56. Національно-культурне відродження у Галичині.

У національно-культурному відродженні Галичини можна хронологічно виділити три періоди: перший — присвячений збиранню народної спадщини (1816—1847 pp.); другий — організаційний (1848-1860 pp.); третій — політичний (1861-1918 pp.).

Важливу культурно-просвітницьку місію в Галичині виконували духовні навчальні заклади: Греко-католицька духовна семінарія у Львові та Дяко-вчительський інститут у Перемишлі. З ініціативи галицьких митрополитів і єпископів П.Білянського, А.Анге-ловича, М.Левицького та духовних діячів при церквах Галичини були відкриті парафіяльні школи. Вони поширювали серед народу освіту, пропагували досягнення української культури. Навчання у школах велося польською мовою. Це викликало протест греко-католицького духовенства, яке вимагало запровадити навчання українською мрвою. Активну культурно-просвітницьку діяльність розгорнули відомі діячі Греко-католицької церкви І.Могильницький, М.Герасевич, В.Компаневич, І.Лаврівський та ін. І.Могильницький (1777— 1831 pp.) був автором першої в Галичині граматики української мови. З ініціативи І.Могильницького було створене товариство галицьких священиків греко-католицького обряду (1816 p.).

Наприкінці 20-х років XIX ст. центр національного відродження галицьких українців перемістився з Перемишля до Львова. В цей час у середовищі прогресивно налаштованих українських студентів духовної семінарії та Львівського університету склалося літературне угруповання "Руська трійця". До нього увійшли Мар-кіян Шашкевич (1811 — 1843 pp.), Іван Вагилевич (1811-1866 pp.) та Яків Головацький (1814— 1888 pp.). Активну участь в діяльності гуртка брали Микола Устиянович (1811 — 1885 pp.) і Григорій Ільке-вич (1803—1841 pp.).

Другий етап українського національного відродження в Галичині розпочався після революційних подій 1848 р. у Відні, які мали великий вплив на всю Австрійську імперію. Під їх тиском австрійський уряд змушений був піти на певні поступки. У 1848 р. він прийняв нову Конституцію, згідно з якою українці мали право обиратися до національного парламенту (Рейхстагу); була скасована панщина, внаслідок чого українські селяни звільнялися від кріпацтва, а також проголошена загальна рівноправність громадян.

Третій політичний етап українського національного відродження в Галичині охоплює період останньої чверті XIX —початку XX ст. В умовах демократичного парламентаризму, дозволеного австрійським урядом, виникли політичні групи, які висували й обстоювали українські інтереси. Спочатку це були громадсько-політичні організації "Руська Рада" (1870 p.), "Народна Рада" (1885 p.), а згодом й політичні партії.

57. Культурно-просвітницька діяльність “Руської Трійці”.

Наприкінці 20-х років XIX ст. склалося літературне угруповання "Руська трійця". До нього увійшли Маркіян Шашкевич (1811 — 1843 pp.), Іван Вагилевич (1811-1866 pp.) та Яків Головацький (1814—1888 pp.). Активну участь в діяльності гуртка брали Микола Устиянович (1811—1885 pp.) і Григорій Ількевич (1803—1841 pp.). Культурно-просвітницька діяльність "Руської трійці" започаткувала справжнє національно-культурне відродження в Галичині.

Великий інтерес діячі "Руської трійці" виявляли до народної творчості. Вони збирали і записували українські народні пісні та перекази. В 1833 р. був підготовлений їх перший рукописний збірник — "Син Русі", куди увійшли вірші руською мовою, а в 1835 р. — фольклорно-літературна збірка "Зоря".

Знаменною подією у національно-культурному відродженні Галичини був вихід у світ 1837 р. у Будимі (Будапешт) літературного альманаху "Русалка Дністровая", підготовленого діячами "Руської трійці". Він був сміливим викликом проти національного гноблення та консерватизму.

"Русалка Дністровая" опублікувала збірки народних дум і пісень з передмовою І.Вагилевича, оригінальні твори М.Шашкевича ("Загадка", "Погоня", "Тута за милою", "Сумрак вечірній"), Я.Головацького ("Два віночки"), І.Вагилевича (поеми "Мадей", "Жулин і Калин"), а також переклади сербських пісень, три історичні пісні "із старих рукописів" тощо.

"Русалці Дністровій" належала вагома роль в історії культурного відродження західноукраїнських земель. Вона підтведила, що народна пісня, легенда і звичаї становлять першоджерело національного самопізнання. Наскрізна ідея альманаху — єдність Наддніпрянської та Наддністрянської України.

58. Романтизм та його розвиток в Україні (П.Куліш, М.Драгоманов, Т.Шевченка).

Тарас Григорович Шевченко (1814-1861) відіграв виняткову роль в українському національно-визвольному русі. Народившись у сім'ї кріпака, він завдяки своєму таланту і долі зумів здобути волю і глибоку освіту Шевченка як громадянина і патріота не могли не хвилювати проблеми української школи. Великий український поет, художник, мислитель Т.Шевченко залишив глибокий слід в історії духовної культури українського народу, реалістично відобразив у своїх творах життя і побут українського народу, висловив його мрії та сподівання. Вихід у світ "Кобзаря" (1840 р.),*юеми "Гайдамаки" (1841 р.) і збірки "Три літа" (1843—1845 pp.) вивели поета до вершин української літератури. Т.Шевченко насамперед повернув зі сфери небуття історичну пам'ять українців. До минулого звернені його поеми-етюди "Тарасова ніч", "На вічну пам'ять Котляревському", "До Основ'яненка", "Гамалія", "Іван Підкова" та героїко-романтична поема "Гайдамаки", де Україна зображена "зболеною і розтерзаною, вкритою могилами" на багатолюдному всесвітньому роздоріжжі.

Низка поетичних творів Т.Шевченка присвячена Б.Хмельницькому — організаторові боротьби народу України за незалежність ("Розрита могила", "Стоїть в селі Суботові", "Даби-то ти, Богдане, п'яний", "Великий льох"). Його твори пройняті ідеями соціального та національного визволення України.

Отже, національна ідея — одна з провідних і визначальних ідей світогляду Т.Шевченка. Шлях її втілення в життя поет вбачав у народній революції та побудові Соборної Української держави. Водночас він формулював своє бачення єдиної панслов'янської спільноти: "Серце болить, а розказувать треба: нехай бачать сини і внуки, що батьки їх помилялись, нехай братаються знову зі своїми ворогами. Нехай житом-пшеницею, як золотом, покрита, нероз-межованою останеться навіки од моря і до моря — слов'янськая земля". У слов'янській федерації, що на демократичній основі об'єднала б усіх слов'ян, Т.Шевченко вбачав одну з форм державного устрою, яка могла б сприяти утвердженню української державності. Ідеал поета — єднання сучасних йому народів на антикріпосницькій та антимонархічній основі. Однак воно не повинне призвести до забуття рідної мови, розмивання національної самосвідомості. Слов'янську федерацію поет розглядав як один із можливих шляхів визволення України, утвердження її мови, культури й історії, самоусвідомлення українцями себе як окремого народу, нації.

Ідея братання слов'янських народів у творчості Т.Шевченка ґрунтується на засадах гуманізму, тобто братання рівноправного, в основі котрого міститься національна рівність, а не підпорядкування одного народу іншому. Гуманізм і щирий український демократизм поглядів, поряд з ідеями самостійництва і державницт-ва, — характерна ознака його світогляду.

Творчість Т.Шевченка мала великий вплив на духовну культуру українського народу. Вона ввійшла у золотий фонд європейської та світової культури. Твори Великого Кобзаря, за визначенням І.Франка, принесли йому "невмирущу славу і всезростаючу радість". Відомий грузинський поет А.Церетелі, зазначаючи світове значення творчості Т.Шевченка, писав, що він "... перший дав мені зрозуміти, як треба любити батьківщину і народ... Таких великих людей породжує велика нація, але вони, крім своєї нації, — належать іншим". Під впливом творчості Т.Шевченка відбувалася літературна діяльність цілої плеяди відомих українських поетів і прозаїків, творчість яких пройнята ідеями гуманізму, демократизму, народності

59. Літературна та громадсько-політична діяльність Т.Г.Шевченка.

60. М.Костомаров “Закон Божий”. Книга буття українського народу” – програмний документ “Кирило-Мефодіївського товариства”.

Книга буття українського народу» («Закон Божий») — ідеологічна програма Кирило-Мефодіївського братства, написана у формі біблійного оповідання. Більшість дослідників вважає її автором М. І. Костомарова.

Складається зі 109 параграфів, у яких всесвітню та українську історію викладено у розрізі історії християнства. Соціальна нерівність у творі пояснюється лицемірством панівного класу, який прийняв християнство, але продовжував гнобити народ. Підкреслюється зв'язок між минулим та майбутнім України, волелюбність українського народу визначається як його невід'ємна риса. Твір містить ряд положень щодо скасування кріпацтва, національної та соціальної нерівності, а також ідею об'єднання слов'ян, народів у федеративну республіку з наданням кожному народові авт. прав. Автор постулює ідею непорушності національних прав українців. Україну він вважає центром об'єднання усіх слов'ян, народів, вбачаючи в цьому її роль в історії людства.

В «Книзі буття українського народу» є ряд прогресивних положень, зокрема про необхідність ліквідації кріпосницького права і національної нерівності, знищення дворянських привілеїв і станів, об'єднання слов'янських народів у федеративну республіку з парламентським ладом і з наданням кожному народові рівних прав і автономії. Разом з тим автори її виходили з того, що українська нація являє собою нібито особливу єдність, пройняту духом рівності і братерства, замовчували класовий антагонізм, який існував всередині українського народу, і вважали, що йому нібито судилося повести за собою слов'ян до об'єднання.

«Книгу буття українського народу» знайдено під час обшуку в М. І. Костомарова у 1847. Відтоді твір знаходився в архівах Третього відділення у Санкт-Петербурзі, пізніше — у рукописному відділі Санкт-Петербурзької Академії Наук, де був виявлений у 1917 році. Вперше опублікований 1921 року у журналі «Наше минуле»

61. Розвиток науки і освіти в Україні ХІХ ст.

Вирішальне значення для піднесення культури українського народу мала освіта. Розвиток промисловості, торгівлі, міст вимагав дедалі більшої освіченості, кваліфікованого працівників. Він зумовлював збільшення кількості навчальних закладів та учнів у них.Згідно з «Попередніми правилами народної освіти» 1803 р. впроваджувалися чотири типи шкіл: парафіяльні, повітові, губернські (гімназії), університети. У парафіяльних школах, які відкривалися при церковних парафіях і були початковими, навчання тривало 4—6 місяців у селах і до одного року — у містах. Дітей навчали (російською мовою) читати, писати, елементарних арифметичних дій, основ релігії.У гімназіях (середніх школах) навчалися переважно діти дворян, чиновників. Тут викладали латинську, німецьку, французьку мови, історію, географію, початковий курс філософії і слов'янських наук, математику, фізику, природознавство, політичну економію, малювання. З 1828 р. навчання тривало 7 років. За статутом 1828 р. з навчальних планів було виключено природознавство, філософію і політекономію, впроваджено викладання закону Божого, священної і церковної історії, грецької мови.Крім державних, у ряді сіл, особливо на Полтавщині і Чернігівщині, діяли дяківські школи, які утримувалися на кошти батьків.. Тут дяки навчали дітей, переважно українською мовою, читати буквар, часослов і псалтир, а також церковних співів.Існували приватні пансіонати (майже у кожній губернії), що працювали за програмою середніх навчальних закладів. Доньки дворян здобували освіту і виховувалися в інститутах шляхетних дівчат, заснованих у Харкові (1812), Полтаві (1817), Одесі (1829), Керчі (1836) і Києві (1838).Проміжне місце між гімназіями й університетами займали ліцеї, яких в Україні було три: Рішельєвський в Одесі (1817), Кременецький на Волині (1819), заснований на базі гімназії (після польського повстання 1830—1831 pp. закритий, а потім переведений до Києва і реорганізований в університет), і Ніжинський, на який у 1832 р. перетворено гімназію вищих наук, засновану в 1820 р. на кошти братів Безбородьків. В Україні, крім загальноосвітніх, діяло кілька професійних навчальних закладів. У Єлисаветграді (нині Кіровоград) працювала медична фельдшерська школа, у Миколаєві — артилерійське (1794) і штурманське (1798) училища, засновані морським відомством. У Херсоні в 50-ті роки почало діяти училище торгового мореплавства, в Севастополі — морська школа. У 1851 р. поблизу Харкова відкрилася землеробська школа, яка готувала агрономів.Швидкий індустріальний розвиток, а також вимоги прогресивних сил суспільства змусили царський уряд здійснити в 1864 р. реформу народної освіти. Згідно з нею, усі типи початкових шкіл, які існували раніше, оголошувалися загальностановими і діставали назву початкових народних училищ. Вони почали працювати за єдиним планом і програмою. Тут дітям давали елементарні знання: навчали Закону Божому, читати, писати, першим чотирьом діям арифметики. Керівництво училищ зосередилося в новостворених повітових і губернських училищних радах, а контроль за ними у межах кожної губернії здійснювали попечителі народних училищ.На кін. XIX ст. кількість початкових народних шкіл у Східній Україні зросла і становила близько 17 тис. Однак вони охоплювали навчанням лише третину дітей, решта ж їх, близько 70 %, залишалася поза школою. Багато дітей не відвідували школу або не закінчували повного курсу навчання через важкі матеріальні умови ."Згідно з переписом населення 1897 p., відсоток письменних в Україні коливався від 15,5 до 27,9.Щоб задовольнити народний потяг до освіти, передові громадські Діячі України почали організовувати безплатні недільні школи для дорослих. Першу із них було відкрито у жовтні 1859 р. в Києві. Усього протягом 1859—1862 pp. у Харкові, Полтаві, Чернігові, Одесі та інших українських містах було створено ПО таких шкіл. 10 червня 1862 р. царський уряд закрив їх. Але в 1864 р. недільні школи, хоч і з великими обмеженнями, були дозволені. У 70 —80-х роках їх кількість зросла.Одночасно із реформою початкової школи прогресивні зміни відбувались у системі середньої освіти. У 1864 р. цар затвердив Статут гімназій і прокмназій, відповідно до якого засновувались 7-класні гімназії і 4-класні прогімназії. Формально їх оголосили безстановими і загальнодоступними, але за навчання в них треба було платити. Так утруднювався доступ дітей малоімущих у ці навчальні заклади. Для жінок діяли окремі гімназії і вищі жіночі курси, у яких готували з дівчат «матерів сім'ї». На кін. XIX ст. у Східній Україні працювало 129 гімназій, 19 реальних і 17 комерційних училищ.Важливими осередками духовного життя Над-дніпрянщини були Харківський та Київський університети з історико-філологічними, фізико-математичними, юридичними і медичними факультетами. Заснований 1865 р. в Одесі Новоросійський університет мав такі ж факультети, крім медичного. У трьох університетах у 1865 р. навчалося близько 1200 студентів, а в сер. 90-х років — уже понад 4 тис. У 1878-1889 pp. в Києві діяли жіночі курси.У 70 —90-х роках було відкрито спеціальні вищі навчальні заклади: Ніжинський історико-філологічний інститут, створений на базі місцевого ліцею, Харківський ветеринарний інститут, Південноросійський технологічний інституту Харкові, Київський політехнічний інститут, Вище гірниче училище в Катеринославі. Поступово демократизувався склад студентів вузів. Кількість вихідців із дворянства зменшувалась, а кількість представників інтелігенції збільшувалася.На західноукраїнських землях, згідно з реформою 1869 p., початкові школи було передано у відання світських органів, формально впроваджено обов'язкове навчання всіх дітей віком від 6 до 14 років. Однак багато з них не відвідувало школи через матеріальні нестатки. Не вистачало кваліфікованих учителів, шкільних приміщень, коштів. Австро-угорський уряд, спираючись на місцевих великих землевласників та промисловців, сприяв політиці полонізації (Східна Галичина), мадяризації (Закарпаття), румунізації (Північна Буковина) системи освіти. Більшість західноукраїнського населення залишалася неписьменною. Дуже мало українців навчалося в гімназіях. Колонізаторській меті Австро-Угорської монархії було підпорядковано систему навчання у Львівському (заснований 1784 p., мав чотири факультети — філософський, юридичний, богословський, медичний) та Чернівецькому (заснований 1875 p. з юридичним, філософським, богословським факультетами) університетах. Вступ до них вихідців із народних мас, особливо українців, був нечастим явищем. Із спеціальних вищих закладів виділялася Технічна академія у Львові, перейменована 1877 р. у Політехнічний інститут. У 1897 р. тут засновано також Академію ветеринарної медицини.

Центрами освіти і науки в Україні були університети. На східноукраїнських землях перші з них виникли у Харкові (1805) та Києві (1834). Харківський університет, заснований з ініціативи В.Каразіна, спочатку мав чотири факультети. У рік відкриття університету в ньому навчалося 65 студентів, у 1855 р. — 492. Київський університет, відкритий у 1834 p., спочатку мав один факультет — філософський, що складався з відділів історико-філологічного та фізико-математичного; у 1835 р. почав працювати юридичний, а в 1841 р. — медичний факультет. У 1834 р. в університеті навчалися 62 студенти, а в 1855 р. — 808. , Протягом дореформеного часу 56 вихованців Харківського університету стали професорами і працювали як у Харківському, так і в Київському, Московському, Казанському університетах. Найвідомішими з них були математик М.Петроградський, славіст І.Срсзневський, філолог О.Потебня, історик М.Костомаров. У першій пол. XIX ст. в Україні було видано низку важливих праць з різних галузей знань, зокрема 4 томи опису губерній Правобережжя і Лівобережжя, тритомні «Записки о Полтавской губернии» М.Арандаренка, тритомне «Статистическое описание Киевской губернии», яке підготував Д.Шуравський. Значний крок вперед у першій йол. XIX ст. зробила в Україні історична наука. Велику роботу було проведено зі збирання, систематизації і публікації історичних джерел — актового, архівного матеріалу, літописів та інших творів, пам'яток народної творчості. Багато історичних джерел, зокрема архівних матеріалів, зібрали й опублікували співробітники Київського тимчасового комітету для розгляду давніх актів, відкритого в Києві в 1843 р В історіографії кін. XVIII — поч. XIX ст. в Україні особливе місце займає «Історія русів», яку опублікував О.Бодянський у 1846 р. Багато архівних матеріалів про запорізьке козацтво і т. зв, Новоросійський край зібрав А.Скальковський. Найбільш значною з його публікацій є «История Новой Сечи или последнего коша Запорожского» (1841). Значним є внесок у розвиток історичної думки в Україні М.Максимовича. Він виступив проти норманської теорії походження Русі, став першим істориком Коліївщини — великого народного повстання на Правобережжі 1768 р. У 20 —30-х роках XIX ст. у Львівському університеті тривали дослідження в галузі краєзнавства і гуманітарних наук. І.Могильницький написав першу в Галичині граматику української мови. Передмова до неї — це важлива наукова праця «Відомість о руськім язиці» (1829), яка вміщувала змістовний нарис історії України, визначала українську мову як одну з самостійних східнослов'янських мов. Над граматикою української мови працював також професор Львівського університету І.Лаврінський. Він уклав 6-томний українсько-польсько-німецький словник, на якому позначився вплив народної мови, переклав польською мовою «Повість временних літ». З 1784 р. діяла бібліотека Львівського університету, що налічувала близько 50 тис. томів літератури з різних галузей знань. Російський царат, Габсбурзька монархія, російські, німецькі, польські, угорські шовіністи ігнорували українську мову, не дозволяли користуватися нею ні в школі, ні в державних установах. Але не могли добитися денаціоналізації українського народу, спинити розвиток його мови. Українська інтелігенція, зокрема письменники, громадські і культурні діячі, відстоювали право українського народу мати національну мову, піклувалися про її розвиток і вивчення. У 1818 р. в Петербурзі було опубліковано першу граматику української мови, яку уклав російський філолог О.Павловський. Відомі вчені І.Срезневський і М.Максимович у своїх працях науково спростували безпідставні твердження російських і польських великодержавників про те, що українська мова — не окрема мова, а діалект російської або польської, довели, що це багата за лексичним складом, живописна, поетична, музикальна мова. Прогресивні вчені і письменники (П.Білецький-Носенко, М.Маркевич, О.Афанасьєв-Чужбинський, П.Куліш, Я.Головацький) розробляли проблеми української лексикографії, збирали матеріали і готували до друку словники української мови. 1848 р. у Львові відбувся з'їзд інтелігенції — «Собор руських учених». На ньому Я.Головацький прочитав науковий реферат про окремішність української мови, було обговорено низку наукових і літературних проблем, у т. ч. питання народної мови у школі. Тоді ж у Львівському університеті відкрили кафедру української мови та літератури. П.Куліш у виданні «Кобзаря» Т.Шевченка 1860 р. та в інших книгах застосовував розроблений ним український правопис — кулішівку. Цей правопис Грунтувався на фонетичному принципі, що був покладений в основу пізнішого українського правопису. Значне пожвавлення в усіх галузях наукової творчості, особливо в природознавстві, припало на другу пол. XIX ст. Великих здобутків досягли відомі вчені О.Ляпунов (1857—1918), М.Ващенко-Захарченко (1825-1912), М.Умов (1840-1915), М.Бекетов (1827-1911), І.Мечников (1845-1916), І.Сеченов (1829-1905), М.Гамалія (1859-1949). На західноукраїнських землях плідно працювали математики В.Левицький, М.Зарицький, хіміки Б.Радзішевський, Е.Ліннеман, геологи Ф.Ціркєль, Ю.Токарський та інші вчені. У галузі політекономії і статистики відзначались професор Київського університету М.Бунге, доцент цього ж вузу М.Зібер, професор Харківського університету Г.Цехановський та ін. Тривала діяльність видатного українського історика М.Костомарова. У своїх працях він обстоював самобутність українського народу, його право на вільний економічний розвиток. Чільне місце в українській історіографії посідають твори визначних істориків О.Лазаревського, В.Антоновича, О.Єфименко, Д.Багалія, О.Левицького, Д.Яворницького. Низку цікавих досліджень опублікували галицькі історики О.Барвінський, А.Петрушевич, В.Площанський, ІО.Целевич, І.Шараневич та ін. У важких умовах жорстокого національного гноб-лення вчені О.Потебня, П.Житецький, К.Михальчук створили цінні праці з проблем українського мовознавства. В галузі фольклористики та етнографії творчо й наполегливо працювали М.Сумцов, П.Чубинський, М.Драгоманов, Б.Грінченко. Вагомий внесок у розвиток вітчизняного літературознавства в Галичині зробили В.Щурат, К.Студинський, О.Маковей та ін. Багатими здобутками увінчалася робота фольклористів та етнографів Ф.Вовка, В.Гнатюка, О.Роздольського, В.Шухевича, Ф.Колесси. І.Свєнціцький, І.Франко та ін. працювали над вивченням української мови та літератури. Важливим осередком української науки був Південно-Західний відділ Російського Географічного Товариства. Тут напівлегально було опубліковано «Історичні пісні українського народу» В.Антоновича і М.Драгоманова, великий збірник етнографічних матеріалів П.Чубинського, вийшли твори П.Мирного, І.Нечуя-Левицького, М.Старицького, М.Лисенка. Багаті етнографічні, економічні і статистичні матеріали по Україні зібрали співробітники Комісій з опису губерній Київського навчального округу (1851 — 1864), а також земські статистики. Київська тимчасова комісія з розгляду давніх актів продовжувала збирання й публікацію історичних документів, видання багатотомного «Архива Юго-Западной России», присвяченого минулому Правобережної і Західної України. Велику цінність для вивчення історії українського народу становлять опубліковані в Петербурзі протягом 1863 — 1892 pp. 15-томні «Акты Южной и Западной Руси». Пожвавленню історичних досліджень сприяв журнал «Киевская старина», який, починаючи з 1882 p., протягом чверті століття виходив у Києві. Він вміщував художні твори, історичні документи й матеріали, спогади, пам'ятки народної творчості, етнографічні нариси. Низку періодичних органів не лише для вчених, а іі для широких кіл громадськості видавало Наукове товариство ім. Т.Шевченка у Львові. Найплідніше працювали тут М.Грушевський, який редагував «Записки НТШ», І.Франко '— постійний автор і редактор, В.Гнатюк — багатолітній науковий секретар цієї установи, голова Етнографічної комісії. Ця комісія видавала «Етнографічний збірник» і «Матеріали до української етнології», двадцятитомник «Українсько-руський архів» і 11 томів «Джерел до історії України-Руси». Найвагомішими були досягнення Товариства в галузі суспільних наук, зокрема історії (праці М.Грушевського, його учнів Т.Джиджори, С.Томашівського, І.Кревецького, М.Кордуби, І.Крип'якевича), філології та літератури (роботи О.Огоновського, І.Франка, О.Кониського, К.Студинського, М.Возняка, В.Щурата). Зі Львовом пов'язане ім'я вченого-винахідника І.Лукасевича, який виділив у 1852 р. гас із нафти і сконструював гасову лампу. Значний слід у розвитку науки залишили математик Ю.Пузина, мовознавець ІО.Курилович, філолог Р.Ганшинець. Широко відомими стали наукові праці з філософії П.Лодія, зі статичної фізики — М.Смолуховського. У цей час плідно працювали вчені із світовими іменами, які через свою активну позицію в обстоюванні української державності були замовчувані як царською, так і більшовицькою владою. Це І.Верхрадський — видатний дослідник флори і фауни, ентомолог, який зробив величезний внесок у створення української наукової термінології; І.Горбачевський — видатний біохімік, який синтезував сечову кислоту, професор Українського університету у Відні, згодом ректор Празького університету. Серед відомих українських вчених того часу — ботанік і географ О.Волощук, хімік Й.Гекер, природодослідник та суспільствознавець С.Подолинський, знаний у всій Європі економіст М.Туган-Барановський, геолог Ю.Медвецький, хімік Р.Залозецький. Наукові досягнення кожного з них здобули світове визнання. Так, Роман Залозецький був професором Торговельної академії у Львові, радником австро-угорського уряду, заступником консула Великобританії, послом до австро-угорського парламенту, головою товариства «Сільський господар», директором Торгової школи товариства «Просвіта» у Львові. Уродженець Тернопілля, видатний фізик І.Пулюй, першовідкривач катодних променів, попередник німецького вченого В.Рентгена, був доктором філософії, технічним директором електротехнічного бюро у Відні, професором Вищої технічної школи в Празі, одним із авторів перекладу українською мовою Біблії, фундатором товариства «Просвіта» у Львові, дійсним членом НТШ.

62. Львівський університет та його значення для української культури ХІХ ст.

Львівський національний університет імені Івана Франка — один з найстаріших у Східній Європі та найстаріший в Україні університет. Один з найпрестижніших університетів України. Єзуїтську колегію, яка згодом перетворилася на університет, створено 1661 року.

20–30-х роках ХІХ ст. пожвавилися дослідження в галузі краєзнавства та гуманітарних наук. Вихованець університету І.Могильницький підготував першу в Галичині граматику української мови, видану у 1829 р. Її передмова «Відомість о руськім язиці» містила стислий огляд історії України, визначала українську мову як самостійну серед східнослов’янських мов. Професор Львівського університету І.Лаврівський уклав шеститомний українсько-польсько-німецький словник, переклав польською мовою «Повість временних літ». Значний внесок у вивчення історії рідного краю зробив проф. М.Гриневецький. Він збирав першодруки та інші пам’ятки старовини.

Значний вплив на розвиток Львівського університету мали події польського національно-визвольного повстання 1830–1831 рр. та особливо революції 1848 р., активну участь у яких брала студентська молодь. Під час листопадового повстання 1848 р. згорів університетський будинок, знищена його цінна наукова бібліотека, яка вже тоді нараховувала понад 51 тис. томів. Згоріли цінні рукописи. Повністю вийшло з ладу університетське обладнання, через що тривалий час не можна було розпочати заняття.

Студентські роки у нашому навчальному закладі у другій половині ХІХ–на початку ХХ ст. провели такі в майбутньому відомі вчені, письменники, громадські діячі, як М.Павлик, О.Терлецький, В.Навроцький, О.Маковей, Ю.Пузина та ін.

Наукове життя Львівського університету другої половини ХІХ– початку ХХ ст. зазнало чималих змін. Запроваджувалось викладання нових дисциплін, створювались нові кабінети, лабораторії тощо. Викладачі університету написали підручники та навчальні посібники, виконували цінні наукові дослідження, переважно з природознавства.

У 70-х роках ХІХ ст. на філософському факультеті Львівського університету навчався Іван Франко — всесвітньовідомий український мислитель, письменник, учений, перекладач, політичний та громадський діяч, один з геніїв України, що увійшов в історію культури як «титан праці».

63. Харківський університет, його внесок у розвиток науки, української філософії.

Університет в м. Харків, самоврядний (автономний) дослідницький національний університет[2]. Заснований у листопаді 1804 року з ініціативи видатного просвітителя В. Н. Каразіна. Другий за віком (після Львівського університету) університет сучасної України. У 19 — на початку 20 ст. Харківський університет мав 4 факультети: фізико-математичний, історико-філологічний, медичний і юридичний; 1839 створено при ньому ветеринарну школу, що стала згодом самостійним інститутом (1851). Університет мав лабораторії, клініки, астрономічну обсерваторію, ботанічний сад, бібліотеку. 1811 при ньому було засноване Філотехнічне Товариство, а у другій половині 19 ст. — Харківське Математичне Товариство, Харківське Історично-Філологічне Товариство, товариства дослідників природи, фізичне, хімічне, юридичне, та інші. З ініціативи діячів університету з'явились перші періодичні видання на Слобожанщині: «Харьковскій Еженедельникъ» (1812), «Украинскій Вестникъ» (1816—1819), «Украинскій Журналъ» (1824—1825) й інші. За перший період свого існування університет (1805—1835) мав вплив на організацію шкільництва на Слобожанщині. З 1874 університет видає «Учені записки». Харківський університет відіграв помітну роль в українському національному відродженні, головним чином на початку, а також під кінець 19 — на початку 20 ст. Ще до того, поки Київ став осередком українського національного життя на Наддніпрянщині, в середині 19 ст. тут велися дослідження народного побуту, історії і мови, починалася літературна діяльність і україномовний театр, до чого багато спричинився університет. У другій половині 19 ст. Харківське Історично-Філологічне Товариство широко розвинуло дослідження історії і побуту Слобідської України та Гетьманщини. Студенти об'єднувалися в українські громади, з участю Потебні, Мови-Лиманського та інших, висуваючи також політичні вимоги українського руху. З ініціативи професорів (Сумцова, Багалія, А. Зайкевича) рада професорів університету висловилася проти цензури українських видань («Записка по вопросу о цензуре книг на малорусском языке»). 1906 надано почесні докторати М. Грушевському й І. Франкові, а 1910 — О. Єфименко. 1907 Сумцов, Багалій і Халанський почали викладати лекції з народної словесності, історії України й мовознавства українською мовою. За революції 1917 — 20 в університеті велася боротьба між прихильниками російської державності й українського курсу. Частина професорів, не згідних з новими політичними реаліями покинула університет. Більшість українських професорів залишилася в Харкові. Вони продовжували працювати в реорганізованих радянською владою на базі університету установах: в Академії теоретичних знань (1920 — 21), Харківському Інституті Народної Освіти (ХІНО, 1921 — 30), Харківському Інституті Народного Господарства та фізико-хімічному і юридичному інститутах. 1932 — 33 на їх базі відновлено університет, який складався з 7 факультетів: фізико-математичний, хімічний, біологічний, геолого-географічний, літературно-лінґвістичним, історичним (з філософським відділом), економічним з (відділом економічної географії). 1936 Харківському державному університету надано ім'я російського письменника О. Ґорького (хоч він не мав ніякого відношення до Харківського Університету). За війни університет евакуйовано до міста Кизилорда в Казахстані. У 1943 — 44 ХДУ повернувся до Харкова. У 1951 році 800 студентів університету було репресовано за відмову складати іспити російською мовою. Судові засідання були закритими[6]. В 1977 р. в його складі діяли факультети і відділи: механіко-математичний, фізичний, геолого-географічний, економічний, історичний, філологічний, іноземних мов, загальнонауковий, заочний та вечірній

64. Розвиток науки та філософської думки у Київському університеті св. Володимира.

Київський університет був другим університетом, заснованим на українських землях, що ввійшли до складу Російської імперії. Його заснуванню перешкоджав польський вплив на Правобережній Україні, який зберігся після її переходу до складу Російської імперії. Великі польські магнати (Браницькі, Потоцькі, Ржевутські, Чарторийські та ін.), володіючи великими маєтностями в Польщі, зберегли їх і на Правобережній Україні, що забезпечувало їх вплив у політико-економічному і культурно-освітньому аспектах. Саме вони гальмували відкриття навчальних закладів у новостворених Волинській, Київській та Подільській губерніях для українського населення. Так, граф Т. Чацький домігся перетворення Кременецької гімназії (Тернопільщина) на Волинський ліцей, який мав виконувати функції університету для названих губерній. Фактично цей ліцей став типовим польським навчальним закладом за своїм функціональним призначенням і мовою викладання, складом студентів і професорів. Невдовзі було прийнято рішення перенести ліцей з Кременця до Києва і на його базі відкрити Київський університет. 25 листопада 1833 року було затверджено його Статут і штат, а 15 липня 1834 року проголошено акт про відкриття Університету у Києві, якому на знак «особливого заступництва і в пам'ять великого просвітника» надано ім'я Св. Володимира. Своє функціонування Університет Св. Володимира розпочав у складі одного філософського факультету. Наступного року було відкрито юридичний факультет, а в 1840 р. на базі Віленської медико-хірургічної академії — медичний.

Професорсько-викладацький штат Університету Св. Володимира був укомплектований переважно з професорів Кременецького ліцею — поляків. Із російських професорів там працювали професор російської словесності М. Максимович та професор енциклопедії права К. Неволін. Професор загальної історії В. Цих і професор філософії О. Новицький були призначені попечителем Київського навчального округу та Університету Е. фон Брадке. М. Максимович обіймав посаду ректора, В. Цих — проректора, а О. Новицький очолив кафедру філософії. Саме з іменами М. Максимовича та О. Новицького пов'язане становлення професійної філософії в Університеті Св. Володимира. Праці Максимовича мали важливе значення для розуміння етнічної України та її культури. Займався вивченням філософії, намагаючись осмислити розвиток природничих наук через призму натурфілософських ідей раннього шеллінгіанства, збагнути зв'язок філософії з природознавством та іншими науками, дати ґрунтовну відповідь на питання, що таке філософія, який її предмет, історичне місце в системі знань, творчий потенціал. Однак, відчуваючи до філософії скептично-негативне ставлення навіть серед освічених представників суспільства, нерідко й сам у приватних бесідах критично висловлювався щодо філософських теорій і навіть заперечував доцільність викладання історії філософії в університетах. Незважаючи на це, моральна атмосфера в університеті за його ректорства, вимоги конкретного історичного підходу до вивчення природи, феномену культури, суспільного життя, врахування історичного досвіду, умов та рівня розвитку науки того часу, її системного критичного переосмислення, які він демонстрував у своїх лекціях та наукових працях, істотно вплинули на сприйняття студентами нових ідей світової філософсько-суспільної думки. Заслужену славу О. Новицькому принесли широка обізнаність із філософською літературою (володіння грецькою, єврейською, латинською, німецькою і французькою мовами дало змогу читати її в оригіналах), вміння чітко і зрозуміло викладати зміст першоджерел, ораторські здібності. Як науковець і викладач він формував у своїх слухачів творче мислення. Читав курс логіки, психології, історії філософії, природного права. Як філософ високого професійного рівня О. Новицький за умов негативного ставлення до філософії в Російській імперії не тільки виступив на її захист, а й, враховуючи новітні досягнення світової філософської думки того часу, зокрема німецької, зробив спробу по-новому підійти до осмислення предмета, завдань і призначення філософії, виявлення основних механізмів і тенденцій її розвитку. У поглядах на історію О. Новицький дотримувався європоцентризму. Він вважав, що розвиток всесвітньої історії зумовлений Європою, хоча при цьому не заперечував ролі інших народів, наголошуючи, що народи, які виконали свою роль в історії, не сходять з історичної арени. Вони можуть змішуватися з іншими, можуть знову відродитися і зробити свій внесок у розвиток людства. Саму історію філософ поділяв на два періоди — язичницький і християнський. Відповідно, виокремлював два періоди розвитку історії філософії — давньоязичницький (епоха безпосереднього знання) і християнський (епоха опосередкованого знання). Ці періоди він розбивав на етапи, напрями, витворивши цікаву й оригінальну концепцію історико-філософського процесу, його періодизацію. Настанови Новицького певною мірою зумовили розуміння історико-філософського процесу філософами-професіоналами не тільки Київської академічної школи (С. Гогоцький, П. Юркевич), а знайшли своє втілення у філософії всеєдності В. Соловйова, в пошуках представників філософії російського духовного ренесансу кінця XIX — початку XX ст. — Є. і С. Трубецьких, С. Булгакова, П. Флоренського, В. Розанова, Л. Карсавіна, М. Бердяева та ін. С. Гогоцький також приділяв увагу проблемам теорії пізнання, соціальним питанням. У процесі пізнання філософ виділяв три етапи пізнавальної діяльності: 1) чуттєву свідомість, що керується свідченнями відчуттів; 2) діяльність уявлення, або уявляючу свідомість; 3) мислення, або мислену свідомість. Саме пізнання розглядав як процес, у якому кожний ступінь пов'язаний з іншим, процес переходу від одного етапу до наступного; істину розглядав як гармонію мислення з буттям, вічною дійсністю, а її критерієм вважав узгодженість внутрішнього життя, одухотвореного релігією. Із цих позицій критикував механічний матеріалізм за спроби звести психічні явища до простих форм руху матерії, за механічне перенесення законів одного рівня на інший, невміння пояснити механізм переходу від чуттєвого до раціонального. Заперечував атомістичну теорію; душу й дух розглядав як дві форми прояву життєвого начала Бога.

65. Архітектура України ХІХ ст.

В архітектурі XIX століття на зміну пишноті і розкутості українського бароко прийшов стриманий, академічний стиль класицизму. За будівництвом міст наглядали спеціальні комісії і комітети. Громадські споруди будувалися з урахуванням їх призначення — головною метою архітектора стало не створення зовнішньої привабливості, а внутрішній комфорт (висока стеля, вентиляція, освітлення). Перехід від бароко до класицизму відбився і на плануванні міст. Обов'язково виділяється адміністративний центр з площею, на якій розміщувалися помпезні будівлі урядових установ, квартали були прямокутними, композиції ансамблів, окремих архітектурних комплексів, палацово-паркового ландшафту носили відкритий характер. У цей час активно забудовуються нові міста на півдні України і в Криму — Маріуполь, Олександрівськ (Запоріжжя), Катеринослав (Дніпропетровськ), Миколаїв, Одеса. В Одесі за проектом петербурзького архітектора Тома де Томона в 1809 було споруджено оперний театр. Одночасно відбувалася реконструкція старих міст Слобожанщини і Подніпров'я. Архітектурний стиль Києва визначався відомим архітектором А. Меленським. За його проектом споруджені пам'ятник на Честь повернення Києву магдебурзького права, церква на Аскольдовій могилі, ансамбль Контрактової площі на Поділ, який постраждав від пожежі 1812 року. У 1837—1843 роках за проектом Олександра Беретті побудована будівля Київського університету. Упорядковуються такі міста, як Харків, Полтава. У другій половині XIX століття стильова єдність класицизму руйнується. Складна епоха утвердження капіталізму відбилася і в архітектурі: з'являються нові матеріали, нові замовники. Складається напрям, який отримав назву «еклектика» (змішування). У київських фасадах того часу можна побачити і готику, і ренесанс, і романський стиль, багато будівель в «цегельному стилі» (головна прикраса — нештукатурена цегельна кладка). Пошук все більшої різноманітності викликав інтерес і до візантійсько-російських традицій. Вони чітко простежуються у будові найбільшого у Києві кафедрального Володимирського собору, який споруджувався понад 20 років (1862—1886) за проектами І. Штрома, П. Спарро, О. Беретті. Участь у розписах собору В. Васнецова, М. Врубеля зробило собор видатним явищем у монументальному образотворчому мистецтві. Першим проектом у власне українському стилі вважають прийнятий в 1903 році проект будівлі Полтавського земства архітектора В. Кричевського. Розписи цієї будівлі виконав художник Васильківський. Майстерність і талант українського народу виявилися у створенні палацово-паркових ансамблів. Їх автори, як правило, нам невідомі. Народні майстри створили видатні шедеври архітектурного зодчества: палац Розумовського у Батурині в живописній місцевості над Сеймом, палац Галаґана в Сокирницях на Чернігівщині, до якого прилягає лісопарк площею 600 десятин, парк «Олександрія» на березі Росі в Білій Церкві, знаменита «Софіївка» в Умані, де руками кріпаків, без використання якої-небудь техніки були насипані гори, викопані ставки.

66. Розвиток музичної культури і театрального мистецтва в Україні ХІХ ст.

Становлення українського національного мистецтва (театр, музика, образотворче мистецтво, архітектура) дещо відставало від літературного розвитку. Так, театральне мистецтво в більшій, ніж література, мірі залежить від політичного режиму, фінансових можливостей, підготовленості аудиторії. До 1861 року продовжував існувати кріпосний театр, і не тільки у садибах, але і в містах. У 1828 році офіційно було заборонено купувати до театру кріпаків, але і після цього кріпосні актори продовжували входити до складу деяких театральних труп. У 1789 театр був побудований у Харкові, але в ньому йшли тільки російські п'єси.

Першими українськими постановками були «Наталка Полтавка» в 1819 році і пізніше «Москаль-чарівник» у Полтавському любительському театрі. Вони стали можливими завдяки щасливому збігу обставин: підтримка генерал-губернатора Малоросії М. Репіна, керівництво трупою Іваном Котляревським, гра геніального актора Михайла Щепкіна, тоді ще кріпака. Театр діяв у Полтаві у 1818-1821 роках. Професійна ж українська трупа була створена тільки на початку 80-х років. Організаційними питаннями в ній займався Михайло Старицький, режисурою — Марко Кропивницький. Обидва були також драматургами. Їм вдалося об'єднати талановитих акторів: брати Тобілевичі (псевдоніми: Івана — Карпенко-Карий, Миколи — Садовський, Панаса — Саксаганський), Марія Заньковецька, Ганна Затиркевич, інші. Пізніше трупа декілька разів розділялася, але, що цікаво, всі чотири оформлені колективи продовжували працювати яскраво, мали великий успіх в Україні, на півдні Росії (тому що трупи були пересувними).

Великий знавець української мови, Михайло Старицький писав комедії (не гасне популярність «За двома зайцями»), драми («Не судилося», «Богдан Хмельницький»). Вони змальовували реалістичні картини сільського, міського побуту, передавали типові національні характери. Але ні Старицький, ні близький йому Кропивницький не виходили за рамки так званої «етнографічної драматургії». Творцем української соціальної драми став Іван Карпенко-Карий (Тобілевич). У основі його п'єс (драми «Бурлака», «Безталанна», комедії «Сто тисяч», «Хазяїн») лежать глибокі психологічні конфлікти, гострі соціальні протиріччя.

Поетична і музична обдарованість українського народу була основою високого рівня розвитку музично-пісенної творчості. У XIX столітті як і раніше побутують землеробські пісні календарного циклу, а також колядки, веснянки, колискові, весільні. Широкою популярністю користувалися пісні-романси «Їхав козак за Дунай», «Віють вітри», «Сонце низенько», а також створені на вірші Шевченка «Думи мої, думи», «Заповіт». З народного середовища висувалися талановиті співаки-кобзарі (Остап Вересай, Іван Кравченко-Крюковський, Гнат Гончаренко, Терентій Пархоменко, Михайло Кравченко, Андрій Шут та ін.).

Значного поширення набуло сімейне музикування, любительський молодіжний розважальний спів. Центрами розвитку музичної культури були духовні навчальні заклади, гімназії, приватні пансіони, університети, в яких вивчалася нотна грамота і теорія музики. Багато хто отримував професійну музичну підготовку в церковних хорах.

Музика, спів міцно увійшли в повсякденне життя як міського, так і сільського населення. За жанрами пісні були різноманітними: ліричні, жартівливі, романси, виконувалися вони соло, дуетом, хором, під акомпанемент бандури, скрипки, гітари, фортепіано. Переважно це були авторські твори, які згодом розповсюджувалися і ставали народними.

Концертну діяльність в містах України розгортали самодіяльні колективи. Традиційними серед інтелігенції великих міст були літературно-музичні вечори. Влаштовувалися добродійні концерти, особливо під час проведення великих контрактових ярмарок. Однак часто така діяльність наштовхувалася на адміністративні заборони. Наприклад, в 1867 у Києві був випадок, коли влада дозволила концерт за умови, що тексти пісень будуть звучати французькою мовою.

Високого рівня досягла майстерність партесного (багатоголосого) співу. У XIX столітті хоровий спів поступово виходить за рамки чисто культового. Загальнофілософський зміст канонічних образів залучав до храму немало світських слухачів. З великими концертними програмами виступали хори Київської академії, Переяславської семінарії. Розвиток своїх національних традицій гальмувався, оскільки перевага адміністративно надавалася іноземним авторам.

Одночасно з народною і церковною традиціями в XIX столітті складається світська професійна музична культура. С. С. Гулак-Артемовський на початку 60-х років створює першу українську оперу «Запорожець за Дунаєм». Перлиною української вокальної класики стали «Вечорниці» П. І. Нищинського. Вони малюють широку музичну картину народного життя, знаменитий чоловічий хор «Закувала та сива зозуля», тема якого — страждання козаків у турецькій неволі, їх прагнення до свободи. Мелодичним багатством, співучістю, драматичною напруженістю привабила слухачів опера М. М. Аркаса «Катерина» за однойменною поемою Т. Г. Шевченка. Композитори широко використовували багаті традиції українських народних пісень, обробляли їх. П. П. Сокальському належить глибока теоретична праця «Русская народная песня, великорусская і малорусская, в ее строении мелодическом и ритмическом…».

Цілу епоху в музичному житті України складає творчість М. В. Лисенка — великого українського композитора, блискучого піаніста-віртуоза, талановитого хорового диригента, педагога, музикознавця й активного громадського діяча демократичного напряму. Він є основоположником української класичної музики.

67. Періодизація духовної культури ХХ ст., головні тенденції і розвитку.

Украї́нська культу́ра ХХ століття — початку ХХІ століття характеризується такими етапами[1]:

• Національне відродження (1917—1933)

• Тоталітарне панування соцреалізму (1933—1956)

• Стихійне піднесення духу національного опору (1956—1987)

• Національно-духовне оновлення (з 1987)

Однією з принципових особливостей української культури ХХ століття є визначальна роль політичного чинника. При цьому переважав не еволюційний характер динаміки, а різкі зміни, які чітко розмежовують основні етапи розвитку української культури. Поворотне значення мали Перша світова війна,Лютнева і Жовтнева революції, боротьба за українську державність 1917—1920 рр., створення СРСР, Друга світова війна, криза соціалізму і розпад радянської системи, отримання Україною незалежності. У радянський період, який зайняв більшу частину сторіччя, українська культура пройшла складний шлях, який поєднує досягнення і втрати, духовні злети і трагедії: національне піднесення 20-х років, трагедію у роки сталінської диктатури, хрущовську «відлигу», брежнєвський «застій», горбачовську перебудову. Внаслідок одержавлення всіх сторін життя суспільства, його бюрократизації, централізації влади провідну роль відігравала особа першого керівника комуністичної партії і, відповідно, всієї держави.

У 1991 відбулося не тільки проголошення незалежності України, але й почалися докорінні зміни суспільного ладу.

Говорячи про роль геополітичного чинника у розвитку української культури, необхідно підкреслити, що до середини сторіччя територія України входила до складу різних держав: СРСР, Польщі, Румунії, Чехословаччини. Лише після Другої світової війни сталося об'єднання українських земель. У 1954 р. до складу Української РСР було включено Крим.

Неприйняття більшовизму, радянської влади викликали у 20-і роки значну еміграцію діячів науки, літератури і мистецтва. Їх творчість продовжувалася, але залишалася невідомою на батьківщині. 40-ві і 70-ті роки відмічені новими хвилями еміграції. Тому характерними для української культури є два потоки розвитку — в Україні і в діаспорі. В діаспорі було утворено ряд інституцій (державні — Українська Національна Рада на чолі з Президентом УНР, Уряд УНР; наукові — Вільна академія наук, ряд наукових товариств, зокрема в діаспорі діяло Наукове Товариство імені Шевченка, товариство українських інженерів, лікарів тощо; церковні — православна та греко-католицька гілки української церкви; мистецькі, наприклад, капела бандуристів у США і Канаді, численні народні хори у ряді країн світу; книгозбірні, видавництва, система національних недільних шкіл та ін.). Сьогодні завдяки політичним змінам відновлено єдиний культурний потік, повернено багато імен.

Участь інтелігенції в політичному житті країни особливо активною була в переломні моменти. Досить пригадати імена визначного українського історика, Голови Центральної Ради М.Грушевського, талановитого письменника, Голову Генерального секретаріату В. Винниченка, учасників дисидентського руху І. Світличного, В. Симоненка, В. Стуса, сучасних політиків-поетів І. Драча, Д. Павличка, письменника В. Яворівського.

68. Здобутки української культури у період її національно-культурного відродження (1917-1933 р.р.).

Після повалення російського царизму розвиток української культури відбувався під знаком її національно-державного відродження. Демократичні перетворення 1917 р. започаткували бурхливий етап національного культурного відродження (1917— 1930 pp.), що був торпедований тоталітарним пануванням сталінізму і "соц-реалізму" (1930-1956 pp.).

Після розвінчання культу особи Сталіна відбувався етап стихійного громадянського опору комуністичному режимові засобами культури і мистецтва (1956—1987 pp.). Подальший етап піднесення в сфері культури викликаний демократизацією соціально-політичного життя в СРСР і може бути названий національно-духовним оновленням (з 1987 р.)

Національне відродження першої третини XX ст. стало логічним продовженням процесу, започаткованого наприкінці XIX ст., і тісно пов'язане з проголошенням державності. У Першому Універсалі (23 липня 1917 p.) новоутвореного українського парламенту — Центральної Ради сутність національного відродження визначалась словами: "Віднині самі творитимемо наше життя". За короткий час у 1917—1921 pp. сформувалися соціально-політичні та національно-духовні вартості, що визначили тенденцію культурного відродження. Створювався особливий духовний клімат, який благотворно позначився на розвитку всієї нації і багато в чому визначив подальшу історію України. Відродження складалося за умов проголошення суверенної держави на основі дотримання демократичних засад рівності українського народу і народів, що жили на території України.

Якісні зміни в культурному житті України за умов розбудови української державності засвідчує динаміка розвитку національної освіти. Вже в березні 1917 р. була відкрита українська гімназія в Києві, невдовзі — університет у Катеринославі, консерваторія в Харкові, сільськогосподарський інститут в Одесі. У жовтні v 1917 р. розпочав роботу Український народний університет у Києві, а в Житомирі — Український учительський інститут. На осінь 1917р. було відкрито 53 українські гімназії, сотні початкових шкіл.

Робота з організації освіти, очолена І.Стешенком, набула державного характеру. За активної участі видатного вченого і діяча культури І.Огіснка у 1918 р. створився Кам'янецький університет, видавалися підручники, запроваджувалася українська мова. Плід но працювали П.Холодний, С.Русова, О.Дорошкевич, С.Черкасенко та ін. Тоді ж відкрилася Науково-педагогічна академія. Активізувалася видавнича справа. За десять пореволюційних років українських періодичних видань, виходило більше, ніж за всі 130 попередніх років, зокрема, у 1921 р. — 121 часопис, 60 газет.

Влітку 1918 р. була створена комісія з організації проекту Української академії (УАН) під керівництвом міністра освіти М.Ва-силенка. У вересні того ж року проект був затверджений Радою Міністрів. Першим президентом УАН став В.Вернадський (1863-•1945 pp.), тоді член партії кадетів, визначний вчений та організатор науки. До 1928 р. незмінним секретарем Української Академії був А.Кримський (1871 — 1942 pp.), вчений зі світовим ім'ям, сходознавець, славіст, письменник, тонкий український лірик, котрий знав понад 60 мов.

Значний внесок в організацію УАН зробили українські вчені-академіки Д.Багалій, П.Тутковський, Є.Тимченко, М.Петров, М.Тутан-Барановський, С.Єфремов, Ст.Смаль-Стоцький, М.Сумцов, М.Біляшевський, М.Холодний. У складі УАН у різні періоди працювали Д.Граве, М.Крилов, К.Воблий, М.Птуха, Г.Пфейффер, М.Кащенко, Д.Заболоцький, В.Липський, О.Корчак-Чепурківський, П.Перетц.

Існували й інші наукові організації та студії. Зокрема, у Києві 1918 р. для підготовки дипломатичних і торгових кадрів було засновано Близькосхідний інститут, реорганізований 1920 р. в Інститут закордонних зв'язків.

У 20-х роках під егідою УАН плідно розвивалася наука. Приділялася увага фундаментальним дослідженням у галузі промисловості, нових технологій, культури і мистецтва.

Загальне піднесення національної культури було тісно пов'язане з розвитком літературного процесу. У 1918—1921 pp. виникла велика кількість літературних об'єднань, друкувалися різноманітні художні збірки й альманахи — "Мистецтво", "Літературно-критичний альманах", "Червоний вінок", "Музагет", "Гроно", "Зшитки боротьби", "Шляхи мистецтва", "Жовтень", "Вир революції" тощо.

Новій українській поезії того часу були притаманні романтичні настрої. Виходили поетичні збірки В.Чумака ("Заспів"), В.Со-сюри ("Червона зима"), І.Кулика ("Мої коломийки"). Чільне місце у тогочасній поезії посідають В.Блакитний, Д.Загул, Г.Епік, В.Поліщук, Є.Плужник, Г.Шкурупій. Подією культурного життя стали поетичні збірки П.Тичини "Сонячні кларнети" і "Плуг".

Характерними рисами поетики нового стилю були неспокій, прискорений рух життя, пошуки адекватних форм і засобів його художнього вираження. Важливою ознакою культурного відродження стало продовження гуманістичних традицій Т.Шевченка, І.фран-ка, Лесі Українки, О.Кобилянської, М.Коцюбинського.

На творчості українських літераторів 1917 — 1921 pp. позначився вплив європейського модернізму. Тяжіння до нього було характерним, зокрема, для творчості поета, театрознавця, перекладача М.Вороного (1871 — 1940 pp.). Він навчався на філософському факультеті Віденського та Львівського університетів, добре знав європейську літературу. На формування його світогляду і літературно-естетичних уподобань* вплинуло знайомство з І.Франком. Ще у 1901 p. M.Вороний опублікував у "Літературно-науковому віснику" лист програмного характеру, де закликав письменників до участі в альманасі, який би "змістом і формою наближався до нових течій і напрямів сучасних європейських літератур". Творчість М.Вороного знаменувала певний розрив з народницькою поетичною традицією. Він одним з перших ввів до української лірики тему міста, інші модерністські мотиви європейської поезії, протиставляючи поетичну одухотвореність і буденність.

Як поет М.Вороний утверджував прагнення до краси, осягання космосу ("З-над хмар і долин", "В сяйві мрій" тощо). Плідно займаючись новаторськими пошуками в галузі театрального мистецтва, М.Вороний був одним із засновників Національного зразкового театру (1917 p.), засновником-керівником українських вищих драматичних курсів (1918—1919 pp.). Видатний діяч української культури XX ст. був двічі репресований — у 1934 р. та 1938 р.

Тенденції європейського модернізму, зокрема в таких формах, як символізм і футуризм, помітні також у творчості поетів Д.Загула, Я.Савченка, О.Слісаренка, М.Терещенка, В.Кобилянського, М.Михайличенка. У контексті модерністських пошуків складався поетичний доробок таких поетів, як Б.Лепкий, В.Пачовський, С.Луцький, М.Яцків, П.Карманський, котрі згрупувалися навколо видавництва "Молода муза" (1906—1909 pp.) у Львові.

Проте наближення до західноєвропейської модерністської естетики не було механічним запозиченням. Продовжуючи притаманну для української культури барокову традицію, поети XX ст. виробляли новий, необароковий стиль у формі символізму. На відміну від інших національних типів символізму, зокрема російського, український символізм, попри програмний песимізм і містику, виявляє "поетичний єретизм", переборюючи відчуття безнадії та відчаю. Прикладом цього може бути творчість Д. Загула (1890— 1938 pp.), зокрема його збірка "На грані" (1919 p.), де поет звертався до мотивів революційного героїзму й оптимізму.

Подібні мотиви відчутні й у творчості М.Бажана 20-х років. Його поезія характерна узагальненнями філософського значення. Зрілість таланту поета засвідчує збірка "Будівлі" (1929 p.), що цілком відповідає традиціям необароко і водночас є новаторською, наповненою тонкими відтінками художнього зіставлення віків та культур. Це явище яскравого національного колориту — у мові, мисленні, відчуттях.

Найвидатніша постать тогочасної української поезії — П.Тичина (1891 — 1967 pp.), який після виходу збірки "Сонячні кларнети" (1918 р.) здобув славу "глибоко національного поета". Його поезії мали новаторський резойанс далеко за межами України. На жаль, під тиском політичної диктатури поет дотримувався примиренської позиції і був канонізований як зразковий оспівувач соціалістичних перетворень. Проте кращі твори П.Тичини продовжують гуманістичні традиції народної творчості Г.Сковороди та Т.Шевченка. Вони завжди промовлятимуть до читача геніальною поетикою української мови.

Особливе місце у розгортанні культурного відродження належало неформальній літературній київській групі "неокласиків", їхня естетична програма характерна прагненням до строгої форми, гармонійної завершеності вірша, наслідуванням класичних зразків. Вони намагалися позбавити українську поезію сентименталізму і поверховості, понад усе цінили в літературі професіоналізм, намагалися використовувати у мистецькій практиці на кращі зразки європейської класики. У своїй діяльності група рішуче виступала проти ідейної платформи "Пролеткульту", профанації літератури, що відбивалася у закликах до масовості, пролетаризації, заперечення класичної культурної спадщини.

Ідейним натхненником групи "неокласиків" був М.Зеров (1890 — 1937 pp.) — видатний діяч національного відродження, поет, есеїст, критик, професор. Він володів п'ятнадцятьма мовами, був блискучим перекладачем і стилістом, досконало знав культуру античності, підніс українську поезію до вимог тогочасної європейської естетики. На радикальне питання М.Хвильового "Камо грядеши?" М.Зеров відповів однозначно "Ad fontes" ("До джерел").

Основні завдання літератури М.Зеров окреслював такими положеннями: 1) освоєння досвіду всесвітнього письменства; 2) з'ясування української літературної традиції та переоцінка культурного надбання; 3) мистецька вибагливість і посилення технічних вимог. Шлях до здійснення цих завдань, на його думку, пролягає через ґрунтовне вивчення того, що є в українській культурі вершинним досягненням, засвоєння культурних зразків Європи, створення власних літературних форм. М.Зеров акцентував на відмінності російського й українського духовного процесу.

Найвидатнішою поетичною індивідуальністю в групі неокласиків був, безперечно, М.Рильський (1895—1964 pp.). Справжній злет творчості поета почався з його збірки "Під осінніми зорями" (1918 p.), де романтичний дух раннього періоду органічно поєднувався з вишуканою ліричною формою. У збірках 20-х років "Крізь бурю і сніг", "Синя далечінь", "Тринадцята весна" романтичний елемент почав слабнути, натомість посилилася класична чіткість. Поезія М.Рильського, на відміну від поезії П.Тичини, побудована передусім на класичних зразках. Особливий вплив на нього мала французька поезія (парнасизм). Він збагатив українську культуру не лише культивуванням української мови, а й перекладами із західноєвропейської літератури.

У 1932 р. після гострої критики за "втечу від життя", "ідеалізм" і "книжність" М.Рильський змушений був "перебудуватися" і став офіційним радянським поетом, автором "Пісні про Сталіна", поезій "Літо", "Україна".

До групи "неокласиків" належали також М.Драй-Хмара (справжнє прізвище — Драй, 1899—1939 pp.), П.Филипович (1891 — 1937 pp.), О.Бургардт (псевдонім — Юрій Клен, 1891-1947 pp.). Доля їх склалася трагічно, талант кожного був обірваний.

У Києві 20-х років плідно діяли й інші літературні об'єднання — "Аспис", "Ланка", "Марс", до складу яких входили талановиті літератори В.Антоненко-Давидович, М.Івченко, Г.Косинка, Т.Ось-мачка, В.Підмогильний, Є.Плужник, Д.Фальківський. Вони зробили значний внесок у розвиток українського культурного процесу, проте їх імена тривалий час були викреслені з народної пам'яті.

Відомим представником української літератури був Є.Плужник (1898— 1936 pp.), поет витонченої стилістики, котрий належить до талантів, які "пишуть назавжди". Даруючи Є.Плужнику збірку своїх поезій "Будівлі", М.Бажан написав: "Поетові, одне слово котрого варте моїх тисячі слів".

Відомим теоретиком національно-культурного відродження був М.Хвильовий (1893—1933 pp.). Він поділяв принципи "неокласиків", вбачав мету літературного процесу в розкритті прекрасного у людині. Така позиція суперечила офіційній радянській ідеології, спрямованій на формування "пролетарської культури" та "класових цінностей". М.Хвильовий ототожнював ідеї "Пролеткульту" з хуторянством, критикував політику "масовізму" в культурі. Він особливо наголошував на тому, що лише професіоналізм може піднести культуру, зокрема літературу, на європейський і світовий рівень.

Обґрунтовуючи риси нового художнього стилю національного відродження, М.Хвильовий характеризував його як "романтику вітаїзму", для котрої, зокрема, притаманні цінності "фаустівської етики" — самовдосконалення та самодисципліна. Ідеї М.Хвильового поділяли чимало діячівкультури України, у тому числі В.Еллан-Блакитний, О.Близько, М.Йогансен, а також деякою мірою М.Бажан, Ю.Яновський, О.Довженко та ін.

Офіційна критика, ототожнюючи реалізм з матеріалізмом, а романтизм з ідеалізмом, оголосила романтизм класово ворожим явищем. У відповідь на запровадження єдиного ідеологічного керування творчим процесом М.Хвильовий опублікував низку художньо-публіцистичних творів. Широкого розголосу набула стаття "Камо грядеши", де письменник висловився за необхідність національно-культурного відродження й орієнтацію на західноєвропейське мистецтво, а не на російську літературу. В статті "Україна чи Малоросія?" (уперше опублікована 1990 р.) Хвильовий висунув питання, яке стає знову найголовнішим уже в новітню сучасну пору національно-державного відродження: "Маємо чітко відповісти собі і всім, — писав Хвильовий, — яку Україну будуємо: українську чи російську?". Неприховані політичні акценти містить роман М.Хвильового "Вальдшнепи". Безперечно, це один із кращих творів тогочасної української літератури. На жаль, його останні частини втрачені за невияснених обставин.

Відомий критик С.Гординський наголошував, що творчість М.Хвильового має велику художню цінність, новели "Сині етюди" започаткували нову українську прозу, а твори "Санаторійна зона", "Я (Романтика)", "Редактор Карк" належать до кращих зразків світової літератури.

Подібні процеси національно-культурного відродження відбувалися в 20-х роках у драматургії і театрі. Найважливішим завданням для нової драматургії стало піднесення українського театру до сучасного професійного рівня при збереженні його національної оригінальності. Потрібна була новаторська театральна естетика, що відповідала б професійному рівневі хМЇркувань про проблеми тогочасної людини та європейської культури.

У Києві 1918 р. діяли три театри: Державний драматичний, очолений О.Загаровим і В.Кривеньким, Державний Народний П.Саксаганського і "Молодий театр", який організували Лесь Кур-бас і Гнат Юра. У 1919 р. Гнат Юра відокремився від "Молодого театру" і з групою акторів створив театр ім.І.Франка.

В основі театра\ьної естетики "Молодого театру" містилися західноєвропейські модерністські тенденції, він став засновником новітнього напряму в історії українського театрального мистецтва. Перший сезон театр відкрив постановкою п'єс "У пущі" Лесі Українки і "Затоплений дзвін" Г.Гауптмана. Сенсацією сезону були спектаклі "Гайдамаки" Т.Шевченка та "Цар Едіп" Софокла.

Лесь Курбас (1887 — 1937 pp.) здобув визнання як видатний організатор театру і режисер-реформатор театрального мистецтва. Вихований на класичній освіті, вів прагнув піднести український театр до світового рівня і зберегти притаманний йому національний стиль. В естетичних пошуках режисер наближався до програми неокласиків, намагаючись синтезувати здобутки класичної європейської драматургії і традиції українського театру.

В 1922 р. Лесь Курбас на основі "Молодого театру" створив новаторське об'єднання — театр "Березіль". Театральна практика "Березолю" сприяла згуртуванню і творчому зростанню акторів А.Бучми, В.Василька, И.Гірняка, О.Добровольської, М.Крушель-ницького, Н.Титаренко, Н.Ужвій, В.Чистякової. Традиції театру увійшли в творчу практику акторської майстерності, заклали підвалини новаторської театральної школи в Україні.

Розвиток нового напряму в драматургії значною мірою пов'язаний з творчістю письменника В.Винниченка (1880—1951 pp.), у якій відбилися суперечності тогочасного соціально-політичного життя України. Значну частину життя він перебував на еміграції. З 20-х років його драматургія стала широко відомою в західній Європі. У Берліні 1921 р. була екранізована його п'єса "Чорна пантера і Білий ведмідь", де йшлося про трагічний розрив між високими ідеалами мистецтва і нужденною реальністю богеми.

У драматургії В.Винниченка вперше було виведено на сцену українську інтелігенцію, українське місто. Письменник художньо досліджував психологію політизованої людини, революціонера-самозреченця, особисте життя якого підпорядковане громадським потребам, а моральне єство — світоглядним ідеалам і принципам. Показова п'єса "Між двох сил" (1918 p.), де зображено конфлікт між ідеалами людини та її політичними поглядами, моральні хитання особи у критичних (межових) обставинах. За типом художнього втілення образів українського революційного процесу письменник, по суті, передбачив розвиток політичної і духовної ситуації в українському відродженні.

Наголосимо, що драматургія В.Винниченка підпорядкована українським проблемам суспільного розвитку, позначена композиційним схематизмом. М.Зеров, зазначаючи талант і професіоналізм письменника, критично оцінював ідеологічну перевантаженість його творів, вважав їх художньо спрощеними. Ще категоричніше висловився про творчість В.Винниченка Є.Маланюк. Він писав: "Винниченко не індивідуальність, а тип і при тому тип російської природи на Україні".

Популярною стала творчість драматурга і театрознавця Якова Мамонтова. П'єси "Дівчина з арфою" (1918 p.), "Дієз Іра" (1922 p.), "Коли народ визволяється" (1923 p.), "Республіка на колесах" (1927 p.), "Княжна Вікторія" (1928 р.), "Своя людина" (1936 р.) та інші були широко відомі в тогочасній Україні. У 1940 р. Мамонтов був репресований.

Широку палітру взаємозв'язків між людиною і новою історичною дійсністю відображала драматургія М.Куліша (1892— 1937 pp.). Колізія між орієнтацією на громадські цінності та психологічно укоріненими мотивами індивідуалізму, що виявляється як настійне прагнення до свободи, характерна для героїв його п'єс. Творчість М.Куліша належить до визначних здобутків української драматургії XX ст. Спектаклі за його п'єсами у 30-х роках ставили в театрах Москви і Берліна. Широкою популярністю користувалися психологічні драми "97" та "Зона", комедія "Мина Мазайло", лірична драма "Патетична соната". У постановці Л.Курбаса п'єси М.Куліша "Народний Малахій" (1928 р.), "Мина Мазайло" (1929 p.) набули класичного театрального звучання, мали значний вплив на тогочасне культурне життя України,

На етапі національного відродження в 20-х роках значно пожвавився новаторський пошук у галузі образотворчого мистецтва. Поштовх у цьому напрямі дала Українська академія мистецтв, утворена 1917 р. Перший її ректор видатний художник-графік Г.Нарбут (1886— 1920 pp.) залишив помітний слід в історії української культури. Його творчий стиль формувався під впливом ренесансних ідей німецького художника А.Дюрера, традицій неокласицизму та модернізму. Творчі пошуки Г.Нарбута визначало національне спрямування. Він створив 15 своєрідних композицій до "Української абетки" (1917 p.), де особливо відчутні національні фольклорні мотиви. Йому належать рисунки грошових знаків Української Народної Республіки, державної символіки, гербів тощо. Для графічних творів характерні витончена техніка, бездоганний художній смак.

Біля витоків українського авангарду стояли художники О.Богомазов (1880-1930 pp.), О.Екстер (1882-1949 pp.), В.Єрмилов (1894-1967 pp.) та ін.

Тенденції модернізму відбилися у творчості П.Холодного (1876 — 1930 pp.), який працював у монументальному жанрі (вітражі в Успенській церкві у Львові, 1924 p.).

Значний внесок у розвиток культури на західноукраїнських землях зробив художник і громадський діяч І.Труш (1869- 1941 pp.). Йому належить ініціатива створення у Львові "Товариства для розвою руської штуки" (1898 p.), "Товариства прихильників української літератури, науки і штуки" (1905 p.), першого у Львові українського мистецького журналу "Артистичний вісник" (1905 p.).

Д\я творчості художника О.Новаківського (1872— 1935 pp.) характерні мотиви експресіонізму (картини "Молох війни", 1919 p.; "Революціонерка", 1924 p.). Він заснував у Львові художню школу (1913 p.), де здобули початкову мистецьку освіту С.Гебус-Ба-ранецька, Г.Смольський, О.Плешкан.

Непересічне значення для розвитку українського монументального живопису мала творчість художника М.Бойчука (1882— 1937 pp.). Він обстоював власну концепцію живопису, що ґрунтувалася на поєднанні національних (передусім іконописних) і світових традицій малярства. На чолі М.Бойчуком виконано розписи Луцьких казарм у Києві (1919 p.), санаторію ім. ВУЦВК в Одесі (1928 p.), Червонозаводського театру в Харкові (1933—1935 pp.). Він виховав плеяду послідовників (Т.Бойчук, К.Гвоздик, А.Іванова, О.Мизін, О.Павленко, В.Седляр та ін.). Звинувачений у пропаганді буржуазно-націоналістичних ідей, М.Бойчук був репресований 1937 р. і розстріляний, більшість його творів знищено. Але в теорію мистецтва міцно ввійшли поняття "школа Бойчука", "бойчукізм".

На традиції європейського модернізму орієнтувалися представники "Об'єднання сучасних митців" (ОСМ), заснованого А.Петрицьким (1895—1964 pp.). Він працював у галузі театральної декорації (зокрема, оформляв вистави "Молодого театру"). У творчій спадщині митця чільне місце посідає серія зі 150 портретами діячів української культури, з-поміж яких М.Семенко, П.Усенко, Остап Вишня та ін. ,

Відомі новаторськими пошуками художники М.Бурачек, М.Жук, Василь і Федір Кричевські, О.Мурашко, К.Костанді, О.Шовкуненко, О.Курилас, В.Монастирський, О.Сорохтей.

Стосовно української скульптури зазначимо, що на її розвиткові негативно позначилися вимоги соціального замовлення, так звана монументальна пропаганда, спрямована на увічнення образів вождів революції. Ідеологічна цензура в галузі скульптури виявилася найвідчутніше. Показові в цьому відношенні Всесоюзний конкурс на проект пам'ятника Т.Шевченкові у Києві 1926 p., де були відхилені всі 26 пропозицій, а також Міжнародний конкурс на проект пам'ятника Т.Шевченкові у Харкові 1930 p., де були відхилені проекти відомих українських скульпторів Б.Кратко, А.Петрицького, І.Кавалерідзе та ін. Пам'ятники Т.Шевченкові у Харкові (1935 p.), Києві та Каневі (1939 р.) створив російський скульптор М.Манізер (1891 — 1966 pp.). Доречно згадати, що київський і канівський "Шевченки" творилися за участю відомого тепер Лео Моля, а тоді молодого Леоніда Молодожанина — помічника М.Манізера. Проте первинний образ Шевченка зазнав значної вимушеної зміни через нищівну критику Кагановича — посланця Сталіна в Україні, який вимагав від Манізера у його майстерні, щоб скульптура відповідала образові людини, "зневіреної у своєму майбутті".

В архітектурі періоду національного піднесення українські митці прагнули відшукати втрачений національний стиль, творчо переосмислюючи традиції народної дерев'яної архітектури і "козацького бароко". В цьому напрямі працював архітектор Д.Дяченко (1887—1942 pp.), один із засновників українського архітектурного стилю. Йому належать споруди земської лікарні у м.Лубнах (1914—1915 pp., тепер школа), комплекс Української сільськогосподарської академії (1925—1927 pp.) та ін. Талановитий митець був репресований.

Принципи народної архітектури використовував В.Троценко (1888—1978 pp.), автор проектів шкіл, лікарень, клубів на Криворіжжі та Донбасі (1920—1930 pp.), Червонозаводського театру в Харкові (1931-1938 pp.) тощо.

Музична культура України розвивалася під впливом трьох основних чинників: традицій народної пісенності, музичної школи М.Лисенка і нової європейської стилістики, закладеної творами Р.Вагнера, Р.Штрауса, М.Равеля, О.Скрябіна, Е.Гріга, А.Двор-жака. Значний внесок у розвиток української музичної культури зробили М.Леонтович (трагічно загинув у 1921 р.), К.Стеценко, Я.Степовий, Б.Підгорецький, П.Сениця та ін.

У 1920—1930 pp. українська музика вийшла на рівень високої професійності, для неї характерна багатожанровість, орієнтація на великі музичні форми, перехід від сольного виконання до поліфонічного багатоголосся тощо. Активно розвивався жанр оперного мистецтва, діяли оперні'театри в Києві, Одесі, Харкові та інших містах. Широкого визнання набула виконавська майстерність І.Паторжинського, М.Литвиненко-Вольгемут, 3.Гайдай, О.Петрусен-ко та ін.

Шлях авангарду й експериментаторству в українській музиці торував композитор, диригент, педагог Б. Лятошинський (1894 — 1968 pp.)- У Західній Україні плідно працювали композитори Л.Січинський, А.Вахнянин, Ф.Колесса, С.Людкевич, Н.Нижан-ківський, В.Барвінський, Й.Витвицький. У Львові відкрився Вищий музичний інститут ім.М.Лисенка (1907 p.), оперний театр (1900 p.). Тут працювали талановиті співаки С.Крушельницька, О.Мишуга, М.Менцинський, О.Руснак та ін. Широку культурно-просвітницьку роботу проводили музично-співацькі товариства "Руська бесіда", "Торбан", "Боян".

69. М.Грушевський і процеси державотворення в Україні у період національно-демократичної революції 1917-1918 рр.

Миха́йло Сергі́йович Груше́вський— професор історії, організатор української науки, політичний діяч і публіцист, голова Центральної Ради (1917—1918), академік, автор понад 2000 наукових праць. 4 (17) березня 1917 у Києві на Володимирській 42, в приміщенні українського клубу «Родина»з ініціативи Товариства українських поступовців за участю українських політичних партій, українських військовиків, робітників, духовенства, кооператорів, студентства, громадських і культурних організацій (Українське Наукове Товариство, Українське Педагогічне Товариство, Товариство українських техніків і аґрономів тощо) було оголошено про утворення Української Центральної Ради. Головою УЦР заочно обрано Михайла Грушевського, якого тимчасово заступав Володимир Науменко, а товаришами голови: Дмитра Антоновича і Дмитра Дорошенка.Цього ж дня, 4 березня, УЦР телеграмою повідомила керівників Тимчасового Уряду Г.Львова і О.Керенського про своє утворення. Офіційне діловодство УЦР розпочалося 9 березня, коли обговорювалось питання про виготовлення печатки УЦР, передачу УЦР будинку Педагогічного музею, утворення аігітаційної школи та ін. З часом Рада мала скликати український парламент і сформувати звітний перед ним уряд.22 березня 1917 УЦР видала першу відозву «До українського народу», а коли 27 березня 1917 керування перебрав М. Грушевський, стала дійсним дійовим центром українського національного руху. Але щойно після скликання Всеукраїнського Національного Конгресу УЦР перетворилася на своєрідний парламент, складений з 150 чоловік, обраних від українських політичних партій, професійних і культурних організацій та делегатів від губерній. На конгресі обрано нову президію УЦР: голова — М. Грушевський, заступники голови — С. Єфремов і В. Винниченко. 29 квітня 1918 за підтримкою німецьких військ відбувся переворот, який проголосив генерала П.Скоропадського гетьманом Української Держави. Своєю грамотою гетьман Скоропадський розпустив УЦР і Малу Раду, а видані ними закони скасував.За весь час існування УЦР її головою був М. Грушевський, а у 1918 р. його заступниками були С. Веселовський, М. Шраг, А. Ніковський, Ф. Крижанівський, секретарями М. Єреміїв, М. Чечель, А. Постоловський, Я. Левченко, Є. Онацький, Л. Чикаленко. За час УЦР діяли кількакратно змінені уряди під проводом В. Винниченка (28 червня 1917 р. — 30 січня 1918 р.) і В. Голубовича (30 січня 1918 р. — 29 квітня 1918 р.).Засідання УЦР (Малої Ради) відбувалися у будинку Педагогічного Музею на ВеликоВолодимирській вулиці, а пленарні сесії УЦР у Троїцькому Народному Домі (театрі М. Садовського). Органом УЦР були «Вісті з Української Центральної Ради»; а уряду УНР «Вісник Генерального Секретаріату УНР» (виходив з листопада 1917 р.).

70. “Розстріляне відродження” 20-30-х років ХХ ст. та його трагічні наслідки для української культури

Розстріляне відродження — літературно-мистецьке покоління 20-х — початку 30-х рр. в Україні, яке дало високохудожні твори у галузі літератури, живопису, музики, театру і яке було знищене тоталітарним сталінським режимом.

Початком масового нищення української інтелігенції вважається травень 1933 року, коли 12—13 відбулися арешт Михайла Ялового і самогубство Миколи Хвильового, у недоброї пам'яті харківському будинку «Слово».

Кульмінацією дій радянського репресивного режиму стало 3 листопада 1937 року. Тоді, «на честь 20-ї річниці Великого Жовтня» у Соловецькому таборі особливого призначення за вироком Трійки розстріляний Лесь Курбас. У списку «українських буржуазних націоналістів», розстріляних 3 листопада також були Микола Куліш, Матвій Яворський, Володимир Чеховський, Валер'ян Підмогильний, Павло Филипович, Валер'ян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Михайло Козоріс, Олекса Слісаренко, Михайло Яловий та інші. Загалом, в один день за рішенням несудових органів, було страчено понад 100 осіб представників української інтелігенції — цвіту української нації.

Це відродження було пов'язано з тим, що українські митці навіть за умов замовчування й заборони створили тексти, гідні світового поціновування (М. Куліш, І. Франко, М. Коцюбинський), з довгоочікуваним набуттям Україною своєї державності, з датою українізації та різнобічних свобод, обіцяних революціями 1905—1917 рр.

Не відомі точні дані щодо кількості репресованих українських інтелігентів у часи сталінських репресій періоду Розстріляного відродження. За деякими даними це число сягало 30000 осіб.

71. Суспільно-політична та культурно-просвітницька діяльність “шістдесятників”.

ШІСТДЕСЯТНИКИ (Ш., шістдесятництво). Припинення у середині 50-х рр. масових репресій і реабілітація значної частини репресованих, нетривала і неглибока критика „згори” культу особи Сталіна, часткова лібералізація деяких сфер життя суспільства, передусім духовного, – цього виявилося достатньо для появи цілої плеяди молодих митців і літераторів, які виступили за розширення свободи творчості, на захист національної культури, проти тотальної русифікації, відтак за оновлення й демократизацію соціалістичного суспільства в його ідеологічних межах. Після десятиліть сатанинської селекції – фізичного і морального винищення всього найкращого, що було в українському народі – поява цього покоління видається майже дивом. Уже на початку 60-х рр. його називали шістдесятниками – за аналогією до шістдесятників у Росії ХІХ ст., які сіяти в народі „добре, розумне, вічне”. Шістдесятництво було характерне й для інших народів Радянського Союзу.

Перші прояви українського шістдесятництва ХХ ст. – культурницькі, просвітницькі. Це поезія Ліни КОСТЕНКО, Василя СИМОНЕНКА, Миколи Вінграновського, Івана ДРАЧА, Ігоря КАЛИНЦЯ; публіцистика та літературна критика (Іван СВІТЛИЧНИЙ, Євген СВЕРСТЮК, Іван ДЗЮБА), твори художників (Алла ГОРСЬКА, Панас ЗАЛИВАХА, Стефанія ШАБАТУРА) та ін.. Діючи в рамках існуючої системи, Ш. відновили суму соціально-психологічних якостей інтеліґенції: природну самоповагу, індивідуалізм, орієнтацію на загальнолюдські цінності, подолання провінційності, неприйняття несправедливості, повагу до етичних норм, до права й законності. Використовуючи офіційні структури, а часом іґноруючи їх, Ш. стихійно гуртувалися на літературних вечорах, у подорожах по історичних місцях, у неофіційних клубах, як-от Клуби творчої молоді в Києві та Львові, етноґрафічний музей Івана Гончара , у фольклорних колективах (хори «Жайворонок» Бориса Рябокляча та «Гомін» Леопольда Ященка), біля пам’ятників Т.Шевченку – і то не лише в Києві.

Серед Ш. практично не було відвертих противників соціалізму: майже всі вони прагнули по-своєму удосконалити його (ідея „соціалізму з людським обличчям”). Але всілякі заборони на, здавалося б, цілком законну і невинну просвітницьку діяльність, тим паче репресії з боку влади за висловлення свої думки, спричинили поступову еволюцію частини Ш. у бік її противників. Наростало розуміння, що основною причиною нищення української культурної самобутності є фактично колоніальне становище України в СРСР. Перші політичні вимоги обмежувалися розширенням повноважень республіканських державних органів. За взірець правили сусідні країни „соціалістичного табору”, де свобод було більше, ніж в СРСР. Придушення тих свобод в Угорщині 1956 і в Чехословаччині 1968 р. теж увиразнювало світогляд Ш.

Щоб уникнути звинувачення в підпільній діяльності, Ш. не створювали документально оформлених організацій. У літературі самвидаву, яку інтенсивно виготовляли і розповсюджували Ш., переважно не ставилось питання про зміну ладу і національну незалежність, хоча найчастіше саме це малося на увазі. Та це, однак, не врятувало Ш. від репресій. Влада розуміла, що шістдесятництво – це середовище, у якому формується політична опозиція. І вона вдалася до випробуваного методу – завдала превентивного удару.

Але перша хвиля арештів у серпні – вересні 1965 р. замість залякати Ш., збудила цілу хвилю сміливих протестів. Підсудним кидали квіти, під судами натовпи скандували “Слава!”. Збиралися підписи на захист заарештованих, виник термін “підписанці”. Першою відкритою акцією протесту проти арештів Ш. був виступ Івана ДЗЮБИ 4.09.1965 на прем’єрі фільму “Тіні забутих предків” С.Параджанова. Хто найактивніше захищав заарештованих, той сам зазнавав репресій: виключення з вузів, з аспірантури (В.СТУС), звільнення з роботи (М.КОЦЮБИНСЬКА, Ю.БАДЗЬО, С.КИРИЧЕНКО), зняття з захисту дисертацій (Є.ПРОНЮК), заборона друкуватися десяткам творчих людей. 1967 р. В.ЧОРНОВІЛ уклав книжку матеріалів про заарештованих Ш. «Лихо з розуму (Портрети двадцяти «злочинців») », яка вивела український рух на світові обшири: світ дізнався про Україну, яка бореться, і став їй допомагати через висилання радіо „Свобода” , протести демократичної громадськості Заходу, офіційні запити політиків, які були названі владою СРСР „втручанням у внутрішні справи”.

Арештанти 1965 принесли новий дух у мордовські, згодом пермські політичні табори . Вони й там продовжували боротьбу за права людини. Їх як свої спадкоємців радо привітали вцілілі борці за волю України попереднього покоління – повстанці УПА, які чесно досиджували свої 25-літні терміни і були в таборах найбільш авторитетними людьми. Поняття “в’язень сумління” набуло реального змісту: рідко хто топтав власне сумління, щоб купити волю.

Виразні тенденції у Ш. – націонал-комунізм, що виявився у високоінтелектуальній праці І.ДЗЮБИ „Інтернаціоналізм чи русифікація?” , та інтеґральний націоналізм блискучого публіциста В.МОРОЗА. Але ці тоталітарні напрямки, характерні для минулих десятиліть, що вже заводили український народ у глухий кут історії, у 60-х рр. виявилися неперспективними. Дещо окремо стоїть народний соціалізм підпільної організації «Український національний фронт» (лідер Дмитро КВЕЦКО, журнал «Воля і Батьківщина» ).

Основна ж течія Ш. найяскравіше виявилася в позацензурному машинописному журналі «Український вісник» (1970-1972, редактор В. ЧОРНОВІЛ). Вона характеризувалася поєднанням боротьби проти національного гноблення з боротьбою за права людини. Цей журнал, а також інтенсивно продукований самвидав, фактично перетворилися на організаційну інфраструктуру руху опору. Коло причетних до поширення позацензурної літератури ставало все ширшим. Український самвидав перетинав кордони. Він звучав по радіо "Свобода" , виходив іншими мовами. Він розхитував тоталітарну державу, псував її міжнародну репутацію, вона не витримувала ідеологічної, економічної та військової конкуренції з демократичним Заходом і мусила втягуватися в процес "відпруження". І вона завдала другого, більш жорстокого удару, що виявився в нових арештах інтеліґенції 12.01.1972 і в подальші місяці (т.зв. друга хвиля арештів ).

ЦК КПРС 28.06.1971 ухвалив таємну постанову „Про заходи протидії нелегальному розповсюдженню антирадянських та інших політично шкідливих матеріалів”. Політбюро ЦК КПРС 30.12.1971 постановило розпочати всесоюзну кампанію проти самвидаву з метою зруйнувати інфраструктуру його виготовлення та розповсюдження. Для українського руху опору було розіграно окремий, "шпигунський детектив". 4.01.1972 на кордоні в Чопі було затримано громадянина Бельгії туриста Ярослава Добоша (див.: „Справа Добоша” ), члена "Спілки Української Молоді". Він після належної "обробки" показав, що зустрічався у Львові та в Києві і "обмінявся інформацією" з кількома Ш. Примітивна авантюра зі "шпигунськими пристрастями" закінчилася прес-конференцією Добоша 2 червня, після чого його видворили за межі СРСР. Нікому з заарештованих не інкримінувати "зради батьківщини", тільки "антирадянську агітацію і пропаганду" (ст. 62 КК УРСР). Але цього разу майже всі провідні діячі шістдесятництва дістали максимальний реченець – 7 р. ув'язнення в таборах суворого режиму та 5 р. заслання – й етаповані за межі Батьківщини – табори Мордовії та Пермської обл., потім на заслання до Сибіру та в Казахстан. Найупертіші були запроторені до психлікарень. Список заарештованих сягнув сотні осіб. За цим стояли тисячі обшуків; десятки тисяч людей були стероризовані допитами.

Суспільна атмосфера після 1972-го, на відміну від 1965, була гнітючою. Поодинокі спроби протестувати проти арештів присікалися щонайжорстокіше (В.ЛІСОВИЙ, М.ЛУКАШ, Г.СНЄГІРЬОВ). Усіх, хто не давав показів проти заарештованих і виявляв найменші ознаки співчуття до них, звільняли з роботи, викидали з черг на квартири, їх самих або їхніх дітей не допускали до вищої освіти або виключали з інститутів, їм закривалися будь-які можливості службового зростання і творчого оприлюднення (друк, виставки тощо). Хто з Ш. хотів вижити – мусив принизливо каятися (Зіновія Франко, Микола ХОЛОДНИЙ, Леонід Селезненко, Василь Захарченко), інші – криводушно писали пасквілі на своїх недавніх друзів або закордонних "українських буржуазних націоналістів – найманців іноземних розвідок", вичавлювали з себе фальшиві оди на честь душителів своєї батьківщини (Іван ДРАЧ, Дмитро Павличко), окремі не витримували задушливої атмосфери і занепадали духом (Григорій Чубай), накладали на себе руки (Григір Тютюнник), найстійкіші – надовго йшли у "внутрішню еміґрацію" (Ліна КОСТЕНКО, Михайлина КОЦЮБИНСЬКА, Валерій Шевчук), або й справді еміґрували в Росію (Лесь ТАНЮК, Павло Мовчан). Як відродження 20-х років називають розстріляним, так відродження 60-х рр. справедливо називають задушеним. Так влада остаточно розвіяла ілюзії Ш. щодо можливості порозуміння з нею: вона й надалі залишалася ворожою людині, тим паче національно свідомому українцеві.

Фізично розгромивши Ш., влада прагнула цілковито ліквідувати мовну, культурну та історичну національну ідентичність України. Робилося це через знищення україномовної системи освіти, газет та журналів, через політичні чистки. Унаслідок цього величезні маси української людности у своїй національній і людській самосвідомості опустилися нижче нуля: вони стали соромитися й цуратися свого українства. Стало очевидним: у комунізм вступити українцем неможливо було в принципі. Ще одне таке покоління – і рятувати Україну вже не було б кому і не було б для кого...

Проте арешти Ш. 1972-73 рр. не поклали край цьому яскравому явищу: вони продовжили свою боротьбу і в неволі, пишучи й там самвидав, борючись за статус політв'язня , захищаючи свою честь – а отже й гідність цілої нації. Зокрема, з ініціятиви "зеківського ґенерала" В.ЧОРНОВОЛА, вони відзначали 12 січня – День українського політв'язня – голодівками і протестами. Їх радо, як своїх спадкоємців, підтримали вцілілі повстанці УПА, які чесно досиджували 25-літні терміни і мали в таборах авторитет найстійкіших борців. Ш. заприязнили з представниками інших народів СРСР і разом з ними проводили акції протесту. Згодом, у кінці 80-х, вони продовжили вироблення спільної тактики боротьби на Нарадах представників ініціативних груп національно-демократичних рухів народів СРСР .

72. Діяльність діячів української культури в еміграції.

Невід'ємною складовою частиною процесу національно-культурного відродження є творчість представників української еміграції.

Високохудожню спадщину залишив відомий поет, есеїст, критик і публіцист Є. Маланюк (1897—1968 рр.), чиї художньо-естетичні принципи формувалися в період втрати української державності. Поразку УНР він сприйняв як національну трагедію. Аналізуючи причини цих подій, митець звертається до визначення ролі національне свідомої особистості в українській історії, його поезія сповнена історико-філософських роздумів про долю народу, призна¬чення людини в добу політичних і соціальних потрясінь.

У вірші «Доба» (1940 р.) поет наголошує, що запорукою відродження України є активність, воля і наполегли¬вість народу, вміння не тільки досягти, а й зберегти свободу:Щоб. крізь дим і вогонь, мимо скреготу смерти, Ліов по трупах років, перекрочить добу, Щоб не зрадило серце, щоб віддих упертий Ще останнім зусиллям вдихнув боротьбу.

Певний час Є. Маланюк перебував під впливом ідеології імморалізму, поглядів Д. Донцова щодо виховання української нації в дусі культу сильної ніцшеанської людини. Однак творчість митця не вкладається в жодні штучні ідео¬логічні рамки. Є. Маланюк — самобутній національний поет і стиліст. Він органічно синтезував необарокові та неоромантичні форми в єдності неокласичної поетики. За своїм змістом його творчість споріднена з гуманістичними Ідеями І. Франка та М. Хвильового. Окреме місце в поезії Є. Маланюка займає оригінальна концепція «України-Ски-тії, степової Гелади». Є. Маланюк є також автором оригі¬нальних есе, присвячених філософії української культури.

Між українською та-світовою культурою будував мости С. Гординський (нар. 1906 р., з 1944 — за кордоном) — поет, перекладач, художник, мистецтвознавець. Людпяа енциклопедичних знань, С. Гординський здобув освіту у Львівському університеті, навчався в Академії Мистецтв у Берліні та академії Р. Жульєна в Парижі, зокрема у Ф. Ле-же.Великий знавець української поетики і мови, він напи¬сав ряд поетичних збірок, прикметних своєю класичною формою, здійснив один з найкращих переспівів «Слова о полку Ігоревім». С. Гординськнй перекладав вірші Горація, Овідія, В. Гюго. Ш. Бодлера, Г. Апполінера, Е. Верхарна, Дж. Байрона, Е. По, Й. В. Гете, Ф. Шіллера тощо. Його перу належать цікаві наукові розвідки — «Франсуа Війон. Життя і твори» (1971 р.), статті про Т. Шевченка як ху¬дожника, про український іконопис тощо. Відомий С. Гор¬динський і як талановитий живописець (був учнем С. Но-ваківського), графік, організатор мистецького життя й мистецьких виставок. Серед письменників, які викривали тоталітарну систему нищення особистості, привертає увагу творчість І. Багря¬ного (1907—1963 рр.). Він навчався у Київському худож¬ньому інституті, належав до літературного об'єднання «Марс». Був репресований 1932 р., а 1945 р. емігрував за кордон. Його романи «Звіролови» (1944 р., перевиданий 1947 р. під назвою «Тигролови» і «Сад Гетсиманський») (1950 р.) розкрили перед світом національну трагедію по¬неволеного в центрі Європи народу. Твори написані на до-- кументальному матеріалі і особистих переживаннях автора, їм притаманний глибокий філософсько-художній аналіз світоглядних і моральних засад антилюдяної державної політики.

Роман «Сад Гетсиманський» у своїй образній довершеності і людяності співзвучний з кращими творами світової літератури, передусім Е. Ремарка, Б. Брехта, Т. Драйзера. Попри деяку публіцистичність «Сад Гетсиманський» нале¬жить до визначних творів XX ст., стоїть в одному ряді з такими визначними творами XX ст., як романи Л. Кестлера «Сліпуча пітьма» (1940 р.) та Дж. Орвелла «1984» (1948 р.).

Світового визнання набула творчість скульптура О. Ар-хипенка (1887—1964 рр.), який 1908 р. емігрував у Францію. З його ім'ям пов'язаний розвиток скульптурної пластики XX ст. («Ступаюча жінка», 1912 р.; «Постать», 1920 р.). Серед відомих українських скульпторів слід згадати М. Че-решньовського (нар. 1913 р.), який створив пам'ятники Лесі Українці в Клівленді (США) й Торонто (Канада);

Л. Молодожанина (нар. 1915 р.), автора пам'ятників Т. Шевченкові у Вашінгтоні (1964 р.) та Буенос-Айресі (1971 р.). Світовим визнанням кооистується творча спадщина графіка, живописця, мистецтвознавця Я. Гніздовського (1915— 1985 рр.), який з 1949 р. жив V США. Широко відомі його графічні твори — «Соняшник» (1962 р.), портрет М. Скрипника (1971 р.), живописні — «Пшеничний лан» (1960 р.), «Селянський хліб» (1981 р.) та ін. У 1990 р. виставка його творів експонувалася у Києві.

У розвиток музичної культури значний внесок зробив композитор А. Рудницький (1902—1975 рр.). У його твор¬чій спадщині — опери «Довбуш» (1938 р.), «Анна Яро-славна» (1967 р.). «Княгиня Ольга» (1968 р.), кантати, симфонії, йому належать теоретичні праці «Українська музика» (1963 р.)

З усіх форм культурного розвитку поза кордонами Ук¬раїни, мабуть, найбільш успішно та творчо проявила себе українська вища школа, яка за умов денаціоналізації на батьківщині виконувала велике й важке завдання вихован¬ня національних інтелектуальних кадрів, які могли б збе¬регти національну традицію та продовжити розбудову ук¬раїнської культури.

Першою українською вищою школою за кордоном став заснований у Відні в 1921 р. Український Вільний Універ¬ситет. його засновником був Союз Українських Журналіс¬тів і письменників, а співзасновниками — М. Грушевський та визначний вчений-юрист С. Дністрянський. Восени 1921 р. університет був перенесений у Прагу, де проіснував до 1939 р., а після другої світової війни відновив свою ді¬яльність у Мюнхені. Першим ректором став мовознавець та історик літератури О. Колесса. До 1939 р. докторські дипломи в університеті одержали 109 чоловік.

Другою за часом заснування (1922 р.) була Українська Господарська Академія в Подєбрадах (Чехословаччина). Вона мала три факультети: агрономічно-лісовий, економіч¬но-кооперативний, інженерний. Ректором її був І. Шовгенів. У професорсько-викладацькому персоналі було 90 осіб, а число студентів досягало 600. У 1932 р, на цій базі було створено Український Технічно-Господарський Інститут позаочного навчання, його ректором став Б.Іваницький, а пізніше відомий економіст Б. Мартос.

В 20—30-х роках в Празі працював Український Висо-, кий Педагогічний Інститут ім. М. Драгоманова, в якому готували вчителів для початкових шкіл та позашкільної освіти. Директором інституту був історик української літе¬ратури Л. Білецький.

У 1923 р. група професорів філософського факультету Українського вільного університету — Дм. Антонович, Д. Дорошенко, О. Колесса, В. Щербаківський заснували Українське Історико-філологічне Товариство. У 1938 р. воно мало 53 члени, які займались науковим дослідженням історії України, історіографії, воєнної історії, історії освіти, права, етнографії, економіки, археології, класичної філо-логії.

Важливим культурним центром української еміграції був Український науковий інститут в Берліні, заснований у 1926 р. Першим ректором інституту був відомий україн¬ський історик Д. Дорошенко, а з 1932 р. і до другої світової війни — філософ і історик культури В. Мірчук. При інсти¬туті працювали видатні українські науковці: історики С. Томашівський, Д. Олянчин, В. Кучабський, літературо¬знавці Б. Лепкий, М. Гнатишак, К. Чехович, філософ ' Д. Чижевський та ін.

Після другої світової війни центр науково-культурного життя української діаспори переміщується в Північну Аме¬рику — Канаду та США. Завдяки активній діяльності ук¬раїнської громади вже у 1945 р. у Саскатунському універ¬ситеті (Канада) було запроваджено викладання україн¬ської мови, літератури, історії. Нині, за свідченням дирек¬тора Канадського інституту українських студій пои Аль-бертському університеті Б. Кравченка, українознавчі програми запроваджені в 12 університетах Канади *

73. Лесь Курбас – визначний діяч українського театрального мистецтва.

Лесь Ку́рбас (повністю — Олександр-Зенон Степанович Курбас; * 25 лютого 1887, Самбір — † 3 листопада 1937, Сандармох) — український режисер, актор, теоретик театру, драматург, публіцист, перекладач. Народний артист УРСР (1925).

Народився 25 лютого 1887 року в місті Самбір (тепер Львівської області) у родині акторів галицького театру Степана та Ванди Курбасів (за сценою Яновичі). Батько його, хоча й був мандрівним українським актором, проте і в бідності своїй прагнув дати Олександрові гарну освіту.

Навчався у Тернопільській гімназії, у Віденському та Львівському університетах. Тому цілком природно, що Лесь увібрав у себе все те, що могла дати йому європейська культура. Вже тоді Курбас мріяв працювати на Наддніпрянській Україні, де існував сильний демократичний театр Садовського (Київ) і де поруч була висока театральна культура. 1916 року його мрія здійснилась, він вступає до цього театру. Акторська творчість Курбаса в театрі Миколи Садовського обіцяла розвинутися, але сталося так, що він приніс свій акторський талант у жертву режисерському. Головна увага й енергія молодого митця були скеровані на організацію студії молодих акторів, з якої виріс згодом Молодий театр. Назва «Молодий театр» з'явилася вже влітку 1917 року. Молодий театр — це театр пошуків нових форм втілення сучасної та класичної драматургії. З цього театру взяли початок кілька українських театрів.

Влітку 1920-го Лесь Курбас зібрав своїх кращих акторів, хто добровільно приєднався з Київського театру ім Шевченка, і під назвою «Кийдрамте» (Київський драматичний театр) трупа почала своє турне по містах Київщини. Спочатку осіли у Білій Церкві, потім в Умані.

Лесь Курбас був засновником спочатку політичного (1922—1926), а потім і філософського (1926—1933) театру в Україні. У виставах свого філософського театру «Березіль» (Харків) Курбас малює всесвіт, де головним стає особлива довіра до життя людини у всіх його суперечностях.

Лесь Курбас і «березільці» знайшли свого драматурга, п'єси якого були співзвучні їхнім естетичним засадам. Таким драматургом став Микола Куліш. Першою його п'єсою, що побачила світло рампи на сцені театру «Березіль», стала «Комуна у степах» (Київ). Творча співпраця тривала і в Харкові.

Кульмінація здобутків Курбаса пов'язана з драматургом Миколою Кулішем (1892—1937) і художником Вадимом Меллером (1884—1962).

У Києві «Березіль» мав під своїм крилом майстерні, плинні півавтономні одиниці. У Харкові все було під одним дахом і під одним проводом — Курбасовим. У театрі діяв мюзик-хол (спектаклі «Шпана», «Алло на хвилі», «Чотири Чемберлени»), агітпроп. Було підготовлено серію «Костюмовані історії» (спектаклі «Жакерія», «Сава Чалий», «Король бавиться», «Змова Фієско»).

П'єса М. Куліша «Народний Малахій», «Мина Мазайло», на жаль, не знайшла розуміння у критики. Проти Леся Курбаса були висунуті звинувачення в «похмурості», викривленні оптимістичної радянської дійсності.

Багато чого з творчих пошуків Курбаса не розумілося широкими масами глядачів. Це стосується і його вистави «Маклена Граса», яка досягає справжньої філософської глибини. Але незважаючи на несприятливу для творчості атмосферу нерозуміння, недоброзичливості, Лесь Курбас не занепадав духом, він до останньої можливості вів боротьбу з поширеними у той час тенденціями спрощенства, вульгаризації мистецтва. Опоненти ж щонайменшу невдачу Л. Курбаса завжди розцінювали як цілковитий провал театру.

Можливо, саме тому, що режисер не відступив, не поступився своїми переконаннями, його було наклепницьки обмовлено, звільнено з посади керівника «Березолю» і заарештовано у Москві, де він кілька місяців працював у Соломона Михайловича Михоелса в Московському державному єврейському театрі на Малій Бронній. Його було вислано на будівництво Біломорсько-Балтійського каналу на Медвежу Гору, потім його відправили на Соловки. 3 листопада 1937 року після повторного суду його було розстріляно в урочищі Сандармох, а 1957 року посмертно реабілітовано.

21 грудня 1991 р. Кабінет Міністрів України постановою № 367 скасував постанову Ради Народних Комісарів УСРР від 17 грудня 1933 р. «Про позбавлення Л. Курбаса звання народного артиста УСРР».

1989 року на фасаді Харківського державного академічного українського драматичного театру ім. Т. Г. Шевченка було встановлено меморіальну дошку в пам'ять про Леся Курбаса, а «Мала сцена» театру знову отримала назву «Березіль».

74. Олександр Довженко – основоположник українського кіномистецтва.

Український радянський кінорежисер, сценарист, актор, педагог.

Заслужений діяч мистецтв Української РСР (1940)Народний артист РРФСР (1950).

Лауреат Ленінської премії (1959 — посмертно за літературний сценарій «Поема про море»).

У 1957 році Київської кіностудії художніх фільмів привласнене ім’я А.П. Довженка.

У 1972 році затверджено Золота медаль імені А.П. Довженка «За кращий військово-патріотичний фільм».Олександр Петрович Довженко все життя вважав (і писав), що народився 30 серпня (11 вересня) 1894 року в селі В’юнці, яке було передмістям маленького повітового містечка Сосниці Чернігівської губернії. Але допитливі біографи докопалися, що народився він напередодні, а 30 серпня — день його хрещення.

Він ріс у бідній сім’ї. Батько, Петро Семенович, мав сім десятин худородной землі, крім того, підробляв візництвом і смолокуренієм. Горе було постійним гостем у родині Довженків. З чотирнадцяти дітей залишилися жити тільки двоє: Олександр і Параска.

Олександр Довженко закінчив парафіяльне училище, а потім Сосницьке міське училище, яке вважалося «вищим початковим».У 1914р. закінчив Глухівський педагогічний інститут (нині Глухівський національний педагогічний університет імені Олександра Довженка) і отримав призначення в Житомирську вищу початкову школу. Там він викладав декілька предметів через брак вчителів: природознавство, географію, фізику, малювання.

Восени 1917 року Довженко переїхав до Києва, де вступив до Комерційного інституту. Він також став вільним слухачем на природничому факультеті вузу. А коли відкрилася Академія мистецтв, то Довженко вступив і туди.

У 1918 за напрямом Наркомосу викладав у Житомирській школі математику, фізику, літературу та фізкультуру. Там же познайомився з першою своєю дружиною — молодою вчителькою Варварою Криловою. У самий розпал роману грянув 1919 рік — Мобілізація, полон у поляків. Довелося пережити очікування розстрілу.

Після встановлення радянської влади Довженко працював у Києві на посаді секретаря губернського відділу народної освіти, одночасно йому доручили завідування відділом мистецтв, комісарство в Театрі імені Шевченка, організацію профспілки працівників освіти.

У 1921-1923 роках він перейшов на дипломатичну службу і служив у Варні та Берліні. Вчився живопису в Мюнхені й у Берлінському художньому училищі.

У серпні 1923 року він повернувся до Харкова, де працював переважно художником, оформляючи книги та обкладинки журналів.

У 1923-1926 роках — був художником-ілюстратором газети «Вісти ВУЦВК» у м.Харкові.

Влітку 1926 року Олександр Петрович несподівано для багатьох відправився до Одеси, де почав вчитися кіновиробництва.

Під час роботи над фільмом «Арсенал» (1929) він познайомився з актрисою Юлією Солнцевою. Це було кохання з першого погляду і незабаром він запропонував їй руку і серце.

Український режисер був захоплений сучасною темою. Він створив «Землю» (1932) і повіз показувати фільм в Європу. Повернувшись на батьківщину із закордонного відрядження, режисер взявся за тему індустріалізації, яку запропонувало йому керівництво «Українафільм». Результатом став фільм «Іван» — найспірніший фільм Довженка, який відняв у нього більше року життя.

На Україні цей фільм зустріли неприязно, і режисер був змушений переїхати до Москви, щоб не відчувати себе одіозною фігурою.

Опинившись у Москві, Довженко пішов режисером на «Мосфільм», тоді ще студію «Союзкіно».

На початку 1933 року український письменник подав заявку на фільм про Далекий Схід. Заявку затвердили. Сталіну фільм «Аероград» (1934) сподобався, і в січні 1935 Довженка нагородили орденом Леніна.

На зустрічі членів Політбюро з кінематографістами Сталін кинув репліку в бік Довженка: «За ним борг -» український Чапаєв «. І в 1939 році на екрани вийшов фільм» Щорс», а в 1941 році режисер отримав за нього Сталінську премію першого ступеня.

Незважаючи на втому і нещодавно перенесену хворобу серця, Олександр Петрович не збирався відпочивати. Він першим з майстрів кіно надів військову форму. Сталося це 17 вересня 1939 року, коли Червона армія рушила на землі Західної України і Західної Білорусії. Довженко очолив фронтову кінознімальну групу.

У липні 1941 року разом з дружиною український та радянський письменник був евакуйований на Схід, до Уфи. Потім їх перевезли до Ашгабада, куди була переміщена Київська кіностудія.

Довженко просився на фронт, адже він був не тільки кінематографістом, але й досвідченим журналістом. У лютому 1942 року в званні полковника його відправили на Південно-Західний фронт.

У 1949-1951 і 1955-1956 роках — український кінорежисер працював викладачем ВДІКу.

На початку 50-х додалися українському письменнику життєві труднощі. Сестра Довженка згадувала: «Сашко жив дуже бідно. У нього ніколи не було грошей. Він носив п’ятнадцять років одну шубу, сірий костюм, який йому Юля штопала часто». Його не чіпали ці труднощі.Але на гроші йому було байдуже.У нього загострювалася хвороба серця. Довженко майже постійно відчував себе хворим.

Восени 1951 Олександр поїхав до Каховки на будівництво греблі. Побачене настільки вразило художника, що він вирішив поставити фільм про це будівництво та його людей. Але поставити картину український кінорежисер не встиг.

Помер видатний класик світового кінематографу у ніч на 25 листопада 1956 року. Завершувала «Поему про море» його дружина — Юлія Солнцева. Похований на Новодівичому кладовищі Москви.

75. Музична культура і театральне мистецтво України ХХ ст.

Українське образотворче мистецтво на початку ХХ ст. розвивалось у руслі основних стилів, течій і жанрів світового мистецтва. Українські художники були добре ознайомлені з кращими зразками світового мистецтва. Видатними живописцями жанру побуту був М. Пимоненко (1862—1912), пейзажисти С. Васильківський, В. Орловський, П. Шевченко, І. Труш, К. Костанді. Майстрами портретного живопису були Іван Труш, брати Федір та Василь Кричевські, Олекса Новаківський. До історичної тематики звертались Ф. Красицький, М. Самокиш, М. Івасюк. Це період особливого сплеску авангардного мистецтва. Український авангард запропонував свій погляд на мистецтво, своє світорозуміння. Особливий внесок зробили О. Богомазов (1880—1930), М. Бойчук (1882—1939), К. Малевич (1878—1935).

О. Богомазов у трактаті «Живопис та елементи» виклав свої погляди на авангардне мистецтво, розробив його засади. Картини «Потяг», «Базар», «В’язниця», «Львівська вулиця в Києві» стали зразками кубофутуризму та експресіонізму. Вони вирізняються чіткою ритмікою кольорів, їх синьо-фіолетовим вираженням.

Михайло Бойчук очолив школу монументального українського мистецтва, яке поєднувало конструктивні особливості живопису візантійського та епохи італійського Відродження. До цієї школи належали Т. Бойчук, М. Юнак, О. Павленко, І. Падалка, В. Сідляр, М. Рокицький та ін. Вони оформляли Київський оперний театр, художній інститут, український павільйон сільгоспвиставки в Москві, один з харківських театрів. Це були перші зразки українського та й усього радянського монументального мистецтва. Михайла Бойчука, як і багатьох інших талановитих митців, спіткала доля інтелігенції «розстріляного відродження».

Це були роки, коли на досвіді старших художників-реалістів Ф. Кричевського, І. Їжакевича, К. Трохименка, А. П. Петрицького, М. Самокиша, О. Шовкуненка вчились молоді митці М. Дерегус, О. Довгаль, В. Касіян, В. Костецький та ін.Ще тяжчі часи переживала українська культура в роки Другої світової війни. Дуже багато творчої інтелігенції — літераторів, науковців, артистів загинули в боях, померли від голоду. Провідною тематикою мистецтва і літератури став патріотизм, героїзм, захист Вітчизни, праця на перемогу.

У перші післявоєнні роки в Україні відновили роботу 30 тис. шкіл (згодом майже 35 тис.), 150 вищих навчальних закладів. Розпочав роботу вже в Києві Київський фінансово-економічний інститут (так називався тоді КНЕУ), поновили свою мистецьку діяльність понад 100 театрів.Шаленому компартійному осуду була піддана діяльність істориків України, поетів М. Рильського, В. Сосюри, композитора К. Данькевича, кінорежисера О. Довженка, широко розгорнута кампанія проти вчених-кібернетиків, генетиків, велась боротьба з космополітизмом.Відновлювали роботу музеї. На початку 50-х років їх було вже майже 137.

Збагатило українську музичну культуру чудовими творами К. Стеценка (1882—1922), М. Леонтовича (1872—1921), Ф. Вериківського, В. Верховинця, М. Віленського, П. Демуцького, П. Козицького, К. Данькевича, А. Кос-Анатольського, В. Косенка, Б. Лятошинського, Григорія та Платона Майбород, Л. Ревуцького, Я. Степового, А. Філіппенка, А. Штогаренка, М. Скорика, Л. Колодуба, І. Шамо, Є. Станковича, Л. Дичко, Ю. Рибчинського, І. Кириліної. Великий вплив на розвиток музичної культури та музики мало професійне музичне мистецтво ХІХ, ХVІІІ ст., попередніх поколінь, музична пісенно-фольклорна творчість, етнографічне музикознавство.

Світове визнання здобули українські співаки С. Крушельницька, О. Петрусенко, Б. Гмиря, М. Литвиненко-Вольгемут, М. Гришко, З. Гайдай, І. Паторжинський, І. Козловський, Д. Гнатюк, Б. Руденко, Л. Руденко, А. Солов’яненко, Д. Петриненко та О. Гришко, майстри сцени О. Сердюк, Н. Ужвій, А. Бучма, Г. Юра, Ю. Шумський, В. Добровольський та ін. Світову славу здобув Київський хор О. Кошиця, хор ім. Г. Верьовки під керівництвом народного артиста України академіка А. Авдієвського, капела «Думка», ансамбль танцю України ім. П. Вірського, Український державний симфонічний оркестр, народний самодіяльний хор Л. Ященка, капела бандуристів, хори «Київ», «Хрещатик».

Явищем в українській культурі періоду Першої світової війни були стрілецькі пісні, які спирались на народні та козацькі традиції.

Музичне мистецтво розвивалось у різних жанрах і стилях, незважаючи на тоталітарний тиск. Це і традиціоналістські, і авангардистські течії (експресіонізм, конструктивізм).

Чимало діячів музичного мистецтва зазнали переслідувань, були страчені. Протягом тоталітарної доби формувались дві культури (офіційна на засадах соціалістичного реалізму і паралельна, яка будувалась на засадах естетики протиставлення).

Пісні сучасних композиторів В. Івасюка, І. Білозіра справді стали народними. Подіями музично-пісенного мистецтва є фестивалі української пісні та музики, конкурси хорів, огляди творчості самодіяльних митців, українські міжнародні музичні фестивалі.

Значних успіхів досягла українська естрадно-пісенна творчість, широко відомі імена співаків Н. Яремчука, Т. Петриненка, П. Зіброва, С. Ротару, І. Бобула, С. і В. Білоножків, Т. Повалій, О. Білозір, І. Білик, А. Лорак та багато інших.Українці еміграції також зробили значний внесок у розвиток української музичної і взагалі культури.

76. Національно-культурне відродження в Україні у середині 80-х – на початку 90-х років ХХ ст.

Після початку проведення політики перебудови, гласності і демократизації в Україні відбувається широке національно-демократичне піднесення. З середини 80-х років в умовах піднесення національної самосвідомості, становлення демократії багато українських літераторів активно включилися у громадсько-політичне життя. У 1989 р. було засноване Товариство української мови імені Т. Шевченка, метою якого стало утвердження української мови у всіх сферах суспільного життя, її всебічного розвитку, охорона чистоти і самобутності мови. Відбувається справжній газетно-журнальний бум. Народ наново відкриває свою історію, проходять широкі дискусії про гетьмана І. Мазепу, про діяльність Центральної Ради, радянсько-німецький договір 1939, уперше публікуються матеріали про голод 1932—1933 рр. Друкуються раніше заборонені книги, виходять на екрани фільми. Встановлюються перші контакти з діаспорою. Творча інтелігенція взяла активну участь у створенні Народного Руху України.Після здобуття Україною незалежності в 1991 р. почався новий етап розвитку українського суспільства. Україна стала суверенною демократичною державою, почалися радикальні реформи. Головною особливістю сучасного періоду можна вважати його перехідний характер. Принципово новий статус в наші дні отримала національна культура. У той же час серйозно впливає на всі сфери суспільного життя економічна криза, яку переживає наша Україна в кінці ХХ століттяОдним з найважливіших для розвитку культури є питання про національну мову. У 1989 р. Верховною Радою був ухвалений «Закон про мови в Українській РСР». Статус української мови як державної закріпила Конституція України. З прийняттям нового законодавства почався процес переходу на українську мову державних органів, засобів масової інформації, установ культури, освіти. Життя вже виявило багато труднощів, які стоять на цьому шляху. За переписом 1989 р. українці становили 72 % населення республіки, серед них рідною українську мову назвали 67 %, російська мова переважає на сході України, в Криму. Але дуже показовим є ставлення росіян в Україні до української освіти своїх дітей — за даними американського соціолога І. Бремера (1994), 54 % росіян у Львові і 65 % у Києві згодні з тим, щоб їхні діти навчалися в українських школах і майже всі росіяни у Львові та Києві (відповідно 96 та 91 %) визнають, що їхні діти повинні вільно володіти українською мовою. У Симферополі так думають 54 % росіян. Це по суті говорить про підтримку процесу еволюційної українізації неетнічними українцями.Фінансові проблеми перешкоджають збільшенню тиражів українських книг, комерційна література в основному привозиться з Росії. Тобто очевидно, що для успішного розв'язання проблеми не досить адміністративних заходів, а потрібна культурно-просвітницька робота, державна економічна підтримка. Скорочуються тиражі книг. Оптимальним показником вважається, коли на душу населення друкується 12—14 книг на рік. Якщо в 1991 р. в Україні цей показник становив 3,6, то в кінці 90-х — 0,99. Населення значною мірою позбавлене можливості читати періодику (зараз в Україні тільки близько 8 % сімей передплачують газети або журнали).У 1999 р. в більш ніж 60 % середніх навчальних закладів викладання здійснювалося державною мовою, за винятком декількох регіонів. У системі середньої освіти зникла одноманітність. З'являються авторські школи. Особливий розвиток отримали нові види середніх навчальних закладів з ранньою профілізацією — гімназії, ліцеї. Діє програма державної підтримки обдарованих дітей. В 2000 р. почато перехід на 12-річну середню освіту. Однак соціальне розшарування населення все частіше додає системі освіти по суті становий характер. Державні школи зазнають фінансових труднощів, вчителям нерегулярно виплачується зарплата. Практично зникла система професійного навчання, оскільки промисловість неспроможна фінансувати ПТУ. Масово закрилися дитячі садки.Реформується система вищої освіти. Для підвищення її рівня введена система акредитації. Найбільші навчальні заклади отримують статус Національних. Наприклад, Національний Київський університет імені Тараса Шевченка, Національний університет «Києво-Могилянська академія». Крім державних, з'являється велика кількість комерційних вузів. Внаслідок цього кількість різного роду інститутів, академій, університетів зросла майже вдвічі.За роки незалежності розширилися культурні контакти з різними країнами. Це сталося завдяки роботі різних міжнародних фондів, можливості поїздок, спільним проектам. Були видані твори письменників, які працювали в еміграції, з'явилася перекладна література провідних закордонних істориків-українознавців (у 1993 р. українознавство викладалося у 28 університетах і коледжах США і в 12 університетах Канади).Попри фінансові та інші труднощі розвивається українська наука. Україна бере участь у найбільших міжнародних програмах століття, наприклад, космічних програмах «Морський старт», «Глобалстар». А також у космічних програмах «Спектр», «Марс-96», «Шатл-97», «Океан», «Природа». Вперше запрацювала національна українська станція в Антарктиді. В той же час на науковому потенціалі дуже серйозно відбилися економічні проблеми. Реструктуризація управління економікою, перехід одних підприємств у приватну власність, збитковість інших негативно позначилися на галузевих наукових і проектних інститутах. Державне фінансування науки скоротилося в чотири рази. В Україну широко завозиться електронна техніка, власна її розробка і виробництво не налагоджуються. Погіршення умов життя і роботи стало головною причиною того, що в 1992—1996 рр. за кордон виїхали тисячі наукових співробітників.З'явилося розділення культури на елітарну і масову. Україна зіткнулася з таким явищем, як американізація культури, що особливо відчувається в кінематографі (виробництво власних фільмів значно скорочене), популярної музики, літературиДля багатьох людей відвідування театрів, музеїв, бібліотек, тим паче які-небудь поїздки стали недоступними. У зв'язку зі значним скороченням життєвого рівня (за рівнем життя Україна займає 95-е місце в світі, а понад половина населення живе нижче межі бідності), погіршенням медичного обслуговування, зростанням вартості ліків, ускладненням екологічної обстановки спостерігається збільшення захворюваності, смертності, зниження народжуваності.

77. Культура України в умовах нової соціальної реальності.

Процеси перебудови 1987-1991 років у СРСР ознаменували закінчення «холодної війни», поставили крапку в протистоянні двох ідеологічних систем - радянсько-комунстичної та ліберально-капіталістичної, стали початком формування нової соціокультурної дійсності. Змістом формування нового культурного фарватеру розвитку суспільства стала критика, заперечення та подолання системи цінностей панівної офіційної культури радянського суспільства та стихійне народження й вихід на поверхню суспільного життя різного роду альтернативних культур та контркультур.

Якщо контркультури були спрямовані лише на негативацію та заперечення цінностей, зразків та практик офіційної культури, то альтернативні культури висували та стверджували власні системи цінностей. Так, на фоні культурної різнобарвності, багатоликості, переплетіння західного та східного впливів поступово стверджується особлива, специфічна для багатьох пострадянських суспільств соціокультурна перспектива з одного боку, лібералізації, демократизації та капіталізації, з іншого — розвитку національного, етнічного. На зміну колективістським цінностям приходять індивідуалістичні. На місце комуністичних пропо-нуються національні цінності як запорука виходу України з будь-якої кризи. Звичними стають голоси про українську національну ідею, розвиток української нації та мови.

Основною особливістю нової соціокультурної дійсності є насамперед те, що наше суспільство знаходиться в періоді перелому, зміни типу своєї організації існування, яке умовно визначається як «посттоталітарне суспільство». Радикальне реформування суспільства активно формує нову культурну реальність, яка характеризується й новими стосунками між людьми в цілому (як суб’єктами культури), новими умовами (в тому числі й матеріальними) свого розвитку, особливою системою цінностей, норм і правил, культурних потреб і засобів їх задоволення. Коли ці норми та правила перетворюються на внутрішню програму поведінки людини (особистості), вони забезпечують узгодження функціонування, сталість і надійність певної сфери соціуму.

Базовою основою всіх змін в суспільній свідомості є структурні зміни у формах власності на засоби виробництва, у формуванні нових виробничих відносин, які породжують нові класи й верстви суспільства, нову психологію, мораль, людські взаємини, нові форми культурного буття, стилю й способу життя. Достатньо вказати на освіту, яка значною мірою набула вже станового характеру. Відчувається відверта експлуатація «новими українцями» наукового економічного й культурного потенціалу суспільства при нульовому або ж мінімальному внеску в культуру. Жорсткішими стають умови залучення населення до здобутків культури; бо на зміну соціалістично-демократичному принципу доступу до мистецтва й культури приходить її комерціалізація, встановлення високої оплати, скажімо, на вистави чи концерти елітарного мистецтва. Посилюється соціальна нерівність у доступі до культури в цілому, особливо в освіті, де виникає розгалужена мережа елітарних високооплачуваних закладів. На основі цих суперечностей створюються нові зони соціально-культурних напружень, які деформують традиційну українську ментальність; породжують мораль і психологію зверхності одних (збагатілих) та приниженості інших, бідних і незабезпечених.

Таким чином, культура в цей період все більше соціалізується, соціально-класово увиразнюється. Соціально-культурна структура українського суспільства стає більш різноманітною, підкреслюючи соціальну диференціацію суспільства.

У загальнокультурному плані соціальне урізноманітнення культури та наявність у ній різних за своїм спрямуванням течій має сприяти поступу культури, створювати умови для їх творчого взаємозбагачення.

Всі соціально-культурні зміни в суспільстві відбуваються в контексті нового соціального вибору, який визначився у своєму негативістському ставленні до соціалізму, але не кристалізувався у своєму позитивному означенні до нової соціальної реальності.

Тому зміна соціальної орієнтації й ідеалів, яка проходить в суспільстві, відбувається суперечливо й болісно, бо значна частина суспільства залишається на позиціях соціалістичного вибору, менша частина впевнено обрала шлях західної цивілізації, який в значною мірою виглядає повторенням уже пройденого шляху, а переважна більшість ще не визначилася у своєму соціальному виборі.

Ця перехідність, невизначеність породжує колапс діяльності, втрату напрямку дій, змістовності, соціальної мети й завдання, призводить до розладнання функціонування соціальних підсистем (виробничої, політичної, культурно-освітньої тощо) та їх скоординованості. Врешті-решт державний вибір України визначається в західному напрямку (прийняття України до Ради Європи), що є тільки початком шляху.

Розвиток української культури на сучасному етапі знаходиться в великій залежності від Заходу та Росії. Інтегруючись після розпаду Радянського Союзу у світову міжнародну систему, постсоціалістична Україна швидко відчула на собі результат глобалізації світового інформа-ційного простору - інформаційно-культурний дисбаланс. Інформаційно-культурний дисбаланс не що інше, як значне інформаційне домінування розвинутих країн порівняно з країнами, що розвиваються, монопольний контроль над частинами інформаційної системи з боку розвинутих країн, відсталість у технічному й технологічному забезпеченні інформацією в країнах, що розвиваються, і так званий «культурний імперіалізм», коли представники одних культур активно споживають культурно-інформаційний продукт інших. У ситуації світового інфор-маційно-культурного дисбалансу інформаційний потік має однонаправлений рух, і країни, що розвиваються, та країни СНД, потрапляють в інформаційну залежність від Західної цивілізації.

Особливісю української «інформаційної залежності» є тe, що поряд з властивим всьому світові впливом американської культури вона відчуває сильний історично сформований інформаційно-культурний пресинг з боку Росії. Про культурну гегемонію західної цивілізації та Росії на українському медіа-просторі свідчить велика доля зарубіжного матеріалу порівняно з національним в ефірному наповненні українського телебачення. Інформаційно-культурний дисбаланс особливо відчувається в чотирьох складових культурного простору України: куль-турно-інформаційній (культурні продукти, інформаційні потоки); технічній; економічній, інфраструктурній.

Культурно-інформаційна складова. Коли у 1991 році розвалився Радянський Союз, одним з перших законів, прийнятих новими правителями, був закон про засоби масової комунікації, в якому говорилося про «звільнення» мас-медіа від цензури та державного ідеологічного диктату. І відразу з-за піднятої Залізної завіси на Україну вилився потік ще вчора недоступної «імперіалістичної» культурної продукції. Окрім ефекту «забороненого плода», таким жаданим західний продукт робила оптимістично-матеріалістична «культура найменшого спільного знаменника», котра орієнтована на загальнолюдське і має прихильників по всьому світу. Українські громадяни потребували подолання нестабільності, масової деміфологізації минулого й сучасності, що відбувалася через нещадну, приправлену сенсаційністю критику особистої та професійної некомпетентності радянських та пострадянських керівників.

Якщо ми говоримо про новий інформаційний та комунікаційний порядок як про рівні можливості учасників міжнарод-ного співробітництва в інформаційній сфері, то ми можемо бачити такі перспективи для України:

1) Технологічний прогрес. Сьогодні існує набагато більше способів створювати та розповсюджувати інформаційно-культурну продукцію, ніж раніше, коли, наприклад, не існувало кабельного чи супутникового телебачення, а поліграфія була неймовірно дорогою. В інформаційній сфері відбувається падіння витрат на виробництво.

2) Поява та розвиток Інтернету дає можливість кожному громадянину створити свій власний «глобальний засіб масової комунікації» у вигляді веб-сторінки. Тобто мова йде скоріше не про насильницьку смерть маленьких культур під тиском культурних імперій, а про внутрішню життєздатність культури.

Питання про державну підтримку розвитку культури, про використання культурної політики як ефективного інструменту оновлення суспільства надзвичайно гостро постало в Україні після проголошення незалежності. Адже саме з цього моменту дедалі більшої сили й розмаху в духовно-культурному житті набули три складні, суперечливі та неоднозначні процеси:

1. Перегляд, переосмислення та переоцінка донедавна панівних поглядів, орієнтирів, настанов поведінки.

2. Повернення традиційних цінностей національної культури, відтворення релігійних та національних форм світосприйняття.

3. Проникнення і адаптація на національному грунті нової системи цінностей, які характерні для духовно-культурного життя західної цивілізації.

Зіткнення цих різновекторних культуротворчих потоків призвело до своєрідного руйнівного вибуху у свідомості як на рівні окремої людини, так і на рівні суспільства, кризи національної ідентичності, втрати почуття історичної перспективи і зниження рівня самооцінки нації. Дослідники назвали цей феномен «культурним шоком в посткомуністичних суспільствах». Його загальними рисами, характерними для більшості країн перехідного періоду, є ерозія системи соціальної мотивації, зростання стресу, моральної перевтоми, розчарування та невдоволення серед широких верств населення, підвищена конфронтаційність суспільства і помітна ностальгія за тоталітарним «порядком».

Закономірно, що відмова, бодай навіть часткова, від старої шкали цінностей вивела суспільство із рівноваги, а відсутність чіткої нової системи цінностей не давала йому змоги стабілізуватися. За цих умов гасло духовного відродження абсолютно логічно було висунуто на перший план. Суть його полягала в пошуку в глибинах історії та національної традиції надійної та стабільної світоглядної опори, яка була вкрай необхідна в умовах перехідного періоду.

За остані роки було зроблено чимало для адапації сфери культури до нових соціально-економічних умов. З цією метою розроблено й прийнято ряд нових законів, створено відповідні умови для функціонування закладів культури, підприємств, установ та організацій у цій сфері, відбулися помітні зміни в системі підготовки кадрів. Зараз, кадри для сфери культури готують такі навчальні заклади як Київський національний університет культури і мистецтв, Державна академія керівних кадрів культури і мистецтв, Національна музична академія ім. П. Чайковського, Академія образотворчого мистецтва та архітектури, Київський державний інститут декоративно-прикладного мистецтва, інститут театрального мистецтва ім. І.К. Карпенка-Kapoгo та інші.

Розширилося міжнародне культурне співробітництво, повніше стали задовольнятися духовні потреби національних меншин. Були прийняті «Декларація прав національностей України», закон «Про національні меншини в Україні».

Однак сфера культури в Україні перебуває в стані, що неповною мірою задовольняє потреби культурного та духовного відродження українського народу.

Кризові явища в економіці протягом останнього десятиріччя негативно позначилися насамперед на стані матеріально-технічної бази у сфері культури. Потребує реформування законодавча база у сфері культури, вимагають удосконалення механізми фінансування та оподаткування закладів культури, необхідним є залучення інвестицій та підтримка організацій культури усіх видів і форм власності.

Порівняно із законодавством інших країн законодавство України в галузі культури є досить широким і специфікованим по різних сферах. Загалом Верховною Радою України ухвалено понад 300 нормативно-правових актів, що стосуються питань культури. Такий широкий масив законодавчих актів з об’єктивних причин має непослідовний і в багатьох випадках неузгоджений та суперечливий характер. Зокрема у законодавчих актах положення щодо ринкових відносин співіснують поряд з елементами державного монополізму в галузі культури.

Актуальною у сфері культури залишається проблема реформування середньої та вищої освіти. Це зокрема перехід на 12-річну середню школу, впровадження сучасних навчальних технологій, комп’ютеризація навчального процесу тощо.

Система вищої освіти України сьогодні налічує близько тисячі навчальних закладів, у яких навчається понад 1,5 млн. студентів. Зачисельністю населення з вищою освітою Україна випереджає такі розвинені країни, як Великобританія, Німеччина, Франція. Але безумовним є й той факт, що ні зміст, ні якість навчання ще не задовольняють потреб суспільства. Тому в країні триває напружена робота по реформуванню вищої школи. Пошук нової моделі вищої освіти в Україні пов’язаний з полегшенням доступу до вищої освіти, розширенням її масштабів, створенням умов для безперервного навчання, переходом до багаторівневої підготовки, посиленням фундаменталізації, гуманізації та інформатизації навчання, органічним поєднанням освіти й науки, інтеграцією у світовий освітній простір тощо.

78. Особливості соціокультурних процесів у незалежній Україні.

Всі соціально-культурні зміни в суспільстві відбуваються в контексті нового соціального вибору, який визначився в своєму негативістському ставленні до соціалізму, але не кристалізувався в своєму позитивному означенні до повної соціальної реальності.

Тому зміна соціальної орієнтації й ідеалів, яка проходить в суспільстві, відбувається суперечливо і болісно, бо значна частина суспільства залишається на позиціях соціалістичного вибору, менша частина впевнено обрала шлях західної цивілізації, який в значній мірі виглядає повторенням вже пройденого шляху, а переважна більшість ще не визначилась у своєму соціальному виборі.

Ця перехідність, межовість, невизначеність породжує колапс діяльності, втрату напрямку дій, змістовності, соціальної мети і завдання, призводить до розладнання функціонування соціальних підсистем (виробничої, політичної, культурно-освітньої тощо) та їх скоординованості. Врешті-решт державний вибір України визначається в західному напрямку (прийняття України до Ради Європи), що є тільки початком шляху.

Зняття ідеологічних пут, як і всесущого партійно-державного контролю, призвело до послаблення, а потім і ліквідації командно-адміністративної вертикалі в управлінні системою культури. Натомість набуває не тільки розголосу, але й практично-дієвого поширення і втілення принцип культурного плюралізму, множинності, багатоманітності форм культурного життя.

У такому руслі набуття свободи в розвитку культури, яка так необхідна її природі, відбувається зняття ієрархічного управління сферою культури, поступове зростання самостійності розвитку культури в регіонах, яке завершилось постановою Колегії Міністерства культури про підпорядкування обласних управлінь культури місцевим органам влади. Нові умови функціонування культури призводять до зростання ступенів свободи в діяльності культурних закладів, до строкатості напрямків духовного життя як однієї з умов поновлення самодостатнього розвитку культури.

Одним із проявів збагачення змісту духовного життя суспільства є формування його специфічних структур в окремих регіонах України відповідно до тих давніх традицій, які в них побутували, складання інфраструктури сфери культури та культурних потреб місцевого середовища. Достатньо чітко визначились особливості духовного життя Львівського культурно-художнього комплексу, м. Харкова, Одеси та багатьох інших. Особливо виразно вони виявляються у своєрідності системи засобів масової комунікації, в єдності кіно, радіо, телебачення та преси, які мають свій стиль, оформлення, зв'язок з традиціями, установки щодо перспектив розвитку і щодо змісту національної культури, форм її побутування в певному регіоні.

Радикальні зміни відбуваються в системі художньої культури, в художньому житті суспільства. Нові соціально-художні відносини складаються між основними учасниками-суб'єктами цього процесу, між митцем, творчими спілками, публікою, критикою, державою і громадськістю, що буде розглянуто окремо.

Культурна трансформація, що триває в суспільстві, пов'язана з появою нових духовних потреб, які були пробуджені зростаючим інтересом до національної культури, а також потоком нових культурних цінностей — як вітчизняних (які були або заборонені, або знаходились у "шухлядах"), так і зарубіжних. Це дає нові імпульси для розвитку культури.

З'являються нові яскраві творчі особистості, нові речники і провісники прийдешнього розвитку української культури, канонізуються її апостоли — як М. Грушевський, Є. Маланюк, а їхня спадщина збагачується новими вимірами її освоєння.

У процесі складання нового профілю і структури культурного життя, насичення його національним змістом і постмодерністськими новаціями відбуваються важливі зміни в смаках, уподобаннях, в шкалі і критеріях оцінки явищ культури та мистецтва.

Якщо в недавньому минулому переважали критерії, пов'язані з ідеологічною цінністю культури, то тепер все більше визначаються і виходять на перший план критерії художності, естетичної досконалості, новаційності, авангардності, справжньої народності.

У зв'язку з різноманітністю змін і впливів в культурі загальна її структура залишається не усталеною, що дає підстави стверджувати, що сучасне культурне життя характеризується новим співвідношенням професійної, самодіяльно-художньої, традиційно-народної та релігійної культури, тобто певною структурною мозаїчністю.

Примітною особливістю розвитку української культури, пов'язаною з її відкритістю, є розгортання діяльності ініціативно створюваних добровільних товариств, об'єднань, асоціацій різного спрямування, які поступово закладають важливе підґрунтя громадянського суспільства. Значна частина цих об'єднань плідно співпрацює з різними зарубіжними культурними, благодійними, науковими, освітніми інституціями, сприяючи входженню України в культурний європейський простір.

Про масштаб та характер цього руху свідчить те, що за останні роки офіційно зареєстровано кілька академій як створених на громадських засадах (наприклад, Українська академія наук національного прогресу, Академія вищої школи, Академія політичних наук тощо), ряд культурницьких товариств і асоціацій. Прикметно, що діяльність цих, здавалось би, фахових організацій в нових умовах стає ширше спрямованою культурно. Так, наприклад, утворена в 1992 році Українська академія наук національного прогресу, маючи в Україні 25 власних відділів і філіалів, організувала діяльність понад 63 наукових інститутів.

Особливо збагачують палітру цієї мозаїчності елементи культури, що були в ній і раніше, але тепер набувають незмірно більших масштабів. Ідеться про фактор релігії і вплив західної культури та культури української діаспори.

Відомий науковець і громадський діяч І. Дзюба поставив проблему неповноти структури української культури, вважаючи її послабленою, особливо за рахунок недостатнього побутування мови. Структурна неповнота української національної культури вочевидь виявляється у втраті традицій містобудування, предметно-просторового середовища повсякденного життя поколінь. У цей же час і проведене відмежування церкви від народу було протиприродним і великою мірою спричинило сьогоденну неповноту структури української культури. Церква є не лише світоглядно-конфесійним феноменом, а й суспільним, бо з нею пов'язані певні зміни в поступі нації. Пов'язана з церквою духовна культура не тільки є складовою національної культури, але в значній мірі формує духовний контекст культурного середовища, створює передумови і підґрунтя для автентичного розуміння багатьох явищ світової культури, особливо мистецтва. В.І. Вернадський відносив церковно-релігійне життя етносу до "надбань національної культури" і ставив його в один ряд з організацією народної освіти.

Не розглядаючи всіх позитивних і негативних сторін впливу релігії на життя суспільства, відзначимо, що в сучасний кризовий, перехідний період розвитку українського суспільства, коли зруйнована соціалістична система цінностей, розхитані основи пануючого раніше матеріалістичного світогляду і утворюється культурно-світоглядний вакуум, однією з форм сенсосвітоглядної самореалізації стає релігія і парапсихологічна надчуттєва віра в неприродні явища (екстрасенсорика тощо). Характерного рисою нової соціокультурної реальності стає зміна суспільного і громадського статусу релігії, релігієзація значних верств населення, зростання впливу релігії на мораль, мистецтво, спосіб життя, ціннісні орієнтації (за даними всеукраїнських соціологічних досліджень, в тому числі філіалу Інституту Геллапа, майже половина населення визначились у своїй релігійності або позитивному ставленні до релігії). Нові реалії вимагають і нової культурної політики, бо за даними експертного опитування, проведеного Міністерством культури України, 68% вважають значними перспективи і можливості впливу церкви на духовні потреби наших сучасників.

За останні роки визначились суттєві протистояння, в тому числі культурницького характеру, між гілками самого християнства, виникли десятки інших релігійних громад різного спрямування, які мають свою культурну визначеність. Ці процеси істотно впливають на звуження впливу релігії на духовні потреби людей.

Зростаюча з часів "перебудови" відкритість функціонування і розвитку української культури за своїм змістом є формою входження в світовий культурно-інформаційний простір і разом з тим оприлюдненням тих здобутків культури, які протистояли офіційним нормативам соціалістичного реалізму або не були визнані. Цей процес супроводжувався інтенсивним проникненням на терени нашої культури продукції інших культур, особливо західної, а також нового потоку творів російської культури. Якщо кращі здобутки західної класики і елітарної культури були досить відомі в Україні й раніше, в часи "перебудови", то предметом інтересу наших сучасників стала раніше у нас стримувана масова культура і, насамперед, в жанрах відеофільмів — еротики, трилерів, "мильних опер", "бестселерів" багаторічної давності, значна частина яких суворо заборонена цензурою західних країн. Американізація, вестернізація, наступ "кітчевої" масової культури призвів до майже повної "окупації" вітчизняного кінопрокату, в значній мірі, телебачення, до спотворення образу американської і європейської культури в сприйнятті нашого сучасника і почав поглинати той інтерес до національної культури, який тільки-но пробудився.

Навальна, агресивна пропаганда західних цінностей в їх не кращих зразках певною мірою почала деформувати ще не усталену систему національних цінностей, робити привабливим для молоді "героїв" західного світу, часто чужих нашій моралі і нашому менталітету, що починає викликати протест громадськості, особливо інтелігенції.У зв'язку з підвищеною конкурентністю західної і російської культури та значним зниженням показників освоєння і продукування культури української в суспільстві починає усвідомлюватись необхідність протекціонізму щодо неї з наданням їй певних пільг і переваг, особливо у виданні україномовної літератури, кіновиробництва та кінопрокату. Розв'язанню цієї проблеми сприятиме виконання Указу Президента України "Про заходи щодо розвитку духовності, захисту моралі та формування здорового способу життя громадян", яким затверджено основні напрями розвитку духовності українського суспільства. "Розбудова суверенності й незалежності, демократичної, соціальної правової держави, — підкреслено в Основних напрямах, — потребує активізації зусиль органів виконавчої влади, громадських і релігійних організацій, спрямованих на розвиток духовності, виховання патріотизму та поваги до історичної спадщини українського народу, укріплення в суспільній свідомості загальнолюдських моральних цінностей, виховання соціального оптимізму та впевненості кожного громадянина у своєму майбутньому, формування здорового способу життя."

У зв'язку з ускладненням проблеми вибору духовних цінностей і покращенням орієнтації українського суспільства у їх світі посилюється потреба в новому просвітництві, розвитку альтернативних форм освіти, в оновленні всієї системи виховання, які повинні відповідати потребам оновлення суспільства.

За ініціативою Міністерства освіти України було створено кілька основоположних документів та прийнято ряд постанов і програм. Насамперед виділимо такі: міжгалузеву перспективну програму "Освіта XXI ст.", "Засади гуманітарної освіти в Україні", концепція "Основи національного виховання", "Українознавство в системі освіти". Обговорюються громадськістю проекти програм "Національна комплексна програма естетичного виховання", "Дозвілля і молодь".

Розширення освітньої мережі знайшло свій вияв у створенні недержавної системи приватних навчальних закладів.

У потоці цих новацій (вже починаючи з часів "перебудови") відбувається акцентування уваги на людському факторі в духовному житті українського суспільства, переміщення уваги системи освіти, громадянського виховання з базового принципу колективізму на особистість, на врахування індивідуалістичного начала української ментальності як фактору активізації соціальної енергії.

Важливою рисою нової соціальної реальності і, разом з тим, фактором її розвитку, є посилення впливу на культурне життя України її діаспори (українські західні освітні заклади, церковні організації, культурний обмін, спільні соціально-культурні проекти), здобутки якої все повніше ініціюють культурні зміни, а досягнення літератури, мистецтва, науки збагачують скарбницю української культури (наприклад в літературі — Є. Маланюк, У. Самчук, В. Барка та інші).

79. Головні чинники, тенденції та риси сучасної української культури.

Чинник національної культури стає символом соціальних змін, бо в ній найповніше втілюється торжество і майбуття української національної ідеї.

Проголошення незалежності України викликало високе піднесення національного духу, нові сподівання. У цей період було досягнуто значних успіхів у поширенні української мови як державної, було прийнято Закон про мови та інші важливі акти.

Основним змістом українського культурного оновлення і відродження була самовіддана праця багатьох дослідників, ентузіастів, практиків з реконструкції тяжко здеформованої культури, залучення до нового життя великих набутків, які або були під арештом, або призабулись, або були невідомими. Фантастичний пласт забороненого або замуленого часом став відкритим і оновлює величну «ікону» нашої культури. Дивним сяйвом опромінює нас те, що вважалося «білими плямами». Значна робота в цьому напрямі проводиться створеною в останні роки Національною комісією з питань повернення в Україну культурних цінностей при Кабінеті Міністрів України. Так, організована нею державна програма «Повернуті імена» інтегрує зусилля багатьох інституцій, зокрема Національної академії наук, Українського фонду культури, товариства «Україна», Фонду сприяння розвитку мистецтв України, спрямовані на висвітлення невідомих фактів української культури. В архівах, музеях, бібліотеках України створюються спеціальні відділи, де поширюється інформація про українську культуру в зарубіжних країнах.

Зусиллями згаданих інституцій тільки за останні два роки було проведено ряд міжнародних конференцій, фестивалів, виставок, у результаті яких «пригадано» імена Володимира Січинського, Олександра Архипенка, Михайла Андрієнка-Нечитайла, Григорія Крука, Людмили Морозової, Мирослава Радима, Ігоря Стравінського, Петра Мечика, Федора Акименка, Василя Авраменка та багатьох інших.

Було дано значний імпульс розвитку національної культури шляхом зняття обмежень на її поширення, дозволу підприємницької і комерційної діяльності в сфері культури, що особливо виразно виявилось у розширенні видавничої діяльності, появі нових часописів, в інтенсивному розширенні й насиченні радіотелевізійного ефіру конкуруючими програмами національно-культурного змісту.

З'явились нові нетрадиційні форми культурної діяльності не тільки в державних закладах культури, а й у комерційне створюваній мережі. Значного розвитку набула діяльність «Товариства шанувальників української мови» та «Просвіти» — не тільки з виконання закону про мови, а й щодо поширення та пропаганди цінностей національної культури, організації недільних шкіл тощо. Політичні партії різного спрямування починають у своїх програмах дедалі більше увагу приділяти проблемам розвитку національної культури.

Осмисленню шляхів розбудови української культури присвячують свою роботу установи Національної академії наук (Інститут історії, Інститут мистецтвознавства, етнології і фольклористики ім. М.Рильського, Інститут археології, Інститут літератури, Інститут соціології, Інститут філософії1). Опрацьовано кілька концепцій розвитку української культури за участю відомих учених Г.Д.Вервеса, І.М.Дзюби, М.І.Гончаренка, М.В. Поповича, П.П.Толочка та ін.

У той самий час зростають вимоги до національної культури, до ширшого розкриття спектра її функцій — особливо в сучасній ситуації, коли вона прагне посісти гідне місце у світовому співтоваристві.

Узагальнюючи сучасний культурологічний досвід, відомий дослідник М.В.Гончаренко зазначає, що про високу історичну зрілість і міжнародне значення будь-якої національної культури, яка прагне статусу світової, можна говорити тоді, коли вона, по-перше, здатна ставити і розв'язувати актуальні загальнолюдські проблеми, які не обмежуються суто локальними інтересами; коли її ідеали, цілі й програми збігаються з об'єктивним напрямом історичного поступу і відбивають потреби суспільного прогресу; коли вона висуває художників, учених і діячів культури, здатних виразити ці потреби та ідеали з такого мірою істини й досконалості, що їх творчість набуває міжнародного значення; по-друге, коли вона досягає такого рівня розвитку, що її можна розглядати як цілісну систему, усі елементи якої міцно пов'язані між собою, продуктивно функціонують, підтримують на належному рівні її життєздатність і спроможність самозбереження; по-третє, коли вона тісно і дієво включена в міжнародний культурний процес, коли її духовні цінності ефективно діють на міжнародній арені, а її творчі сили беруть активну участь у культурному житті всього світу, в розв'язанні так званих глобальних проблем людства — політичних, правових, екологічних і т. ін.; по-четверте, коли вона має багатий духовний і матеріальний потенціал, здатний зумовити її фактично безмежний успішний розвиток, коли їй властива здатність до самовідтворення на вищому рівні.

У суспільстві дедалі більше усвідомлюється загальна потреба в культурі як підоймі, що здатна вплинути на поступ суспільства в цілому. Культура все ґрунтовніше починає розумітись як найважливіший здобуток нації, її достоїнство і сутність, бо культура— це те, що зберігає й утверджує не тільки особистісне, а й національне існування.

Базовим буттям людини є її буття у світі культури як певному культурному (національному) життєвому світі, а тому важливим показником розвитку самої культури є стан культурної самосвідомості та вектора потреб її громадян.

Перспективність розвитку української культури залежить від готовності її представників до культурної активності, яка в значній мірі залежить від стану їхнього менталітету. У ньому як характерну рису українця багато дослідників називають комплекс меншовартості, утрату національної гідності.

Однак за даними дослідження Міністерства культури, яке відображає структуру населення дев'яти основних регіонів України, українським громадянам (за їх самооцінками) притаманний досить значний рівень самоповаги (3,8 бала за п'ятибальною шкалою), що свідчить про потенціал не розтраченої сум'яттям перебільшеної самокритики української особистості.

Основою всіх змін у культурі є стан духовних потреб громадян. Тому важливо підкреслити, що більшість громадян України (77,5 %) визначились у своїй потребі знань щодо культури власної нації. Водночас потребу «в знаннях з історії та національних особливостей української культури», які становлять «ядро», основу культури, мають майже три чверті громадян, а одна четверта — «загальною мірою», бо стала приділяти їй в останні роки більше часу.

Передумовою розвитку української культури є зростання в багатьох її сферах національної культурної самосвідомості, реального освоєння культури.

Сьогодні основним засобом в освоєнні здобутків української культури є засоби масової комунікації (радіо, телебачення, преса, кіно), позитивний вплив яких відзначає три чверті громадян. Більшість громадян важливим здобутком національної культури останніх років уважає насамперед «зрушення в оволодінні громадянами державною мовою», яке закладає основи подальших позитивних змін.

У системі багатьох складових національної культури є такі, які в свідомості народу посідають особливе місце як найважливіші, бо з ними громадяни пов'язують образ своєї культури. У її якісне «ядро» більшість опитаних громадян дев'яти регіонів України включили мистецтво, історію та мову. Насамперед мистецтво уособлює у свідомості народу живу душу його культури (виділяється музика, пісня, література).

Образ своєї культури громадяни також пов'язують з тією її складовою, питома вага якої в умовах науково-технічного прогресу та урбанізації щодалі зменшується — національні звичаї, побут, предметне середовище, спосіб життя.

Менше значення в системі національної культури надається громадянами релігії та рисам національного характеру. Однак слід зазначити, що в моделюванні системи базових елементів національної (української) культури існують значні відмінності між східними та західними регіонами України, які часто мають принциповий характер і є свідченням варіативності її розвитку.

Якщо в Західній Україні при більшій насиченості релігійними організаціями рівень релігійності зростає значно швидше порівняно з загальноукраїнським (як і фольклоризація населення), то Східна (індустріально-урбанізована, зросійщена) Україна характеризується більшим зростанням потягу до світської культури, відвідування дискотек, відеосалонів, театрів, інтересом до розважальних телепередач, читання художньої літератури.

Перехідний період, який характеризується модернізаційними процесами, супроводжується і радикальними змінами в умонастроях суспільства, хоча період «культурних революцій» уже минув. У нових умовах змінюються функції закладів культури. Крім загальнотрадиційної організації культурного відпочинку вони сприяють відродженню художньої самодіяльності, фольклору і традицій, формують їх потреби в прекрасному.

У сфері художньої культури відбуваються найбільш радикальні зміни, супроводжувані специфічними суперечностями. Визначились принципові зрушення в розвитку образотворчого мистецтва в другій половині 80-х — 90-х роках («нова хвиля» — В.Савадов та ін.) постмодерністського характеру, зумовлені історичним принципом синтезу барокової традиції, які породжують новий реалізм. Очевидним є творче піднесення української поезії та симфонічної музики. Урізноманітнились постмодерністські пошуки в театральному мистецтві (Жолдак та ін.).

У всіх видах мистецтва склалась суперечлива невідповідність між потребами переосмислення художньої реальності і відставанням критики.

Українська культура в цілому все ще переживає період свого нового становлення, національного утвердження нових цивілізаційних цінностей, модернізаційного і постмодернізаційного структурування.

80. Художня культура та її особливості.

Одним із найважливіших компонентів культури як сукупності створених людством цінностей є художня культура.

Художня культура - це складне, багатошарове утворення, яке об'єднує всі види мистецтва, сам процес художньої творчості, його результати і систему заходів по створенню, збереженню і розповсюдженню художніх цінностей, вихованню творчих кадрів і глядацької аудиторії.

Розуміючи культуру як "другу природу", як сукупність цінностей матеріальних та духовних, як розвиток сутнісних сил людини, спосіб відтворення людиною самої себе як істоти духовної, ми розглядаємо художню культуру як найбільш стабільний гуманістичний регіон культури. Адже серед розгалуженої системи історично вироблених і закріплених традицією духовних цінностей - релігійних, філософських, моральних саме художні, естетичні цінності, зберігаючи величні досягнення людського генію у творах мистецтва, стоять на сторожі цілісності культури і життєвого досвіду, зібраного людством протягом тисячоліть.

Ядром художньої культури, її системоутворюючим чинником виступає мистецтво як художньо-образне відтворення дійсного і уявного.

81. Феномен масової культури.

Масова культура розглядається як культура «масового суспільства, яке виникло в процесі індустріалізації та урбанізації». Головною особливістю масової культури є те, що вона не створює нових цінностей, а використовує знайдене у елітарній або народній культурах.

Поняття «масова культура» – це частина загальної культури, відокремлена від елітарної лише великою кількістю користувачів та соціальним попитом. До масової культури відносяться елементи культури, які транслюють завдяки мас-медіа, або каналам масової комунікації – це радіо, телебачення, кіно, преса.

Для масової культури характерними є антимодернізм та антиавангардизм. масова культура оперує простою, відпрацьованою раніше культурою технікою. Вона спрямована на середню мовну семіотичну норму, на просту прагматику, оскільки вона звертається до

широкої читацької, глядацької аудиторій, а також аудиторії слухачів.виконує важливу функцію трансляції.

Масова культура як один з найбільш яскравих проявів соціокультурного буття сучасних розвинутих суспільств, залишається порівняно мало усвідомлюваним феноменом з точки зору загальної теорії культури. Становить інтерес концепція Е. Орлової щодо морфологічної будови культури, де можна виділити дві області: буденної культури, яку освоює людина в процесі її загальної соціалізації в середовищі мешкання (насамперед, у процесах виховання та загальної освіти) та спеціалізованої культури, освоєння якої потребує спеціальної (професіональної) освіти.

82. Нова модерністська генерація в українській літературі.

«Міф кордону в українській культурі полягає в тому, що Україна завжди говорила чужою мовою, завжди говорила мовою Інакшого. Маємо на увазі мову культури, слідуючи розумінню мови у Ю.Лотмана, або у структуральних чи постструктуральних семіологічних школах, де мову визначено як продукуючу міць артикуляції дискурсу. Україна завжди говорила, вимовляла своє найпотаємніше мовою тих інтонацій, які набуваються за кордоном, які звучать далеко, які є чужими, а здаються рідними й близькими, але разом з тим відкидають та відштовхують…». Тому не можна добу українського модернізму визначити так чітко, як у Західній Європі, та й митці або літератори України творили на межі, чи то на перетині тих рухів, що усвідомлено задекларували європейські діячі культури. Нам здається, що одна з найважливіших рис українського модернізму – синтез. Особистісне переосмислення новаторських течій європейської культури українськими митцями та літераторами дає підстави визначати їхній шлях до специфічних характеристик українського модернізму.

Спалахи або пунктир – так можемо охарактеризувати модерністські поривання в українській культурі. Усвідомленої позиції та плинності годі шукати в новаторських намаганнях літераторів або митців. На відміну від європейського процесу свідомої модернізації у формах та виявленнях мистецького й літературного життя, що було продукованим свободою та динамікою творчої особистості, суспільне життя в Україні диктувало принципово інше ставлення до реалій оточуючого світу. Відбувалося не вивільнення особистих прагнень, а моральне «ув’язнення» будь-яких творчих поривань.

Спробуємо з’ясувати, що живило український модернізм та охарактеризувати деякі напрямки літературного процесу на початку ХХ сторіччя. Перш за все, пропонуємо розглядати у контексті модернізму новаторські, індивідуалістичні та експериментаторські спроби українських поетів та письменників, на відміну від позиції С.Павличко. У своїй монографії «Дискурс модернізму в українській літературі» автор дає ґрунтовний аналіз українського літературного життя з кінця ХІХ до 60-х рр. ХХ століття; й в одному з розділів зазначає, що «модернізм» – це доба М.Вороного, М.Євшана, М.Сріблянського та інших поетів та критиків 1900-1910 років, яка мала «протиставити нові ідеї естетизму інтелектуального західництва старому народництву… Для поетів нові ідеї починалися й закінчувалися головним чином ідеєю краси...» [2]. В свою чергу, авангардом авторка визначає період 20-х років, зауважуючи, що «завдання авангарду полягало у деструкції обох (народницької та модерністської) традицій, у знищенні «красивої» поезії взагалі, у витворенні нової мови української літератури й просто в епатажі без конкретної цілі»[3]. Ми ж, в свою чергу, надалі будемо оперувати поняттями «модернізм» та «авангард» як синонімічними.

У межах українського літературного модернізму можемо розглядати творчість багатьох і багатьох авторів – скажімо, Василь Стефаник, експресивна виразність творів якого (задовго до виникнення німецького експресіонізму) має посісти гідне місце у світовій літературі. У цьому ж, експресіоністичному за світовідчуттям, напрямку пізніше будуть творити Г.Косинка, В.Підмогильний, М.Хвильовий. Футуристичний напрямок представлений М.Семенком, Г.Шкурупієм, Л.Скрипником, О.Влизьком та ін., «динамістом-конструктивістом» визначав себе В.Поліщук. Неперевершені рядки символістського твору Г.Михайличенка «Блакитний роман», психологічна проза й драматургія В.Винниченка, пригодницькі романи О.Слісаренка, поліфонічна проза А.Любченка, експериментаторство згаданих Г.Шкурупія, Л.Скрипника та А.Чужого свідчать про надзвичайне розмаїття пошуків та неабиякий талант кожного з вищенаведених прозаїків. Але хочемо зауважити, що навіть побіжно згадати всіх поетів та прозаїків, що друкувалися в Україні тільки у 1917-1927 рр. неможливо – у І-му томі (Біо-бібліографічному) двотомника А.Лейтеса та М.Яшека «Десять років української літератури» 610 стор. і тільки «альфа бет» (перелік прізвищ письменників, поетів і критиків) займає 12 сторінок.

Тому, розглядаючи модернізм як нове усвідомлення, альтернативне культу абсолютизованого розуму й реалістичним тенденціям; усвідомлення, що живиться ірраціонально-емоційним світоглядом індивідуума – митця, можемо погодитися з тим, що українська література першого десятиріччя ХХ століття помалу прилучалася до європейських тенденцій. Після подій 1917 року, а в Україні – фактично, з 1922, докорінно змінюється система відліку – модерністичним (суто новим) стає все: державний устрій, стосунки в суспільстві; світовідчуття митця. Змінюються й естетично-психологічні вмотивування творчості – на зміну індивідуалізму приходить уніфікаторський колективізм. Як зауважують Ю.Ковалів та І.Дзюба: «одним з наслідків вульгаризації колективістського принципу була орієнтація на «масовім» у художній творчості, що призводило до унеможливлення естетичного цензу, а отже і до заперечення самої творчості як естетичного акту, зведення її до ідеологізованої самодіяльності»

83. Розвиток сучасних національних музичних традицій.

В 1990-і рр. відбулося суттєве згортання в Україні концертної діяльності. Державні концертні організації та мистецькі колективи не мали достатніх можливостей вирішувати нагальні творчо-господарські питання. Значно скоротилася кількість концертних програм, не було можливості утримувати на належному творчо-технічному рівні діючий репертуар. Ускладнилася робота музичних театрів, концертних організацій та окремих мистецьких колективів з композиторами, лібретистами, авторами літературних текстів щодо створення та постановки нових концертно-сценічних творів. Внаслідок ліквідації державного Гастрольного плану гострою залишалася проблема невпорядкованості концертно-ґастрольної діяльності.

Попри всі труднощі, музичне життя України поступово оновлювалось, наповнюючись національним змістом. Відроджувалася пісенна творчість, розвивалася сучасна українська пісня. Значними здобутками була позначена діяльність композиторів О. Білаша, І. Карабиця, О. Морозова, А. Торчинського та інших. Нові пісні глядачам і слухачам дарували в 1990-і р. О.Білозір, Т. Петриненко, О. Пономарьов, І. Білик, П. Дворський, Шопович, В. Шпортько, І. Бобул, Л. Сандулеса, В. 3інкевич, А. Кудлай, В. Білоножко, М. Гнатюк, П. Зібров, вокальне тріо А., С. і В. Мареничів, ансамбль "Явір" та інші майстри естрадного мистецтва. Публічна репрезентація творчих пісенних набутків здійснювалася на таких фестивалях, як "Червона Рута", "Пісенний вернісаж", "Таврійські ігри" та ін.

Найбільш примітним явищем музичної культури України кінця XX ст. став фестиваль "Червона рута". Весь тягар творчого процесу щодо створення національного стилю поп-музики взяла на себе дирекція цього фестивалю. Вона, по суті, стала лабораторією, своєрідною школою, де вироблялася сама концепція формування національного стилю в українській поп-музиці із залученням до неї досвіду академічної музичної культури та традицій.

З успіхом пройшов у Каховці влітку 2000 р. IX Міжнародний фестиваль "Таврійські ігри". У ньому взяли участь Алла Пугачова, Олександр Пономарьов, Наталка Могилевська, Юрій Юрченко, групи "Земфіра", "Ляпис Трубецкой", "Грін Грей", "Океан Ельзи", "Скрябін", "Лакмус", "Друга Ріка", "ТНМ Конґо", "Игрушки", "Росава" та ін.

Зовсім недавно з'явився в Україні фестиваль "Шлягер", який представив грандіозний проект "Шлягер XX ст.", в якому взяли участь Д. Гнатюк, М. Мозговий, Шопович, Р. Кириченко, В. Зінкевич, П. Дворський, Н. Матвієнко, Т. Летриненко, В. Павлік, Т. Повалій, І. Сказіна та ін.

Аналіз досягнень фестивалів свідчить про те, що Україна має нині чимало яскравих зразків національного стилю в різних жанрах масової музики (козацька й кантова авторська пісня, думний рок, поліський магічно-закликальний поп, коломийковий реп), які вже вийшли на світовий рівень.

84. Традиції та новації в сучасному українському театральному та кіномистецтві.

Протягом останнього десятиріччя умови творчої свободи значно розширили стильові та тематичні межі в театральному мистецтві. Йшли інтенсивні пошуки найефективніших організаційно-творчих і економічних структур, утверджувалася творча самостійність художніх колективів. У 1992 р. в Україні було понад 120 театрів-студій з професійним та напівпрофесійним творчим складом. Однак ринкові відносини підкосили чимало з них, насамперед тих, що не спромоглися виробити власних чітких художніх принципів і не витримали конкуренції. Показовим є приклад київських незалежних театрів, які протягом 1992-1994 рр. майже всі або припинили існування, або з власної волі перейшли в комунальне підпорядкування.

Внаслідок надання бюджетного статусу низці нововиниклих театрів у 1990-і рр. помітно розширилася мережа державних театрів. Нині в Україні діють 99 державних театрів, серед яких драматичні, музично-драматичні, музичні театри юного глядача, театри ляльок системи Міністерства. Немало нових вистав державних театральних колективів були помітними мистецькими подіями, якими стали, зокрема, прем'єри 1994 р. "Талан" М. Старицького в Національному драматичному театрі ім. І.Франка, "Ісус, син Бога живого" В. Босовича у Львівському академічному театрі ім. М. Заньковецької, "Сад Гетсиманський" І. Багряного в Івано-Франківському музично-драматичному театрі, "Марія Тюдор" за В. Гюго в Житомирському театрі ім. І. Кочерги, "Біла троянда" Б. Юнгера в Черкаському театрі ім.. Т. Шевченка, "За двома зайцями" М. Старицького в Коломийському театрі та ін. Лише у 1996 р. в театрах країни відбулося кілька прем'єр: на малій сцені "Березіль" Харківського театру ім. Т.Г. Шевченка -- "Три сестри" А. Лехова, у донецькому ім. Артема -- "Учитель танців" Лопе де Вега, у львівському "Гаудеамусі" -- "Слово на захист президента" О. Столярова, в одеському ім. В. Василька -- "Чорна смерть очах твоїх" за п'єсою "Циганка Аза" М. Старицького, в одеському ТЮГу -- "Острів скарбів" Р. Стівенсона.

Позитивною тенденцією сучасного театрального життя України стала поява низки цікавих молодіжних вистав: "Игры на заднем дворе" Національного академічного театру російської драми ім. Лесі Українки, "Сон літньої ночі" Чернігівського облмуздрамтеатру, "Урок" Сіверськодонецького міського драмтеатру, "Марні зусилля кохання" Миколаївського українського муздрамтеатру, "Фея гіркого мигдалю" Донецького українського муздрамтеатру. На театральних підмостках з'явилася ціла плеяда молодих талановитих акторів: А. Мухарський та О. Батько (столичні національні театри), А. Романій, М. Кришталь (Донецьк), Нателла Абелєва (Чернігів), В. Пшеничний та Анжеліка Горб (Київський ТЮГ). Заявили про себе й молоді режисери: Д. Богомазов, Д. Лазорко та Є. Курман (Київ), О. Александров (Сіверськодонецьк), а також драматурги: Н. Ворожбит, Н. Неждана, С. Щученко, М. Курочкін, О. Логребінська.

Традиційними в Україні стали театральні фестивалі. У 1993 р. в Україні відбулися: Міжнародний фестиваль "Березіль-93" у Харкові, "Дні Чехова" в Ялті, "Херсонеські ігри-93" у Севастополі, "Різдвяна містерія" у Луцьку, "Прем'єри сезону" в Києві, Всеукраїнські фестивалі театрів для дітей та юнацтва: "Створимо казку" в Дніпропетровську та пам'яті В.С. Василька в Одесі.

Славою театральних користуються Харків, Львів, Дніпропетровськ, Чернівці, Запоріжжя, Одеса й Чернігів. "Театральною столицею" по праву вважається Київ. У 1990-і рр. в системі Головного управління культури міста працювало 18 театрів міського та 4 районного підпорядкування, театрально-ґастрольне підприємство "Театральна агенція", Центр сучасної експериментальної драматургії. Найбільше прем'єр відбувалось у Молодіжному театрі, Театрі юного глядача, Театральному осередку "Бенефіс", Театрі драми та комедії.

Розвиток театрального мистецтва 1990-х рр. пов'язаний із новаторською діяльністю таких режисерів, як І. Борис, Р .Віктюк, який своєю творчістю здобув світове визнання й славу, С. Данченко, А. Бабенко, Е. Митницький, М. Резнікович, І. Молостова, М. Равицький, С. Мойсеєв, В. Петров, Б. Шарварко, М. Яремків, В. Кучинський, А. Жолдак та ін.

Складні та неоднозначні процеси спостерігалися в царині українського кіномистецтва. У 1990-і рр. в Україні діяли п'ять державних кіностудій: Національна кіностудія художніх фільмів ім. О. Довженка, Одеська кіностудія художніх фільмів, Українська студія хронікально-документальних фільмів, Національна кінематика України, Українська кіностудія анімаційних фільмів. Розпочав роботу Національний центр Олександра Довженка.

Традиційними стали в Україні кінофестивалі. Міжнародний кінофестиваль "Молодість", започаткований ще у 1970 р. в Києві як республіканський фестиваль студентських фільмів, у 1990-і рр. став провадитись як спеціалізований Київський міжнародний фестиваль студентських і дебютних фільмів. Проведення подібного роду кінофестивалів збагачує культурний простір України, сприяє виявленню обдарованої кіномолоді, зростанню молодих кінематографістів. Свої дебюти в Києві показували режисери з прекрасним майбутнім: В. Абдрашитов, К. Геворкян, О. Учитель, О. Говоркін, О. Балабанов, І. Квірікадзе, Ю. Лоднієкс. На "Молодості" нагороджувалися картини українських режисерів А. 3агданського ("Майстер", 1977), С. Буковського ("Марш-кидок", 1985), О. Роднянського ("Стомлені міста", 1988), з іменем яких пов'язано злет українського документального кіно наприкінці 1980-х-на початку 1990-х рр.

Нині в Україні налічується близько 15 тис. кіноустановок, зокрема 837 міських кінотеатрів. У підпорядкуванні Міністерства культури та мистецтв діють Київська копіювальна фабрика й Одеське конструкторське бюро. У 1995 р. було ухвалено рішення про подвійне підпорядкування кінопрокату та кіномережі. Виробляються законодавчі та нормативні акти, спрямовані на підтримку національної кінематографії. Зокрема, 9 червня 1997 р. була ухвалена постанова Кабінету Міністрів України "Про структурну перебудову в галузі кінематографії", яка сприяла вдосконаленню структури державного управління кіновідеомережею та кіновідеопрокатом, державному регулюванню розповсюдження та демонстрування кіно- й відеофільмів, створенню базових кінотеатрів - центрів вітчизняного кіномистецтва - та нових форм показу.

Кіномистецтво нині переживає труднощі не тільки матеріального порядку. Йому нелегко витримувати й конкурентну боротьбу з телебаченням. Традиційні публічні кінотеатри вочевидь програють суперництво з домашніми, камерними. Телебачення переманює в кіно не лише глядачів, а й режисерів, артистів. У боротьбі за глядача кінотеатри дедалі частіше вдаються до показу голлівудських фільмів з дорогими зйомками, ефектних, але далеко не завжди художньо досконалих. Сьогодні на екранах України понад 90% фільмів - американські картини й тільки 0,3% - українські.

85. Розвиток освіти і наукових знань в Україні наприкінці ХХ – початку ХХІ ст.

86. Поняття “культура”, “нація”, “національна культура”.

На?ція (лат. natio — плем'я, народ) — полісемантичне (багатозначне) поняття, що застосовується для характеристики великих соціокультурних спільнот індустріальної епохи.

Політична спільнота громадян певної держави — політична нація. Часто вживається як синонім терміну держава, коли мається на увазі її населення, наприклад для посилання на «національні» університети, банки та інші установи.

Етнічна спільнота (етнос) з єдиною мовою і самосвідомістю (як особистим відчуттям «національної ідентичності» так і колективним усвідомленням своєї єдності і відмінності від інших). У цьому значенні фактично є синонімом терміну народ

Нації визначаються певним рядом характеристик, що стосуються як індивідуальних її членів так і всієї нації. Такі характеристики мають нести в собі як об'єднуючу функцію — спільнота людей, що не має між собою нічого спільного не може бути нацією, так і відокремлюючу — що відрізняє дану націю від сусідніх. Будь-яка з таких характеристик може стати предметом дискусій, однак заперечення існування визначальних чинників містить в собі заперечення існування окремих націй.

Культу?ра (лат. Culture — «обробіток», «обробляти») — сукупність матеріальних, духовних і нематеріальних цінностей, створених людством протягом його історії. Це поняття може вживатися в таких значеннях:

1.Рівень розвитку суспільства у певну епоху

2.Те, що створюється для задоволення духовних потреб людини.

3.Освіченість, вихованість.

4.Рівень, ступінь досконалості якої-небудь галузі господарської або розумової діяльності.

5.Алгоритми людської поведінки і символічних структур, які надають цій поведінці сенсу і значимості

Поняття культура об'єднує в собі науку (включно з технологією) і освіту, мистецтво (літературу та інші галузі), мораль, уклад життя та світогляд.

нац кул-а

Національні цінності в духовній сфері - величезне інтелектуальне багатство й невичерпний резерв відтворення загальнолюдських цінностей, культурних і моральних традицій народів, процесу загальнонаціонального творення. Культура сьогодні існує в національній формі самовираження.Національну культуру необхідно розглядати у всьому багатстві її змісту й різноманіття фарб, як закономірний щабель у розвитку світової культури й необхідний внесок у загальнолюдську цивілізацію. Можна визначити її як синтез національно-особливого, інонаціонального й загальнолюдського (світового), переробленого й освоєного національного багатства.

Сама головна й найпривабливіша особливість національної культури - це її дивна розмаїтість, самобутність і неповторність. Розвиваючи особливості своєї культури, нації уникає наслідування й принижене копіювання, створює свої форми організації культурного життя. Якщо культура не має особливого, тільки їй властивого аромату, вона подібна до безликої людини. Як і будь-який прояв індивідуальності, самобутність національної культури збагачується одночасно із загальним розквітом націй, упевненістю у своєму майбутнім місці у світовій цивілізації.

У кожної національної культури є свої плоди: духовні знаходження й відкриття, свої драми й трагедії, своє бачення миру. Розвиток її відбувається не в стерильній колбі, а в умовах соціальних протиріч, боротьби прогресивних традицій з відсталими й консервативними явищами. Своє майбутнє кожний народ сьогодні зв'язує з національною культурою, що є для нього гарантом життя й інтеграції в загальносвітову культуру. Ця ідея має свою іманентну логіку: саме вона підтримує духовний і інтелектуальний потенціал націй, виступає імпульсом творчої діяльності людини, зміцнює духовне здоров'я народу, створює його національно-моральний ідеал.

Кожної з наших національних культур ще має бути сказати своє слово у світовій культурі нового часу. Адже єдиної національно-культурної моделі немає. Прибалтійським державам властива своя культурна модель, республікам середньоазіатським - інша й т.д. Але кожна із цих культур іде своїм оригінальним і своєрідним шляхом до загальнолюдських цінностей.

Зусилля суспільства по зміцненню національних культур зустрічають опір різних суспільних сил, наприклад, як це ні парадоксально, - націоналістичних елементів, що декларують «волю націй». Утрирування національних цінностей у нашій співдружності, насамперед, пов'язане із загальною економічною й соціальною кризою країни, посиленням групових інтересів, що найчастіше прикриваються національними мотивами. гасла, Що З'явилися, про пріоритетність корінних націй і її особливих прав на своїй території, дискримінація інших націй несуть більшу небезпеку для загальнокультурного простору й культур малих народів і народностей. Доречно тут згадати, що такої тенденції ми не спостерігаємо, наприклад, у релігії. Релігійні навчання не замикаються на вузькому розумінні національності. Ні християнство, ні іслам, ні буддизм не ділять людей за цією ознакою.

Культура є діючим чинником формування нового міжнародного типу духовного виробництва, що народжується в співдружності культур. Загальнолюдські цінності - це не абстрактне поняття, вони конкретно втілюються в кожній національній культурі.

Сучасна культурна ситуація створила нові умови для прояву зрослої національної самосвідомості. Його об'єктивний ріст - процес прогресивний.

87. Поняття “національної ментальності”, “ідентичності”, “державності”.

Національна ментальність формується під впливом багатьох різноманітних факторів, серед яких культурно-історичний, природно-кліматичний, геополітичний, соціологічний, політичний та інші. У свою чергу національна ментальність і сама виступає важливим чинником усталення суспільної свідомості та джерелом культурно-історичної, політичної динаміки тієї чи іншої нації. Початок форвумання національної ментальності відбувається вже на ранній стадії етногенезу. У цей час виникає певне ментальне ядро-підйома, яке зберігається протягом усієї історії етносу. Цьому сприяє відносна незмінність географічного, геополітичного, біологічного факторів. Але «рухливість» культурно- історичного, соціологічного і політичного чинників спричиняє іноді суттєві модифікації, деформації ментальних настанов конкретного етносу. За умов первісного формування етнічної психіки особливу роль Самореалізація кожного народу можлива лише за умов державної самостійності. З огляду на історичний досвід шлях до самостійності залежить від багатьох чинників. Зокрема, важливе значення серед таких чинників мають сприятливі геополітичні обставини, світова політична кон`юнктура, тобто зовнішньополітичні фактори. Але вирішальну роль у становленні суверенної держави відіграють внутрішньополітичні фактори і важливе значення належить саме змінам у політичній ментальності народу. Адже народ виступає єдиним джерелом політичної влади, здійснюючи демократичну процедуру її легітимації. У цьому зв`язку вивчення характерних особливостей національно-політичного менталітету у контексті історії його суверенного державотворення та формування державності є актуальним завданням політичної науки. Національна ментальність є за своїм змістом формуючою підйомою політичної культури, котра в свою чергу виступає певним від твором національного менталітету у політичній сфері функціонування соціуму.

Націоналізм — це ідеологія, яка ставить у центрі своїх інтересів націю і прагне сприяти її розквіту. Але це доволі невиразно. Слід рухатися далі й виокремити ті головні завдання, ставлячи які, націоналізм прагне сприяти національному розквіту. Усього таких завдань три: національна автономія, національне об’єднання й національна ідентичність; на думку націоналістів, нація не спроможна вижити без достатнього прояву всіх трьох завдань. термін "націоналізм" набув тієї низки значень, з якими його нині пов’язують, тільки впродовж минулого століття. Найосновніші з них:

(1) процес утворення й становлення націй;

(2) почуття й свідомість належності до нації;

(3) мова й символіка нації;

(4) соціальний і політичний рух від імені нації;

(5) ідеологія нації, загальна й конкретна.

Перше з цих значень, процес утворення націй, — надто загальне й саме охоплює низку особливих процесів, які нерідко окреслюють мету націоналізму в інших, вужчих значеннях слова.

З решти чотирьох значень, друге, національні почуття й свідомість, слід чітко відрізняти від інших трьох. Вони, звичайно, дуже близькі, але не завжди одне й те ж. Відмінність між організованим ідеологічним рухом націоналізму, з одного боку, і з поширеним почуттям національної належності, з іншого, досить чітка, і це дає змогу розглядати поняття національного почуття й свідомості окремо від самого націоналізму

Під терміном "націоналізм" матимемо на увазі одне чи більше з його трьох основних значень: мова й символіка, соціально-політичний рух та ідеологія нації.

Як соціально-політичний рух, своєю організацією, діяльністю й методами націоналізм загалом не відрізняється від інших рухів, за винятком однієї особливості: соціально-політичний рух надає виняткового значення культурному розвиткові й представленню. Ідеології націоналізму потребують заглиблення в національну культуру

88. Мова та релігійність як елементи української культури.

Мова – носiй культури. Культура кожного народу зафiксована у його мовi. Пiзнання народу, його культури, його ментальностi iншими народами може бути поверховим ("туристським") i глибинним, всебiчним. Для глибинного пiзнання народу необхiдне знання його мови. У цьому випадку мова виконує функцiю каналу зв'язку мiж народами. Пропагуючи свою мову в свiтi, ми пропагуємо власну культуру, її надбання, збагачуючи свiтову культуру. Згадаймо, яке враження на Європу зробили гастролi українського хору Кошиця, вiдкривши світові цiлий материк оригiнальної i багатющої культури, а з нею – i наш народ. Так за допомогою мови вiдбувається "переливання" духовних цiнностей, транспортування їх iншими мовами, завдяки чому наша духовнiсть стає органiчною частиною духовностi iнших народiв, а iснування нашого народу з маловiдомого у свiтi факту стає фактором свiтової цивiлiзацiї.

Культуроносна функцiя мови постiйно i виразно проявляється передусiм у суспiльствi носiїв цiєї мови: через мову вiдбувається засвоєння кожною людиною культури свого народу i естафета духовних цiнностей від поколiння до поколiння. Чим повнiше, повнокровнiше функцiонує в суспiльствi мова, тим надiйнiший цей духовний зв'язок поколiнь, тим багатша духовнiсть кожного наступного з них. І навпаки: усякi мовнi утиски руйнують цей зв'язок, збiднюють культуру народу. А тому боротьба за повноправнiсть своєї мови – це водночас боpотьба за рiдну культуру

Релігія – фундаментальний елемент культури,її звязок зі сферою духовної культури

Релігія — явище дуже складне і має соціальний характер, тобто воно виникло в суспільстві цілком закономірно й існує разом з ним; воно поєднує в собі елементи раціонального (наприклад, моральні настанови) та ірраціонального (наприклад, фантастичні образи надприродних істот — ангелів, чортів тощо).

Релігія є однією з найдревніших форм суспільної свідомості — однією з форм відображення світу, але відображення своєрідного.

В основі теологічних концепцій розуміння духовної культури лежить ідея щодо визначальної ролі релігії в розвитку цивілізації та культури. Стосовно православ'я дану ідею на початку XX ст. розвивав російський релігійний філософ П. Флоренський (1882— 1937 рр.), який доводив, що саме релігія створює культуру, складає її зміст, виконує ті самі функції, що й мистецтво, наука, мораль. Похідним тут є етимологічне виведення ним поняття "культура" з слова "культ". Оскільки слово "культура" має корінь "культ", вважав православний мислитель, то й сама культура, культурні цінності є лише похідними культу.

На дохристиянських етапах розвитку суспільства, на думку П. Флоренського, людина орієнтує власну Діяльність на "матеріальні інтереси", розвиваючи лише матеріальну культуру. "Одухотворятися" душа лю-Дини починає лише після Ісуса Христа. Саме з "Бого-явлення" особливого значення у духовно-історичному розвитку набуває Софія, Божественна Премудрість, яка виводить людину зі стану "духовного сну" і забезпечує розвиток духовної культури. П. Флоренський розробляє власну концепцію, яка здобула назву «софоологія» де намагається висвітлити духовність людини як результат дії Софд, що є проміжною ланкою між Богом і людиною, наближає першого до останньої і повертає останню до першого. Він певним чином заперечував творчу діяльність людини як справжнього творця культурних цінностей, не враховуючи динамізму історичного розвитку культури.

Сучасні православні богослови, йдучи за Флоренським, визначають духовну культуру як неземне, надприродне явище, обмежують її лише релігійними ідеями та морально-релігійними вимогами. При цьому не беруться до уваги матеріальна основа культури, її значення, нерозривна єдність матерії- альної і духовної сторін культури.

89. Історичні версії походження українців та їх міфологічні інтерпретації.

Історичній науці відомі чотири головні концепції етиогенезу українців, які науково обґрунтовувалися різними дослідниками: пізньосередньовічна, киеворуська, ранньослов'янська та трипільсько-арійська. Перша й остання найменш переконливі.

За пізньосередньовічною версією, українці як етнос з'явилися не раніше XIV—XV ст. Внаслідок розпаду єдиного давньоруського народу після татаро-монгольської навали. Ця заідеологізована концепція відображає імперські претензії на історичну спадщину Київської Русі. Вона декларувалася в усіх радянських підручниках з історії СРСР та УРСР і грунтувалася на відомих тезах ЦК КПРС 1954 р. про святкування "возз'єднання" України з Росією. За цією версією, український етнос сформувався у XIV—XV ст.

Виникає правомірне питання, як міг консолідуватися своєрідний і численний народ саме в період деструкції і розпаду, коли його етнічні території були роздерті й поділені між різними агресивними сусідами (татари, Литва, Угорщина, Польща)? Очевидно, він формувався раніше, в умовах державної єдності українських етнічних земель, у сприятливу для цього добу Київської Русі.

За трипільсько-арійською версією, українці є прямими нащадками трипільців та аріїв, які проживали в Україні близько 6 тис. років тому.

Трипільсько-арійська версія етногенезу українців — типовий приклад історичної міфотворчості, оскільки надто погано аргументується науковими фактами. Вона є породженням щирого патріотизму, недовіри до офіційної науки, аматорства й пост колоніального комплексу меншовартості. Користь Українській державі від цього жанру сумнівна, а шкода — очевидна: дезорієнтується громадськість, дискредитується українська історична наука у боротьбі з ідеологічними противниками незалежності України.

За києворуською концепцією, держава Київська Русь консолідувалася на основі праукраїнського субетносу. Всі держави мали конкретну етнічну приналежність. Етнічна належність національних держав, межі яких у цілому збігалися з кордонами етнічних територій державотворчого етносу, очевидна (Франція, Німеччина, Польща, Чехія та ін.). Імперії, що охоплюють батьківщини різних народів, також є державами не кількох, а якогось одного панівного, імперського етносу (Римська, Перська, Китайська, Британська, Російська імперії). Якщо останню "сплотила навеки Великая Русь", то хто консолідував ранньосередньовічну імперію — Київську Русь? Ця проблема історичної спадщини княжого Києва є ключовою для всієї історії Східної Європи взагалі й для історії України та Росії зокрема.

Ранньослов'янська концепція походження українців найбільш переконлива. Головним аргументом на її користь є безперервність етноісторичного розвитку на українських етнічних землях із середини І тис. до нашого часу. Перш ніж говорити про історичні витоки українського народу, слід визначити, що мається на увазі під поняттям "народ".

Переважна більшість дослідників вважають, що народ, або етнос, — це людська спільнота, яка відрізняється від інших власною самосвідомістю, окремою етнічною територією (батьківщиною), своєрідною мовою, культурою, характером, специфічними формами господарського життя. Щоб встановити час формування українського народу, слід визначити його найсуттєвіші вищезгадані ознаки й простежити з допомогою різних наук, як глибоко в минуле сягають корені українського етнокультурного комплексу, включаючи особливості темпераменту, характеру, антропологічного типу, самосвідомості, специфічних форм господарювання, культури, мови.

90. Художньо-мистецькі стилі в українській культурі.

Мистецтво в силу його універсальності та багатоманітності поділяється на види та жанри, і з?ясування їх особливостей хвилювала науковців з давніх часів. Перші спроби виділити види мистецтва, які здійснили Платон і Арістотель.Цілісну класифікацію видів мистецтва запропонував І.Кант, але не в практичній, а в суто теоретичній площині. Вперше системного характеру викладу взаємозв?язку конкретних видів мистецтва (від скульптури до поезії) надав Г.Гегель в лекції "Система окремих мистецтв"; у фундамент цієї системи він поклав співвідношення ідеї і форми. Після Г.Гегеля були створені різноманітні класифікації видів мистецтва, серед яких на сьогоднішній день не існує єдино визнаних та усталених; підходи до них залежать від тих завдань, які намагається вирішити науковець.

Різні види мистецтва складалися історично як вираження багатства проявів дійсності та індивідуальних особливостей її сприйняття людиною. Виділяючи який-небудь вид мистецтва, приймають до уваги форму і матеріал певного прояву мистецтва, що склався історично, його основні функції та предметні класифікаційні одиниці. Наприклад, формою літературної творчості є єдність та завершеність певного мовного повідомлення, відповідно, мова є її матеріалом, воно призначене для індивідуального причитування та сприйняття на основі уяви, а в якості її олениць постають його окремі жанри: романи, оповідання, поеми та ін. В конкретних видах мистецтво представлене так: література, театр, графіка, живопис, скульптура, хореографія, музика, архітектура, прикладне і декоративне мистецтво, цирк, художня фотографія, кіно, телебачення, тощо. Інколи види мистецтва подають у більш узагальненому варіанті: вербальні (словесні) мистецтва (1), музичні мистецтва (2), театральні мистецтва (3), пластичні мистецтва (ті, що втілюють у певний матеріал більш-менш конкретні образи – живопис, скульптура, графіка) (4), монументальні мистецтва (комплексне урочисте мистецтво, як-от архітектура, будівлі театрів, пам?ятні комплекси та ін.) (5), умовні мистецтва (декоративні або символічні) (6).

Поділ мистецтва на види обумовлений кількома чинниками:

1) естетичним багатством і розмаїттям дійсності;

2) духовним багатством естетичних потреб і здібностей людини;

3) багатством і різноманіттям культурних традицій, художніх засобів і технічних можливостей мистецтва.