3. Західноукраїнські землі у фокусі європейської дипломатії на рубежі XVIII—XIX ст.

Після першого поділу Польщі до Австрійської імперії ві дійшла Галичина, а після третього — Холмщина й Підляшшя. У 1809 р. Холмщина ввійшла до складу Варшавського воєводства, а після Віденського конгресу (1815 р.) - до Царства Польського у складі Росії. На новопридбаних Австрією після першого поділу Польщі землях було утворено "Королівство Галіції і Лодомерії", що поділялося на 12 округів (дистриктів). З 1786 р. до королів­ства на правах окремого округу увійшла Буковина. Закарпатське Україна стала складовою частиною Пожонського (Братислав­ського) намісництва Угорського королівства.

Поліетнічний склад населення на інкорпорованих Австрією землях породжував цілу низку проблем, що виходили за межі внутрішньої політики цієї держави. Оскільки територіальні надбання Габсбургів стали можливими завдяки поділам Польщі в центрі Європи на повний зріст постає "польське питан Його сутність трактувалася по-різному: поляки ставили за

Цдродити національну державність бодай на якійсь частині Іииішіньої Речі Посполитої, навіть у напівзалежній формі. Ро-іііі і.кий, австрійський та прусський уряди намагалися утримати ямки колись могутньої держави в орбіті свого впливу.

Існувала ще одна складова "польського питання", яка стала ним з важливих напрямів дипломатії європейських держав на '•• к і XVIII —XIX ст. У той час у політичних колах визріває і - іпмлення "руського питання", що поступово набуває самое-

!■ х обрисів і з часом виходить з тіні "польського".

\ снідомлюючи гостроту національних суперечностей на нових

і і "ітріях, імператриця Марія-Терезія в дусі феодального уні-

I г .І'іічму намагалася рахуватися з регіональними особливое-

і > пі Це знаходило вияв в організації автономних адміністративно-

тріальних одиниць (королівств), опіці греко-католицькою

інію Галичини й Закарпаття. Наступний імператор — Йосиф II

■здовжував політичну лінію щодо українства, що особливо

!■ їм по виявлялася у галузі освіти, культури та релігії. В 1774 р.

* Піші було започатковано семінарію для підготовки греко-

і ■■'•'■іицького духовенства. Через 10 років її перенесено до Львова,

і иці ж заснували університет, у якому діяв богословський

=1 >' ■ и.тет для українців. Уряд Иосифа II здійснив ряд новацій в

*■■■ мммічному житті, полегшив становище селян.

• >л.нак цей курс перервався зі смертю Иосифа II у 1790 р.

і і мі наступник, Леопольд II, поступово нівелював наслідки

■ і і|ім свого попередника. Це відразу позначилося на становищі

щців. До того ж польські кола інспірували антиукраїнські

ік>ї, звинувачуючи українців у сепаратизмі. Такі випади тоді

ній під собою реального ґрунту: хоча тяжіння до історичного

ру українського народу, що знаходився за межами Австрій-

■ і імперії, й існувало, воно не оформилося в національну

имірио чи організацію.

Псе, що стосувалося Галичини та міжнаціональних взаємин » краї, пов'язувалося для Відня не лише з внутрішніми, а й іинніміньополітичними комбінаціями. Особливість внутрішньої тії полягала в тому, що зайнявши керівні місця у державному ■■іїї королівства, польська шляхта стала посередником між міським населенням і вищими австрійськими урядовцями, ішуації польських кіл мали наслідком те, що австрійський Галичини Перген інформував Відень про можливість

60

61

російської ірреденти в Галичині за умови будь-якої підтримі урядом місцевих українців.

Щодо поляків у Галичині, то в Габсбургів склалося вражені що як протидержавна сила вони не викликають занепокоє: по-перше, відірвана від народу шляхта сприймалася у центрі штаб без армії; а, по-друге, тяжіння поляків до католици: було найкращим гарантом їх політичної благонадійності. ські політики дуже чутливо сприймали можливу перспект зіткнень з Російською імперією, якщо та заявить претензії території, заселені братнім народом. Тому уряд відразу реа на будь-які тривожні для нього тенденції, зокрема в релігійно житті. Коли у приєднаній Галичині та Буковині частина н лення виявила активний рух до православ'я, Відень санкціоі вав заснування там греко-католицької митрополії (1808 р Суцільна полонізація освіти також стала виявом цієї політич лінії австрійського уряду на етнічних українських землях.

Однак австрійський владний істеблішмент, як виявилос: неадекватно оцінював ситуацію. У середовищі польської ари< кратії визрівали русофільські настрої, викликані увагою прихильністю до неї російського імператора Олександра Особливою довірою в нього користувався Адам Чарторийськ — польський аристократ, що потрапив до імператорського пала! у 1795 р. у якості заручника, а потім став ад'ютантом малолітньої п Олександра. Коли останній зійшов на російський преси і и, А.Чарторийський отримав пост товариша (заступника) міністри закордонних справ і став попечителем Віденського навчальної" округу. Це дало йому в руки важелі для проведення полонізації освіти в губерніях, які відійшли до Росії після поділів Польщі Одним з напрямів такої цілеспрямованої політики стала ні вчальна програма, здійснювана у Віденському університеті, і потім і в Кременецькому ліцеї протягом 1803—1823 рр.

Невдовзі АЛарторийський, що 1805 р. став міністром сі кордонних справ Росії, переніс зусилля в цьому напрямі ті якісно вищий рівень, користуючись своїм високим дипломатам ним статусом. Міжнародна ситуація сприяла йому й у проип і розробки військово-політичної доктрини, спрямованої на стрим;і ння агресивних планів Наполеона. АЛарторийський переконуісш царя в тому, що для боротьби з Францією мало розраховувані лише на союзні армії. Необхідно, твердив він, сповна використані

(ніж національні почуття народів, права яких були порушені у міииммшу минулому¹⁸.

< іщ-ксандру І імпонувала ідея відродження Польської держави Його скіпетром. Однак для цього необхідно було відібрати иі.п.кі землі в Пруссії. Але перед загрозою війни з Францією їЛиги такий відчайдушний крок він не наважився. Зрештою укмав союз з прусським королем Фрідріхом-Вільгельмом. До І, і планом відновлення Польської держави погоджувався Сірійський архікнязь Кароль, який радив Францу II посту­пим для цього Західною Галичиною, залишивши собі її східну вгину¹⁹. Але наполеонівська дипломатія та агресивна політика йнції на європейському континенті сплутали ці задуми. Оіже, польський табір у Галичині виявив велику організо-)< и, і державницьку волю, використовуючи всі наявні ї# пі і пості й політичну кон'юнктуру в Австрії та Росії для вм імення своєї мети. Масована атака на українців, розділених іоном між двома імперіями, перешкоджала консолідації Іяпмих українських сил у боротьбі за національне само-Нипчення. Разом з тим ситуація в західноукраїнському регіоні Ирм у нала національно орієнтовану самосвідомість українського ймення краю.