їх практичної реалізації. Визнання основних прав і свобод грома­дян є одночасно передумовою для обмеження влади інших соціальних інститутів: сім’ї, церкви, школи. Без такого обмеження демократія не буде повноцінною.

Нарешті, державна влада не буде обмеженою і контрольова­ною без існування розвиненої і розгалуженої політичної системи – політичних партій, професійних спілок, громадських об’єднань, просвітницьких товариств тощо. Саме через їх діяльність грома­дянське суспільство контролює дії держави, особливо її силових структур, котрі водночас є і гарантом, і постійною загрозою де­мократії.

Часто демократію ототожнюють зі свободою. Це вірно лише щодо усунення зовнішнього примусу, обмежень, незаконних пере­слідувань з боку владних структур. Тобто це правильно переважно в контексті “свобода від”: злиднів, несправедливості, невігластва, здирства, невиправданої нерівності, самочинства, свавілля тощо.

Демократія – це також свобода вибору: історичної перспек­тиви, ціннісних орієнтацій, способу соціальних нагромаджень і вилучень, механізмів винагороди, критеріїв стратифікації, законо­давчих органів і владних персоналій, способу соціалізації, місця прожи­вання, професії, шлюбного партнера та ін. Проте позитивний зміст свободи (вільний соціотворчий процес) швидше залежить від наявних ресурсів розвитку (рівня культури, освіти, науки, техніки, особистісного потенціалу суспільства і т. п.), аніж від демократії. У цьому відношенні демократія – це формально гарантована свобода, а культура – в широкому значенні цього слова – є її зміс­товним ресурсом, позитивним наповнювачем.

У такому значенні демократія є передумовою і політичним га­рантом керованого розвитку, але не його визначальним чинни­ком. Більше того, надмірна демократія без відповідного розвитку персо­нального і колективного суб’єктів загрожує соці­альною дез­органі­зацією і хаосом.

Складові компоненти демократії (громадянство, представ­ництво, права людини) по-різному орієнтують суспільство, в т. ч. його соціотворчі дії. Громадянство утримує в собі прагнення до полі­тичної рівності з одночасною соціальною інтеграцією (у падку керованого розвитку). Воно виявляється також у приналеж­ності до спів­громадян за місцем проживання, сусідської общини, територіальної громади, регіону та геополітичного про­стору (на­ціональної, унітарної чи федеральної держави).

Громадянство окреслює політичний простір співіснування та узаконеної боротьби, поза яким знаходяться чужинці, неспільники, конкуренти або вороги. Представництво уособлює прагнення до ви­словлення, подання, демонстрації і ствердження особливих інтере­сів, структурованих за певними відмінностями (передусім за ба­гатством, владою і престижем) соціальних груп. Держава, полі­тична влада і вплив тут розглядаються як інструменти на службі цих інтересів.

Права людини є прагненням до обмеження владно-політич­ної експансії держави на користь соціальності як такої, визнанням здат­ності суспільства до самоврядування без зовнішнього нагляду і контролю шляхом конвенції, домовленості, компро­місів, визначення норм і правил поведінки, встановлення балансу індивідуальних і колективних інтересів.

Визнання за людиною природних, ніким не дарованих і на­сильницьки ніким не відчужених прав і свобод ставить індивіда не тільки у рівне відношення до іншого індивіда, але й до гру­пи, соціальної організації, соціального інституту. Не вони дарують індивіду його права і свободи, а він, за своєю доб­рою волею, внаслідок згоди і домовленості, відчужує від себе частину прав і свобод на користь соціополітичних структур за умови, що вони будуть діяти в його інтересах і під його осо­бистим контролем.

На основі цього заперечується будь-яке природне, над­при­родне чи божественне походження соціальної організації лю­дей. Вона є результатом їх спільної волі і цілеспрямованої діяльності. Безпосереднім зречевленням цього є закон біль­шості, котрий і має відображати загальну волю та історичну не­обхідність. Остання перестає бути фатальною зумовленістю і вимушеністю, що діє поза намірами людей. Проте закон більшості зовсім не є тотожним народовладдю у вульгарно-політичному кон­тексті, як диктатура більшості щодо меншості, що, як правило, завершується деспотиз­мом і тоталітаризмом.

Закон більшості (статистика голосів) є принципом демо­кратії лише остільки, оскільки визнається право мен­шості на власну інтерпретацію історичної ситуації і діяння на її користь у межах закону.

Слід визнати, що ідеальної гармонії між зазначеними скла­довими компонентами демократії не існує. Вона (демократія) є досить динамічною і крихкою конструкцією. Не можна визнати окремо взятий демократичний досвід за норму, ідеал або єдино можливий зразок для наслідування. Але в кожному окремому випадку акцент може переміщуватися в бік окремого елемента: політичної системи, представництва, прав людини. Залежно від цього трансформується вся конс­трукція, обумовлюючи утворення певного типу демократичної взаємодії.

Перший тип надає особливого значення обмеженням влади і визнанню основних прав людини. Історично це найперша форма де­мократії, що з’явилася на світ у результаті буржуазних револю­цій і ствердилася у політичній практиці завдяки буржуазному рухові. Вона зовсім не є найкращою чи домінуючою формою демократичної взаємодії. Історично склалося так, що потреба у зни­щенні абсолютистської монархії середньовіччя передбачала появу держави із обмеженими законами, повноваженнями, з виз­нанням не­від’ємних прав і свобод людини, на обмеження яких не може пре­тендувати ніхто, в тому числі монарх. В ідейно-тео­ретичному і культурно-пропагандистському аспекті цю теорію і практику політичної взаємодії розробляє лібералізм. Батьківщи­ною та­кого типу демократії є Великобританія.

Другий тип надає особливого значення громадянству, Кон­ституції та механізмам ідейно-психологічної інтеграції суспільства. Громадянство розуміється як рівність усіх без винят­ку перед законом; Конституція – як політично оформлений со­ціальний договір між народом і правлячою групою; соціальна інтеграція тлумачиться як створення із соціально і етнічно розріз­нених груп єдиної політичної нації – держави. Демократія тут виглядає швидше прагненням до рівності, аніж до свободи. Остання тлума­читься як свобода рівних перед законом громадян.

Змістом демократії, в результаті такої акцентації, стають соціальні, а не власне політичні процеси. Політичні права, у кінце­вому результаті, набирають вигляду права на соціальну рівність. Остання тлумачиться не як подібність праці і спожи­вання, але як право на одночасний старт і справедливе – за законом – оціню­вання досягнутих результатів. Тому демократія у цьому випадку зовнішньо має вигляд меритократії – заслуженої ви­нагороди за особисту ініціативу, таланти і зусилля. Найбільше досвіду на цьому шляху набули США.

Третій тип демократії акцентує свою увагу на представ­ництві особли­вих інтересів через політичну систему (політичні партії, професійні спілки, громадські організації тощо). Демократія, за таких умов, протиставляється олігархії, оскільки у представ­ництві уособлюються перш за все інтереси основної або тру­дящої маси населення. Тому особливо гостра боротьба ведеться проти різного роду привілеїв – влади, достатку та доступу до механізмів розподілу престижу (засоби масової інформації, освіта, культура).

У даному випадку демократія найбільш схожа на народо­владдя, а опозиція “народ – правителі” визнається принципо­вою і визначальною. Міра демократизації суспільства співвідно­ситься із збільшенням демократичного контролю знизу в усіх сферах суспільного буття (в общині, на підприємстві, на рівні держави, її інституцій). Типової форми вона набула у Франції.

Можна також говорити про тип чи різновид демократії від­повідно до її зв’язку з конкретним елементом системи історичних дій. Боротьба за контроль над культурною моделлю розвитку передба­чає вільну комунікацію, тобто демократію у сфері культури та ідеології. Ефективна економіка, як передумова соціаль­них на­громаджень, потребує виробничої демократії. Вилучення і вироб­ництво ресурсів розвитку викликає необхідність в управлін­ській демократії.

Соціальна мобілізація та інтеграція на ґрунті цінностей розвитку потребує свободи творчості, тобто демократії у сфері культури – культурного споживання і комунікацій. Справедлива – за критеріями внеску у процес розвитку – стратифікація передбачає законність і демократичний контроль за соціальною мобільністю, аби вона не була обмеженою лише економічною стратифікацією чи розподілом груп за ознакою влади.

Для розвитку особливого значення набуває взаємний демо­кратичний контроль основних соціальних суб’єктів – панів­ного і пригніченого класів. Контроль з боку пригніченого класу спрямо­ваний на те, щоб перешкодити панівному класові перетворитися на пригноблюючий клас, усі турботи якого були б сконцентровані на розподілі та споживанні. Контроль з боку панівного класу перешкоджає пригніченому класові зануритися у повсякденність побутових турбот, індивідуальне виживання, суто споживацький пасивний конформізм.