1.1.2.5. Азіатсько-тихоокеанський реґіон

Поряд з традиційно важливими економічними реґіонами Західної Європи і Північної Америки після завершення Другої світової війни помітно зросло значення азиатсько-тихоокеанського реґіону. Після того, як спочатку Японії, а потім і деяким іншим азіатським країнам вдалося значно активізувати економічний розвиток завдяки чіткій орієнтації на експорт, центр гравітації перемістився з Атлантики до Тихого океану. У 1984 р. транстихоокеанський торговий оборот вперше перевищив транс-атлантичний. Після відкриття Китаю й Індії для міжнародної економіки цей процес ще більше пришвидшився, і, таким чином, у 2001 р. 25,0% світового експорту та 21,9% світового імпорту припадало на азіатські держави [36; 37].

Економічне зростання Японії насамперед можна пояснити відносно пізньою інтернаціоналізацією цієї країни. Вона понад 250 років не мала ніяких торговельних відносин з іншими країнами, і лише після 1914 р. японські торгові підприємства поширили свою діяльність спочатку на ринки Східної Азії, а потім і на Західну Європу та США. Однак кількісне і якісне значення цієї міжнародної діяльності було невеликим. Після того, як із посиленням світової інтеграції виникла необхідність у глобальній спрямованості підприємницької діяльності, японські підприємства ще не мали дочірніх підприємств, тому могли розробляти концепцію своєї міжнародної діяльності, безпосередньо використовуючи світові методи. На відміну від японських підприємств, багато західноєвропейських і американських фірм вже створили велику кількість іноземних дочірніх підприємств, для яких був характерний високий ступінь автономії та врахування діяльності яких при розробці міжнародної стратегії було пов’язано зі значними труднощами [26, P. 50].

Починаючи із 70-х рр. ХХ ст. чотирьом невеликим країнам-«тиграм» Гонконгу, Сінгапуру, Тайваню та Південній Кореї вдалось економічно наблизитися разом з Японією до індустріальних країн Заходу. Причинами їхнього економічного успіху вважають тісну кооперацію підприємства і держави, а також використання експортно орієнтованої стратегії розвитку. На відміну від багатьох африканських і південноамериканських країн, що розвиваються, підприємства експортували з цих країн переважно готові товари, що давало змогу використовувати переваги масового виробництва і дешеву робочу силу.

Внаслідок зростання заробітної, орендної плати і інших витрат у країнах-«тиграх», деякі порівняльні переваги останнім часом стали відносними. Через це багато підприємств закрили свої філії у вказаних і знову розмістили їх на батьківщині або перенесли в інші країни [15], де витрати на оплату праці значно нижчі. До того ж переважно серед високоосвічених працівників доволі поширена заміна конфуціанських цінностей цінностями країн Заходу. Таким чином, готовність багатьох працівників фірм відмовитись від власного добробуту і задоволення позапрофесійних потреб на користь економічного розвитку країни буде в майбутньому знижуватись. Через це зовнішньополітичному становищу країн-тигрів загрожують насамперед країни-«дракони» (Малайзія, Таїланд, Індонезія і Китай), а також В’єтнам.

На початку 1990-х рр. в Індії також почалася зовнішньоекономічна лібералізація, що посприяла значному припливу ПІІ. Так, якщо протягом 1985–1990 рр. у цю країну було інвестовано близько 169 млрд. дол., то у 1996 р. обсяги інвестицій сягали 2,6 млрд. дол. Причому особливість Індії полягала у наявності великої кількості високоосвічених працівників, які здобували освіту в США, тому інвестори почали меншою мірою вкладати гроші у трудомістке виробництво, а більше – у галузі високих технологій, комп’ютерні і біотехнології. Особливо яскраво це можна зокрема простежити на прикладі міста Бангалор, що знаходиться на півдні Індії.

У середині 80-их рр. багато американських комп’ютерних фірм («IBM», «Motorola», «Hewlett-Packard» та ін.) почали запрошувати на багатомісячну роботу висококваліфікованих англомовних фахівців з Індії. Однак після того, як почався тиск з боку американських комп’ютерних спеціалістів щодо видачі віз для індійских фахівців, багато фірм облишило цей brain shopping, і стали частково здійснювати розробки вмисне в Індії. Уряд цієї країни підтримав вказані процеси, створивши 10 центрів, що мали всю необхідну інфраструктуру (сателітні антени, офіси з кондиціонерами, автономне забезпечення струмом, за кілька років це провінційне місто перетворилося на індійську Силіконову Долину. Нині всі великі американські та західноєвропейські виробники комп’ютерів і програмного забезпечення володіють значним промисловим парком у віддаленому (за 18 км від центру міста) електронікс-сіті в межах своїх філій або користуються послугами спеціалістів щодо створення програм, які максимально відповідали би вимогам клієнтів – місцевих підприємств. Так, якщо у 1991 р. Індія експортувала програмне забезпечення на 164 млн. дол., то у 1996 р. ця цифра зросла до 1,2 млрд. дол. Інші підприємства, такі як «Swissair», «British Airways», «Lufthansa», доручають своїм індійським субпідрядникам вести бухгалтерію, причому спілкуються в режимі реального часу з ними передаючи дані на відстані [18, Р. 141; 11].

Площа і кількість жителів Бангалоре за останніх 5 років зросли у багато разів. Поряд з індуїстськими храмами і колоніальними спорудами з’явились інтернет і кібер-кафе, бутіки і торговельні центри за американським взірцем. У цих нових умовах у виграшному становищі опинилися програмісти, початкова заробітна плата яких становить близько 250 дол. і є набагато вищою від середньої заробітної плати в Індії.

Після того, як іноземні підприємства дедалі частіше почали переносити виконання робіт з програмування в Китай, Малайзію та країни СНД, де середня заробітна плата перебуває на значно нижчому рівні, ніж в Індії, перспективи знайти роботу для індійських програмістів значно погіршились. Крім цього, створення нових мов програмування, що будуть значно менш трудомісткими, призведе до того, що Бангалор втратить сучасні переваги розміщення виробництва і відчує негативний вплив глобалізації [18, P. 141; 32].