Зміні в освіті України в др..Половині хіх ст..

Під тиском цих обставин царизм 1864 р. проводить освітню реформу, суть якої полягає у створенні єдиної системи освіти. Початкову освіту давали початкові народні училища, що працювали за єдиним навчальним планом та програмою. Мета цих освітніх закладів полягала в навчанні учнів Закону Божому, читанню, письму та чотирьом діям арифметики. Навчальний процес здійснювався російською мовою. Наприкінці XIX ст. кількість початкових шкіл в Україні порівняно з 1856 р. зросла майже в 13 разів і досягла майже 17 тисяч, проте, навіть таких кардинальних зрушень було недостатньо, адже поза школою залишилося понад 70% дітей. Через це відсоток грамотних в українському суспільстві був на рубежі віків ще досить низьким — у різних губерніях України він коливався від 15,5 до 27,9% (рівень грамотності по Російській імперії в цілому становив 21%).

Наступною ланкою, створеною реформою 1869 р. системи освіти, були гімназії, які давали середню освіту. Вони поділялися на класичні (перевага надавалася гуманітарним предметам, особливо грецькій і латинській мовам) та реальні (вивчалися насамперед предмети природничого циклу). Закінчення класичної гімназії давало право вступу без іспитів до університету, а реальної — лише до вищих технічних навчальних закладів. На початку 70-х років відбулася нова реорганізація, внаслідок якої класичні гімназії залишилися, а реальні гімназії стали училищами. Наприкінці XIX ст. в Україні діяло 129 гімназій, 19 реальних та 17 комерційних училищ.

У другій половині XIX ст. фахівців з вищою освітою готували Харківський, Київський та Новоросійський (заснований на базі Рішельєвського ліцею в Одесі 1865 р.) університети, студентами яких у 90-х роках були 4 тис. осіб. Характерно, що у пореформену добу статус університетів зазнав істотних змін. Спочатку вони функціонували на основі демократичного, прогресивного статуту 1863 p., який надавав автономію цим навчальним закладам, розширював права університетських рад тощо. Проте хвиля контрреформ кардинально змінила ситуацію — відповідно до нового статуту 1884 р. університетська автономія ліквідовувалася, було скасовано право виборності викладацьких та адміністративних посад, встановлено державний контроль за благонадійністю професорсько-викладацького складу вищих навчальних закладів.

І

Іконописання в Київській Русі.

Високий мистецький рівень небагатьох ікон першої половини XI ст. можна пояснити тим, що їх виконували ті самі митці, що клали мозаїку та писали фрески в київських храмах. Серед цих творів назвемо згадану ікону Георгія (1040 р.) (174 х132 см) з Успенського собору Московського Кремля, ікону Георгія в зріст (230 x 142 см) з Юрієвого монастиря та ікону Петра і Павла (236 x 147 см) з Софійського собору в Новгороді, їхні малярські прикмети — монументальний стиль і білильне вохріння, розміри, ідентичні розмірам постатей мозаїк і фресок Софійського собору (235 см), — вказують на те, що вони є творами київської школи. Обґрунтування їх новгородського походження тим, що там вдосталь було лісу для виготовлення дощок для ікон, сприймається як курйоз 54. Відсутність у Новгороді малярських традицій, що походили б від цих "новгородських" ікон, пояснюється тим, що вони виготовлені в Києві, а традиція київської школи тягнеться до XIII ст., про що свідчить ікона Богоматері Печерської (Сванської) (1288 р.).

Якщо мозаїки й фрески втілювали тріумф християнства, то ікони насамперед були поклонними. Ним молилися, в них сподівалися знайти зцілення й допомогу в житті. Великі розміри названих ікон добре узгоджувалися з монументальним мозаїчним та фресковим малярством київських храмів.

Ікони як специфічний вид релігійного малярства виникли дуже давно, і найраніші збережені твори належать до VI ст. Намальовані на іконі святі сприймалися тодішніми віруючими як перебування шанованих святих серед вірних "тут і тепер". Ікони київської школи виконані в той період розвитку стилю візантійського мистецтва, коли воно успішно позбулося неістотних подробиць, а зосередило головну увагу на виявленні в образі святого не плинних прикмет смертного, а позачасових надособистих рис. Ікона підносила святого, зображеного на ній, над повсякденністю, підкреслювала його харизматичність.

За уявленнями віруючих, освячена ікона не замінює святого, а свідчить про його присутність і як прототип і первовзір має властивості благодаті, захищає й оздоровлює. Сумнівів у тому, що ікона Георгія (Юрія) з Московського Кремля була храмовою, немає. У XI ст. Існував лише один храм, названий на честь цього святого, побудований в Києві на замовлення Ярослава Мудрого і освячений у 1051 р. Другий собор (Святого Георгія) збудовано в Новгороді й освячено, згідно з недостовірною звісткою, у 1140 р. Саме з цього монастиря походить ікона святого на весь зріст. Стилем, малярськими прийомами, всім ладом образу вони свідчать про спільність малярського напряму, а Ікона св. Георгія з Московського Кремля ідентична мозаїчним та фресковим зображенням Софійського собору в Києві. Св. Георгія (Юрія) на останній Іконі, як і київські мозаїки, написано на золотому тлі, на якому вимальовується монументальна постать святого з мечем, затиснутим в лівій руці й списом в правій. Червоний плащ та військові обладунки відповідають колористичному ладові образу, який вражав світлим обличчям, широко відкритими очима й загальною героїкою. Він був патроном князя Ярослава (Георгія) Мудрого, утверджував його харизматичну леґітимність. Прекрасне юне обличчя Георгія пашіло молодечою відвагою й силою юності. Юні княжі вояки, молячись йому, набиралися непохитної віри, звитяги й готовності "покласти життя за віру, за други своя". Ярослав Мудрий, як і візантійські імператори, дуже шанував св. Георгія, зображення якого вміщував на власних печатках.