КИЇВСЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ УНІВЕРСИТЕТ
ІМЕНІ ТАРАСА ШЕВЧЕНКА
ІСТОРИЧНИЙ ФАКУЛЬТЕТ
Кафедра новітньої історії України
Реферат з курсу:
політичні репресії в Україні 1920-1930-ті рр.
на тему
Розстріляне відродження
Виконала:
студентка ІІ курсу 2 групи
Філкова Оксана
Київ-2011
ЗМІСТ
Вступ…………………………………………………………………..3
Розділ 1. Історичні передумови виникнення «розстріляного відродження»…………………………………………………………4-8
Розділ 2. Представники «розстріляного відродження»………………………………………………………....9-16
Висновок……………………………………………………………...17-18
Список використаних джерел та літератури…………………….19
Вступ
Мета мого реферату: розкрити тему «розстріляного відродження», зясувати його місце в українській історії та оцінити його значення.
Завданням є:
розглянути представників «розстріляного відродження», їхню громадську, культурну і наукову діяльність;
дослідити історичні передумови виникнення «розстріляного відродження», чинники його формування;
оцінити значення «розстріляного відродження» для України, української культури.
Актуальність теми дослідження полягає в тому що внесок «розстріляного відродження» в українську культуру важко переоцінити. Адже саме предстаники цього покоління у галузях мистецтва, літератури, живопису, театру, музики створили величезний внесок в українську та світову культуру. Це було саме українське відродження, піднесення культури, діяльність української інтелігенції. Але майже весь цей цвіт української нації був безжально винищений більшовицьким режимом.
Тому на мою думку «розстріляне відродження» слід розглянути більш детально,акцентуючи увагу на окремих аспектах.
Розділ 1. Історичні передумови виникнення «розстріляного відродження».
В інтелектуальній історії України щодо періоду 1920-1930 рр. усталилися назви «розстріляне відродження», «червоний ренесанс». Обидві, кожна по-своєму, точно передають трагічний зміст політичного, духовного націобуття українців упродовж двох найпарадоксальніших десятиліть. Вони стосуються, найперше, апофеозу національного самоусвідомлення, спроби вияву накопиченої потужної визвольної енергії віками гнобленого народу. Це одразу позначилося на тодішньому мистецтві, загалом українській культурі й прогнозувало небувалий їхній розквіт як вияв потенційного ренесансного, вітаїстичного духу нації. Однак це все було брутально, жорстоко, цілеспрямовано перервано радянською владою, що означало найбільше фізичне й духовне нищення українців у ХХ ст. Тому й став цей національний ренесанс «розстріляним», густо скропленим «червоною» кров'ю тисяч, мільйонів невинних жертв розкуркулення, колективізації, голодомору, репресій, політичних переслідувань і тиску.
"Розстріляне відродження" - це літературно-мистецьке покоління 20-х - початку 30-х рр., яке дало високохудожні твори у галузі літератури живопису, музики, театру і яке було знищене більшовицьким тоталітаризмом. Українська творча інтелігенція 20-х рр. вперше за останні 300 років зробила героїчну спробу підвестися з колін, випростатися і гідно явити перед світом свою культуру. Роздратована стійкістю опору, Москва пустила в хід найганебніші засоби. "Нам треба українську інтелігенцію поставити на коліна, це наше завдання і ми його виконаємо: кого не поставимо - перестріляємо", - так сформулював завдання комуністичної партії один із її вірних членів.
Термін «розстріляне Відродження» вперше запропонував діаспорний літературознавець Юрій Лавріненко, вживши його як назву збірника найкращих текстів поезії та прози 1920-30-х рр. За це десятиліття (1921—1931) українська культура спромоглася компенсувати трьохсотрічне відставання й навіть переважити на терені вітчизни вплив інших культур, російської зокрема (на 1 жовтня 1925 року в Україні нараховувалося 5000 письменників). 1
У квітні 1923 р. ХІІ з' їзд РКП(б) проголосив політику «коренізації», яка передбачала залучення представників корінних національностей до партії та державного апарату, впровадження національних мов у партійну роботу, адміністрацію, освіту, пресу. Така політика мала забезпечити московському центрові контроль за периферією не лише силовими, а й адміністративно-політичними засобами. До того ж, використання місцевих мов у такій ідеологічній роботі мало незіставно більшу ефективність. Однак в офіційних партійних документах декларувалося, що основною метою цієї політики є сприяння розвиткові культур і мов корінних національностей. Український її варіант увійшов в історію під назвою українізації.
На початку 20-х рр. Компартія залишалася загалом чужорідним явищем в українському суспільстві й спиралася передусім на неукраїнські елементи, що переважали серед промислового пролетаріату. В 1922 р. з 55 тис. членів КП(б)У 54 % становили росіяни, 23 % - українці, 14 % - євреї. В урядовому апараті українці становили 35 %. Щоб утримати владу, необхідно було надати партії та уряду національного характеру.
Початком українізації можна вважати декрет РНК УСРР від 27 липня 1923 р. «Про заходи в справі українізації шкільно-виховних і культурно-освітніх установ» та декрет ВУЦВК і Раднаркому від 1 серпня того ж року «Про заходи забезпечення рівноправності мов і про допомогу розвиткові української мови». Однак нова політика не обмежувалася лише виконанням цих декретів. Вона мала ширше спрямування: залучити українців до партії і надати їм важливі посади у партійному й державному апараті, запровадити українську мову в державне та партійне управління, розширити її застосування в освіті, пресі, видавничій сфері, зпохотити розвиток української культури та науки.
З перших кроків українізація натрапила на опір партійного й державного апарату УСРР, який складався переважно з російських або російськомовних працівників. Секретар ЦК КП(б)У Д. Лебідь намагався «по-науковому» обгрунтувати несприйняття комуністичною верхівкою української культури і мови, заявивши про неминучість «боротьби двух культур». Мовляв, російська культура в Україні пов'язана з містом і пролетаріатом, тобто «найпрогресивнішим класом», а українська культура- з селом і «відсталим» селянством. Обов'язок кожного комуніста, на його думку, полягав у сприянні «природному процесові» перемоги російської культури. Таких поглядів дотримувалося чимало партійних керівників.
Одак незабаром найупертіших противників українізації відкликали з України , решта на певний час причаїлася. До керівництва прийшли нові люди: 1923 р. Головою РНК УСРР став В. Чубар; Е. Квірінга на посаді Генерального секретаря ЦК КП(б)У замінив 1925 Л. Каганович, слухняний сталінець, який, залежно від волі вождя, однаково готовий був втілювати в життя і українізацію, і контрукраїнізацію. О. Шумський очолив Народний комісаріат освіти, М. Скрипник-Народний комісаріат юстиції.
Після цього українізація відбувалася успішніше. У партії її опорою стали такі більшовики, як М. Скрипник, а також решта колишніх боротьбистів та укапістів. З ентузіазмом вітала нову політику українська інтелігенція. До процесу українізації приєдналися діячі науки та культури, що за прикладом М. Грушевського поверталися з еміграції, і вихідці з Галичини, котрі повірили у здійснення своїх мрій про українську державу.
З 1923 р. до 1927 р. кількість українців серед службовців державного апарату зросла з 35 до 40 %. Українці отримали перевагу під час чергових масових наборів у партію. Українська освіта своїми успіхами значною мірою завдячувала діяльності М. Скрипника. Працюючи з майже одержимою заповзятливістю, він домігся того, що в 1929 р. понад 80 % шкіл і 30 % вищих навчальних закладів проводили навчання лише українською мовою.
Відроджувалась також українська преса, яку жорстоко придушував царський режим і для якої не були сприятливими перші роки радянської влади. Українську мову почали впроваджувати в офіцерських школах. Завдяки політиці українізації українська мова перетворювалася на основний засіб спілкування і самовираження суспільства, яке модернізувалося.
Серед українських комуністів були й такі, що не лише обстоювали українізацію, а й прагнули розширити самостійність Республіки. Це привело до виникнення в українському середовищі опозиції , ідейними виразниками якої в 20-х рр. стали Микола Хвильовий, Олександр Шумський і Михайло Волобуєв.
«Націонал-ухильництво» в Україні було одним з перших в історії виявів так званого націонал-комунізму - течії в міжнародному комуністичному русі, прихильники якої намагалися поєднати комунізм з національно-визвольними змаганнями.
Кампанія проти націонал-ухильництва 1926-1928 рр. була симптомом закінчення відносно ліберального періоду непу. Насувалися нові часи-епоха терору і відверто імперської політики 30-х рр.2
Воєнно-комуністичний наступ 30-х років, що прийшов на зміну українському відродженню 20-х років, відзначався крайньою ідеологізаціїю в усіх сферах життя суспільства, суворим контролем за діяльністю високоінтелектуальних осіб, діячів культури та мистецтва, забороною різних релігійних течій, руйнуванням храмів, відкиданням тих напрямів суспільної, історчної, філософської думки, що виходили за рамки ідеологічних догм, переслідування інакомислячих. Значна частина української інтелігенції загинула в сталінських тюрмах і канцтаборах. У 1933 році був засланий на Соловки М.Ірчан, у цьому ж році було арештовано М.Ялового, О.Вишню (П.Губенка). Його чекали звинувачення в причетності до «Української військової організації», арешт у 1933 році та 10 років поневірянь у таборах. Вражений арештами своїх друзів, трагічно закінчує своє життя М.Хвильовий.3
Вийшовши в масі своїй з нижчих верств населення (службовці, різночинці, священики, робітники, селяни), нове покоління української еліти часто не мало можливості здобути систематичну освіту через війну, голод та необхідність заробляти насущний хліб. Але, працюючи «на грані», намагаючись використати будь-яку можливість ознайомитися із світовою культурою, розправити віками скуті крила творчості, вони просякалися найсучаснішими тенденціями і творили дійсно актуальне мистецтво.
Початком масового нищення української інтелігенції вважається травень 1933 року, коли 12—13 відбулися арешт Михайла Ялового і самогубство Миколи Хвильового, у недоброї пам'яті харківському будинку «Слово». Кульмінацією дій радянського репресивного режиму стало 3 листопада 1937 року. Тоді, «на честь 20-ї річниці Великого Жовтня» у Соловецькому таборі особливого призначення за вироком Трійки розстріляний Лесь Курбас. У списку «українських буржуазних націоналістів», розстріляних 3 листопада також були Микола Куліш, Матвій Яворський, Володимир Чеховський, Валер'ян Підмогильний, Павло Филипович, Валер'ян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Михайло Козоріс, Олекса Слісаренко, Михайло Яловий та інші. Загалом, в один день за рішенням несудових органів, було страчено понад 100 осіб представників української інтелігенції — цвіту української нації.
Отже, все одно, 1920-ті рр. були періодом відродження української культури. І значний поштовх пробудженню національної свідомості дала Українська революція 1917-1920 рр. Певною мірою цьому сприяла політика українізації.