Білоцерківський договір
Зміцнення Української держави насторожувало Польщу, і в середині лютого 1651р. 12 — 14-тисячна польська армія на чолі з гетьманом Калиновським атакувала містечко Красне. У запеклому бою загинули майже всі козаки брацлавського полку, очолюваного одним з найкращих козацьких полководців Данилом Нечаем. Хоч і ворог втратив близько тисячі жовнірів. Під Вінницею поляків зупинили загони Івана Богуна. Вирішальні бої розгорнулися наприкінці червня — на поч. липня 1651 р. на Волині під Берестечком між 200гтисячним військом поляків та 100-тисячною українською армією і 30 — 40 тисячами татар. Перші два дні боїв були успішними для українців, які знищили близько 7 тис. поляків. Але у вирішальний момент битви татарські загони на чолі з ханом втекли з поля бою, захопивши в полон Б.Хмельницького, який намагався їх затримати.
Залишившись без гетьмана, українська армія була оточена ворогом. У цих складних умовах наказним гетьманом було обрано І.Богуна, під командуванням якого через непрохідні болота й р. Пляшівку з возів, хомутів, сідел, Одягу було збудовано три переправи. 10 липня він вивів з оточення основні бойові сили, відхід яких прикривали кілька тисяч вояків. Близько 300 з них героїчно загинули на одному з островів, але не залишили позицій. Всього під Берестечком загинуло, за різними даними, від 4 до ЗО тис. козацько-селянського війська.
Поразка під Берестечком була тяжким ударом для українського національно-визвольного руху. Становище ускладнювалося ще й тим, що литовському князеві Радзивіллу вдалося придушити повстання в Білорусі, прорватися вглиб України і захопити Київ. До поч. вересня польсько-литовська армія окупувала північні, центральні й західні райони Української держави. Однак завдяки організаторській діяльності Б.Хмельницького, відпущеного татарами на поч. липня, вдалося відновити боєздатність армії, зупинити під Білою Церквою просування противника й змусити його до переговорів. 28 вересня 1651 р. було підписано Білоцерківську угоду, за якою значно обмежувалася автономія держави:
1) козацькою територією визнавалося лише Київське воєводство. У Брацлавське і Чернігівське воєводства поверталась польська адміністрація, а магнатам і шляхті віддавалися їхні маєтки;
2) козацький реєстр скорочувався до 20 тис. чол.; ті, хто залишився за межами реєстру, верталися у підданство до панів;
3) гетьман підпорядковувався польському королю, зобов'язувався розірвати союз із Кримським ханством і позбавлявся права дипломатичних зносин з іноземними державами; 4) підтверджувалися права православної церкви та української шляхти.
Народ з обуренням відгукнувся на Білоцерківську угоду. Тисячі людей втікали за московський кордон — на Слобожанщину. В Україні знову почалися повстання проти польської шляхти.
Витяги з договору (адаптовано)
Через те що Військо його королівської милості Запорозьке з гетьманом і всією старшиною своєю визнали себе підданими його королівської милості і республіки, то, приносячи належну господу богу подяку за припинення і відхилення внутрішнього кровопролиття, яке досі тривало, ми, комісари, постановляємо:
Дозволяємо і призначаємо організувати реєстрове військо в числі двадцяти тисяч чоловік. Це військо гетьман і старшина повинні набрати і записати в реєстр, і вони мусять перебувати тільки в маєтках його королівської милості, що містяться у воєводстві Київському, не маючи нічого до воєводств Брацлавського і Чернігівського. А маєтки шляхетські мусять лишатися вільними, і в них реєстрові козаки ніде не повинні лишатись.
Реєстр цього війська за власноручним підписом гетьмана мусить бути відісланий до його королівської милості, і копія його вписана в книзі гродській київській. В цьому реєстрі ясно мусять бути записані реєстрові козаки в кожному місті по іменах і прізвиськах, і загальне число їх не повинно становити більше двадцяти тисяч; а які козаки будуть включені в реєстри, ті повинні лишатися при давніх звичайних своїх правах; ті ж, які не будуть включені в реєстр, мусять лишатися, як і раніш, у звиклому послушенстві, приписаними до замків його королівської милості.
Обивателі воєводств Київського, Брацлавського і Чернігівського, а також і старости самі особисто і через своїх урядників можуть вступати у володіння своїми маєтками і одразу брати під свою владу всі доходи, корчми, млини і судочинство...
Чигирин на основі привілею його королівської милості мусить лишатися при гетьмані. Як теперішній гетьман, благородний Богдан Хмельницький, призначений і затверджений привілеєм його королівської милості, так і на наступні часи гетьмани повинні перебувати під старшинством і владою гетьманів коронних і мусять бути затверджувані привілеями.
Кожний з них, стаючи гетьманом, повинен дати присягу у вірнопідданстві його королівській милості і Речі Посполитій. Всі полковники і старшини мусять призначатися за поданням геть-мана його королівської милості запорозького.
Висновок
Отже, розглянувши умови міжнародних договорі Богдана Хмельницького, можна зробити декілька важливих висновків.
Повстання Хмельницького — це надзвичайне явище, яке не має аналогів в усій тогочасній Європі, хіба що в якихось аспектах повстання в Голландії проти Іспанії (1568—1648).
Спонтанне всенародне повстання українського народу проти Польщі відбилося голосним ехом у сусідній Німеччині. Хоч Німеччина в той час була заклопотана кінцевою фазою 30-літньої війни і підписанням мирного договору в Мюнстері й Оснабрюці (жовтень 1648), повстання православної України в союзі з “невірними” татарами проти католицького короля було неабиякою сенсацією і звернуло на себе велику увагу не тільки німецької, але всієї західноєвропейської преси. Адже магометанський світ був тоді найгрізнішим ворогом для християнства. Значний вплив на західноєвропейське населення мав і господарсько-економічний чинник. У 1648 р. експорт збіжжя і деревини з Польщі до Західної Європи зменшився вдвічі.
Відомості про Україну та повстання Хмельницького надходили з Києва через Львів, Варшаву, Кенігсберг до Гамбурга та Лейпціга.
Досить детально про повстання Хмельницького інформував уже згаданий франкфуртський журнал “Театрум Европеум”, в якому подано описи деяких битв, план битви під Лоевом, а також видруковано портрет полковника М. Кричевського та відому гравюру Богдана Хмельницького роботи Гондіюса з Гданська.
М. Грушевський пише у своїй “Історії України—Руси”, що в Україні поширювалися поголоски про вимушеність польського короля укласти з гетьманом вигідний для України договір, навіть про його намір перейти у православну віру, щоби стати українським королем.
У вимогах Б. Хмельницького від 17 серпня 1649 р. до Яна Казн-мира та наведених статтях Зборівського договору чітко говориться “щодо наших давніх прав і вольностей, наданих нам св. пам'яті покійними польськими королями, як раніше було, так і тепер... всі вольності повинні бути збережені”. Це недвозначно вказує на те, що Хмельницький у той час ще не думав про возз'єднання України з Росією, вихід із складу Речі Посполитої.
Повстання Хмельницького привернуло увагу широкого загалу в Західній Європі. Тогочасна європейська преса присвячувала немало матеріалів подіям в Україні. Одначе західноєвропейська преса не подає нових подробиць ані нового матеріалу для ліпшої інтерпретації Зборівського договору. Хоча тодішню пресу не можна вважати за першоджерело, однак вона доволі докладно інформувала про ці події. Незважаючи на те, що її видавці намагалися бути нейтральними, аналіз публікацій переконує нас у тому, що їхні симпатії були на стороні Польщі. Правда, ь матеріалах деяких німецьких журналів відчутні симпатії і до Хмельницького та козаків. Англійська ж преса намагалася бути нейтральною і об'єктивною. Таку позицію англійської преси можна пояснити тим, що в той час у Англії було вороже ставлення до римсько-католицької церкви.
Попри позитивні моменти Зборівського договору як для українців, так і поляків, він повною мірою нікого не задовольняв. Як слушно зауважував Орест Субтельний, “поляки думали, що вони дали козакам забагато, а козаки були переконані, що дістали замало”. Однак обставини складалися так, що Хмельницький, принаймні прилюдно, вдавав, що війна закінчилася його перемогою і задовольнила домагання козаків. Права і привілеї, які козаки одержали за Зборівським договором, не забезпечили незалежності держави, але створили передумови для її народження.
28 вересня 1651 р. заключено трактат, відомий в історії під назвою Білоцерківського. Він являв собою погіршене видання Зборівської умови: число реєстрових козаків зменшувалося до 20 000. Козацькою територією визнавалося тільки одне Київське воєводство, а Брацлавське й Чернігівське верталися знову під королівську адміністрацію й мали бути евакуйовані козаками. Гетьман зобов'язувався розірвати свою спілку з татарами і взагалі не вести закордонних зносин. Підтверджувалися права православної віри й проголошувалася знову амністія всім учасникам повстання.
Білоцерківська умова мала ще більш умовний характер і була ще менше тривка, як Зборівська. Але обидві сторони були такі виснажені, що потребували якогось компромісу, якоїсь хоча б тимчасової передишки.
Зборівський мир висвітлив ті внутрішні й зовнішні проблеми, на які зважати Хмельницький. Те, що інтереси селянства фактично проігнорували у Зборові, не було випадковим недоглядом. Хоч Хмельницький і більшість його полковників, а також багато реєстрових козаків хотіли покращити долю селянства, вони не мали намірів цілковитого знищення кріпацтва. Для козацької верхівки, включаючи Хмельницького, це б означало підрив тієї соціально-економічної системи, в якій вони посідали помітне місце. Відтак уже в Зборові виник конфлікт між козацькою старшинською верхівкою та черню. З часом він розвинеться у фатальну ваду козацького устрою, що формувався на Україні.
Підписаний 28 вересня 1651 р. Білоцерківський мир був для козаків зовсім не таким вигідним, як Зборівський. Козацький реєстр скорочувався до 20 тис., влада гетьмана обмежувалася Київським воєводством, і йому заборонялося вступати у зовнішні зносини, особливо з татарами. Цього разу, коли серед козаків панувало безладдя, а Хмельницький не був готовий до опору, умови миру, здавалося, будуть дотримані. Спираючись на збройну силу, польська шляхта почала повертатися на Україну. За винятком відносно невеликої кількості включених до реєстру, більшість селян і козаків постали перед загрозою закріпачення. Щоб уникнути неминучої долі, тисячі втікали на порубіжну з Московією територію, де їх прихильно приймали, дозволяли встановлювати козацький устрій, що поклало початок так званій Слобідській Україні, розташованій на землях сучасної Харківщини.
У сучасної людини, для якої національний суверенітет є чимось цілком природнім (хоч це поняття дістало поширення лише після Французької революції 1789 р.), виникає питання, чому Хмельницький не проголосив Україну незалежною. Під час повстання й справді пішов поголос, що він хоче відновити “давньоруське князівство” чи навіть планує утворити окреме “козацьке князівство”. Можливо, ці ідеї й розглядалися, але здійснити їх за тих обставин було б неможливо. Як показали безперервні війни, козаки хоч і завдали полякам тяжких поразок, однак не могли постійно протистояти неодноразовим намаганням шляхти відвоювати Україну. Для забезпечення тривалої перемоги над поляками Хмельницький потребував надійної підтримки великої чужоземної держави. Звичайною платою за таку допомогу була згода на те, щоб визнати зверхність правителя, який її надавав.
Головним поштовхом до повстання виступало прагнення народних мас позбутися соціально-економічних лих, і для багатьох українців те, як ці проблеми вирішити — при своїй владі чи чужій, — було справою другорядною. Нарешті, у Східній Європі суверенітет тоді ототожнювався не з народом, а з особою законного (тобто загальновизнаного) монарха. З огляду на те, що за всієї своєї популярності та влади Хмельницький не мав такого визнання, він вимушений був знайти для України зверхмика, який його мав. Тут не стояло питання про самоврядування України, бо українці вже здобули його, їхньою метою було знайти монарха, що міг би забезпечити новосформованому й автономному суспільству законність і захист.
Література.
1. Бобровник С. В. та ін. "Основи держави і права", -К - 1993 рік
"АН України". Інститут держави і права ім. В. М. Корецького.
2. Гелей С. "Державницький світогляд В'ячеслава Лепинського" -Л - 1994
рік, "Центральна спілка споживчих товариств України", "Львівский
торговельно-економічний інститут".
3. Полонська- Василенко Н. "Історія України" -К -"Либидь" 1993 рік.
4. Галицько-Волинська держава – передумови виникнення, історія, культура, традиції / АН України. – Львів, 1993. – 136с.
5. Єфименко О.Я. Історія України та її народу: Пер. З рос. – К.:Мистецтво, 1992. – 256.
6. Крип’якевич І. Галицько-Волинське князівство. – 2-ге вид. – Львів, 1999. – 220с.
7. Котляр М.Ф. Галицько-Волинська Русь. – К.: Альтернативи, 1998. – 336с.
8. Полонська-Василенко Н. Історія України: У 2-х томах. К.:Либідь, 1992. – 608с.