Відродження та становище української культур в післявоєнний період.

Післявоєнні 15 років в історії української культури – період складний, насичений проявами культу особистості Сталіна. Художня культура цих років надто тенденційна, ідеологічно заангажована – це розквіт соціалістичного реалізму в мистецтві. Комуністична ідеологія післявоєнних років ще з більшим завзяттям» пробує зміцнити свою парадигму соціального буття, нівелюючи при цьому творчі особистості, примушуючи багатьох діячів культури працювати в межах визначеної тематики.

У другій половині сорокових років відбудовані й реконструйовані – Дніпрогес імені В. Леніна, будинки Київського університету імені Т. Шевченка (архітектор П. Альошин) та Верховної Ради України (архітектор С. Заболотний).

Тенденція урочистості, піднесеності архітектурного образу, декоративізму розглядається як необхідна умова висловлення патріотичних почуттів, саме тому в своїй практичній діяльності майстри архітектурного будівництва вдаються до використання різноманітних архітектурних стилів Відродження, російського класицизму, українського бароко, створюючи своєрідний еклектичний стиль післявоєнних років, який отримав назву сталінське бароко.

В образотворчому мистецтві набуває поширення тенденція до підкресленого узагальнення образу радянської людини. Мужність і героїзм радянських бійців, їх рішучість будь-якою ціною вистояти в нерівному двобої з лютим ворогом лягли в основу полотен О. Будникова «Стояти на смерть», Ю. Волкова «Подвиг п’яти героїв-севастопольців», П. Перхета «Подвиг моряків», В. Полтавця «Атаку відбито».

Особливо треба наголосити на тому, що навіть в умовах ідеологічного тиску українські митці намагались розширити тематику відображуваної дійсності, зосереджували увагу на людській долі пересічного українця, хоча й творили монументальні образи людини праці:Т. Хитрова «Силос іде», Г. Томенко «Опівдні», Й. Бокшай «Бокораші», Т. Яблонська «Хліб» та ін.

Однак ідеологічна парадигма продовжує тиснути на митців. Прояви «українського буржуазного націоналізму» знаходять у О. Довженка, Ю. Яновського, М. Рильського, І. Сенченка. Нищівній критиці піддано В. Сосюру за поезію «Любіть Україну», написану ще під час війни, а також А. Малишка, Є. Кирилюк, О. Білецького та багато інших.

Надзвичайно складним стало становище церкви на Україні: в 1946 р. розпущено українську греко-католицьку церкву, у сталінські табори кинуто свідому українську інтелігенцію, у спецзапасники перейшли документальні й історичні свідчення подій цієї доби тоталітаризму.

Тоталітарний ідеологічний диктат у системі освіти (приниження рідної мови, історії, культури), поєднувався із зацікавленістю радянської влади в науково-технічному прогресі. Науково-технічні досягнення у повоєнні роки в Україні представлені Інститутами електрозварювання.» літакобудування. Але водночас чимало відомих вчених-генетиків України, зокрема, завідуючий кафедрою дарвінізму й генетики Харківського університету професор І. Поляков, у сільськогосподарському інституті – завідуючі кафедрами дарвінізму С. Гершензон, генетики і селекції М. Грипіко стали жертвами кампанії гонінь, яка увійшла в історію під назвою «лисенківщини».