94 Вісник хдадм

вишивання. Разом із милом швидко поширювали по губерніях Російської

імперії й друковані малюнки з узорами хрестиком, тож вишивка за такими

зразками отримала назву «мильної», або «брокарівської». У 1893 р. фабрика

була перейменована на «Товарищество парфюмерного производства «Брокар

и К». Так прізвище засновника «Товарищества» визначило назву нового стилю

української вишивки другої половини ХІХ – першої половини ХХ ст. –

«Брокарівський стиль» [1, 22-23].

Так сорочок, вишитих у брокарівському стилі, які знаходяться у музеях

Дніпропетровської області дуже багато.

Вишивка хрестиком витіснила трудомісткі вишивальні техніки. Хрестиком

оздоблювали жіночі й чоловічі сорочки, запаски та білі полотняні спідниці-

фартухи (на Бойківщині), головні убори – хустки та чепці. Орнаментальні

мотиви, виконані хрестиком, були геометричні та рослинні (натуралістичні й

стилізовані) [5, 270].

Найчастіше вживаються зображення троянди, стилізовані для вишивки

хрестиком. Укрупнюються фізичні розміри мотивів і масштаб орнаментики.

Вишивка все частіше доповнюється мережаними елементами, виплетеними

гачком. Нова мода на рослинні наближені до натури візерунки, в першу чергу,

позначалася на вишивці найпомітніших деталей одягу – фартухів і рукавів

сорочок, а комір, манжети й поділ подекуди ще довго продовжують

прикрашати традиційним геометричним орнаментом. Основне застосування

вишивки поступово переходить від одягу до прикрашування інтер’єру [7, 62].

У писанкарстві взірці з рослинно-геометризованою орнаментикою

складніші за побудовою. Вони поділяються на ті, що тяжіють до рослинних

праобразів, – «лицьове хрещате дубове листя», «барильце зі сторчовою

рожею», «тюльпани» (розпис майже втрачено) – та більш геометризовані –

«квітчатий хрест із гвоздиками та карлючками» (на 6 хрестів), «рожі»-«зірки»

(«лицьова повна» та «клинчасті» на 6 та 8 квіток).

Яскраво виражені рослинні, навіть «натурні» композиції репрезентують

«павонія» і «гвоздика» вазонного типу. Їм притаманні умовний поділ яйця

навпіл по вертикалі, легкий невимушений малюнок вільно розміщених на обох

полях писанки мотивів із прорисовкою легко впізнаваних характерних ботанічних

ознак [9, 42]. Якщо прослідкувати розвиток писанкарства в інших регіонах

України, то стане зрозуміло, що більшість композицій була широко відома.

Українське писанкарство Катеринославщини було споріднене з писанкарством

інших східноукраїнських земель у звичаях, обрядах, символіці, орнаментиці тощо,

і водночас мало локальні ознаки, відмінні від інших регіонів [9, 41].

2.2

Класичні зразки полісько-волинської вишивки зібрала Олена Пчілка 9. Вона класифікувала орнаментальні вишиті мотиви за змістом, виділивши окремі локальні розбіжності. У Ковельському, Сарненському, Дубровицькому районах були поширені давні принципи орнаментально-композиційного рішення вишивок, переважала техніка «занизування» червоними нитками. Стрічкові червоні розеткові або ромбові смуги часто пересікались однією або двома чорними чи синіми нитками.

Вишивка у таких районах Рівненщини, як Володимирецький (передусім с. Цепне-вичі), Сарненський (села Вербуха, Зносичі, Тинне), характеризується переважно такими техніками: занизування, заволікування, настилування, «козлик», «верхоплут». Відмінна від названих районів хрестикова, стебелева вишивка Берестецького, Го-рохівського районів Волинської та ДубнівськогО, Млинівського, Рівненської областей.

Провідні мотиви: «хмелик», «калина», «огірки», «дубове листя», «копита», «полуничник», «гречка», «кучері», «рожа» та ін. (геометризовано-рослинне зображення).

У центральних районах Полісся (Житомирщина, Київщина) поширені найбільш типові, давні принципи орнаментально-композиційного вирішення вишивок, серед яких переважала техніка занизування. Червоними нитками вишивали основні візерунки, а чорні вводили з метою розподілу за центром або для побічного обрамування. Величністю віє від подібних вишивок з Овруцького та Чорнобильського районів.

Далі на південь від пограниччя з Білорусією, де переважала вишивка червоними нитками занизуванням, була поширена техніка білої гладі з вирізуванням та такі мотиви, як «бігунці», «хвильки», «шашечки», хрести-зерна, «ключики», «волові очка», «хміль» і т. ін.

Вишивка білими нитками гладдю, вирізуванням, набируванням, використання різних видів мережок (одинарний, двійрий стовпчик, «шеляжок», «гречечка» тощо) отримали масове поширення на Чернігівщині, Сумщині. Тонкістю виконання виділяються білі вишивки жіночих сорочок, рушників з широкими смугами мережок, на яких настилом окреслені крупні геометричні і рослинні мотиви.

Оригінальна вишивка білими нитками південних районів Київського, Чернігівського, Сумського Полісся. На відміну від інших областей України вона виконувалася переважно вибіленими, однотонними нитками, густо розміщеними стібками. Це посилює її рельєфне звучання, виділяє на білому тлі тканини.

Пам'ятки вишивального мистецтва XIX ст.— рушники, скатертини Чернігівщини. Вони великі за розмірами, пошиті з домотканого лляного або конопляного полотна, декоровані переважно такими мотивами, як дерева, птахи-сіріни, розетки, ромби, птахоподібні мотиви, гнучкі галузки, вишитими часто двобічним швом червоною заполоччю.

У сюжетному архаїчному орнаменті чільне місце посідав схематичне зображення антропоморфних фігур з деревами.

Поступова геометризація мотивів призвела до змін орнаменту вишивок інтер'єрного призначення. Активніші зміни у бік розвитку рослинного орнаменту зауважуються у вишивках більш південних районів. У них втілилися пишні візерунки улюблених берізок, вазонних мотивів тощо. У вишивках центральних районів Чернігівщини домінують складні композиції з деревами, фантастичними птахами, гетьманськими знаками і т. ін. Продумані методи поєднання в одних візерунках таких технік, як двобічний, стебелевий шов, хрестик, ретязь, настил* гладь.

Оригінальне художнє вирішення вишивок на рушниках Городнянського осередку з «барвінками», «соколками», «дубовим листом» тощо. В них рослинні мотиви розміщуються горизонтальними смугами на кінцях довгих полотнищ.

Своєрідні вишивки рушників в околицях Макошина, Мени (Чернігівська область). Поперечні смуги з рядів ромбів, зубців у відповідному ритмі повторення з рядами мотивів геометризованих листків, дубових галузок, квіток калини заповнюють усю площину рушників довжиною до 6 м, вишитих ручнопряденими вовняними коричневими нитками. Улюблені візерунки вишивок північних і центральних районів Чернігівщини другої половини XIX ст.: «на мороз», «рябіною», «под сливи» і под. На півдні Чернігівщини були поширені вишивки, в складних геометричних формах яких передані квіткові мотиви: різані жоржини, півонії, дзвіночки, волошки тощо.

У другій половині XIX ст. на Чернігівщині найбільшого поширення набули такі техніки, як гладь — «под застеж», набирування, ретязі, «через чисницю», хрестик тощо. Виняткової уваги заслуговують методи змережування — «шеляжком», мережання на стовпчики, зубцюваня, обметання тощо.

Процеси геометризації мотивів, розробки рослинного орнаменту посилилися наприкінці XIX — на початку XX ст. У класичних вишивках жіночих сорочок білими нитками все густіше розміщені стібки чорних і червоних ниток, а в рослинному орнаменті рушників, скатертин початку XX ст. чорні нитки введеш як домінуючий акцент поміж червоних ниток і пробілів тканини. Характерною особливістю чорно-білих, червоно-чорних вишивок Чернігівщини в те, що вони мають дрібні, окреслені пробіли білого тла, зернисту фактуру. Введення різних видів мережок логічно узгоджує складну ритміку рельєфно-прозорих акцентів.

У XIX ст. вишивка активно розвивалася у центральних районах України, зокрема на Київщині. Для неї характерне поєднання особливостей вишивок північних і південних районів України, разом з тим їй властиві неповторні художні якості. Тут широко побутувала вишивка білими, синьо-червоними, чорно-червоними нитками тканин одя-гового та інтер'ерного призначення. На відміну від інтер'єрних вишивок півночі Чернігівщини геометричний та рослинний орнаменти Київщини позначені більш живописними рисами, реалістичним трактуванням композицій. Так, у складних вишивках дерева життя, пишних квіткових галузок провідні і додаткові мотиви, елементи дещо рельєфніше виступають на тлі тканини, збільшені у розмірах. Вони виконані різноманітним поєднанням лічених і вільних від структури тканини стібків. Контури візерунків окреслені стрічкою стебнівки або ланцюжка, а в середині контура — дрібні геометричні фігури, вишиті ліченими стібками: коса і пряма гладь, кача-лочки, «вівсюр», хрестик, «кривульки» тощо. Характерна незчисленна варіантність заповнення орнаментальних мотивів. Поєднання їх в одному візерунку зумовило багату фактуру вишивки: то згущені тони червоного кольору, то великі пробіли білого тла. У червоний колір часто введений чорний або синій, що урізноманітнює гаму вишивок, посилює її декоративну виразність. У вишивках інтер'ерного побутово-обрядового призначення помітна нова, на відміну від XVIII ст., дещо полегшена, старокиївська гладь 10.

Живописна об'ємно-рельєфна вишивка київських рушників виконана двобічною гладдю. Яскраво-червоні мотиви дерева життя, квіткові вазони розміщені при кінцях рушників, витягнуті до центральної площини. Складні рослинні композиції завершуються розетками, квітами, обабіч яких птахи з ягідковими галузками, на бордюрах ламані, хвилясті стрічки, «кривульки» тощо. Великі площини квітів, листочків, стовбури вишиті двобічною гладдю, галузки, окремі елементи — стебнів-кою, ланцюжком тощо. Наприкінці XIX — на початку XX ст. помітна тенденція до вишивання рушників грубшим, пишнішим рослинним орнаментом, в якому майже рівномірно використані нитки червоного і чорного кольорів.

Специфічними локальними рисами позначені рушники Переяславщини, де орнаментальні горизонтальні смуги розміщені при краях (в ярусному плані). У східному Подніпров'ї смуги на кінцях рушників мережеві орнаментальним настилом. Часто між смугами — ряди квітів, вишиті хрестиком червоними і чорними нитками. Крупними вазонними мотивами виділяються рушники Канівщини, Чигиринщини, так звані чернечі рушники.

Вершин художньої майстерності досягли вишивальниці Київщини в унікальних прозорих техніках вишиваня круглої і квадратої довбанки, квадратного виколювання, вирізування чистої мережки. Довбанням, коленням, вирізуванням у повному ритмі робили дірочки, які обкидали двосторонньо нитками так, щоб утворити обрамування у вигляді кола, квадрата або розеткоподібної форми. Народні майстрині розробили безліч методів поєднання прозорих швів з непрозорим, об'ємне виступаючими на тлі тканини, що збагачувало фактуру.

Найбільшого поширення зазнали такі мережки, як просте і подвійне пруткування, мережка з затягуванням, «гречка», «подвійна гречка», «тяганка», «фарботи».

На Київщині особливо популярними були техніки поверхневого вишивання — затягування, набирування, лиштва, низь, хрестик, штапівка, ретязь тощо. Вишивка Київщини багата локальними різновидами. В усіх районах побутувала вишивка білими нитками на білому тлі. З півночі на південь зауважується тенденція активніших процесів щодо внесення червоних, синіх, чорних ниток у біле тло, а також фарбування білих ниток у різні відтінки (вохристі, сірі, коричневі). Наприкінці XIX— на початку XX ст. поширилася вишивка хрестиком червоною і чорною заполоччю. Вишивку, виконану різними техніками (хрестиком, верхоплутом тощо), називали мережкою, а виконану виколюванням, вирізуванням і лиштвою — вирізуванням. Безмежна народна фантазія щодо варіантності художньо-технічних засобів вишивання. Дослідники неодноразово звертали увагу на багатство візерунків мережок Київщини ", передусім таких, як книші, цілий хрещатий, половина хрещатого, кривоніг, простий криво-ніг, цілий кривоніг, половина кривоногу, цимбали, половина цимбалів, цимбалики, метелики, човники з вирізуванням, човники з крильцями, хмелик рожевий, а також: коло шнурочка, на гіллячках, головатий, ягідками, чорнобривцями, лапками, петрушкою, молоточками (хрести, ламані хрести, павучки, чорнобривці, цілі огірки, половина огірків, повна рожа, косиці, реберця, павичі, раки, цілі собаки, пагінці, дубові листки, реп'яшки, паслин тощо). Ці та інші мотиви мають незчисленні варіанти зображень в усіх районах Київщини. Виділяються такі центри вишивального мистецтва, як Переяслав, Канів, Чигирин, Золотоноша та ін.

Типовим у вишивці Подніпров'я в поєднання різних технік поверхневого шитва з виколюванням, вирізуванням, мережанням. З середини XIX ст. тут стало популярним вишивання стилізованих рослинних мотивів білими нитками, обрамованих різними відтінками червоного кольору. Інколи окремі візерунки в середині «зацвічені», тобто з вкрапленням синіх ниток.

Вишивка білими нитками з різним поєднанням гладі, мережок, хрестика була поширена у районах Сумщини, Харківщини. Мережані смуги тут значно більші за розмірами, з крупнішими орнаментальними мотивами, виконаними технікою настилування. Класичні вишивки настилом на мережці зберігаються у музеях Сумщини. В окрему групу виділяються прославлені вишивки Сумщини «через чисницю».

У XIX ст. вершин художньої майстерності досягла вишивка Полтавщини. Упродовж століття різні стилістичні типи орнаментального мистецтва зазнавали певних змін, але зберігали при цьому первісну природу 12. В одязі, передусім жіночих і чоловічих сорочках, вишивальниці розробили безліч варіантів геометризованої вишивки білими нитками домінуючою технікою (гладь, лиштва). Густими дрібненькими стіб-камн білих ручнопрядених ниток застелені у різному спрямуванні прямі, ламані лінії, зубці, кружельця, ромбики, галузки, пелюсточки тощо. Вони рельєфно виділяється на тканині, їх образне звучання посилене введенням у вишиті орнаментальні смуги інших технік: стеблевого шову, верхоплута, зернового виводу, довбанки, виколювання, вирізування та ін. Чарівності полтавської білої вишивки досягають і гармонійним поєднанням в одному візерунку до 10—15 різних технік виконання, підпорядкованих провідним орнаментальним мотивам. Розроблена чітка система розташування орнаментальних мотивів на поликах, рукавах, подолах, різноманітного їх обрамування. Залежно від змісту мотивів, способів їх окреслення стібками, лиштва отримала назви: клинцева, хмелем, барвінкова, берізка, орішина, порічкова, дубове листя, ламане дерево, виноград, решітка тощо. Масового поширення набули такі мотиви, як «ламане дерево», гілка, осьмирішки, гребінці, овесик, ключі, «глаголі» тощо. Незчисленні варіанти їх трактування. Вони наділені рисами величного, монументального звучання, коли розміщені вертикальними рядами від манжетів до полик рукавів. Вільні площини незашитого тла посилюють їх виділення, об'ємне окреслення. Ці ж мотиви подивляють делікатністю, ювелірною чистотою, тонкістю найдрібні-шого стібка у вузьких стрічках на поликах, манжетах, комірі.

Багатющі художні засоби вишивального мистецтва Полтавщини. Серед них — використання для вишивок крім білих також ниток з безліччю відтінків сірого, вохристого, блакитного кольорів, фарбованих природними барвниками: дубовою, вільховою корою, ягодами бузини, шовковиці тощо. Виходячи з характеру тонального звучання, можна виділити основні групи полтавської білої вишивки. До найбільш поширених належать вишивки, виконані тільки білими нитками переважно такими техніками, як лиштва, виколювання, вирізування. Наступну групу становлять вишивки сорочок, в яких при домінуючому білому кольорі мотиви, настили на мережці вишиті вохристо-коричневими нитками. Продумане зіставлення цих ниток з білими надає орнаменту золотистого відтінку. Окрема група вишивок на сорочках — це вишивки з введенням у біле тло сірих, з різними відтінками, ниток, зрідка чорних. З середини XIX ст. поширеним стало вкраплення до білих вишивок світло-голубуватих ниток, а з кінця XIX ст. все частіше у складних візерунках обрамування окремих мотивів зернові виводи вишивались червоними нитками. Поширеним був і так званий «полуботківський взір» (у геометричному орнаменті переважали блакитні, білі та коричневі нитки).

Композиція зумовлена місцем і призначенням вишивок. Вона складніша і багатша на видному, центральному полі — широких рукавах, подолах жіночих сорочок, а в чоловічих сорочках — на манішках, комірі, унизу широких рукавів. На керсетках, юпках переважно стебелевим швом вишивали орнаментальні вертикальні стрічки на верхній полі і горизонтальні — знизу передніх пілок. Візерунки — геометричні розводи або рослинні гнучкі галузки.

На Полтавщині вишивали кольоровим гарусом, вовняними нитками кожухи і кожушини: нижні частини їх рукавів, кути піл, особливо верхньої, шви в талії на боках і спинці. Найпоширенішими були рослинні мотиви: галузки, квіти, листя, «сосонки», «зорі», «яблука» і под., вишиті червоними, зеленими, синіми нитками (домінував червоний колір). Локальними різновидами одягових вишивок виділяються Решетилівський, Прилуцький, Кобеляцький, Зіньківський повіти.

Наприкінці XIX ст. у вишивці одягу поширився рослинний орнамент: хрестиком червоними і чорними нитками на жіночих і чоловічих сорочках і традиційною кольоровою гладдю на керсетках, кожухах, юпках. Одягова вишивка Полтавщини — це значне художнє явище, в якому в повну силу виявлене творче обдарування українських майстрів.

Упродовж віків народна вишивка Поділля зазнавала впливів мистецтва сусідніх і навіть дальше відлеглих народів. Але при цьому вона ніколи не втрачала грунту, традицій, що виводилися з древньоруської культури. Подільська вишивка XIX ст. характеризується винятковою тонкістю, чистотою виконання різних технік поверхневого шитва (так звана «поверхниця»). Виділяються вишивки білими нитками на білому тлі, чорна низинка та вишивка чорними нитками килимового типу. При загальних спільних орнаментально-колористичних ознаках розрізняють вишивки східних, центральних і західних районів Поділля. У свою чергу в них є осередки з певними розбіжностями. Вишивки білими нитками, рукопрядними з льону, конопель, вибіленими на сонці або пофарбованими у відварах кори вільхи у легкі відтінки сірого, вохристого кольору, були особливо популярними і масово поширеними в усіх районах Східного Поділля. Головна увага зосереджувалася на вишиванні широких смуг на пазухах, манжетах, у нагрудній частині і низу широких рукавів чоловічих сорочок, комірах-зби-ранках, верхніх частинах рукавів жіночих сорочок, чіпців, хустин, рушників та ін. Типовим у вишивці білими нитками в поєднання в одному візерунку різних технік виконання: стебнівки, обметання (обкидання), гладі, мережок, вирізування і витягуванням з обкиданням ниток основи — «цирок», «миканок» тощо. Вони часто зіставлялися так, щоб виділити мережані мотиви. В ажурних білих вишивках XVIII ст. дірочки виколювали веретеном, у XIX ст. їх вирізували ножицями. Густе обкидання тугими, інколи воскованими нитками разом з іншими техніками вишивання в одному візерунку гладі посилюють ажурно-рельефні, світло-тіньові ефекти. Про художню цінність вишивки білими нитками чоловічих сорочок, її гармонійне зіставлення з верхнім плечовим одягом, насамперед свитами, прикрашеними крученими шнурками, свідчить, зокрема, картина В. Тропініна «Портрет українця». У жіночих сорочках на поликах вишивали ряди ромбів з виступами. Зверху їх обрамовувала вужча смуга — так звана «поверхниця», а знизу — підопліччя. Все більше поширювалося вишивання візерунків нижче поликів на широкій площині рукавів ромбами в один ряд, з'єднаний виступаючими кутами або ж окресленими декількома пасочками різних стіб-ків у прямокутних площинах. З середини XIX ст. почали вишивати всю площину рукавів. Орнаментальні мотиви — ромби з виступами («рачки») і без виступів («книші»), круги-зерна, зигзаги-«хвильки» та ін. вишиті горизонтальними смугами, а нижче від поликів у шаховому або вертикальному плані розміщені мотиви аж до манжетів. Виділяються сорочки, на рукавах яких від манжета до поликів мережаний мотив «дерева життя» з розгалуженими гілками або три орнаментальні стрічки. Вертикальне розташування геометризованих мотивів у стрічковому або шаховому плані на рукавах нижче поликів характерне для південно-східних районів Поділля. Славилися вишивкою села Яланці, Клембівка, Городківка, Стінна, Баланівка, Янгород, Ку-ковка та ін. Високої художньої майстерності досягли майстрині у вишивках, в яких творили складний орнамент з геометричних фігур, виконаних білими і світло-вохристими нитками (фарбували у лузі із спаленої соломи гречки). Візерунки таких вишивок переливались золотистими відтінками. Такий колір у народі називали пшеничним. Біло-вохриста вишивка з вирізуванням багата орнаментальними мотивами, цікава щодо принципів їх ритмічної узгодженості — позмінного ритму прорізаних і рельефно-виступаючих площин. У ній здавалося би, простими засобами досягаються сильні, емоційні художні ефекти.

Особливо розвинута була вишивка низзю, або низинкою, різновидна щодо принципів технічного виконання та орнаментально-колористичного вирішення. Відомі її назви: кругла низь, дрібненька, «сліпа», «цвіткована», низь «з лиця шита», «лиса низь» тощо.

Характерна особливість подільської вишивки низинкою — це техніка її виконання (дуже дрібненькими стібками і переважно чорними нитками). Якщо смуга візерунку зроблена чорними нитками, а обвід зрідка окреслений червоними, таку низинку називали «поквітчаною». У середині XIX б$. була поширена класична вишивка низзю — смуги висотою до 5—6 см, де ритмічно чергувалися прямокутні площини, вишиті червоними і чорними нитками. В центрах тонко окреслені складні геометричні фігури: ромби з виступами, гачками, меандрові завитки тощо. Таке стрічкове розташування геометричних мотивів у червоних і чорних прямокутних площинах нагадує вишивку на уставках сорочок Полісся, Бойківщини.

Низинкова вишивка багата орнаментальними мотивами, їх народні назви свідчать про те, що у геометричному орнаменті зображені конкретні рослини, тварини, предмети побуту. Безмежна фантазія народних майстринь щодо передачі реального світу в чітких геометричних формах. Так, ламана лінія з виступами і рисками означає хміль, а без виступів — вужа. Найтонші лінії геометричних штрихів відрізняють один візерунок від другого. Найбільш популярні мотиви: сосонки, вазонки, вівсик, чорнобривці, реп'яхи, купчаки, хмелик, петрушка, горицвіт, «фасульки», рута, шипшина, рожа (проста, повна, стовпчаста, зіркаста, купчаста), яблука, полуниця, виноград, сливи тощо; вуж, в'юнок, раки, коропова луска, зозульки, сови, ластівки, качечки, павучки, коники, вовчі зуби, волове око, барани, баранячі роги і т. ін.; вітряки, гребенці, лемеші, ланцюг, копиток, багас тощо. Незчисленні варіанти умовного відтворення реального світу чіткими стібками складних геометричних форм. Дослідники невипадково порівнюють таку вишивку з дереворитами, підкреслюючи її без домішок чистий стиль.

Названі орнаментальні мотиви, принципи їх стрічкового і шахового розміщення у XIX ст. повторювались у XX ст. Вони поступово видозмінювались у бік укрупнення орнаментальних форм, розцвічення чорного кольору вишивок жовтими, червоними нитками. Тенденція до поліхромії, підкресленої звучності кольору, яскравості, характерна для всього народного мистецтва початку XX ст., подільську вишивку захоплює лише частково. Вона активніше проходить у вишивці центральних і північно-західних районів Поділля. Поступово з півдня на північ збільшується кількість візерунків на поликах жіночих сорочок (верхні смуги орнаменту вишиті чорною низинкою, а нижні підполиччя — «поверхницею», «кафасором» сірими нитками). На густих складочках комірів, рукавів вишивали червоними і синіми нитками смуги з рядів «кривульок», ромбів. Це так звані «збиранки».» У творчості вишивальниць Східного Поділля середини XIX ст. були популярними такі техніки, як однобічна, двобічна пряма, коса штапівка, «поверхниця», «кафасор». Кожна техніка має визначені завдання: штапівка — переважно для зображення складних геометричних форм на верхніх частинах поликів, низь — ценральних смуг на поликах, а «кафасор» — смуг нижче поликів. Різновидність вишивок на поликах жіночих сорочок визначається їхнім кольором: чорним, світло-сірим, жовто-оранжевим. Для створення художнього ефекту використані найрізноманітніші засоби: введення для вишивання окремих мотивів об'ємної нитки, часто ручнопряденої вовни, різне їх обрамування, ускладнення темпу орнаментального ритму. Популярним було введення у вишивку металевих (срібних і золотих) ниток, що підкреслювало урочистість.

Новим наприкінці XIX ст. було вишивання гладдю широких смуг на поликах жіночих сорочок, чоловічих манішках і манжетах з домінуючими геометризова-ними рослинними мотивами п'ятипелюсткових квіток-розеток. Пелюстки вишиті двобічною червоною гладдю і обкидані чорною стебнівкою. Введення стебнівки для обрамування геометричних і рослинних мотивів характерне для вишивки подільських районів, що межують з Київщиною. Популярною стає вишивка хрестиком червоними нитками. Для виділення середини квітів, поділу листочків, ягідок, пуп'янків вводяться чорні нитки, їх виконують стебнівкою або дрібним хрестиком, півхрести-ком. Подібне трактування рослинних мотивів поширене у східних районах, що межують з Рівненською областю (Старо-Костянтинів, Шепетівка, Вишневець, Шумськ, Ланівці, Крем'янець) та ін. Наприкінці XIX ст. зазнала поширення вишивка гладдю, хрестиком в поєднанні із стебнівкою (в районах Зборів, Збараж, Теребовля, Бережани та ін.). Сильними декоративними акцентами звучать пробіли білого тла тканини. Дрібненькі стібки введеш для обрамування провідних мотивів, переважно розеток- «звізд», ніжно стеляться одинарними "попарними рядами в прямих, зубчастих, зигзагоподібних смугах. Позмінне використання червоного і чорного кольорів узгоджує темп орнаментального руху.

Монументальністю звучання виділяється вишивка Західного Поділля, особливо районів Подністров'я, з такими осередками, як Борщів, Заліщики, Бучач (Тернопільська область). Тут поширене вишивання густих, тугих візерунків (без пробілів тканини) різними поверхневими стібками. Такі вишивки мають вигляд тканин ворсових або дрібного двобічного ткання 24. Дивує фантазія майстринь у вишивці рукавів жіночих сорочок. І це при чітко виробленій тридільній системі розміщення вишивки на рукавах: 1 — уставки; 2 — «морщини» — смуги висотою до 20 см, розміщені під уставками; 3 — решта площини рукава до манжетів. Вишивки уставки, «морщини» і рукава різняться між собою розмірами, орнаментом і технікою виконання. Найбагатша і найскладніша вишивка на уставці. Па ній поверхневими стібками (настил, стебнівка) чорними нитками густо вишиті від трьох до семи орнаментальних смуг, що сягають аж до коміра. Смуги заповнені в рядовому плані дрібними мотивами, найчастіше розетками, зигзагами, інколи окресленими темно-вишневою, темно-фіолетовою стебнівкою. Орнаментальні смуги розділені вузькими горизонтальними стрічками, вишитими часто чорними і металевими, золотими чи срібними нитками. Уставки обрамовані з нижньої і бокових частин, виділені як важлива композиційна частина вишивки рукавів. Пижче уставки вишита «морщина» — низинкою, «напротяганки», півхрестиком, рідше хрестиком, її колір, орнамент відмінний від уставки. В околицях Борщова переважають великі темно-червоні ромби з виступами, у Заліщиках — зелені, оранжево-жовті ромбові розводи, у с. Колодрібка — темно-фіолетові геометричні фігури. У «морщинах» деколи виступають пробіли тканини. На відміну від вищерозташованих смуг «морщини» й уставки, орнамент на рукаві виконаний грубілими нитками кучерявим «стегом» або об'ємною гладдю. Колір вишивки рукавів аналогічний уставці. Незважаючи на відмінність, усі три частини вишивок рукавів логічно доповнюють одна одну й утворюють єдину композиційну цілісність. Високою художньою майстерністю виділяються наддністрянські вишивки, в яких різними напрямками стібків ниток одного кольору створюють ледь помітні орнаментальні форми. Для досягнення виразної пластики візерунків майстрині використовували найрізноманітніші засоби. В околицях Бучача поширені геометричні візерунки з чітко окресленими мотивами, розташованими в рядках. У них багато вільного фону, на якому виділяються крупніші ромби, розетки, зубці. Домінуючий колір — чорний, темно-вишневий. Делікатно введені фіолетові, рожеві стібки посилюють золотисто-червоні акценти. Оригінальна вишивка так звана «кручена». Поверхневими стібками вишиваються кола — «ґудзики», розміщені у розетках або в ряд у вигинах хвилястих стрічок. Розетки обкидані і це надає мозаїчності цілому фону вишивки. Соковита поліхромія входить у подільську вишивку лише на початку XX ст. Сорочки на Полтавщині вишиваються головним чином білими нитками, дуже рідко червоними або сірими. Манішки білих сорочок у старих зразках прикрашалися білим візерунком, виконаним гладдю. Візерунок обводився чорними або кольоровими смугами. Техніка вишивання - шов "уперед голкою", "хрестик", шов "за голкою".

Техніка вишивання Харківської області має дуже багато загального з формами вишивки, що установилися в центральних областях України, але їй властиві і своєрідні поліхромні орнаменти, створювані напівхрестиком або хрестиком. Ці орнаменти вишивають переважно грубою ниткою, унаслідок чого візерунки створюють враження рельєфних.

Для Чернігівської області характерні білі вишивки. Геометричний або рослинний орнамент вишивається білими нитками або - із украпленням червоного і чорного. Виконується дуже дрібними стібками, що нагадують бісерні вишивки, характерні для чернігівських сорочок.

Вишивкам Київщини властивий рослинно-геометризований орнамент зі стилізованими гронами винограду, кольором хмелю чи восьмипелюстковими розетками, ромбами, квадратами. Основні кольори вишивок Київщини - білий, коралово-червоний, відтінений чорний.

У південних областях України техніка вишивки має багато загального з устояними формами центральних районів, однак їй властиві і цілком своєрідні поліхромні орнаменти, виконувані напівхрестиком або хрестиком.

Для подільських сорочок характерні барвистість і розмаїтість швів. Типовим є мережка "павучками", якою примережують вставки на рукави, клинці. Використовується і кольорова мережка - "шабак". В орнаментах подільських вишивок переважає один колір - чорний з великим або меншим украпленням червоного, синього, жовтого або зеленого. Найбільш поширені одноколірні (червоні і чорні) вишиванки, рідше - двох - і триколірні.

На півдні Тернопільської області типовою є вишивка бавовняними нитками зі згущеними стібками: окремі елементи обводяться кольоровими нитками, що забезпечує високий рельєф і колірний ефект. Такі вишивки розміщають уздовж усього рукава повздовжніми або скошеними смугами від полички до краю рукава.

Велике багатство технік вишивання характерне для Вінницької області: низь, хрестик, вишивка розписом, настилання, верхошов (верхоплут), вирізування; різноманітні види чорних, білих і кольорових мережок. Поряд з основними швами застосовуються і допоміжні, якими обрамляють і з'єднують окремі елементи композиції.

Характерною рисою етнографічного району Карпат і Прикарпаття є велика кількість окремих частин регіону зі своїм колоритом. Кожне село відрізняється від інших своєрідністю вишивки, багатством орнаменту і неповторністю квітів.

У народній вишивці Львівської області використовуються різноманітні типи візерунків. У південних районах орнамент вишивок геометричний, біле тло не заповнюється, що додає візерункам прозорість і легкість.

На Буковині, крім рослинних і геометричних мотивів, користуються зооморфною, вишивають гладдю (білою), дрібним хрестиком, штаповкою, крученим швом. Вишивальний матеріал - бісер, шовк, вовна, срібні і золоті нитки, металеві блискітки.

Гуцульські вишивки характеризуються розмаїтістю геометричних і рослинних візерунків, безліччю композицій, багатством сполучень квітів, головним чином - червоного з жовтим і зеленим, причому домінує червоний колір. Два або три відтінки жовтого кольору прояснюють вишивку і додають їй золотавий відблиск.

Для вишивок Закарпаття характерним є мотив зиґзаґ ("кривуля") у різних техніках виконання. Колірна гама вишивок досить широка: червоний сполучається з чорним (при цьому виділяється один колір - чорний або червоний), застосовуються як білий, так і багатобарвні орнаменти.

В Україні вишивкою прикрашали рушники, фіранки, жіночий і чоловічий одяг. Особлива увага приділялася рушникам - древнім талісманам будинку, родини.

Вишивки і досі користуються популярністю. Окрім того, велику кількість пам'яток "одягають" у вишиванки, обрамлюють елементами, які часто застосовуються при вишиванні. Своєрідну культуру "вишиванка та джинси" створюють сучасні етно- та культурні фестивалі.

У статті досліджено етнографічну діяльність Ольги Косач-Кривинюк, сестри Лесі Українки, зокрема, колекцію зразків народної вишивки із Катеринославщини, яка зберігається в Колодяжненському літературно-меморіальному музеї Лесі Українки.

Історія вишивки дуже давня. Перші згадки про вишивку відомі ще в ІІ ст. до нашої ери. В ХІ ст. на Русі існувала перша вишивальна школа, яка була організована сестрою Володимира Мономаха Ганкою, де молодих дівчат навчали гаптувати золотом та сріблом. Довгий час одним із найпоширеніших видів народного мистецтва на Україні була вишивка, якою в основному оздоблювали одяг, рушники. Вишивкою могли прикрашати головні убори – очіпки, намітки, хустини, а також кожухи, свити, скатертини. Вишивка – це переважно дівоче і жіноче заняття. Колись за кількістю й майстерністю вишитих рушників, сорочок, скатертин, які дівчина підготувала до свого весілля, робили висновки про її працьовитість. Олена Пчілка писала: «Українські вишиванки й тканки вславилися своєю красою. Від якого часу на їх звернув ширший світ: з тихих закутків селянських вони пішли на виставки, та продаж у великі городи наші і далекі краї заграничні. На Вкраїні вже не тільки поодинокі люди клопочуться коло тих українських виробів, а вже заходжуються й цілі товариства, земства, торгові фірми: замовляють роботу по селах, або готують її в своїх майстернях, а потім продають ті шиті й ткані вироби в своїх складах, або посилають куди инде. На сьому полі найбільшої слави придбали собі – Полтавське Земство й Київське кустарне Общество; маючи пильний догляд при тій справі за чистотою українського стилю, вони додержують стародавній «український хист у його своєрідній красі» [4, c. 1]. Піддає критиці український стиль: «…він в народному шитті починає псуватись, замість узорів давнього повздержного – з тими геометричними візерунками або стилізованими квітами й гілечками – часто можна побачити на рукавах страшну лапанину, якісь неможливі рози та лапате листя, або якесь там страшне зуб’я, птахи, і все те ріже очі, робить з рукава або попередиці, шматок якогось московського ситцю самого безглуздого смаку. Ці узори запозичують з московських журналів, які не мають ніякого розуміння про наш народний орнамент та не має й власного смаку теж. Узори потрібно черпати з чистого джерела народної творчості української» [4, c. 1]. Ольга Петрівна вважала за потрібне відродити давнє українське шиття «настилання» та «вирізування», яке почало було занепадати, дає оцінку цьому дивовижному мистецтву. «Взори настилання й вирізування належать до вельми прикметних зразків нашої орнаментики: вони мають чисто геометричний склад, переходячи інколи в прості, своєвиді квітки й вітки. Пильно виконана робота дає щиро мистецький зразок» – писала Олена Пчілка [4, c. 1].Вона особисто займалась волинською етнографією і видала перший в Україні альбом «Український орнамент». Свою любов до вишивки передала дочці Ользі. Ольга Петрівна Косач, в одруженні Кривинюк, народилася 26 липня 1877 року в м. Новограді-Волинському Волинської губернії. Коли їй було півтора року, родина переїхала до м. Луцька. Свідоме дитинство і юність Ольги проходять в Колодяжному. У саду в Колодяжному діти мають свої грядочки, доглядають за квітами, кущами. До праці горнеться мала Ліля, Пуц, Олеся, як пестливо називають Ольгу. «Ліля у нас хазяйка: годує індиків, качок і голубів – пише Леся в листі до бабуні, – щодня після снідання зо мною учиться, а потім бігає по всіх усюдах з одною дівчинкою Марисею, з котрою вона у великій дружбі [5, c. 19]. «Олеся гребеться у садку, мов курка, все садить та пересаджує, та насаджує, на се йде той час, що зостається від науки» – пише Леся в листі до М.П. Драгоманова [5, c. 152]. Ольга спочатку вчиться вдома у Колодяжному. Мама навчає її німецької і французької мови, з братом вчать фізику, хімію, математику. Але велику увагу своїй сестрі приділяє Леся. Вона для неї складає підручник «Стародавня історія східних народів» за порадами і матеріалами, що їх присилає із Софії Михайло Драгоманов. Вдячна учениця видасть цей підручник в Катеринославі (1918 рік). Восени 1893 року Леся й Ольга оселяються в Києві для дальшого навчання. «…Приходять уже всі Пуцові професори, і Пуц вчиться дуже ретельно, не забуваючи при тім і моїх уроків: історії та німецької мови. Старається таки! Так він настроїв себе на учений лад, що навіть намагається йти зо мною сьогодні на публічну лекцію хімії в університет. Ну, що ж, нехай іде, нехай привчається до лекцій університетських» – пише Леся в листі до матері [5, c. 176]. Ольга вступає до сьомого класу Київської жіночої гімназії А.Дучинської і у 1897 році закінчує її із золотою медаллю. Склавши вступні іспити, стає слухачкою вищих жіночих медичних курсів у Петербурзі. Це був єдиний заклад, де жінка могла здобути вищу медичну освіту. Наприкінці 1904 року Ольга Петрівна Косач вийшла заміж за Михайла Кривинюка, тоді студента Празького політехнічного інституту. Деякий час жила в Празі. Як схвильовано, з якою мудрою ласкою благословляла Леся Українка «Лілею золото рожевою», «Лілеюлілейную» на одруження з Михайлом Кривинюком. «Я безмірно рада за тебе (се видно по неладу й стилю мого почерку), що ти матимеш таку справді вірну й щиру дружину. Не міряй і не важ, хто більше, а хто менше любить, бо на сі речі не досить відомих «измерений», а треба іншого, не математичного. Не міряй і не важ, не збирайся жити, а живи, люби, скільки можеш і як можеш, то менше буде жалю, вір мені, ніж коли б ти все розмірила, розважила і відклала на завтра, бо «завтра» не завжди приходить… Ні, ні, я нічого не раджу тобі і навіть не бажаю, я тільки буду щаслива за тебе, коли ти будеш щаслива, а здається, ти досі мала репутацію взагалі щасливої (і «линовище» найшла)» [6, c. 235]. Ольга не маючи змоги одержати роботу лікаря на Поліссі, знаходить її у 1910 році у Лоцманській Кам’янці біля Катеринослава. Влаштувалась на посаду земського патронажного лікаря для дітей-сиріт. Крім лікарської практики, Ольга займається літературою. Виступає на сторінках преси під псевдонімом Олеся Зірка. Вивчає мови. Ольга була щасливою, маючи щирого і вірного друга – свого чоловіка. Але війна, розруха, голод. Особливо лютував він на Катеринославщині на початку 20-х років. Після смерті доньки Ольга Косач-Кривинюк не змогла вже працювати лікарем. З народженням сина Василя у 1921 р. родина переїхала до Могилева-Подільського, де не було такого голоду. На той час там жила найменша сестра Ізидора Косач-Борисова зі своєю сім’єю і матір’ю Оленою Пчілкою. В Могилеві-Подільському розпочала нову професію – учительську. В 1924 р. повертається до Києва, працює учителем української мови, а пізніше – бібліографом у медичній бібліотеці. 1929 р. арешт чоловіка, якого звинувачують у ворожій діяльності в СВУ. Чудом вдалося йому залишитись живим. В червні 1941 р. Михайло Кривинюк виїжджає до Москви. Туди приїздить син Михайло, який працював у Свердловську інженером. З Москви вони відправились до Свердловська, і в дорозі їх застає початок війни. Син іде на фронт, а Михайло Васильович, хворий, залишається в чужому місті самотнім. У вересні 1944 р. сталась трагедія. Не почув сигналу поїзда, попав під колеса. Син, повернувшись після війни до Свердловська, не віднайшов навіть могили батька. А менший син на початку війни перебував у прикордонному окрузі Мозиря Білорусії, потрапив в полон. Втік з полону і повернувся до Києва. Ці обставини стали причиною від’їзду сестер Ольги і Ізидори у грудні 1943 р за кордон. Страх перед сталінськими репресіями гнав їх з рідної землі. Нелегко жилося Ользі Косач-Кривинюк на старість. Ходила в полатаному одязі, жила скромно, інколи голодувала. 11 листопада 1945 р. Ольга Петрівна помирає у таборах для переміщених осіб в м. Аусбургу в Німеччині, де і похована. Ольга Петрівна вела широку наукову діяльність. Вона стає одним із відомих бібліографів своєї сестри, розпочала свою працю над збиранням і упорядкуванням родинного архіву, рукописів Лесі Українки, її листів, а також над упорядкуванням українських узорів, які сама зібрала на Полтавщині, Катеринославщині і Київщині. В останньому листі до Ізидори Косач (написаний 11 вересня 1945 року) О. Косач-Кривинюк писала: «Люба моя Дорунечко, рідна моя і дорога, дуже мені прикро, що мушу тобі писати про себе смутні речі. Василь, повернувшись з подорожі, застав мене хвору і, хоч я не лежала, дуже серйозно. Коли тутешній – єдиний – лікар не помиляється, то в мене початок цирозу печінки… Тепер у мене одна лише мрія – побачитися з тобою. Що я вже не побачуся з Михайлами, не побачу України, цього я абсолютно свідома… Шкода, що я досі не скінчила «Хронології». Власне, її сама скінчила, а деяких додатків до неї не довела до кінця… Узори і це [«Хронологія» – К.В.] – єдине, що я зробила в житті путнього» [1, c. 148]. Узори – це зразки узорів, зібраних на Київщині, Полтавщині і Катеринославщині і відтворених Ольгою Косач-Кривинюк на Катеринославщині. Сім зразків узорів у жовтні 1990 р. Ірина Кривинюк, дружина Лесиного племінника Василя, через Тамару Борисик-Скрипку передала Музею Лесі Українки в с. Колодяжному. А також її збірник «Українські народні узори з Київщини, Полтавщини і Катеринославщини / Зібрала й до друку впорядкувала Ольга Кривинюк. – К., 1928». Узори унікальні розмаїттям, багатством і технікою (вирізування і настилання). Це рукави, полики, поперечні лиштви на суцільних рукавах жіночих сорочок, коміри, пазухи чоловічих сорочок. Зразки узорів, зібрані Ольгою Косач-Кривинюк, є цінним джерелом до вивчення народної вишивки України, зокрема, Катеринославщини. Вони свідчать про багатогранність діяльності всієї родини Косачів на благо розвитку українства.

Інформацію про наш край Леся отримувала з розповідей своєї матері письменниці Олени Пчілки, дядька М. Драгоманова, які підтримували тісні зв’язки з громадськими діячами Галичини, а також з літературних творів. Цікавилася поетеса і гуцульськими вишивками, які зберігалися в домі матері. Український фольклорист М. Бучинський надіслав Олені Пчілці гуцульські вишивки з описом 42 узорів та поясненнями способу вишивання і крою жіночих та чоловічих сорочок. Цей матеріал був використаний письменницею для видання «Альбому систематичного впорядкування узорів малоруської орнаментики» (1876 р.).

Вишивки подаровані Бучинським були складені у вигляді килима, а в центрі вишиті такі його слова:

«Там, де Карпати сині гори, Там зібрані тії взори, Де зелена Буковина, Шила руська їх дівчина».

“”

На фотографіях можна побачити Лесю Українку в гуцульських плетінках (силінках). Ці намиста були привезені М. Драгомановим з Микуличина.

Перші твори юної поетеси були опубліковані у галицьких журналах «Зоря» (1884) та «Дзвінок». Три поезії та поему «Русалка» Лесі Українки надрукувала Н. Кобринська в альманасі «Перший вінок». В березні 1891р. Леся Українка особисто познайомилась з Н. Кобринською, а потім з нею навіть листувалася. Свої твори Леся друкувала і в інших галицьких журналах: «Учителі», «Дзвінок».

Поетичний талант Лесі Українки формувався під впливом творів Т. Шевченка, а також від безпосереднього знайомства з І. Франком, М. Павликом, М. Драгомановим, О. Кобилянською, В. Стефаником.

Також одним з перших видавців, критиків і популяризаторів творів Лесі був уродженець нашого міста Михайло Павлик. Він познайомив двох письменниць – Лесю Українку і Ольгу Кобилянську.

Весною 1901р. Леся Українка поїхала в гості до О. Кобилянської в Чернівці. Обидві письменниці потоваришували. Леся гостювала у Чернівцях понад два місяці і написала кілька поезій. Під час мандрівки по місту Леся Українка і О. Кобилянська сфотографувалися на згадку. Оригінал фотографії тепер зберігається в музеї О. Кобилянської у Чернівцях.

У кінці червня цього ж року поетеса разом з Климентом Квіткою поїхала на лікування в с. Буркут через Вижницю, Яворів і Криворівню. Серед чарівної карпатської природи Леся Українка не лише лікувалася, а й зустрічалася з цікавими людьми, багато читала й працювала над творами «Одержима» та «В пущі». Вона написала тут кілька поезій, в яких висловила своє захоплення красою Карпат.

Під час перебування в Буркуті поетесу відвідав І. Франко. К. Квітка записав тоді 32 народні пісні з вуст Каменяра. Повертаючись з Буркута, Леся Українка через несприятливу погоду на кілька днів затрималась в с. Довгополі, де зустрічалася з Василем Стефаником. Друга їхня зустріч відбулася у вересні 1903р. в Полтаві під час відкриття пам’ятника І. Котляревському.

Перебуваючи деякий час у Вижниці, а це майже 2 місяці, Леся Українка, їздила берегом Черемоша, об’їздила все містечко. Покидаючи Вижницю письменниця напише на згадку такі слова: «В інші гори я полину, але спогад не покину по зеленій Буковині, по привітній господині. 27.VІІ.1901». З Вижниці гості через Кути, Косів приїхали до Яворова, де Леся зупинилася у родини Окуневських, з якими була знайома.

Громадськість нашого краю завжди виявляла зацікавленість до перебування Лесі Українки в Галичині, зокрема на Гуцульщині. Адже спілкування з письменницею мало великий вплив не лише на тогочасну інтелігенцію, а й на простих трудівників Галичини. На честь Лесі Українки та її перебування на Прикарпатті в кількох місцях встановлені пам’ятні знаки.

Образ Лесі Українки увічнювали на полотні і галицькі, і наддніпрянські майстри пензля: це відомі художники Іван Труш та Фотій Красицький (племінник Т. Шевченка).

Ще за життя славетної поетеси окремі її поезії поклали на музику Микола Лисенко (5 творів, серед них «Жалібний марш», «Східна мелодія») та галицькі композитори Денис Січинський («Не співайте мені сеї пісні») і Ярослав Лопатинський («Калина», «Нічка тиха і темна була»). Ці твори часто виконувались на концертах і були відомі галичанам.

Леся Українка впродовж свого життя виступала за культурне єднання Галичини і Наддніпрянщини.

Важко сказати, коли виникло килимарство в поліських селах, але свого розвитку воно набуло в XVIІІ – на початку ХІХ ст. Потрібно відзначити, що воно існувало не в усіх поліських селах, а лише в “шляхетних”, тобто вільних від кріпацької залежності, й порівняно заможніх.

Гобелени виготовляли як для власних потреб, так і на продаж. Ткали килим три-чотири місяці вручну на кроснах або ткацьких верстатах. Назва “кросна” пов’язувалась первісно з вертикальним типом верства, який мав вигляд рами з вертикальною основою. З бігом часу кросну замінив більш досконаліший горизонтальний верстат (“станок”), хоча конструкція його також проста. Він розрахований на ткання полотна, тому майже всі поліські гобелени були з двох полотнищ (“пулок”), які потім зшивалися посередині. Для виготовлення гобелену використовували крашену пряжу.

Краса виробу часто-густо залежала від кольорів, використаних у процесі ткання, тому фарбуванню пряжі надавали особливу роль.

Найпоширеніші в поліських килимах: червоний, зелений, білий, жовтий, чорний, синій кольори. Фарби виготовлялися за рецептами, які часто зберігалися в таємниці й передавалися з роду в рід. Існували й загальновідомі способи.

2.3

Українська вишивка сьогодні — складне, багатогранне явище, що розвивається в сфері традиційно-побутового, самодіяльного мистецтва та творчості художників-професіоналів. У відомих осередках вишивання — таких, як Косів, Клембівка, Полтава, Черкаси, Львів та інші,—створені підприємства художніх промислів, що відроджують і далі розвивають класичні надбання кожного мистецького регіону.

“Регіональні особливості орнаменту подільської вишивки” — розглянуто основні композиційні схеми узорів; визначено домінантні та найчастіше вживані елементи й мотиви, здійснено систематизацію колірних співвідношень, висвітлено специфіку “подільських” орнаментів у загальноукраїнському контексті та у порівнянні з аналогами інших країн. Аналіз вишитих орнаментів дозволяє стверджувати, що до типової “подільської” орнаментики відносяться геоморфні узори, які започатковуються на Вінниччині, звідки розповсюджуються на південь і південний захід Поділля. Серед їх домінантних мотивів представлено основні графеми архаїчних знаків: ромб (“картки”, “графки”, “бубонки”), хрест-свастика (“раки”, “купчаки”, “ріжки”), S-подібні (“вуж”, “кривулючка”, “гесики”) та рогоподібні (“барани”, “баранчики”, “роги”) мотиви. Сьогодні важко говорити про їх семантику, оскільки назви мотивів швидше випадкові, утворені на візуальних асоціаціях, відсутні безпосередні докази про їх походження, проте вони засвідчують, що досліджувана територія входила в область формування загальноукраїнської орнаментальної системи, яка відображає складну історичну взаємодію недотичних ареалів праслов’янського світу. До найбільш розповсюджених фітоморфних орнаментів кінця ХІХ – 30-х років ХХ ст. можна віднести новітні біхромні композиції у вигляді гірлянд, вінків, букетів з квіток рожі й сентифолії, кетягів калини, грон винограду тощо. Хоча подібні узори, як правило, відшивалися з друкованих зразків, однак сільські вишивальниці не завжди сліпо копіювали їх, а, запозичивши якісь мотиви, компонували свій варіант орнаменту з урахуваннням місцевих традицій та естетичних смаків. “Подільський” варіант таких узорів побутував в усіх північних районах регіону. Лише у вишитих узорах південно-східних районів Поділля простежуються сліди давніх сюжетів з використанням антропоморфних образів, що було пов’язано із культурними взаємовпливами між українцями та російськими переселенцями.  Результати дослідження орнаменту подільської вишивки дозволяють позначити зони розповсюдження його композиційних, стилістичних та колористичних особливостей. Багатство мотивного арсеналу геометричного орнаменту зменшується з просуванням з півдня на північ, дещо північніше ця лінія відтягується на Західному Поділлі. Натомість збільшується питома вага рослинних узорів. Поліхромність орнаментики зростає, збагачуючись зі сходу на захід. Особливо це відчутно праворуч ріки Збруч, де типові для Східного Поділля чорно-червоні узори існують спорадично. Територія побутування орнаментів із символічними знаками окреслюється досить чітко і охоплює всі Придністровські райони Поділля. Однак при всьому локальному розмаїтті вишитих узорів кінця ХІХ – 30-х років ХХ ст. на території Поділля прослідковується ряд спільних художніх особливостей на рівні стилістики, композиції, колориту, образності, що дає підстави говорити про наявність регіональної специфіки в національному контексті української традиційної вишивки. Вирішальний вплив на характер орнаментальних мотивів мають різноманітні вишивальні шви, так звані "техніки", яких відомо на Україні близько ста. Окремі вишивальні шви характерні тільки для тих чи інших етнографічних районів України, а інши зустрічаються також у білоруських і російских вишивках. Сорочки на Полтавщині вишиваються переважно білими нитками, зрідка червоними та сірими. Манишка білих сорочок у старих взірцях оздоблювалася білим узором, що виконувався гладдю. Візерунок обводився чорними або кольоровими смугами. Техніка вишивання - стебнівка, хрестик, шов "позад голки". Техника вишивання Харьківскої області має багато спільного з установленними формами вишивки центральних областей України, але їй властиві й цілком своєрідні поліхромні орнаменти, що виконуються півхрестиком чи хрестиком. Ці орнаменти здебільшого вишивають грубою ниткою, завдяки чому узори справляють враження рельєфних. Вишивки Полісся прості й чіткі за композицією. Ромболамана лінія геометричного мотиву повторюється кілька разів. Вишивка червоною ниткою по біло-сірому фону лляного полотна графічно чітка. Своєрідною вишивкою здавна відома Волинь. Візерунки геометричні, дуже чіткі й прості за композицією. Чіткість ритму посилюється одноколірністю вишивок, виконаних червоною ниткою на біло-сірому фоні полотна. Вишивки північної Волині вражають своєю вишуканою простотою. У південних районах області переважають рослинні мотиви у доборі квіток, ягід, листочків. Вражає колоритність орнаменту. Для Чернігівщини характерні білі вишивки. Геометричний або рослинний орнамент вишивається білими нітками або из вкрапленням червоного та чорного. Набирування дуже дрібними суміжними стібками, що нагадує бісерні вишивки, характерне для чернігівских сорочок. Вишивкам Київщини властивий рослинно-геометризований орнамент из стилізованими гронами винограду, цвітом хмелю, восьмипелюстковими розетками, ромбами, квадратами. Основні кольори вишивок - білий, коралово-червоний, відтінений чорним. Сорочки оздоблюються гладдю, занізуванням, набируванням та хрестіком. У південних районах України техніка вишивання має багато спільного з вишивкою центральних областей, але їй властиві й цілком своєрідні поліхромні орнаменти, яки виконуються півхрестиком чи хрестиком. Подільскі вишивки виділяються серед багатої мистецької спадщини вишивок всієї України своїм колоритом та орнаментикою, складною техникою виконання. Для подільских сорочок характерна барвистість і різноманітність швів. Найтиповішим є змережування "павучками", яким примережують уставки на рукава, клинці. Використовується і кольорова мережка - "шабак". В орнаментах подільських вишивок переважає один колір - чорний з більшим чи меншим вкрапленням червоного, синього, жовтого чи зеленого. Найбільш поширені одноколірні (червоні та чорні) вишивані сорочки, значно рідше - дво - та триколіріні. На півдні Тернопільщини типовою є вишивка вовняними нитками із згущеними стібками: окремі елементи обводяться кольоровими нитками, що забезпечує високий рельєф та кольоровий ефект. Такі вишивки розміщують вздовж усього рукава повздовжніми чи скісними смугами від пілочки до краю рукава. Велике багатство технік вишивання характерне для Вінниччини: низь, хрестик, стебнівка, настилування, верхоплут, зерновий вивід, вирізування; різноманітні види чорних, білих та кольорових мережок. Поряд з основними швами застосовуються й допоміжні - штапівка, стебнівка, контурні шви, якими обрамляють та з'єднують окремі елементи композиції. Своєрідним центром мистецького вишивання на Поділлі є село Клембівка. Клембівчанки одні з перших на Україні одержали звання майстрів народної творчості. Їх художні вироби відомі у всьому світі, вони експонуються на різних виставках та міжнародних ярмарках, неодноразово їм було присуджено золоті медалі. При вишиванні на Поділлі не користувалися ніякими допоміжними засобами - такими, як тамбур, канва, п'яльця, також не робили малюнків на тканині, а рахуючи нитки голкою, робили хрестики відповідно до візерунку, який хотіли вишити. Вишиванням займалися у вільний від польових та інших господарчих робіт час. Вишивали виключно для своїх власних потреб. Замовлення зі сторони не приймалися, вироби не продавалися на базарах… Орнамент подолян геометричний, густий, дуже різний по складним комбінаціям кутніх, то пов'язаних, то самостійних фігур. Зустрічаються іноді смуги вишивок у вигляді двух рядів, розташованих в шаховій послідовності, квадратів із дуже складним візерунком всередині. Такі вишивки можна зустріти на рукавах жіночих сорочок. На рушниках забарвлення вишивання яскравіше і малюнок робиться більший. Характерною рисою етнографічного району Карпат та Прикарпаття є велика кількість окремих складових частин регіону із своїм колоритом. Кожне село відрізняється від інших своєрідністю вишивання, багатством орнаментальних композицій та неповторністю кольорів. У народній вишивці Львівської області використовуються різноманітні типи узорів. У південних районах орнамент вишивок геометричний, білий фон не заповнюється, що надає узорам прозорість та легкість. На Буковині крім рослинних та геометричних мотивів використовуються зооморфні, що вишиваються лише гладдю (білою), дрібним хрестиком, крученим швом. Вишивальний матеріал - бісер, шовк, вовна, срібні та золоті нитки, металеві лелітки. Гуцульські вишивки характеризуються різноманітністю геометричних та рослинних візерунків, розмаїтістю композицій, багатством кольорових сполук, здебільшого червоного з жовтим та зеленим, причому червоний колір домінує. Два або три відтінки жовтого кольору прояснюють вишивку і надають їй золотавого відблиску. Для вишивок Закарпаття характерним є мотив "кривуля" у різних техніках виконання. Кольорова гама вишивок широка: червоне поєднується з чорним (при цьому виділяється один колір - чорний або червоний), використовуються як білі, так і багатоколірні орнаменти.На всій території західних областей України вишивка є неодмінною прикрасою народного одягу та інших предметів побуту. Її місцеві особливості щодо композиції орнаменту, колориту, техніки та способу пристосування дуже відмінні. У деяких околицях ці місцеві особливості вишивок збереглися приблизно до початку ХХ ст.., в інших (карпатському високогір’ї південному Подністров’ї, на північній Волині) вони в основному існують досі. Південно-східні райони понад Дністром, в Івано-Франківській і Тернопільській областях, Чернівецька область та східне Закарпаття мають вишивки, подібні орнаментом і технікою виконання. Однак при загальній подібності вишивки окремих місцевостей мають свої характерні ознаки, за якими можна виділити зразки Тлумацького, Городенківського, Бучацького, Снятинського, Борівського, Заліщиківського районів на рівнині; Косовського, Кутського, Надвірнянського, Коломийського, Печеніжинськго районів на підгір’ї Ворохтянського, Жаб’ївського, Космацького районів гуцульського високогір’я та ін. Вишивки цих районів, скомпоновані з трьох частин, положених уподовж. Різні способи вишивання – низинка, колення, прутик, вирізування, кручення поза голковий шов, пере міткове шиття, гладь, ланцюжок, хрестик тощо при тому самому мотиві дають зовсім інший ефект, іншу платину. Колорит вишивок також дуже різноманітний – від однотонного до сполучення десяти і більше барів. Найтиповішим є добір кольорів червоного, жовтого, зеленого і чорно, що відповідно до кількості й способу застосування дають дуже багато різноманітних узорів. У колоритні завжди переважає основний тон – червоний або чорний, він веде мотив “дає тло і головні акценти узору. Інші кольори підкріплюють звучання домінуючого. Цікаві вишивки знаходимо в Тлумацькому районі. Для цієї місцевості типовий мотив з восираменних зірок, вписаних у ромби, що лежать на прямій лінії один біля одного. Поза ланцюжками, що лежать обабіч центрального мотиву, - зубчасті вершини, утворені з пів зірок. Узор густий, вишитий туго. без пробілів. Зірки, виконані гладдю з прозорими коленими вічками посередині, щільно заповнюють ромбоподібне поле. Контури ромбів і заповнення їх площин зрівноважені контрастним добром кольорів. Завдяки застосуванню різних способів вишивання окремих деталей узорів тлумацькі вишивки дуже пластичні й дають враження емалі. На Снятинщині застосовують біле прозоре шитво – вирізування, колення, мережання у поєднанні з гладдю. Останнім часом тут дістали поширення кольорові вишивки, виконані хрестиками та двостороннім гаптуванням. У вишивках з околиць Бучача мотиви подаються крупним планом, чітко й прозоро. Ліній ромбоподібних узорів з гострими зубастими вершками, виконані низинкою, наче виткані на полотні. Кольорові лінійні контури, завжди посилені білим тоном незаповненого полотна, надають вишивкам легкості та вираженості. Узори вишивають у темному колориті з перевагою чорно тону або в червоному, в поєднанні з жовтою й зеленою барвами, деколи з додатком синьої, рожевої, фіолетової. Кольори зливаються в загальний золотисто-червоний тон, який дуже типовий також для бучацьких тканин. У деяких селах Бучаччини вишивають спеціальним стібком з дрібних круглих цяток, ніби з ґудзиків, які розташовуються круглими розетками й півкруглими зубцями у тридільні мотиви. Ці так звані “кручені” узори, вишиті чорними або червоними нитками з додатком жовтого й зеленого кольорів, є місцевою особливістю Бучаччини.

Понад Дністром, в околицях Городенки, Борщева, Заліщиків, у Чернівецькій області, а також у Кутському та Косовському районах вишивки багатші ніж в інших місцевостях. Особливою пишнотою і декоративністю виділяються вишивки на рукавах жіночих сорочок. Покриваючи цілий рукав, вони мають три різні узори: на уставці, на морщинці (під уставкою) та вздовж рукава до зап’ястя. Вишивки уставок, морщинки й рукава різняться між собою розмірами, орнаментом і технікою виконання, але разом доповнюють одні одну і утворюють композиційну цілість. Найбагатша і найскладніша вишивка на уставці. Вона має широкий узор з одного або кількох горизонтальних пасом і часто буває обведена з трьох боків стрічкою, що збагачує її декоративність. Колористичний контраст уставці становить горизонтально вишита морщинка, виконувана стібком, подібним до ткання (низинка, напротяганки), рідше хрестиком. У вишивках Городенківського району червоний колір вишнево-малинових відтінків часто поєднується із золотисто-жовтим та зеленим. Цікаві вишивки, які в одному кольорі мають два різні відтінки. Це досягається таким способом вишивання коли стібки кладуть у двох протилежних напрямках. Н особливу увагу заслуговують двобічні узори, вишивані шовковими, вовняними і металевими нитками. Вони вимагають великої майстерності та художнього смаку. Деякі з них дають враження дорогоцінної ювелірної прикраси з самоцвітами. Ознайомлення з вишивками окремих місцевостей показує, що різноманітність і характерні порайонні ознаки в композиції, техніці виконання і колориті складають різні варіанти одного типу вишивки, який виступає на всій території і є основою для виникнення багатьох його відмінностей. Типовою вишивкою в західних областях України є стрічка з пасмовим розташування мотивів. Вона складається з трьох частин: основного, центрального мотиву, бічних ланцюжків і зубчастих вершків, що повторюють елемент основного узору. Орнаментальні мотиви завжди пов’язані з фактурою тканин, вони чіткі й дуже прості. Щодо кольору ми бачимо вишивки від однотонних до виконаних десятьма, а той більше барвами. Найпоширеніші – двобарвні: червоно – черні або червоно-сині. Майже скрізь чорний та червоний кольори є основними. Червоними або чорними нитками вишиті узори в один колір, червона або чорна барва дає тло для кольорових вишивок і вдержує колоритну гаму в ясній або заглиблено темній тонації. Багатств барв зростає в напрямі з півночі на південь. Яскравих живописних ефектів і колористичної різноманітності вишивальниці домагаються шляхом контрастного зіставлення або добром відтінків того самого кольору. Найпоширеніші способи вишивання: низинка і напротяганки, які виконуються на зразок ткання та дають різні варіанти геометричних узорів. Низинку шиють кольоровими нитками з вивороту вподовж за основою, роблячи рівнобіжні лінії потрібної довжини. Потім по лицьовій стороні “розвід” вишивки, тобто рисунок, виведений контурами, вишивають (заповнюють) кольорами відповідно до задуманого узору. Вишиваючи способом напротяганки, кольорову нитку прикладають по лицьовій стороні полотна в напрямку піткання, одержують однокольоровий контур геометричного мотиву. У новіших вишивках переважають роботи хрестиком і гаптуванням, якими виконують геометричні та рослинні мотиви. Хрестиком, як і низинкою, будують основний мотив, потім ним же вишивають суцільний узор або поєднане з іншими способом вишивання. Гаптування завжди поєднане з ланцюжком, поза голковим шиттям, хрестиком, прутиком та прозорими стібками. Гаптування має більшу свободу, бо не обмежується строгим розрахунком на нитки, а закриває відповідно до узору площу і дає вільний рисунок заокруглених форм. Більшість вишивок минулого виконано “по нитці”. Ці способи пов’язані з фактурою тканини і дають переважно геометричні форми. З геометричними мотивами пов’язане і прозоре шитво – вирізування, колення, кручення та мереження – типове для вишивок ХІХ ст.. В західних областях України вишивають дуже багато. Майже кожна жінка з молодих літ вміє і любить вишивати. У компонуванні мотивів і поєднанні кольорів вишивальниці користуються незначною кількістю елементів, для кожного з яких мають окрему усталену назву “качела” (ромб, квадрат), кривуля (ламана лінія), головка (геометрична фігура), клинці (трикутники), ламки (з’єднані в одній точці три або чотири рисочки), рожі, зірки купки (назви розет), ріжки, пшеничка та інший якими означають вигляд геометричних мотивів. Маючи в пам’яті такий запас орнаментальних знаків та усталену схему орнаментальної побудови, вишивальниці творять незліченні комбінації узорів. Прекрасні узори, повні фантазії, художнього змісту і чуття, що хвилюють, як поетичні твори, вони вишивають з уяви і з пам’яті.

Підсумкові висновки Українська традиційна вишивка як етнокультурний об’єкт, починаючи з кінця ХІХ ст., зазнала складних еволюційних перетворень. Проте у більшості районів Поділля майже до 1930-х років у ній збереглися основні риси традиційно-побутової культури українців. Узявши за основу аналізу типологічні ознаки вишивки, встановлено, що подільська вишивка характеризується зонально-варіативними рисами північноподільського, середньоподільського та південноподільського варіантів вишивки. Найвиразнішим у системі характерних ознак регіону виступає південноподільський (придністровський) варіант вишивки, аналоги якому знаходимо у сусідніх районах Буковини, Покуття та на Балканах і в Передній Азії. Неабияке значення в цьому відігравали безпосередні культурні контакти з вірменами та молдаванами, які протягом кількох століть проживали у придністровських районах Поділля. У середньоподільській вишивці яскраво виділяються зональні відмінності між Західним й Східним Поділлям. Це, до певної міри, було зумовлено історичним поділом краю по річці Збруч впродовж майже 150 років, інтесивним розвитком промислових та культурних осередків з різною економічною орієнтацією в середині ХІХ ст. саме в центральних районах регіону (Тернопіль, Проскурів, Вінниця та ін.). Натомість у вишивці північноподільського ареалу, який не був розділений державними кордонами в новітню добу, переважає схожість між цими зонами та наявні спільні риси з іншими областями України, що наприкінці ХІХ ст. сформувало загальний образ української національної вишивки. Застосовуючи графічно-схематичний метод у вивченні узорів подільської вишивки, ми довели, що варіативність композицій базується на обмеженій кількості мотивів, традиційних для вишивки українського та інших народів світу. З’ясовано, що до формотворчих мотивів “подільського” геоморфного орнаменту належать графеми квадрата-ромба, S-подібного мотиву, хреста-свастики, перехрещених ліній з меандровим завершенням (“роги”), їх частин та близько 150-ти різноманітних похідних комбінацій з них. Отже присутність однакових графем в орнаментах народів Азії, Африки, Європи з одного боку та України — Поділля — з іншого слід вважати не випадковим збігом, а закономірністю, наслідком того, що ця територія ввійшла до світової орнаментотворчої системи. З’ясовано, що в колірних співвідношеннях найбільш типовими є поєднання контрастних чорного і червоного у вирішенні малюнка узорів на білому тлі полотна. Виявлено локальне розмаїття вишивки у використанні різнокольорових ниток промислового виробництва у діапазоні монохромії, біхромії й поліхромії в галицькій частині Західного Поділля та домінуючої біхромії в Східному Поділлі. Уважне вивчення всіх складових елементів, що витворили поняття “народна вишивка”, ще раз переконує нас у рівновазі всіх її компонентів, узгодженості їх з вишитими виробами. За багатовіковий період розвитку вишивки сформувалася диференціація технік виконання, матеріалу та узорів в оздобленні тканин хатнього вжитку та одягу. Встановлено, що традиційні подільські рушники вишивали техніками “качалочки”, стебнівка, штапівка, гладь нитками червоного і синього чи чорного кольорів. Лише для рушників характерні сюжетно-образні композиції з антропоморфними мотивами. А у вишивці жіночих сорочок зустрічаються орнаменти з архаїчними мотивами, вишиті вовняними нитками технікою “колодки” та шовковими нитками “позаігленним швом”. Вишиті бісером та стеклярусом складні рослинні композиції виявлено на одязі, пошитому з оксамитових та вовняних тканин. Картографування народної вишивки як явища традиційно-побутової культури населення Поділля дозволяє виділити власне подільський тип вишивки, яий можна окреслити центральними районами Східного Поділля й всіма південними районами регіону та визначити міжрегіональний тип, що охоплює північноподільські та західну частину середньоподільських районів. Водночас встановлено спільні національні риси вишивки Поділля з вишивкою суміжних областей Буковини, Покуття, Опілля, Волині, Полісся, Київщини й Півдня України.

Матеріал і техніка вишивання – важливі фактори, які зумовлюють художній рівень вишивки. Вражаюча геніальність народних вишивальниць – у їх глибокому розумінні матеріалу, вмінні використовувати: здавалося б, прості засоби для отримання сильних декоративних ефектів. Згідно призначення матеріали для вишивання поділяються на два види: матеріал як основа, на якій вишивають (тканини, шкіра) і матеріал, яким вишивають (нитки рослинного, тваринного походження, металеві, бесід, лелітки, корали, перш, ґудзики тощо). Природні, фізичні, структурно-еластичні властивості, кольорові відтінки, характер взаємодії цих двох видів матеріалів значною мірою визначають художню якість вишивки. Колективна мудрість народу полягає в мистецькому хисті згармонізування різних видів матеріалів, найвиразнішого виявлення й краси у двомірній площині і продуманої співмірності вилитих узорів і пробілів тканини для підсилення емоційних акцентів звучання орнаменту, колориту. Як і в усіх східних слов’ян, в українській народній вишивці масово поширені були для вишивання тканини домашнього виготовлення – вовняні, конопляні та шкіра. Послідовно змінювалось використання різних матеріалів. На території України різні природні умови, рівень взаємовпливів з культурними надбаннями сусідніх народів спричинилися до формування локальних своєрідностей технічних технологічних аспектів підготовки тканин до вишивання. Матеріалами для виготовлення тканин в домашніх умовах виступала місцева сировина: льон, коноплі, овеча вовна, які оброблялись цілорічно, поетапно, у визначені народним календарем терміни. В ХІХ ст.., як в епоху сивої давнини, про що свідчать археологічні знахідки матеріалом для вишивання, масово поширеним на території України, були ручнопрядильні льняні, конопляні і вовняні нитки. Пряли нитки з найкраще опрацьованих волокон льону ти конопель, пряли тоненько і рівно, щоб жодна нерівність не шкодила вільному рухові нитки у вушці голки, щоб вона легко стелилась на фоні тканини. Особливо багато уваги приділялось дальшій підготовці ниток: вибілюванню, фарбуванню, натиранню воском або жиром тощо. В кожному районі, селі існували відмінності щодо процесів підготовки ниток для вишивання. Поширеним явищем було вибілювання ниток. Вишивка білими нитками – давня загальнослов’янська традиція. На Україні підготовка вибілених ниток, вишивання ними пов’язані з ідеалами чистоти, краси, вправності жіночих рук, повір’ями в добре життя.

Бісер, металеві пластини, ґудзики, корали, стеклярус – матеріали, які в українській народній вишивці були підпорядковані осиному вишивальному матеріалу – нитками, різної структури і якості, від тонких, ледве помітних, до грубих нитяних шнурів. З давніх-давен поняття “вишивка” означало прикрашання тканин, шкіри, побутового обрядового та інтер’єрного призначення з допомогою голки і нитки. Здавалося б простіше є технічні засоби вишивання. Голкою, у вушко якої затягнута нитка, проколювала основу шкіри або тканини, стежки різні за розмірами, кольорові в задуманому напрямі, ритмі повторення стібки-шви. А в результаті створювалося безліч складних, високохудожніх орнаментальних форм. Техніка вплітання нитки в основу, коли двосторонньому плані – з лицевої і вивоворотньої сторони – позмінно виступає вишивальна нитка, виконуючи функцію зшивання. призбирування тканини, орнаментування, поширена по всій території України і відома під назвами зшивання. переплітання, перебирання, снування. При її виконанні іде процес активного втручання в структуру тканини. До двостороннього методу декорування тканин належать і різноманітні техніки виколювання, вирізування, мережання, обметування, рубцювання тощо. Ці техніки були відомі в усіх областях України. Особливого поширення вони набули на Покутті, Полтавщині, Київщині та ін. Техніка виколювання передувала появі вирізування. Її своєрідність полягає в тому, що стібки щільно кладуться один біля одного, починаючи з центру, де утворюється голкою дірочка, і навколо неї застеляють площину у формі квадрата, ромба або круга. Вирізування виконується в такій послідовності: спочатку обкидаються густими стібками нитки основи і піткання у формі квадратів різної величин, потім вирізуються квадратні отвори. Важливим в українській народній вишивці ХІХ ст.. був активний процес розвитку мережання, змережування, які виконувались в тісному співвідношенні з різними техніками вишивання. В цій діяльності народні майстрині виявили досконале значення технічних навиків, а так само і високу орнаментальну колористичну культуру. Мережка – це своєрідна прозора ажурна вишивка, що виконується тільки на тканинах полотняного переплетення, оскільки для виконання мережки необхідно витягти певну кількість горизонтальних ниток, а вертикальні зібрати голкою в пучки і обметати нитками, окреслюючи певні орнаментальні мотиви: “стовпчики”, “прутики”, “павучки”, “віконце” тощо. В залежності від техніки виконання мережки поділяються на “одинарний прутик”, “подвійний прутик”, “схрещений прутик”, “черв’ячок”, “одинарні стовпчики”, “подвійні стовпчики”, “гречка”, “вівсяночка”, “лучка”, “одинарна”, “подвійна ляхівка” та “багаторядова ляхівка з настилом”, “прутик з настилом”, з “прутиком через чисницю”, через “чисницю без прутик”, “шабак”, “затеганка зубчикова квадратикова”. Гладь двостороння відома пряма і коса. Щільно один стібок біля одного прямо або скісно нитки основи заповнюються порівняно великі площини. “Поверхниця” – техніка вишивання, при якій вишивальна нитка відповідно до узору щільно застеляє фон у вертикальному напрямі справа наліво. На лицевій стороні стібки вишивальної нитки вертикальні, на виворітній – горизонтальні. Найчастіше зустрічається у вишивках Полісся, Поділля, Покуття. При техніці “ретязь” стібки наносяться зліва направо, починаючи від першого хрестика. З його нижнього лівого кута проведений довгий стібок вверх направо, протягнутий навиворіт тканини за три нитки основи вправо від верхнього уколу першого хрестика. Він накриває хрестик. Далі справа наліво набрані три нитки на голку, нитка витягнута в місце уколу правого верхнього кута першого хрестика. Так прокладені довгі діагональні стібки навхрест. “Зерновий вивід” – техніка на перший погляд подібна до двобічної штапівки, тилу ромбовидної стрічки, “в Яночку”. Пізніше полягає в тому, що при вишиванні техніко. “зерновий вивід” стрічки з ромбиків у діагональному напрямі всі стібки нанесені подвійно, один поверх одного. Спочатку нанесений перший горизонтальний подвійний стібок, який покривається другим. Послідовно чергуються зигзагоподібні ряди зернового виводу. Другий ряд виконується подвійними зустрічними стібками, утворюючи квадратики. При застосуванні цієї техніки вишивальна нитка притягнута, і в місцем уколів голкою утворюються дірочки. Ця техніка має ще назву “дірочкова”.Вишивка “хрестик” виконується двома перехресними діагональними стібками. Чітко рухаються нитки основи тканини. Всі верхні стібки лежать в одному напрямі, нижні – в іншому. При правильному виколюванні на виворітній стороні виходять рівні, прямі, паралельн6і стібки по вертикалі (коли спочатку миються скісні стібки, пів хрестики, а не цілий хрестик) і прямі суцільні стрічки по горизонталі (коли одразу вишивається цілий хрестик). “Металівка”, при якій спочатку наносять методом “поперед голки” зліва направо стібки через три-п’ять ниток основи (один на лицевій, другий на виворітній стороні). Зворотнім ходом нитки справа нанесені стібки на проміжки лицевої і виворотної сторони. Двічі стібки ніде не покриваються. Цю техніку на Волині називають стібок, на Поділлі – стебнівка. “Ланцюжок” – техніка вишивання петельками, які виходять одна з одної, утворюючи ланцюжок, виконується голкою або гачком. При вишиванні голкою виводять нитку з виворотньої сторони на лицеву, роблять петельку і проводять нитку навиворіт, вводячи голку в попередній укол. Наступний стібок на лицеву сторону роблять так, що кінчик голки, потрапив у середину петлі. Різновид петель довших, коротших, вужчих, ширших визначає характер ланцюжкової стрічки. Композиція орнаменту, його розміщення перебувають, у тісному зв’язку з призначенням вишивки. Вона складніша і багатша на видних частинах комплексів одягу, тканинах інтер’єрного призначення. Відмінний характер композиції, кольорового рішення вишивки в жіночому, чоловічому і дитячому одязі, у весільному вбранні, одязі, призначеному для щоденної праці, на свято і на смерть. Вас заздалегідь детально продумане і логічно обґрунтоване. Прямокутні площини тканини, прямий крій окремих компонентів одягу спричинились до створення стрічкових, композицій. Серед величезної кількості варіантів композиційного рішення вишивок перевагу мають стрічкова, булетка, а також вазонна композиції. Дещо іншого застосування набула розеткова і шахова системи розміщення орнаментальних мотивів Орнаментальні мотиви волинських вишивок сягають своїм корінням у місцеву флору та фауну, в історичну традицію. У давнину основні орнаментальні мотиви відображали елементи символіки різних стародавніх культів. Протягом багатовікової історії мистецтва вишивання прямий, безпосередній зміст символічних зображень поступово стирався. Однак, хоча орнаментальні форми дійшли до нас дещо трансформованими, можливо, більш абстрактними, символіка їх в основному збереглася завдяки традиції. За мотивами орнаменти вишивок поділяються на три групи: геометричні (абстрактні), рослинні, зооморфні (тваринні). Геометричні орнаменти притаманні всій слов'янській міфології. Вони дуже прості: кружальця, трикутники, ромби, кривульки, лінії, хрести (прості й подвійні). Важко судити, який зміст вкладался в ці символи раніше. Сьогодні на основі їх в народній вишивці широко використовуються такі мотиви, як "баранячі роги", "кучери", "кудрявці", "гребінчики" тощо. В орнаменті подільских вишивок трапляється мотив "кривульки", або "безконечника", який відомий ще з часів трипільскої культури, тобто значно раніше, ніж славнозвісний грецький меандр. Зигзагоподібний меандровий орнамент зустрічається у вишивках західних районів Поділля. До цього виду орнаментальних мотивів належать "сосонки", "хвощ" та "перерви", що набули поширення в південних та західних районах Поділля. Відомий взір "рожи" (зірки, розетки) представляє собою перехід від геометричного до рослинного орнаменту. Іноді він нагадує зображення сонця. В основі рослинного орнаменту лежить прагнення перенести у вишивку красу природи. Навіть гранично умовні узори виникли внаслідок спостереження реально існуючих форм у природі. В українській вишивці часто використовуються такі мотиви, як "виноград", "хміль", "дубове листя", "барвинок" тощо. Деяки з них несуть на собі відбиток стародавніх символічних уявлень народу. Так, мотив "барвинку" є символом немеркнучого життя, узор "яблучне коло", поділенний на чотири сектори, з вишиванням протилежних частин в одному кольорі - символом кохання. У сучасній вишивці трапляється й древній символ "дерево життя", який здебільшого зображається стилізовано у формі листя або гілок. У вишивках зооморфних (тваринних) орнаментів зображуються: кінь, заєць, риба, жаба; з птахів - півень, сова, голуб, зозуля; з комах - муха, метелик, павук, летючі жуки. В багатьох випадках зооморфні орнаменти є своєрідним, властивим саме цій вишивальниці, зображенням, в якому відбивається її індивідуальне бачення узору. У подібних орнаментах виступають у різноманітних часто химерних сплетеннях (однак из збереженням традіційних вимог до композиції) заячі та вовчі зуби, волове око, коропова луска, баранячі роги тощо.

Мистецтво вишивання сягає сивої давнини. Розвиток його ніколи не переривався. Пам‘ятки Х-ХІІІ століття засвідчують високий рівень орнаментальних композицій вишивок з антропоморфними, зооморфними і рослинними геометризованими мотивами. Уже в цей період можна говорити про два напрями вишивання- орнаментального і сюжетного. Важливими знахідками срібно-золотого гаптування з фігурними зображеннями ХІІ століття є фрагменти єпітрахилі знайдені в 1936 році у Софійському соборі. Вісім фігур – жіноча Оранта, п‘ять чоловічих, двох ангелів – вишиті золотою, срібною сухозліткою та світлим шовком “в прокол”, “в прикріп”, “в настил”. Між фігурами на єпітрахилі вишитий рослинний орнамент: галузки, завитки, листочки та ін. Про поєднання сюжетних і орнаментальних зображень як про типове явище вишивального мистецтва свідчать пам‘ятки пізнішого часу. Так, сітчастий ромбовий орнамент червоними нитками вишитий на білій скатертині, якою застелений стіл у фресці “Тайна вечеря” в Горянах. Чітке розміщення квіткових галузок, червоних, чорних стрічок видно на фресках в Любліні й Лаврові, на іконі “Богородиця з дитиною” з Луцька, “Спас нерукотворний”, “Преображення” з Яблунева. Детально рядове і шахове розміщення квіткових червоних і чорних галузок передано в одязі Христа в іконах “Богородиця одигітрія” з Красова та в “Поклоніння волхвів” з Бусовиська. Розвиток сюжетного вишивального мистецтва засвідчують зображені твори ХІ-ХVI століття. Серед них особливо цінні: золочівський фелон, плащаниця із Жиравки. В золочівському фелоні вишивка передає не тільки багатство орнаментальних мотивів, а й індивідуальність виразу обличчя. Всього в фелоні одинадцять постатей, і кожна має відмінні риси в передачі обличчя, орнаменту одягу, німбу. На домотканому полотні вишита плащаниця ХVI століття, що зберігається в Кам‘янець-Подільському історичному музеї-заповіднику. Це одна з тих пам‘яток, що показує орнаментальне багатство геометризованих і геометризовано-рослинних мотивів у сюжетних вишивках. У цьому плані цікаві буковинські гапти, датовані сюжетні вишивки XVII століття, що зберігаються у Львівському музеї українського мистецтва. Поступово збагачуються техніки виконання вишивок золотом, сріблом та шовком. У XVII столітті з‘являється панцирний шов, різні методи закріплення металевих ниток, які утворюють ромби, зигзаги, кривулі та ін. Аналогічні техніки були поширені в пам‘ятках із західних областей України. В єдиному руслі творчого процесу проходив розвиток вишивки в таких центрах гаптування, як Київ, Чернігів, Львів, Луцьк, Корець, Чернівці, Броди, Дубно, Острог. Вишивкою прикрашали одяг, скатерті, рушники, наволочки, кінську збрую. Вишивки XVII-XVIII століття виконані переважно на домотканих матеріалах: льняних, конопляних, вовняних. З середини XVII століття поширилось використання для вишивок привізних бавовняних, вовняних, шовкових, металевих. Пожвавлення торговельних відносин сприяло тому, що фабричні червоні, чорні і сині нитки масово використовувалось в українській народній вишивці. Місцеве виробництво шовкових тканин XVII-XVIII століття у таких провідних осередках, як Київ, Корсунь, Кам‘янець-Подільський, Львів, Броди, Корець, Івано-Франківськ, Бучач, мало велике значення для поширення шовкових ниток у народному вишиванні. Вітчизняне виробництво золотих і срібних ниток давало можливість активно використовувати їх для виготовлення високохудожніх золототканих тканин. Різні верстви феодальної верхівки, козацька старшина, церква були замовниками дорогих вишивок золотими, срібними, шовковими нитками – скатертин, завіс, шат для ікон, фелонів, плащаниць, риз, інших коштовних виробів. Суцільне вишивання золотими і срібними та мідними нитками – гаптування – було популярним видом народної творчості. Вишивальниці уміло застосовували в своїх композиціях різновидні елементи геометричного, рослинного, зооморфного орнаменту, дуже часто зберігаючи архаїчні форми: геральдичні, зооморфні композиції, антропоморфні зображення, розетки, дерево життя та ін. Особливого розвитку зазнав дуже стилізований рослинний орнамент, серед якого центральне місце займала квіткова галузка. Унікальні пам‘ятки народного вишивання XVII-XVIII століття- рушники, вишиті ручнопряденими червоними, інколи з вкрапленням синіх ниток на домотканому полотні. В рушниках з антропоморфними мотивами складні геометризовані зображення часто передані в характері рослинних форм. Архаїчні риси антропоморфних мотивів найбільш збереглися в рушниках з районів Поділля, Подністров‘я. Різновидність вишитих на рушниках композицій дерева життя- символу всього живого – створюють фантастичні казкові птахи, що оберігають його. Вишивальниці наділили ці мотиви рисами неземної краси, таємничості, глибинної премудрості. Птахи переважно розміщені обабіч центрального стовбура над кроною дерев. Їм видно все земне і відкриті небесні простори. Вони вишиті або з припіднятими крильцями, готові злетіти, або зображені в іншій, спокійній позі – їх голови повернуті вгору. В усіх композиціях птахи трактовані узагальнено, так, що важко відгадати їх реальні форми. Серед фантастичних сюжетів у вишитих рушниках XVII ст. виділяються сіріни – птахи давніх легенд, билин, своєрідні древньослов‘янські покровителі. Виміряні людською уявою, вони по-різному зображувались на рушниках. У Чернігівському історичному музеї зберігається рушник з типовим розміщенням диво-птаха над деревом життя. Крила його високо підняті, хвіст овалоподібний, пишно розпущений, з променеподібними пір‘їнками, що уособлюють промені сонця. Образи диво-птахів, віл-русалок збереглися у вишивках рушників північних районів Чернігівщини, Сумщини. В характері їх трактування відчутні аналогії з подібними сюжетами, поширеними в російській народній вишивці. Ці мотиви нерозривно зв‘язані з деревом життя. Фантастичні напівлюдські птахи видозмінювались, губилися в народній пам‘яті. В орнітоморфному орнаменті в XVII ст. з‘являються зображення орлів. Вони вишивались сидячими, з напіврозпущеними крилами, у профільному зображенні або у фас, але завжди з характерно поверненою головою. Найбільше пам‘яток з вишитими геральдичними орлами XVII-XVIIІ ст. збереглося з Чернігівщини. Як стверджують дослідники, орел особливо шанувався як покровитель племені сіверян, а вже пізніше він стає геральдичною емблемою міста Чернігова. В рушниках XVIIІ ст. в складні рослинні композиції дуже часто включені попарно або в круговому розміщенні півники, курочки, качечки. Типовим зразком є рушник, в якому птахи в круговому плані оточують дерево життя. Найчастіше птахи розміщені вверху композиції попарно, як символи радості, родинного щастя. Складні процеси переходу від геометризованих форм найрізноманітнішого сюжетного образотворчого орнаменту до рослинного прослідковуються у вишивках початку XVIIІ ст. Типовий приклад – вишивки з буковинських районів Подністров‘я. На зміну ламаним стрічкам приходять хвилясті, у вгинах яких розміщуються чотирипелюсткові квіти, листочки. Особливо цікаві у вертикальному плані розміщені смуги, в яких позмінно вишиті червоними і синіми нитками один над одним вазонні мотиви з різними квітами. Такий принцип вертикальної подачі вазонних мотивів, антропоморфних фігур, уподібнених до дерева життя, зустрічається і в інших районах України: Бойківщини, Яворівщини та ін. Поширені трирядові композиції з мотивами дерева життя, уподібненими до зображення людських постатей у вишивках запасок Яворівщини. Особливого розвитку зазнав рослинний орнамент у вишивках великих скатертин, запон, простирадл. Складні рослинні орнаментальні форми логічно розміщені на бордюрах, що обрамляють прямокутну і центральну частини. В міському купецькому середовищі побутували скатертини з виділенням концентричної композиції, обрамленої бордюром – прямокутною або круговою орнаментальною смугою. Так, скатерть 1710 року, на якій вишиті складні рослинні галузки, розетки-зірки, вражає багатством варіантів різного напрямку і щільності стібків червоною заполоччю, їх виділенням на білому фоні. Аналіз принципів суцільного двостороннього заповнення квіткових пелюсток, листя різними дрібними стібками, зубцями, ромбиками, квадратами дає можливість проводити порівняння з відомими рушниковими швами, характерними для Київщини, Полтавщини XVIIІ ст. Для Чернігівщини та Київщини найхарактернішими старовинними швами є “набирування” – це шви, що шиються зліва направо дуже дрібними стібками і нагадують бісерні вишивки, орнамент чіткий, простий, завжди геометричний. Майже по всій Україні відома техніка “вирізування”, що комбінується із “лиштвою”. Вирізування виконується білими та сірими нитками, на Поділлі – кольоровими. Ця техніка поєднувалася з іншими способами вишивання. Українській народній вишивці притаманні також інші шви: стебнівка, верхоплут, кучері, вирізування, мережка, які раніше часто поєднувалися в одному узорі. Так лиштва із мережками або вирізування дає один з художньо найдосконаліших типів вишивки, що був особливо поширений на Полтавщині, Київщині, Поділлі. На початку ХХ століття вищеназвані техніки дещо витісняються швом “хрестик”. Це, безумовно, менш складна техніка, узори хрестиком звичайно вишиваються дещо грубіше, ніж заволіканням або низзю. Проте окремі майстри досягають в техніці “хрестик”значних мистецьких ефектів. Чи не найяскравішим втіленням багатого і розмаїтого мистецтва народної вишивки є біла вишивана сорочка – невід‘ємна складова частина українського народного вбрання як жіночого, так і чоловічого. Вишивана сорочка була характерною ознакою кожної місцевості, і порівняно легко відрізнити полтавську від подільської, гуцульську від поліської. Вони розрізняються орнаментом, технікою виконання та гамою барв. Для Полтавщини характерні такі шви: хрестик, плутаний хрестик, подвійний прутик, зубчики, мережка, прутикова мережка, вирізування, лиштва, виколювання, довбанка, верхоплут, ляхівка в один і більше рядів, пухлики, ланцюжки та ін. Узори виконуються окремими швами і поєднанням кількох швів. Сорочки на Полтавщині вишиваються переважно білими нитками, зрідка червоними та сірими. Манишка білих сорочок у старих взірцях оздоблювалася білим узором, що виконувався гладдю. Візерунок обводився чорними або кольоровими смугами. Техніка вишивання – стебнівка, хрестик, шов “позад голки”. Вишивки Полісся прості й чіткі за композицією. Ромболамана лінія геометричного мотиву повторюється кілька разів. Вишивка червоною ниткою по біло-сірому фону лляного полотна графічно чітка. У північних районах Волині побутує вишивка низовим і поверхневим швом на зразок ткання, одноколірне вишивання, виконане в цій місцевості, вражає своєю вишуканою простотою. У південних районах області переважають рослинні мотиви у доборі квіток, ягід, листочків. Шиття поверхневе – хрестик, гладь, прутик. Чорний колір поєднується з найрізноманітнішими комбінаціями червоного, чим досягається значний колористичний ефект. Для Чернігівщини характерні білі вишивки. Щоб підсилити загальну виразність вишивки, в ній здебільшого використовують два або більше типів швів. Наприклад в одній композиції поєднуються шви прозорі із щільним настиланням або іншим видом лічбової гладді. На Чернігівщині чоловічі та жіночі сорочки змережуються прутиком так, як і на Поділлі, - прозорою мережкою, червоними та чорними нитками. Сорчки на Київщині оздоблюються гладдю, занизуванням, набируванням та хрестиком. На них переважно рослинно геометризованіорнаменти із стилізованими гронами винограду, що виконується червоними і чорними нитками, з незначним вкрапленням жовтого. У південних районах України сорочки прикрашаються вишивкою, що являє собою поєднання орнаментальних мотивів та вишивальних технік різних місцевотей. Це пояснюється тим, що тут мешкає мішане у плані національному населення. Для подільських сорочок характерна барвистість і різноманітність швів. Найтиповішим є змережування “павучками”, яким примережують уставки на рукави, клинці. Подільська вишивка особливо багата на візерунки: центральні мотиви у вигляді ромбів здебільшого розміщуються між двома горизонтальними лініями. В орнаментах подільських вишиванок переважає один колір – чорний з більшим чи меншим вкрапленням червоного, синього, жовтого та зеленого. На півдні Тернопільщини типовою є вишивка вовняними нитками із згущеними стібками: окремі елементи обводяться кольоровими нитками, що забезпечує високий рельєф та кольоровий ефект. Такі вишивки розміщають уздовж усього рукава повздовжніми чи скісними смугами від пілочки до краю рукава. Велике багатство технік вишивання характерне для Вінничини: низь, хрестик, стеблівка, настилювання, зерновий вивід, вирізування; різноманітні види чорних, білих та кольорових мережок. Поряд з основними швами застосовуються й допоміжні – штапівка, стебнівка, контурні шви, якими обробляють і з‘єднують окремі елементи композиції. Характерна риса етнографічного району Карпат та Прикарпаття – це велика кількість окремих складових частин регіону із своїм колоритом та специфічними особливостями. У минулому майже кожне село відрізнялося від іншого своєрідністю вишивки, багатством орнаментальних композицій та неповторністю кольорів. Так у сорочках, вишитих у селі Космачі, переважає осіння гама кольорів, а у Верховинських селах – гама синіх та фіолетових. У народній вишивці Львівської області використовуються різноманітні типи узорів: окремі з них поширені по всій області, інші – пов‘язані з певними місцевостями і утворюють локальні різновиди. У південних районах Львівщини орнамент вишивок геометричний, білий фон не заповнюється, що надає узорам прозорості й легкості. Вишивані сорочки колористично розмаїті. На Буковині використовуються зооморфні, які вишивають білою гладдю, дрібним хрестиком, штапівкою, крученим швом. При цьому як вишивальний матеріал використовують бісер, шовк, вовну, срібні та золоті нитки, металеві лелітки. Для вишивок Закарпаття характерним є мотив “кривуля” у різних техніках виконання. Переважає техніка “заволікання” і вишивання хрестиком, часто також використовують вирізування і гаптування. Кольорова гама вишивок широка: червоне поєднується з чорним, поширені як білі так і багатоколірні орнаменти. Сьогодні, як і сотні років тому, не старіє стародавнє мистецтво тканих і вишиваних рушників, які є традиційною прикрасою українського народного життя. Розвішані у світлиці по стінах і над картинами, вони надають їй охайності, святковості та затишку. Спільною творчою працею народних майстрів і художників – професіоналів українська вишивка всебічно розвивається, широко виходить у художню промисловість, знаходить застосування в побуті міста і села.

2.2.Технологічні особливості Усі види швів, що застосовуються в українському народному вишиванні, можна поділити на лічильні і по вільному контуру. Лічильні шви виконують на основі лічби ниток тканини. Шви по вільному контуру вишивають по попередньо нанесеному рисунку на тканину. До них належать різноманітні декоративні шви: петельний, тамбурний та їх різновиди- стебловий, полтавська та художня гладь, рішелье. Лічильні шви виконують на попередньо прорідженій або суцільній тканині. Перші називаються ажурними, другі - глухими швами. До групи ажурних лічильних швів належать мережки, вирізування, сітки, а до глухих- лічильна пряма і коса гладь, хрестики, різноманітні декоративні лічильні шви, занизування, набирання та ін. Простими мережками називають такі, для яких висмикують лише одну смугу тканини і застосовують один технічний метод. Одинарний прутик. Основою мережки е звичайний ручний шов, який застосовують для підшивання рубця. З розвитком народного мистецтва вишивання цей шов видозмінився і перетворився в найпростішу мережку- одинарний прутик. Виконуючи цю мережку, обшивають лише одну сторону прорідженої доріжки тканини, утворюються немовби китички з ниток тканини. За принципом ціеї мережки вишивають багато інших, але тільки в два ходи – з обох боків прорідженої смужки тканини – верхнього і нижнього. Подвійний прутик. Ця мережка е основою для всіх складніших мережок, але часто застосовуеться і в чистому вигляді – для підшивання краю виробів – серветок, скатертин, рукавів і ін. Мережку подвійний прутик виконують тим же методом,що й попередню. Спочатку виконують мережку одинарний з протилежного боку – виходять стовпчики, стягнуті з обох боків. Роздвоений прутик,або черв‘ячок . Ця мережка – видозмінений подвійний прутик . Нижній край мережки виконують так само, як і в одинарному прутику, але при цьому кількість відокремлюваних ниток для стовпчика має бути обов‘язково парна. Оформляючи ряд мережки, в кожній стовпчик стягують половину ниток двох сусідніх стовпчиків, немовби розділяючи кожен стовпчик навпіл. Роздвоєний прутик застосовують у вузьких мережках. Снопик і жучок з центральною ниткою. Цю мережку виконують зліва направо по готовій мережці, подвійний прутик завширшки 1 см або більше. За допомогою робочої нитки з‘єднують стовпчики в пучок по два або три разом по центру мережки. Якщо об‘єднують по два і чотири стовпчики , мережку називають снопик , а якщо – три стовпчики , то жучок . Козлик . Ця мережка є іншою комбінацією парного з‘єднання стовпчиків. Робочою ниткою роблять одночасно два ряди петель. Стовпчики зв‘язують по два разом приблизно на 1\3 висоти то зверху, то знизу. При цьому до вже стягнутого стовпчика приєднують щоразу тільки один новий так, щоб кожний стовпчик був з‘єднаний з двома суміжними. Затягування. Ця старовинна мережка характерна для полтавської вишивки. Поеднується з глухим швом занизування. Свою назву дістала від способу вишивання. Узор утворюється не настиланням, а затягуванням робочої нитки замість висмикнутої. За рахунок цього створюється враження ажурності. Виконують мережку нитками неяскравих кольорів, близьких до кольору тканини. Вирізування. Цей шов у поєднанні з лічильною гладдю, мережками та іншими видами швів дуже поширений на Полтавщині і виконуеться білими або сірими нитками на білому полотні. Він також поширений на Київщині, але виконуеться червоними або чорними нитками.Спочатку качалочками обшивають контур фігурки, стежачи за тим, щоб одні й ті самі нитки з обох сторін контуру попадали встовпчики. Як тільки фігурка буде обкидана ниткою, вирізують нитки біля качалочок і висмикують їх. Виходить сіточка всередині фігурки. Стовпчики утвореної сіточки щільно обкидають робочою ниткою, одночасно виконуючи в центральних клітинках накидні петлі. Перехрещення стовпчиків закривають двома перехрещеними діагональними стібками Виколювання або солов‘їні вічка. Цей шов самостійно не застосовується, а входить як складова частина у великі композиції спільно з іншими швами, як лічильна гладь, зерновий вивід. Шов виколювання являє собою квадратик з дірочкою посередині. Стібки, якими обкидають дірочку, роблять різної довжини по одній нитці тканини.Щоб мати правильний квадратик з дірочкою посередині, беруть парну кількість ниток для кожної сторони квадратика. Під час вишивання стібки треба стягувати, щоб утворилась дірочка. Двобічний шов, або штапівка. Цей шов грунтується на шві вперед голку, який є основним у народному вишиванні. Застосовується самостійно і як елемент орнаментального вишивання з лічильною гладдю. Виконується за лічбою ниток основи і утка уперед голку без попереднього нанесення рисунка на тканину. Спочатку прошивають контур рисунка. Зворотним ходом робочої нитки покривають пропущені місця і пропускають покриті, одночасно заповнюючи внутрішню частину рисунка. Ретязь. Шов ретязь застосовують як декоративний та маскувальний у поєднанні з іншими швами для оформлення країв виробів. Стібки лягають дуже щільно. Ретязь можна вишивати двома способами. В обох випадках на лицьовому боці виходить однакова вишивка, а на виворотному – або всі стібки вертикальні, або два ряди горизонтальних. Курячий брід . Цей шов застосовують у поєднанні з лічильною гладдю, вирізуванням, солов‘їними вічками. Він являє собою зворотний бік зернового виводу, але вертикальні і горизонтальні стібки двічі не повторюються.Під час вишивання робочою ниткою стягують нитки тканини, щоб утворились невеличкі отвори. Цей шов має красивий вигляд, якщо його вишивають товстою крученою ниткою. Шов часто вишивають у два, три і більше рядів. Косий хрестик. Виконуючи всі види вишивання хрестиком, необхідно дотримуватись таких правил: вершини всіх хрестиків, що стикаються, мають збігатися так, щоб на просвіт вишивки видно було дірочки; верхній напівхрестик по всій вишивці повинен мати один напрям. Косий хрестик – найпоширеніший шов у сучасних українських вишивках. Він складається з двох косих стібків, які перехрещуються по діагоналі. Подвійний хрестик. На відміну від косого кожний подвійний хрестик вишивають окремо. Спочатку виконують діагоналі хрестика, а потім два перпендикулярних стібки так, щоб центр їх перехрещення збігався з центром перехрещення діагональних стібків. Прямий хрестик. Прямий хрестик поширений у західних областях України, але як елемент орнаменту зустрічається у вишивках інших областей. Вишивають прямий хрестик так само, як і косий, тільки перехрещуються вертикальні і горизонтальні стібки. Рушникові шви. Ця велика група технічних способів великих елементів рослинного орнаменту поширена у вишивках центральних областей України. Це в основному двобічні лічильні шви, які поєднують в собі занизування, штапівку, лічильну гладь, хрестик. Обводки. До рушникових швів близькі обводки, призначені для композиційного завершення орнаменту. Їх можна виконувати різними швами – занизуванням, прямою і косою гладдю, набируванням, а також ретязем, верхошвом, хрестиком. Можна застосовувати різноманітні їх поєднання. Строчка, або шов назад голку. Цей шов нагадує машинну строчку:на лицьовому боці виробу стібки розташовані впритул один за одним,а на вивороті вони лягають один на одного. Тамбурний шов,або ланцюжок. Народне вишивання дає дуже багато зразків застосування тамбурного шва. Ним вишивають узори як самостійно, так і в поєднанні з рушниковими швами, в рослинних орнаментах. Шов виконують справа наліво. Художня гладь із зливанням відтінків. Цей шов звичайно застосовують для вишивання квіток та листків. Поєднуючи кольори ниток, можна досягти потрібного кольору і відтінку. Злиття відтінків досягають тим, що стібки гладі роблять різної довжини. Для вишивання художньою гладдю необхідно мати велику палітру кольорів ниток. Часто в одному кольорі необхідно поєднати до 10 і більше відтінків. Сполучні шви. Сполучні шви, застосовувані для зшивання різних площин тканини, називають змережуванням. Виконують їх петельним швом. Перш, ніж приступити до змережування, треба підготувати краї деталей виробу. Для цього край виробу підгинають на 3 мм, потім ще раз на 3 мм і приметують ниткою кольору тканини виробу.

Курсова робота на тему:

«Вишивка: історія, особливості, народні майстри»

ЗМІСТ

ВСТУП

Розділ І.

1.1. Історичні відомості про вишивку

1.2.Значення вишивки в житті людини

Розділ ІІ

2.1. Розвиток сучасної народної вишивки

2.2.Художньо-технологічні особливості.

2.3.Орнамент та техніка виконання.

Розділ ІІІ

3.1. Народні майстри вишивки Покуття

ВИСНОВКИ

СПИСОК ВИКОРИСТАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

ДОДАТКИ

Свю курсову роботу , як зазвичай , я розпочинаю зі вступу.

За час навчання в коледжі та інституті я ознайомилася з різними видами

мистецтва та техніками виконання виробів.Особливу увагу я надала пошиттю

та оздобленню одягу, елементами якого є народні мотиви. Випробувавши та

вивчивши різні матеріали , я вирішила зупинитись на впровадженні

новаторських ідей в ще ніби стародавній крій та оздоблення. Це давній та

дуже захоплюючий вид декоративно-прикладного мистецтва ,котрий захопив

мене з самого початку знайомства з ним .

Вишивка – класичний вид українського народного мистецтва, що розкриває

багатство творчих сил народу, вершини його мистецького хисту.

Дивовижне багатство художньо-емоційних рішень української народної

вишивки зумовлено тим, що вона широко виступає в різноманітних варіантах

– як прикраса тканин одягового побутового, інтер’єрно-обрядового

призначення.

Дослідників народної культури постійно хвилює цілий ряд проблем

вишивального мистецтва. Чому вишивка зазнала такого масового поширення в

творчості українського народу? Численні матеріали свідчать, що вишивкою

займались майже в кожній селянській хаті. Популярною вона була і в

міському середовищі. Чим пояснити, що ніколи не зникала потреба

прикрашати одяг, різноманітні вироби для житлових, громадських культових

інтер’єрів, ритуальних, святкових обрядів, тощо.

Наявні фактологічні матеріали допомагають зазирнути в далеке минуле

вишивального мистецтва. Вишивки на тканинах і шкірі не могли довго

зберігатися. Зношувались вишиті речі, але узори з них повторювались,

перефразовувались, видозмінювались. До узорів, вишитих матерями,

бабусями, прабабусями, дівчата додавали нові мотиви, кольорові акценти,

і кожна робила це по-своєму. А всі разом вони створювали співзвучні

своєму часові складні орнаментальні композиції, в яких виявляються

нашарування тем, образів і сюжетів різного історичного походження.

вишивального мистецтва, його естетично-художньої природи. Вишивка

розглядається як один із видів живописного мистецтва. Аналіз сріблястих

переливів вишивки білими нитками на білому фоні, дзвінких звучань

вишивки червоними і білими, червоними і синіми, червоними і чорними

нитками, барвистої соковитості багатоколірної гами дає можливість

стверджувати, що в галузі вишивки найбільш багато і різносторонньо

розкрилось колористичне обдарування народних майстрів. Кольорова вишивка

дає сміливий порівняльний виклик народному розпису і в багатьох

варіантах перемагає його своєю специфікою мелодійної гармонійності

кольорових зіставлень.

Вишивка – це унікальне мистецтво народної графіки, вона зберегла і несе

в собі багатовікову культуру народної декоративно лінії. Стібки

нитки-лінії – прямі по горизонталі або вертикалі, діагональні – основа

творення складних орнаментальних форм. Вона – домінанта вишивального

мистецтва. З неї починається безперервний процес творення – від простих

ел6ементів до складних мотивів орнаментальних форм. Характерно, що у

вишивці наглядніше і переконливіше, ніж в інших видах мистецтва, можна

спостерігати народну винахідливість щодо методу розміщення мотивів на

лінії, яку в народі називають стежиною, дорогою, бігунчиком. Ці лінії

стеляться на тканині рівно, зубчастими або хвилястими виступами, строго

організовуючи в лінійно-стрічковому ритмі безліч мотивів, образів,

знаків.

У вишивці найглибше відображене орнаментальне багатство народного

мистецтва, воно дає численні зразки геніальних композицій,

неперевершених за рівнем художнього трактування в інших видах народного

мистецтва.

Вишивка – це орнаментальна скарбниця колективного генія. В ній втілено

чудеса народної вигадки, фантазії – геометризований метод зображення

краси землі, природи, сонця, людини.

Загальновизнані, неперевершені класичні зразки геометричного орнаменту

українського народної вишивки Постійно оновлюючись і збагачуючись новими

рисами, мистецтва вишивки ніколи не поривало з іншими методами

зображення багатого рослинного світу. Краса рідної земля передана у

вишивці широкомасштабно – сягаючи небесних планет, сонця, зірок, місяця.

Численні повтори різноманітних композицій геометричного, рослинного,

оргітоморфного, зооморфного орнаментів приведені до їх особливої

вишуканості, лаконічності, художньої виразності.