3. Екзистенціальна філософія: суть та різновидності

Неопозитивізм.

Кінець XIX — початок XX ст. відзначилися різкою критикою класичної філософії за широкомасштабний розгляд проблем буття, людини та свідомості. Позитивізм — філософський напрямок, заснований на принципі, що справжнє позитивне знання можна одержати лише як результат окремих конкретних наук і їх синтетичного об'єднання і що філософія як особлива наука претендує на самостійне дослідження реальності, не має права на існування. Творцем позитивізму став французький мислитель Огюст Конт, який проголосив розрив позитивної науки з філософією і її метафізичною традицією. Ідеї Огюста Конта поділяли Герберт Спенсер, потім приєдналися Ернст Мах і Ріхард Авенаріус (друга хвиля позитивізму), а починаючи з 20-х років і до сучасності — третя хвиля позитивізму, або неопозитивізм. Неопозитивізм представляють відомі вчені: Моріц Шлік — логік, математик та філософ Бертран Рассел, засновник філософії лінгвістичного аналізу, відомий англійський громадський діяч, філософ Людвіг Вітгенштейн, Карл Поппер — логік та методолог. Звинувачуючи філософію у неясності тлумачень, ускладненості мови, у нескінченних та безплідних суперечках, полумістичних концепціях, неопозитивісти запропонували всю цю «метафізику» рішуче відкинути і в противагу їй заснувати нове «позитивне» знання на базі науковості. Неопозитивісти здійснили переоцінку цінностей та пріоритетів філософії, користувались критеріями «суворих наук» та формальної логіки.

Неопозитивізм — один з напрямків філософії в XX ст., сучасна форма позитивізму. Неопозитивізм позбавляє філософію її предмета, вважаючи, що знання про дійсність дається лише в повсякденності або в конкретно-науковому мисленні, а філософія можлива тільки як діяльність аналізу мови, де відображаються результати таких форм мислення. Філософський аналіз з позицій неопозитивізму не поширюється на об'єктивну реальність, а обмежується лише безпосереднім досвідом або мовою. Ранній неопозитивізм Віденського гуртка, обмежуючи безпосередній досвід індивідуальними переживаннями, безпосередньо приходить до соліпсизму. Найбільш впливовою різновидністю неопозитивізму став логічний позитивізм. До спільної платформи неопозитивізму примкнули і англійські філософи — аналітики, послідовники Джорджа Мура — Джо Стеббінг, Уїльям Уїсдом та ін. Неопозитивістськими були і філософські погляди ряду представників логічної львівсько-варшавської школи. Основна ідея: філософія має пояснювати життя людини з огляду на структуру мови. Поруч із такими класичними напрямками є ще ряд дуже різнорідних, а часто й суперечливих неопозитивістських течій. Проте є спільне і суперечливе, що їх об'єднує. На відміну від класичного позитивізму Огюста Конта та Герберта Спенсера, неопозитивісти вбачали завдання філософії не в систематизації та узагальненні конкретно-наукового знання, а в діяльності з аналізу мовних форм знання. Тому предметом неопозитивістської філософії стала мова науки як спосіб вираження знання, а також діяльність аналізу знання та можливостей його вираження у мові. Неопозитивізм як явище філософської культури має основні риси: по-перше, за зразок для методологічних побудов взято формально-логічні конструкції, а знаряддям методологічних досліджень став методологічний аналіз мови науки; по-друге, основна увага звертається на аналіз структури наукового знання, відділення процесу появи нового знання від процесу його обґрунтування; по-третє, обґрунтування ідеології демаркаціонізму, тобто розмежування наукового і ненаукового знання, емпіричної науки і формальних наук. Методом демаркації стала фальсифікація, принципова спростовуваність будь-якого твердження, що належить до науки.

Неопозитивізм, досліджуючи широке коло методологічних проблем, сприяв розвитку філософії науки — напрямку, що досліджує характеристики науково-пізнавальної діяльності. Для неї характерне: по-перше, виділення науки як знання і діяльності; по-друге, дослідження логічних структур, співвідношення філософії і науки; по-третє, взаємозв'язок науки і суспільства, дослідження науки як феномена науково-технічної революції і науково-технічного прогресу; по-четверте, проблема синтезу різноманітних наук. Неопозитивізм продовжує впливати і на сучасні дослідження з філософії. Неопозитивісти, не погоджуючись з критикою прийнятих ними чітких розрізнень аналітичного і синтетичного, теоретичного і емпіричного, осмисленого і такого, що не має сенсу, у пізнанні, аргументують це так: для ясно позначуваного уявлення наукового пізнання і характеристики усіх знань, як відповідних або невідповідних йому, необхідно у самій мові звільнитися від непізнавальних вживань термінів і висловлювань (для вираження впевненості, сумніву, прохань, наказів та ін.). Для пізнання, покликаного дати істинні знання, суттєві тільки ті вживання мови, що здатні розрізняти суб'єктивне і об'єктивне, теоретичне і емпіричне, формальне і змістовне, істинне і хибне та ін. 

Екзистенціалі́зм — (фр. existentialisme від лат. exsistentia — існування), Філософія існування — напрям у філософії XX ст., що позиціонує і досліджує людину як унікальну духовну істоту, що здатна до вибору власної долі. Основним проявом екзистенції є свобода, яка визначається як відповідальність за результат свого вибору.

Течія в філософії, що сформувалася в Європі у XІX —XX ст. Першими до екзистенціалізму у своїх працях звернулись данський філософ C. К'єркегор та німецький філософ Ф. Ніцше. У XX ст. екзистенціалізм розвивався в працях німецьких (М. Гайдеґґер, К. Ясперс) та французьких (Г. Марсель, А. Камю, Ж.-П. Сартр) філософів та письменників.

Основним положенням екзистенціалізму є постулат: екзистенція (існування) передує есенції (сутності). У художніх творах екзистенціалісти прагнуть збагнути справжні причини трагічної невлаштованості людського життя.

Характерні риси екзистенціалізму

Визначальні риси екзистенціалізму:

на перше місце висуваються категорії абсурдності буття, страху, відчаю, самотності, страждання, смерті;

особистість має протидіяти суспільству, державі, середовищу, ворожому «іншому», адже всі вони нав'язують їй свою волю, мораль, свої інтереси й ідеали;

поняття відчуженості й абсурдності є взаємопов'язаними та взаємозумовленими в літературних творах екзистенціалістів;

вищу життєву цінність екзистенціалісти вбачають у свободі особистості;

існування людини тлумачиться як драма свободи;

найчастіше в художніх творах застосовується прийом розповіді від першої особи.

Екзистенціалізм підкреслює, що людина відповідає за свої дії лише тоді, коли діє вільно, має свободу волі, вибору і засобів їхньої реалізації. Формами прояву людської свободи є творчість, ризик, пошук сенсу життя, гра та ін.

Екзистенціалізм також розглядають і в більш широкому значенні: як умонастрій з притаманними йому спільними світоглядними мотивами. Ним переймається значна частина філософів та письменників XX ст., зокрема, французи Андре Жид, Андре Мальро, Жан Ануй, Борис Віан, англійці В. Ґолдінґ, А. Мердок, Дж. Фаулз, німці Г. Е. Носсак, Альфред Дьоблін, американці Н. Мейлер, Дж. Болдуїн, іспанець Мігель де Унамуно, італієць Діно Буццаті, японець Кобо Абе. Характерні для екзистенціалізму умонастрої та мотиви спостерігаються також у творчості Ф. Достоєвського, Ф. Кафки, Р.-М. Рільке, Т. С. Еліота, Р. Музіля та ін.

Екзистенціалізм в Україні

В українській літературі екзистенціалізм проявився у творчості В. Підмогильного, В. Домонтовича, І. Багряного, Т. Осьмачки, В. Барки, В. Шевчука, в поезії представників «нью-йоркської групи», в ліриці В. Стуса. Нерідко межі екзистенціалізму як світоглядної структури є досить примарними, а зарахування до нього окремих митців — дискусійним.

Прагматизм як філософська течія зародився у 70-ті роки XIX ст. у США і набув найбільшого поширення у XX ст. напередодні Другої світової війни. У другій половині 40-х років поступився місцем неопозитивізмові.

Етика прагматизму вбачає найяскравіше вираження людської сутності в дії, а цінність чи відсутність цінності пізнання ставить у залежність від того, чи служить воно дії, життєвій практиці.

Прагматизм (лат. pragma — справа, дія) — філософська течія, яка, ігноруючи об´єктивну основу понять, ідей, теорій, норм, оцінює їх, беручи до уваги лише їх практичну ефективність.

Представники прагматизму високо цінують реальний досвід людини, і це споріднює його з емпіризмом. Має він багато спільного і з позитивізмом. Найпомітнішими представниками цієї течії є американські мислителі Чарлз-Сандерс Пірс (1839—1914), Вільгельм Джеме (1842—1910), Джен Дьюї (1859—1952).

Багато їх міркувань безпосередньо стосуються стрижневих етичних проблем. Наприклад, на думку В. Джемса, добро є тим, що відповідає певним потребам. Кожна моральна ситуація унікальна, а тому щоразу доводиться приймати різні рішення.

Прагматисти виступили проти крайнощів морального догматизму й абсолютизму, які розглядали моральні цінності як позачасові, універсальні, незалежні від життєвих ситуацій, а також проти ірраціоналізму, скептицизму, неопозитивізму, які не погоджувались з твердженням, що моральні уявлення ґрунтуються на знаннях. Однак і вони не уникнули крайнощів, насамперед релятивізму. Вважаючи життєво практичним своє вчення про мораль, представники прагматизму заперечують необхідність загальних моральних принципів, оскільки, на їх погляд, людина повинна (змушена) самотужки розв´язувати моральні проблеми, враховуючи особливість кожної життєвої ситуації, в якій вона опинилася. Роль етики як теорії моралі вони заперечують чи принаймні применшують. На їхню думку, за допомогою розуму можна розв´язувати лише питання про вибір засобів досягнення мети, але обґрунтувати мету розумом неможливо. Тому пов´язані з проблемами мети питання не можуть належати до компетенції етики. Мету визначають вольові устремління людей, розум фіксує її як постфактум (лат. post factum — після зробленого), коли людина вже діє. При розв´язанні моральних проблем він водночас бере участь у розв´язанні утилітарних проблем, пов´язаних з тим, як найефективніше досягти конкретної мети.

Загалом прагматизм, виявляючи неабияку увагу до практично-утилітарних аспектів життя, абсолютизує таке відношення людини до дійсності, недооцінюючи релігійне, естетичне, моральне відношення, ігноруючи істину, що за всієї неповторності життєвих ситуацій вони мають те спільне, без чого моральні норми немислимі.

Прагматизм — доктрина або скоріш світогляд, що ставить усе знання і правду у пряме відношення до життя та дії; прагматизм судить про значення ідей, суджень, гіпотез, теорій, і систем, згідно з їхньою здатністю задовільнити людські потреби та інтереси у соціальний спосіб.

Філософський рух прагматизму був започаткований в Америці як теорія знання Чарльзом С. Пірсом (1878) і його головними представниками були Вільям Джеймс (див. Генрі Джеймс), Ф. Шіллер, та Джон Девей. Прагматизм і гуманізм є так близько споріднені, що вони можуть вважатися за одне, останній будучи розширенням та експансією другого. Шіллер пояснює це відношення: "Прагматизм видається особливим застосуванням гуманізму до теорії знання. Але гуманізм видається більш універсальним. Він здається має метод який можна застосувати універсально, до етики, естетики, метафізики, теології, до кожної людської справи, і теж до теорії знання." Отже гуманізм і прагматизм є ідентичними в принципі і є менш більш взаємно-замінними термінами.

Прагматизм стверджує, що про істинність вчення можна судити лише через його практичні наслідки, так повстає питання: Чи це мало б якесь значення, якщо б воно було істинним? Таким чином, прагматисти твердять, що всеохоплюючі метафізичні системи європейських філософів не мали жодного значення, оскільки їх істинність чи помилковість не впливали на людський досвід. В науці, теорія була істинною якщо вона "діяла" — якщо наступали її очікувані наслідки. В етиці і теології, принцип або вірування було істинним, якшо воно задовільняло його власників. Так, в прагматизмі, істина не є в жодний спосіб постійною, необхідною, універсальною, обєктивною, абсолютною, а є відносною, перехідною, відділеною, суб'єктивною, особистою. Якщо ідея, судження, припущення, аксіома, постулат, теорія чи система "працює" і задовільняє ніші розумові, емоційні чи соціальні потреби, лише тоді і лише настільки наскільки вона це робить, вона є цінною та істинною.