Оцінка Шептицьким Берестейської унії

Як же оцінював Митрополит Шептицький унійний почин єпископів його Церкви у XVI ст.? Звісно, він його схвалював. Поєднання з Римським Апос тольським Престолом було наслідком синодального рішення владик. Попри зовнішній і внутрішній тиск, руські єрархи прийняли це рішення добровіль но, про що свідчить і відмова двох з них приєднатися до унії, що не потягнуло за собою якихось репресій супроти них і їхніх єпархій. Тих, хто підписав унію, зазвичай звинувачують у тому, що вони зрадили своїх вірних, порушивши церковну єдність (йдеться про відокремлення від їхнього церковного зверхника — Царгородського Патріярха), і відійшли від свого обряду. Як бачимо з «Артикулів», звинувачення у відмові від власного обряду не можна висунути проти єпископів, які укладали Берестейську у нію. Не нес у ть вони відповіда льности й за обрядові зміни, що відбулись у наступні десятиліття і сторіччя.

Шептицький також відкидає звину вачення в порушен ні церковного послуху. Навпаки, на його думку, владики XVI ст. виправили помилку Керуларія 1054 р. Митрополит ставить їм у заслугу не лише те, що вони відновили вселенське сопричастя й підпорядкування, а й те, що вони не намагалися заснувати розколь ницьку Церкву, незалежну від будь-якої цер ковної влади, як це зробили інші Церкви, що вийшли з підпорядкування

Царгородському Патріярхові. Прагнучи зберегти внутрішню автономію, укра їнсько-білоруські єпископи послідовно діяли згідно з декретами Флорен тійського собору і зверталися до папи як до верховного пастиря Церкви. Шептицький віддає належне передбачливості владик XVI ст. Констан тинополь перебував у руках османів і цілком залежав від їхньої ласки. Він припинив своє існування як великий центр релігійної та світської культури, яким був у X ст., коли Русь офіційно приймала християнство. На XVI ст. цей центр уже перемістився на Захід. Київська Митрополія могла утримати свої позиції на Сході, лише залишаючись у живому зв’язку із Заходом через унію, вищу від вузьких політичних інтересів її безпосередніх сусідів. Унія викликала в Україні сильний спротив. Від самого початку вона спричинила незгоди, а пізніше і відкритий розкол на православну й католицьку фракції. Та попри численні перешкоди унія розвивалася, і напри кінці XVII ст. її прийняло близько 12 мільйонів вірних. Ми завдячуємо це зусиллям Митрополита Йосифа Велямина (Рутського, 1613–1637) і архиєпископа св. Йосафата (Кунцевича) [загинув як мученик за унію 1623 р.]. У 1620–1640 рр. було зроблено серйозні спроби — як з боку українсько-білоруських католиків, так і з боку православних — загоїти рану роз’єднаности. На заваді їм стали різні чинники, серед яких не на останньому місці було небажання Риму дозволити русинам самим залагодити свої проблеми. З’явилися перші озна ки занепаду.

Між католиками і православними зростало відчуження. Від сутність політичної незалежности ще більше погіршувала становище. Польська влада відмовлялася визнати рівноправність католиків східного обряду — так званих уніятів. Після поділів Речі Посполитої наприкінці XVIII ст. у тій час тині України, яка відійшла до Австрії, дихати стало дещо вільніше, але не дуга латинізації вже проникла в Українську Церкву і продовжувала роз’їдати її східну основу. Цей процес тривав протягом XVIII і XIX ст. У тих землях України, що опинились у складі Російської імперії, унію було скасовано, а самих вірних насильно приєднали до Російської Православної Церкви. 1875 року була офіційно ліквідована остання унійна єпархія в Росії. В результаті полі тичних змін у Східній Европі унія збереглася лише на територіях, які перебували під владою Австрії, та в діяспорі, переважно в Новому Світі. Які ж підсумки трьохсотрічного існування унії? За словами Шептицького, Берестейське поєднання, всупереч усім роздорам, принесло зі собою піднесення релігійної активности в Українській Церкві. Попри численні не сприятливі чинники, Київська з’єдинена Митрополія мала досить внутрішніх сил, щоб зміцніти й навіть досягти певного розквіту. У часи переслідувань, коли в Російській імперії унія зазнавала жорстоких утисків і заборон, багато східних католиків зберігали вірність Апостольському Престолові навіть ці ною мучеництва. Як цього

й хотіли отці Берестя, частина Руської Церкви — та, що залишилася в єднанні з Римом, — намагалася підтримувати живі зв’язки із Заходом. Унія стала невід’ємною частиною національного та культурного життя, що було лише на користь народові. Але є і зворотня сторона медалі. З часом уніяти щораз більше відда лялися від своїх східних братів. Особливо це виявилось у літургійно-обря довому житті, а також дещо слабше, але не менш відчутно, у послабленні богослов ських і канонічних традицій. Латинізація може бути пояснена цілою низкою причин, більш чи менш виразно викладених Шептицьким. Серед них і та, що багато уніятів XVIII і XIX ст. вважали за потрібне перейняти якомога більше латинських традицій, щоб довести свою «правдиву католицькість». Таке ставлення викликало появу неймовірних гібридизмів, коли латинські тексти й форми прямо переносились у східну Літургію24. Іншою причиною стала реакція уніятів на «реформаторів», які під приводом очищення обряду вели людей до справжнього розколу. Вірні по слідовники унії неухильно дотримувалися своїх обрядів, навіть відверто лати нізованих, вбачаючи в них ознаку й запоруку своєї віри.

Не слід забувати і про той факт, що значна частина духовенства, а особ ливо вищого, здобувала освіту в латинських навчальних закладах. Хоч вони й не втратили прихильности до рідного обряду, але звузили свій духовний контакт із ним, свідомо чи несвідомо перейнявши західний релігійний світо гляд. Шептицький не пише нічого з цього приводу, але за нього говорять його дії. Він засновує власну Богословську Академію і лише окремих студентів посилає на навчання за кордон. Нічого не говориться в офіційних документах Митрополита і про ще одну важливу, часто навіть вирішальну причину — непослідовність політики Рим ського Престолу стосовно Унійної Церкви, якій раніше було застережено непорушність її прав і привілеїв. Хоч настійні намагання папського легата примусити Львівський собор 1891 р. запровадити целібат, а також

інші по дібні випадки були добре відомі серед духовенства і частини мирян, Шеп тицький ніколи не дозволяв собі робити будь-які публічні заяви з цього приводу. Протягом усього свого життя він завжди залишався лояльним до Апостольського Престолу. Але це не перешкоджало йому всі роки свого служіння з дедалі більшою енергією працювати й боротися за реорієнта лізацію своєї Церкви, за очищення її від прихованих і невиправданих латин ських впливів. Такі свої дії Митрополит вважав єдиним правдивим виявом істинної любови до Католицької Церкви і вірности Римському Архиєреєві.