§ 20. Країни Східної Європи, Північної та Центральної Азії

1. Географічне положення та склад території. До країн цього регіону входять колишні республіки СРСР, які проголосили свою незалежність у 1991 p.: європейські країни (Росія, Україна, Білорусь, Молдова), країни Закавказзя (Грузія, Вірменія, Азербайджан) і країни Центральної Азії (Казахстан, Узбекистан, Киргизстан, Туркменістан, Таджикистан) (див. рис. 59). їх об'єднує спільність історичної долі, що зумовлено тим, що країни спочатку перебували у складі Російської імперії, а пізніше — у складі Радянського Союзу. Після розпаду СРСР у 1991 р. з метою збереження єдиного економічного простору була створена Співдружність Незалежних Держав (СНД). Проте СНД не виправдала надій, які покладались на цю організацію при її створенні, і на даний момент існує лише формально. Більш ефективними виявилися двосторонні відносини між державами.

Рис. 59. Політична карта Східної Європи, Північної та Центральної Азії (доступно тільки при скачуванні повної версії книги)

У результаті розпаду СРСР змінилося й географічне положення цих країн. Найбільш вигідним воно є в європейських країнах, які безпосередньо межують із країнами Центральної Європи (Україна, Білорусь, Молдова), Північної Європи (Росія) або мають вихід до світових морських шляхів (Росія, Україна, Грузія).

2. Природно-ресурсний потенціал. Серед країн регіону найкраще забезпечена природними ресурсами Росія, у надрах якої зосереджені практично всі необхідні для розвитку господарства корисні копалини.

Паливні ресурси представлені кам'яним і бурим вугіллям, нафтою, газом, торфом, горючими сланцями, ураном (Росія, Казахстан, Україна). Решта країн добувають окремі види ресурсів: вугілля — Грузія, Киргизстан, нафту і газ — Азербайджан, Туркменістан, Узбекистан.

На руди чорних металів багаті Росія, Україна та Казахстан. Руди кольорових металів представлені покладами міді, поліметалів, олова, нікелю, алюмінієвої сировини (боксити, ніфеліни, алуніти), ртуті, сурми, золота, срібла, молібдену (Росія, Казахстан, країни Закавказзя). На ртуть і сурму багатий Киргизстан.

Гірничо-хімічна сировина (самородна сірка, сірчистий колчедан, калійна, кухонна та глауберова солі, апатити, фосфорити) є в Росії. Сірка та сіль є в Туркменістані, сіль і фосфорити — у Казахстані, сіль — у Білорусі, Вірменії, Таджикистані.

Значні гідроресурси зосереджені в Росії, країнах Закавказзя та Центральної Азії.

Росія та Білорусь володіють значними лісовими ресурсами. У хвойних лісах Росії багато хутрових звірів.

Згадайте, в яких природних зонах розміщені країни регіону. Охарактеризуйте грунтові та кліматичні особливості країн.

3. Населення. За чисельністю населення країни Східної Європи, Північної та Центральної Азії дуже різняться між собою. Росія займає 7 місце у світі (146 млн. осіб). Інші країни значно їй поступаються. На чисельність населення Росії та Білорусі великий вплив мала Друга світова війна. Значне зменшення кількості населення в усіх країнах відбулося внаслідок масових репресій та голодомору сталінських часів.

Європейські країни мають перший тип відтворення населення. Країни Центральної Азії традиційно зберігають високий природний приріст населення.

У регіоні переважають однонаціональні країни. У Роси проживають представники більше 100 національностей, які утворюють автономні республіки, краї та області.

Населення розміщується нерівномірно, 75% його проживає в європейській частині регіону. Середня густота населення коливається від 129 осіб/км кв. у Молдові до 6 осіб/км кв. у Казахстані. Найменш заселеними є північні, лісові та гірські райони.

Урбанізація регіону пов'язана з рівнем економічного розвитку країн, відмінностями у природних, соціально-економічних, історичних умовах. У країнах Східної Європи та Закавказзя переважає міське населення, у більшості країн Центральної Азії — сільське. Процеси урбанізації відбуваються нерівномірно. Основна кількість міст і міських агломерацій сконцентрована у Східній Європі, тут розташовано 17 із 23 міст-мільйонерів регіону.

Основна частина населення зайнята в матеріальному виробництві (близько 70%), проте структура зайнятості в різних країнах істотно відрізняється. У державах Східної Європи близько 40% трудових ресурсів зайнято у промисловості і до 20% — у сільському господарстві, тоді як у більшості країн Центральної Азії переважає сільське населення.

4. Загальна характеристика господарства. У грудні 1991 р. на території колишнього СРСР склалася нова політична й економічна ситуація — колишні союзні республіки стали незалежними країнами, які самостійно визначають власний шлях внутрішнього розвитку та взаємин зі світовим співтовариством. Тим самим докорінно змінилося їхнє становище у світовій економіці — раніше вони брали участь у ній як складові частини єдиного народногосподарського комплексу, а зараз кожна з країн вирішує складне завдання - утвердження в системі світових господарських зв'язків, вибором власного місця в міжнародному поділі праці.

Країни Східної Європи, Північної та Центральної Азії належать до постсоціалістичних країн перехідної економіки. Причинами швидкого наростання кризових явищ в економіці молодих незалежних країн стали: 1) централізовано-керована економіка, яка не сприйняла досягнень НТР; 2) екстенсивний розвиток економіки, який призвів до неконкурентоспроможності виробленої продукції на світовому ринку; 3) розрив міжреспубліканських зв'язків у той час, коли формування національних господарств виявилося неможливим в умовах повної ліквідації закладеної раніше економічної залежності. Так, Росія з її величезними покладами всіх видів сировини не має джерел покриття потреб бавовнопрядильної, значної частини шкіряної та харчової промисловості тощо. За рахунок імпорту задовольняють свої потреби в машинах і обладнанні — Молдова, центральноазіатські та закавказькі країни. Провідна галузь Туркменістану — нафтова і газова індустрія — базується на імпортних трубах. Виробництво кольорових металів у Таджикистані, авіатехніки — в Узбекистані, пшениці — у Казахстані, калійних добрив — у Білорусі перевищують можливості споживання національним ринком.

Країни Західної та Центральної Європи

Скачати повну версію книжки (з малюнками, картами, схемами і таблицями) одним файлом Узагальнююче повторення до теми 6

Основні висновки

У наш час у межах регіону нараховується 39 держав, не враховуючи Гібралтару, який є володінням Великобританії. До складу Західної Європи входять 24 держави, 15 — належать до Центральної Європи. До Європейського Союзу входять 15 країн Західної Європи. Швейцарія, Норвегія та Фінляндія, залишаючись у складі Європейської зони вільної торгівлі, тісно співпрацює з Європейським Союзом. Усі західноєвропейські країни тісно зв'язані між собою й утворюють найбільше у світі інтеграційне об'єднання, яке за своїм соціальним та економічним потенціалом випередило США. Західноєвропейська економіка має постіндустріальний характер.

Неабиякий вплив на розвиток країн Центральної Європи мали розпад на початку 90-х років XX ст. як системи соціалізму в цілому, так і окремих країн — Чехословаччини та Югославії — через політичні, економічні причини, до яких додалися релігійні та етнічні суперечності. Країни Центральної Європи належать до постсоціалістичних країн із перехідною економікою. Вони намагаються перебудувати свою економіку за західноєвропейським взірцем. Найвищими темпами серед центральноєвропейських країн наприкінці XX ст. розвивалася Польща, країни Балтії, Чехія, Словенія, Хорватія.

Наприкінці XX ст. почалося поширення на схід військово-політичного блоку НАТО (до складу якого вже увійшли Польща, Чехія та Угорщина) та ЄС. Європейський союз планує у 2004 р. прийняти до свого складу більшість країн Центральної Європи.

Перевірте себе

1. Порівняйте ЕГП країн Західної та Центральної Європи, виділіть схожі та відмінні риси.

2. Чому, на вашу думку, країни Південної Європи та Ірландія мали найвищі темпи економічного розвитку саме впродовж останніх десятиліть ХХ ст.?

3. Як проявляється постіндустріальний характер економіки в найбільш розвинутих країнах Західної Європи?

4. Що, на вашу думку, сприяло перетворенню Західної Європи в один із центрів світового господарства?

5. Які етапи економічного розвитку країн Центральної Європи можна виділити у другій половині XX ст.? Охарактеризуйте їх.

Вивчивши тему, ви повинні вміти:

називати та показувати на карті:

- країни Північної, Середньої, Південної Європи та їхні столиці;

- мегалополіси та найбільші агломерації;

- найкрупніші промислові центри ФРН, Франції, Великобританії, Італії;

характеризувати:

- особливості розміщення та формування населення країн регіону;

- урбанізаційні процеси;

- роль ЄС у розвитку регіону;

складати порівняльну характеристику забезпеченості країн регіону приходними ресурсами;

робити висновки:

- про особливості галузевої структури та територіальної організації господарства країн Західної Європи;

- про роль Західної Європи у світовому господарстві.

Поглиблюємо знання

Європейський Союз, переживши півстоліття свого непростого і динамічного розвитку, після чотирьох розширень готується до прийому нових членів. Цього разу йдеться про зарахування до ЄС десяти країн-кандидатів із Центральної (Польща, Угорщина, Чехія, Словаччина, Словенія, Латвія, Литва, Естонія), Південної (Кіпр, Мальта) Європи. Процес приєднання країн-кандидатів до Євросоюзу відбувається поетапно. На початку 90-х років XX ст. були підписані договори про торгівлю і співробітництво між ЄС і сімома країнами, а у 1992 р. — із країнами Балтії, згодом ці країни одержали привілейований статус асоційованих членів Євросоюзу.

Стратегія попереднього вступу була вироблена ЄС у 1994 p., фінансування якого відбувається через спеціальну економічну програму SPHARE у вигляді допомоги на суму близько 1 млрд. євро щорічно для 10 країн-кандидатів. Кожна з цих країн у 1995 р. подала до ЄС «Білу книгу», в якій розглядалася їхня підготовка до інтеграції в єдиний ринок, згідно з цією стратегією необхідно, щоб країни-кандидати могли забезпечити: стабільність інститутів, які гарантують демократію, правопорядок, дотримання прав людини та захист національних меншин, наявність ринкової економіки, яка нормально функціонує. Крім того, вони повинні витримувати конкуренцію та дію ринкових сил і мати можливість узяти на себе зобов'язання (політичні, економічні, валютні), як повноправні члени ЄС. Ще однією важливою умовою для країн-кандидатів стало налагодження добросусідських відносин з безпосередніми сусідами. У зв'язку з цим було знято декілька болючих проблем між країнами. Наприклад, між Угорщиною і Румунією щодо прав угорської національної меншини у Трансільванії, між Угорщиною і Словаччиною з приводу спільного будівництва ГЕС і шлюзів Габчиково-Надьмарош на Дунаї, між Польщею і Чехією з деяких прикордонних питань, між країнами Балтії та Росією стосовно делімітації кордонів.

Враховуючи усі складності, керівництво ЄС проголосило, що прийом нових членів до співтовариства розпочнеться лише у травні 2004 р. У грудні 2004 р. планується розглянути питання про прийом до ЄС Туреччини, та якщо ця країна відповідатиме всім політичним критеріям членів ЄС, то переговори про її вступ до цієї організації розпочнуться раніше. За умови продовження реформ, зокрема у судовій та адміністративній галузях, у 2007 р. до Євросоюзу будуть прийняті Румунія та Болгарія.

Враховуючи різницю у рівнях економічного розвитку, для нових країн-членів Європейського союзу буде встановлено перехідний період терміном до 10 років, насамперед із питань субсидування сільського господарства та інтеграції в європейський ринок робочої сили. В ЄС цілком справедливо побоюються, що без попереднього вирівнювання умов Доплати праці та деяких інших соціально-правових стандартів, може виникнути потужна міграційна хвиля зі сходу на захід, що, у свою чергу, призведе до суспільно-політичних ускладнень.

Чимало спостерігачів висловлюють думку, що зі збільшенням країн-членів ЄС від 15 до 25 організація може стати некерованою. Виникають сумніви з питань розподілу компетенції органів фінансового керівництва у зоні євро, розподілу повноважень між Європарламентом, Єврокомісією та урядами країн-членів ЄС, ефективності роботи розширеного складу ЄС у галузі сільськогосподарської політики, юридичних основ функціонування Міжнародного європейського суду тощо.

Таким чином, п'яте розширення ЄС, враховуючи його масштаби, кількісні й якісні труднощі, інакше як «доленосним» не назвеш. Воно може стати або найнебезпечнішим експериментом «великого інтеграційного проекту» за весь час його існування, або епохальним проривом у історії Європи. З одного боку, нарощується ресурсний потенціал ЄС за рахунок нових територій та населення, значно розширюється ринок, посилюється його політичний статус у світі, а з іншого — це потребуватиме величезних економічних затрат та політичних зусиль. Збільшується ризик нестабільності у Євросоюзі, бо до нього приєднаються країни з відсталою структурою економіки, які потребують докорінної модернізації.

3)Загальна характеристика населення Індії

2)Загальна характеристика населення Індії.

Населення

Індія є класичною країною «демографічного вибуху». В 1900 р. народжуваність становила 5,0%, смертність 4,3%, природний приріст — 0,7%, в 1990 р., відповідно, 3,3, 1,2 і 2,1%. В 1900 р. на території Індії проживало 240 млн чоловік, в 1950 р. — уже 360, а в 1994 р. — 930. Політика регулювання народжуваності натикається, по-перше, на неписемність, затурканість населення та його архаїчні традиції, і, по-друге, на економічну необхідність великої сім'ї в сільській місцевості.

Середня густота населення — 280 чоловік на 1 км кв — найбільша серед великих за площею країн. Навіть у пустелях і гірських районах вона становить 100-60 чоловік на 1 км кв, а в долині й дельті Ґангу, на Коромандельському, Малаабарському і Конканському узбережжях досягає 500 — 1000 — 1500 чоловік на 1 км кв.

Майже 3/4 населення живе в сільській місцевості, переважно великими селами. Типове індійське село — це розміщені впритул одна до одної будівлі з глини і соломи. Підлога в них земляна, хатнє начиння мізерне. Єдиною комунальною зручністю є громадський колодязь у центрі села і школа на дві-три кімнати. Сучасні зміни в сільській місцевості (поява газу, електроенергії, біогазових установок тощо) відбуваються дуже повільно. Величезна кількість сільського населення (майже 700 млн чоловік) — найважливіша риса сучасної Індії, яка свідчить про відсталість країни.

У містах живе 1/4 індійців (понад 230 млн чоловік). Міста можна поділити на три групи:

1) давні і середньовічні;

2) міста, що виникли в колоніальну епоху;

3) нові індустріальні центри.

Більшість давніх і середньовічних міст, які процвітали до появи європейців, втратили своє значення з початком колоніальної епохи. Вони ніби зупинилися в своєму розвитку, зберігаючи обличчя і функції минулих часів. Зараз їх роль визначається не економічним потенціалом, а адміністративними, культурними та релігійними функціями. Нові індустріальні міста зростають швидко, але їх мало. Великі міста, що виникли в колоніальну епоху й значно виросли в післяколоніальний період, нині відіграють важливу роль.

Часто міста мають дві відмінні частини: індійську та англійську. Англійська забудована за європейськими зразками. Індійська — хаос скупчених будівель, які одночасно є місцем проживання, кустарно-ремісничого виробництва і торгівлі, та вузьких кривих вулиць, які забиті людьми, візками, велосипедами і тваринами. Індія переживає «вибух урбанізації». В результаті міграцій з сільської місцевості міське населення зростає вдвічі швидше, ніж населення країни в цілому. Зараз населення 15 міст перевищує 1 млн чоловік кожне. На величезні міські утворення типу мегаполісів перетворились Мумбай, Калькутта і Делі. Відсутність адекватної кількості робочих місць у містах породжує безробіття, злиденність і жахливі райони нетрів. У містах-мільйонерах у таких районах проживає від 1/5 до половини всього населення. Інколи це безсистемне нагромадження примітивши халуп, а іноді — просто візки або тенти. Густота населення може досягати 1000 і більше чоловік на 1 га. І стародавня, і колоніальна, і сучасна архітектура в Індії враховують жаркий та вологий клімат: приміщення повинні добре провітрюватися. Але можливості кондиціонерів використовуються лише в багатих сім'ях.

Індійці належать до великої кількості етнічних груп. Найдавніше аборигенне населення представлене малими народами та племенами (бхіли, гонди, нага, сантали та інші), які населяють гірські й лісові райони. Населення гімалайської зони — монголоїди, але їх небагато.

Переважна більшість індійців належить до двох великих груп: індоарійців і дравідів. Індоарійці, для яких характерний світліший колір шкіри, населяють північну Індію, дравіди з більш темною шкірою живуть у південній Індії. Дравіди ще 4500 років тому заснували в долині Інду на той час одну з найрозвинутіших цивілізацій на Землі. Арійські племена прийшли в Індію зі степів Євразії 3500 років тому. Вони поступово рухалися на схід і південь, відтісняючи або асимілюючи дравідів.

Ще й зараз в Індії нараховують від 300 до 500 різних мов. Головні з них належать до двох мовних сімей: індоєвропейської (індоарійська група) і дравідської. Найпоширенішою мовою є хінді. Нею розмовляє понад 2/5 населення і вона проголошена офіційною. Але поряд з нею є іще 10 мов, кожною з яких розмовляє від 30 до 80 млн чоловік. Адміністративний поділ враховує це: штати створені за етнічною ознакою, де місцеві мови є також офіційними. Мовами загальноіндійського спілкування проголошені також стародавній санскрит і англійська. Англійською мовою володіє близько 2% індійців, переважно заможне і освічене населення.

Важливу роль у житті індійців відіграє релігія. Близько 83% населення є індуїстами. Індуїзм є чи не найстарішою релігією в світі, але він поширений тільки в Індії. Відгалуженням від нього є джайнізм (його визнає 1% населення) і сикхізм (відповідно 2%). Індія є також батьківщиною буддизму, але ця світова релігія зараз майже не має прихильників у сучасній Індії. Іслам занесли в Індію завойовники-мусульмани з Середньої Азії в першій половині другого тисячоліття. Його визнає 11% населення, але це понад 100 млн чоловік, і Індія за кількістю віруючих є третьою ісламською країною після Індонезії та Пакистану. Ворожнеча на релігійному ґрунті — між індуїстами і мусульманами, між індуїстами і сикхами не припиняється. Індійське суспільство ще й досі поділяється на касти, що зумовлюють статус і заняття людини з дня її народження. Кастова система засуджена і заборонена державою, але вона освячена релігією індуїзму, яка регулює сімейне життя і суспільні відносини. За переписами понад 100 млн індійців відносять себе до найнижчих каст і 50 млн — до так званих «племен».

В цілому Індія має багато складних невирішених проблем, пов'язаних з її населенням, які утруднюють просування країни вперед.

Як культурний регіон, Індія становить одне ціле з іншими країнами Південної Азії і має тисячолітні традиції. Вони склалися під впливом природного середовища, різних етносів і релігій. Особливе значення мали синтез індоарійської і дравідської культур та індуїзму й ісламу. Культура регіону багата на визнані в усьому світі літературні, художні та архітектурні твори. Її матеріальні пам'ятки — храми, мавзолеї, палаци, форти — трапляються повсюди. Вже 36 пам'яток Індостану занесено в реєстр природної і культурної спадщини людства ЮНЕСКО. Серед них: форт і сади Шалімара в Лахорі (Пакистан), печери Аджанти, храми Кхаджурахо і мавзолей Тадж-Махал в Індії, Сіґірія з її

Білет№8

1)Статевовіковий склад населення. Демографічні процеси і демографічна політика.

1)Статевовіковий склад населення. Демографічні процеси і демографічна політика.

Кількість населення. Загальна кількість населення світу — 6 млрд 251 млн осіб (2001 р.). Сучасні політичні та соціально-економічні проблеми залежать від зростання кількості та розміщення населення на Землі. Вивченню населення земної кулі приділяється велика увага. Цим питанням займаються державні органи та наукові установи країн світу. Прискорене зростання народонаселення в останнє десятиріччя перетворилося на одну із світових проблем, з якою пов'язано забезпечення населення продуктами харчування, роботою, житлом, збереження і використання навколишнього середовища. Якщо такі прискорені темпи приросту населення зберігатимуться, то, за прогнозами спеціалістів, у 2030 р. кількість населення Землі збільшиться до 10 млрд осіб. У наш час кількість населення збільшується щороку приблизно на 80-90 млн осіб. Але в різних регіонах світу цей процес відбувається неоднаково, що пояснюється різним рівнем відтворення населення.

Типи відтворення населення. Природний рух (відтворення) населення — процес збереження в часі та просторі конкретно-історичної міри даного населення. Співвідношення між народжуваністю й смертністю в різних регіонах світу і країнах неоднакові. На природний приріст населення впливають багато чинників: соціально-економічний, матеріальний, культурний, становище жінок у суспільстві, особливості статевої та вікової структури населення, традиції, звичаї, політика в державі щодо народонаселення тощо. Розрізняють два типи відтворення населення.

П е р ш и й т и п відтворення поширюється на країни з розвинутою економікою — країни Європи, Північної Америки, Австралію і Нову Зеландію. Для цього типу характерні невисокі та низькі показники народжуваності й смертності та уповільнені темпи природного приросту населення, що зумовлено демографічними й соціально-економічними причинами. Показник смертності — дуже низький, а природний приріст становить 5-10 осіб на 1000 жйтелів. Частка людей похилого віку — збільшується, а кількість народжених малюків зменшується. Є країни, в яких не забезпечується розширене відтворення населення. Вони мають «нульовий» або низький природний приріст (наприклад, Італія, Велика Британія, Польща). Є країни з від'ємним природним приростом, де смертність перевищує народжуваність (наприклад, Україна, Росія, Білорусь, Угорщина, Німеччина, Болгарія). Як наслідок загальна кількість населення зменшується, а кількість людей похилого віку збільшується, відбувається процес «старіння» нації. Демографи називають явище глибокого порушення відтворення населення, що загрожує самому його існуванню, депопуляцією, або демографічною кризою.

Д р у г и й т и п відтворення населення характерний для більшості країн Африки, Азії, Південної Америки, що розвиваються, з низькими показниками економічного і соціального розвитку. Там дуже високим є рівень народжуваності (40-50 осіб на 1000 жителів) і відносно низьким — рівень смертності. Високий рівень народжуваності в цих країнах зумовлений соціально-економічними причинами: ранніми шлюбами, недостатнім рівнем розвитку культури, неосвіченістю переважної частини населення, релігійними та іншими причинами. Найбільший природний приріст населення характерний для Малі, Чаду, Судану, Конго, Сирії, Оману, Пакистану. Народжуваність уцих країнах становить понад 30 осіб на 1000 жителів.

Демографічна політика. Останнім часом більшість держав зосереджує свою увагу на управлінні приростом населення, тобто проводить визначену урядом демографічну політику. Природно, що спрямованість демографічної політики в різних країнах залежить від характеру проблем у державі в цілому. В країнах з дуже високим показником приросту населення вона спрямована на його зменшення. Так, мета влади Китаю — найчисленішої країни планети — різке зменшення приросту населення. Для цього вживають адміністративних, економічних та пропагандистських заходів щодо планування сім'ї. У результаті річний приріст населення знизився з 28% (1968 р.) до 8—10% (1999 р.), тобто став нижчим за середньосвітовий. Більшість країн Азії — Індія, Бангладеш, Індонезія, Шрі-Ланка, Пакистан та інші пішли шляхом Китаю. Але зусилля державних органів цих країн щодо вимушеного зменшення рівня народжуваності та планування сім'ї значних результатів покищо не дали. Демографічна політика більшості європейських та північноамериканських держав спрямована на заохочування тих, хто бажає мати дітей. Для цього створюється система державної підтримки багатодітних сімей. Країни Азії, що розвиваються, впливають на кількість і відтворення населення в світі і визначають демографічну політику планети. Для стабілізації кількості населення необхідно цілеспрямовано проводити демографічну політику. Це сприятиме підвищенню життєвого, культурного рівнів, розвитку науково-технічного прогресу, стабілізації соціально-економічних відносин між країнами.

Статевий склад. Незважаючи на те, що на кожні 100 дівчаток народжуються приблизно 104—107 хлопчиків, статевий склад населення у країнах світу є різним. Так, у країнах Європи, СНД, Північної Америки чисельно переважають жінки. У країнах Африки, Латинської Америки, Австралії та Океанії кількість чоловіків та жінок приблизно є однаковою. А в країнах Азії, особливо в Китаї та Індії, досить помітно переважають чоловіки, що пов'язано з проблемним положенням жінки в суспільстві та сім'ї (ранні шлюби, багатодітність в умовах злиденності й хвороб).

Віковий склад. Кожному типу відтворення населення відповідає свій тип вікового складу. Вікова структура населення країн визначається розподілом населення за віковими групами. Вік є головним критерієм для визначення економічно активного населення країни, що є складовою трудових ресурсів. Про ступінь задіяності в суспільному виробництві свідчить показник кількості економічно активного населення. Загальна кількість економічно активного населення світу становить понад 2 млрд осіб (в Україні — майже 30 млн осіб). Деякі країни і регіони дуже різняться між собою за цим показником. Це залежить від рівня соціально-економічного розвитку країни, ступеня задіяності жінок у виробництві, вікового складу населення.

Розміщення населення. Населення країн світу розміщене досить нерівномірно: 7% суходолу Землі заселено 70% населення, а 15% суходолу зовсім не заселено. Середні показники густоти населення в регіонах світу є різними: в Європі — близько 100 осіб на 1 км2, в Азії — 15, у Північній і Південній Америці — 21, а в Австралії та Океанії — 3 особи на 1 км2. Більшість населення Землі проживає на рівнинах, у місцях, де є сприятливі умови для розвитку сільського господарства, у великих промислових містах. Цікаво, що половина людства заселяє 200-кілометрову зону вздовж узбережжя морів та океанів. На сучасному етапі розвитку суспільства розміщення населення все більшою мірою визначається географією міст. Одним з найважливіших соціально-економічних у віковій структурі населення - у країнах процесів, що відбуваються в країнах світу, є у р б а н і з а ц і я. Основні риси сучасної урбанізації: 1) значний темп росту міського населення, особливо у країнах, що розвиваються; 2) концентрація господарства і населення переважно у великих містах, серед яких виділяються міста-мільйонери; 3) територіальне розширення міст, що веде до утворення міських агломерацій. Найвищою ланкою урбанізації стали мегаполіси (мегалополіси)—величезне скупчення агломерацій і міст, що зливаються один з одним. Найбільший мегаполіс — Токайдо (Японія). Він простягнувся від Токіо до Осаки—Кобе—Кіото і налічує 60 млн осіб. Для багатьох країн, що розвиваються, характерна так звана н е с п р а в ж н я у р б а н і з а ц і я (псевдоурбанізація), коли розширення міст відбувається за рахунок селян, які збільшують кількість населення у великих містах, утворюючи нетрі на їх окраїнах. Для розвинутих країн характерний процес субурбанізації — переїзд частини забезпеченого населення у приміську зону, в більш екологічно захищені регіони. Наприклад, у США 60% населення проживають у приміській зоні. Близько половини населення світу проживає в сільській місцевості. Сільські поселення поділяються на групові, села, хутори та ін. Вони характерні для країн, що розвиваються, країн Європи, Японії; та розсіяні: ферми, лісництва та ін. Вони характерні для країн Північної Європи, Америки, Австралії, Нової Зеландії.

Механічний рух населення. Значний вплив на кількість, розміщення та склад населення країн мають з о в н і ш н і (м і ж н а р о д н і) м і г р а ц і ї. Вони можуть бути: постійні або тимчасові, добровільні або вимушені, організовані або стихійні. Міграції розрізняють і за факторами, що їх спричиняють: економічна, політична, етнічна, релігійна, природна, побутова та ін. Найпоширенішою є економічна міграція. Це пов'язано з пошуком нових умов проживання та нових місць праці. Останнім часом до емігрантів з Південної Європи, Північної Африки та Західної Азії «приєднались» емігранти зі Східної Європи, СНД, у тому числі з України. У США тільки легальна імміграція становить 1 млн осіб за рік. А у країнах Перської затоки емігранти з Єгипту, Індії, Пакистану тощо набагато перевищують місцеве населення за своєю чисельністю. У другій половині XX ст. стала досить популярною зовнішня міграція інтелектуальної еліти націй. Так, наприкінці XX ст. Україна втратила значний науковий потенціал, що негативно відбилося на економічному розвитку держави. Особливий статус мають біженці — вимушені мігранти, переселення яких було спричинене загрозою втрати життя чи здоров'я, пригніченням і обмеженням прав людини. Розрізняють такі типи вимушених міграцій: екологічні (внаслідок техногенних і природних катастроф), воєнні (уразі воєнних конфліктів), релігійні (внаслідок конфліктів на релігійному грунті), національно-етнічні (внаслідок міжнаціональних конфліктів).

Існують і в н у т р і ш н і м і г р а ц і ї — переміщення населення з одного населеного пункту до іншого в межах однієї держави. Внутрішні міграції поділяють на міграційні потоки декількох типів: село —> місто, місто —> місто, село —> село, місто —> село. Вони бувають організованими та стихійними. їх головні причини полягають у соціально-економічних, політичних, воєнних, екологічних проблемах.

2)Загальна характеристика с/г Німеччини

2)Загальна характеристика с/г Німеччини.

Сільське господарство

Німеччина має добре розвинене і дуже інтенсивне сільськогосподарське виробництво. Як орні землі використовують 12 млн га, під пасовища — 6 млн га. В розрахунку на одного жителя це навіть менше, ніж у Великобританії. Після об'єднання країна перетворилася на найбільшого (разом з Францією) сільськогосподарського виробника Західної Європи. Проте вона забезпечує власні потреби лише на 2/3. Як і Японія, Німеччина залишається найбільшим у світі імпортером продукції сільського господарства. Вона довозить не тільки продукти тропіків і волокна, але й зерно (кормове й продовольче), олію, м'ясо, овочі, фрукти.

Особливості земельних ресурсів, кліматичні і ґрунтові умови, а також висока платоспроможність населення зумовили тваринницьку орієнтацію в структурі галузі. Цей сектор дає 4/5 вартості продукції. Німеччина виділяється поголів'ям великої рогатої худоби і свиней, виробництвом м'яса (90 кг на рік на кожного жителя), масла і твердих сирів. Із зернових вирощують пшеницю, ячмінь, жито. Пшениця є головною зерновою культурою, але роль її менша, ніж у франції та Великобританії. Важлива також роль жита (колись це був головний хліб німців). Німеччина є великим виробником картоплі, цукрових буряків, фруктів (особливо яблук), овочів і винограду. «Національною» культурою став хміль, що використовується для пивоваріння.

Ферми не мають вузької спеціалізації. В різних районах — свої форми ведення господарства. Найбільш ефективними сільськогосподарськими територіями вважаються: південна окраїна рівнинної Півночі — найбільший ареал родючих земель, що простягнувся від Маасу до Ельби; річкові долини середньонімецьких гір і середньовисотні плоскі рівнини Південної Німеччини.

Вилов риби — 400 тис. т. Лісозаготівлі — 38 млн м куб.

3)Загальна характеристика країн Азії

2)Загальна характеристика країн Азії.

зія, найбільший за площею та чисельністю населення регіон світу (близько 43,4 млн км2 разом з азійською територією Росії). Кордон між Азією та Європою зазвичай проводиться Уралом (його гребенем або східним підніжжям, річкам Емба, Кума, Манич, осьовим вододілом Великого Кавказу, Каспійському, Азовському, Чорному та Мармуровому морям, протоками. Босфор і Дарданелли). З Африкою Азія сполучена Суецьким перешийком, від Північної Америки відокремлена Беринговою протокою. Омивається Північним Льодовитим, Тихим та Індійським океанами, їхніми морями, а також внутрішньоматериковими морями Атлантичного океану. До складу регіону належать також острови: Японські, Тайвань, Шрі-Ланка, Філіппінські, Великі та Малі Зондські – площею понад 2 млн км2.

В географічній літературі регіон зазвичай розділяють на: Південно-Західну, Центральну, Південну, Південно-Східну та Східну Азію. Різняться регіони між собою комплексом релігійних, етнічних, лінгвістичних, природно-історичних факторів. За кількістю невеликих за чисельністю населення та величиною території країн лідером є Південно-Західна Азія. За рівнем економічного розвитку, площею території та чисельністю населення безперечним лідером є Східно-Азійський регіон, адже саме до його складу належать Китай, який розвивається швидкими темпами, та Японія з потужною економікою й науковим потенціалом. Друге місце за чисельністю населення та показниками ВВП (за рахунок Індії) посідає Південна Азія.

Першими державами регіону були Межиріччя, Індія та Китай. З цього часу політична карта регіону терпіла постійних змін. З XVI ст. тут почали складатися колоніальні імперії європейських країн, метрополіями яких були Велика Британія, Франція, Росія. Більша частина сучасних незалежних країн Азії утворилася після Другої світової війни, країни Центральної Азії отримали незалежність в результаті розпаду СРСР у 1991 р. На початку ХХІ ст. колоній в регіоні вже не було і нараховувалася 51 незалежна держава.

З 11 держав світу з чисельністю населення понад 100 млн чол. шість (Китай, Індія, Індонезія, Пакистан, Бангладеш, Японія) знаходяться в Азії, поряд з цими країнами-гігантами розташовано мікродержави (Сінгапур, Бахрейн, Мальдівські Острови). До розвинених належать п’ять країн регіону: Японія, Ізраїль, Сінгапур, Тайвань, Південна Корея.

Монгольські пастухи

Саудівська Аравія, Катар, Кувейт, ОАЕ, Бруней, Оман – країни-експортери нафти й газу, посідають особливе місце в економіці регіону та відрізняються високим рівнем життя. Значну роль в економіці регіону відіграють так звані «азійські тигри» першої хвилі: Корея Південна, Тайвань, Сінгапур та нові індустріальні країни другої хвилі: Таїланд, Малайзія, Індонезія, Філіппіни, В’єтнам.

Урядові будівлі в центрі Куала–Лумпура. Малайзія

В регіоні лише п’ять федерацій – ОАЕ, Пакистан, Індія, М’янма, Малайзія, 14 країн є монархіями: імперія (Японія), три султанати (Бруней, Малайзія, Оман), чотири емірати (Бахрейн, Катар, Кувейт, ОАЕ), шість королівств (Бутан, Йорданія, Камбоджа, Саудівська Аравія, Непал, Таїланд). В Азії представлено увесь спектр варіантів державного ладу від республік з демократичними традиціями (Індія, Ізраїль) до абсолютних теократичних монархій (Оман, Саудівська Аравія).

Природно-ресурсний потенціал регіону значний і потужний, але розподілений нерівномірно. Безводні жаркі піски Аравії та джунглі Індокитаю, безлюдні вкриті снігом вершини Гімалаїв та багатолюдні родючі рівнини Яви та Індостану, безкраї степові простори Монголії та такі ж безкраї гірські простори Тибету – все це Азія.

Середня висота території близько 900 м, найбільша – 8848 м (г. Джомолунгма). Основні гірські системи: Гімалаї, Каракорум, Памір, Тянь-Шань, Гіндукуш, Куньлунь, Великий Кавказ, Алтай, Саяни, хребти Верхоянський і Черського, нагір’я: Тибет, Іранське, Вірменське, Малоазіатське, Станове, Коряцьке, плоскогір’я: Средньосибірське, Аравійське, Декан, найбільші рівнини: Західносибірська, Туранська, Велика Китайська, Месопотамська, Індо-Гангська. На Камчатці, островах Східної Азії та Малайського архіпелагу багато діючих вулканів.

Клімат від арктичного на півночі й різко континентального помірного у Східному Сибіру до екваторіального на островах Індонезії, від мусонного у Східній і Південній Азії до пустельного й напівпустельного на рівнинах Центральної, Середньої та Західної Азії. В Сибіру – багатолітня мерзлота. Кількість опадів коливається від 100 мм в межах пустель Аравії до 12 000 в долині Черапунджі. Але кліматичні умови дозволяють займатися сільським господарством практично на всій території Азії. Основною проблемою рослинництва регіону є нестача вологи. Площі земель, що обробляються, складають лише близько 17 % земельного фонду регіону, через що душові показники тут найменші у світі – 0,15 га. Найбільші масиви ріллі мають Індія та Китай (друге та четверте місце в світі після США – перше та Росії – третє). Понад 22 % регіону складають пасовища, більшість з яких належать Китаю. Лише п’яту частину угідь займають ліси. За душовим показником лісистості Азія на останньому місці в світі.

Водні ресурси річок та озер мають особливе значення через значну посушливість клімату регіону. Найбільші річки: Об, Іртиш, Єнісей, Лена, Амур, Хуанхе, Янцзи (найдовша в Азії, 5800 км.), Сіцзян, Меконг, Інд, Ганг, Брахмапутра, Іраваді, Салуїн, Шатт-ель-Араб. Річки належать до басейну всіх океанів Землі. Крім того, що річки Азії мають велике значення для зрошувального землеробства, світовими лідерами якого є Індія та Китай, вони використовуються також і як значні транспортні артерії. Є великі озера: Байкал, Балхаш, Іссик-Куль, Ван, Урмія, Ханка, Кукунор, Поянху, Дунтінху, Тайху, Тонлесап.

Слон під час купання. Таїланд

Понад 60 % населення світу мешкає в Азії. Сучасні темпи приросту населення свідчать про те, що епоха демографічного вибуху в регіоні залишилась позаду. Китай, Японія, Індія проводять активну політику, спрямовану на зниження темпів природного приросту населення. Найбільші темпи приросту (у два рази більші за світові) спостерігаються сьогодні в країнах Південно-Західної Азії (Оман, Ємен та ін.). Проблеми безробіття, бідності, неписемності також пов’язані із значною чисельністю населення та темпами його приросту, що більший за приріст ВВП. Найбільш несприятливі в цьому плані країни Південної та Південно-Західної Азії. Густота населення в регіоні також висока – втричі більша за світові показники. Найбільша – в Індо-Гангській низовині (Бангладеш – країна з найбільшою в світі середньою густотою населення), приморських районах Японії та Китаю, на о.Ява. Існують також і практично незаселені внутрішні райони Китаю та Монголії.

В цілому в країнах Південної та Південно-Західної Азії переважає молодь, діти до 16 років складають понад 40 % населення. І в той же час Японія має суспільство найбільш «похилого віку». Статева структура населення в країнах Азії характеризується переважанням чоловіків: на 1000 жінок припадає 1049 чоловіків. Азія – найменш урбанізована частина світу, лише третина населення якої живе в містах, але завдяки великій загальній чисельності населення в Китаї та Індії саме в Азії мешкає майже половина усіх городян Землі.

Дуже складним та різноманітним є національний, мовний та релігійний склад населення регіону. Тут мешкають найбільш численні народи світу: китайці, хіндустанці, бенгальці, японці, біхарці, пенджабці, яванці та інші, які розмовляють на понад 800 мовах дев’яти мовних сімей. Окрім того, Азія є батьківщиною багатьох основних найбільш поширених релігій світу: християнства, ісламу, індуїзму, буддизму, конфуціанства, даосизму, синтоїзму, юдаїзму. Через таке етнічне та конфесійне різноманіття в умовах значної перенаселеності окремих частин регіону виникають етно-конфесійні конфлікти (кашмірський, палестинський, тибетський).

Будда в храмі. Таїланд

Надра Азії багаті різноманітними мінеральними ресурсами: на регіон припадає майже 70 % розвіданих запасів нафти (Саудівська Аравія – 25 %, по 9 – 10 % – Ірак, Іран, Кувейт, ОАЕ), 39 % світових запасів газу (Іран, Катар, Кувейт, ОАЕ посідають з другого по п’яте місця в світі за його запасами після Росії), третина світових запасів вугілля (лідерами є Китай – І місце в світі, Індія, Росія), значні запаси торієвих та уранових руд (Китай, Індія, Казахстан, Узбекистан). В Азії знаходиться понад 2/3 світових запасів олова та вольфраму (Китай, Малайзія, Індонезія), третина – нікелю (Китай, Індонезія), хром (Туреччина, Індія, Філіппіни, Казахстан), марганець (Індія, Китай, Казахстан, Грузія), залізна руда (Китай, Індія), боксити (Китай, Індія, Індонезія), мідні руди (Китай, Індонезія, Казахстан, Монголія), золото (Китай, Узбекистан, Казахстан). Серед нерудної мінеральної сировини слід відзначити значні поклади слюди (Індія) та графіту (Індія, Шрі-Ланка, Південна Корея), калійні солі (Ізраїль, Йорданія), фосфорити (Китай, Казахстан, Йорданія, Ізраїль, Ірак).

На вулицях Тбілісі. Грузія

За виробництвом ВВП Азія є світовим лідером, а за темпами економічного зростання порівнятися з нею не може жоден регіон світу. Лідерами є Японія, Китай, Індія. За виробництвом ВВП (за курсом національної валюти) вони посідають відповідно друге, шосте та одинадцяте місця в світі. На стадії постіндустріального розвитку серед країн Азії знаходяться Японія, Південна Корея, Тайвань, Сінгапур, Кіпр, Ізраїль та Бахрейн. Індустріального розвитку досягли Індія, Китай, нові індустріальні країни «другої хвилі», Туреччина, Іран, Ірак, країни – експортери нафти та газу. Найменш розвинені країни регіону (Афганістан, Монголія, Бірма, М’янма та інші) мають аграрну економіку.

Доля Азії складає майже третину світового промислового виробництва. Японія, Китай та Індія виділяються серед країн регіону за масштабами розвитку промисловості та спектром галузей господарства. Найбільш розгалуженою є економіка Японія та нових індустріальних країн «першої хвилі». Країни Перської затоки мають особливу структуру господарства з переважанням галузей паливно-енергетичного комплексу. Країни регіону забезпечують світове лідерство за обсягами видобутку нафти, вугілля, залізної руди, хромітів, олов’яних та вольфрамових руд. Серед галузей обробної промисловості виділяються сталеплавильна, суднобудівна, машинобудування (виробництво побутової техніки, робототехніки, комп’ютерів та комплектуючих), виробництво бавовняних тканин, одягу, взуття.

Швидкі темпи приросту промислового виробництва значно не вплинули на сільське господарство, в якому зайнята майже половина трудових ресурсів регіону. Перше десятиліття XXI ст. характеризується виробництвом майже половини сільськогосподарської продукції світу в країнах Азії. Більша частина цієї продукції споживається в самому регіоні. Країни Азії є лідерами не тільки за обсягом виробництва основних продовольчих культур, а й за поголів’ям тварин. Лише Китай виробляє чверть сільськогосподарської продукції світу.

Рисові плантації в Таїланді

Транспортна мережа Азії своєрідна, хоча й розвинені усі види транспорту. Довжина транспортних шляхів найбільша, але їхня густота значно нижча загальносвітової, за виключенням розвинених країн регіону. Зовнішню торгівлю регіону забезпечує морський транспорт. Найбільшими портами є Сінгапур (перше місце в світі), Тіба та Нагоя (Японія), Шанхай та Сянган (Китай), Ульсан та Кванджу (Південна Корея).

В порту Сянґана

До складу світової десятки країн-лідерів за величиною морського флоту належать Кіпр, Сінгапур, Китай та Японія. Всередині держав лідерство належить залізничному транспорту, перш за все – в Китаї, Японії та Індії. Своєрідну структуру має транспортна система країн-експортерів нафти та газу. Значну роль у вантажообігу тут має трубопровідний транспорт, а у пасажирообігу – автомобільний. Швидкими темпами розвивається авіаційний транспорт (20 % світових авіаперевезень, що вдвічі більше, ніж 10 років тому).

Місцевий автобус. М'янма

Доля сфери послуг у ВВП розвинених країн Азії коливається від 60 до 80 %. Японія поступається за виробництвом різних видів послуг лише США. Токіо – третій у світі після Нью-Йорка та Лондона фінансовий центр світу. Великими регіональними фінансовими центрами є Сінгапур, Сянган та Манама (Бахрейн) На Кіпрі, в Сінгапурі, Бахрейні, ОАЕ, Малайзії створено офшорні зони. Понад 20 % міжнародних туристичних подорожей припадає на країни Азії, найбільш популярними є країни Східної та Південно-Східної Азії.

Театралізоване свято на Тайвані

Доля регіону у світовому товарообігу складає приблизно 1/3. Серед 20 світових країн-лідерів 7 – країни Азії, а Японія посідає третє місце. Найбільш високі показники є характерними для країн – експортерів нафти та газу, нових індустріальних країн «другої хвилі», Сінгапуру, Китаю, Південної Кореї. У товарній структурі експорту країн Південно-Західної Азії переважають енергоносії, промислові товари та рудна сировина – в структурі країн Східної, Південної та Південно-Східної Азії.

Білет №9

1)Міграційні процеси і міграційна політика країн.

2)Міграційні процеси і міграційна політика країн.

Регулювання міграційних процесів. Міграційна політика

Міграційна політика суттєво впливає на стан трудового потенціалу і є складовою загальної демографічної політики та виділяється як самостійний елемент лише з метою конкретизації заходів регулювання руху населення. Без глибокого аналізу та з’ясування причинно-наслідкових зв’язків і механізму міграційних процесів удосконалити управління ними практично неможливо. Цей механізм впливає переважно на сфери соціально-економічних відносин, що спонукає до вивчення причин і моментів переміщення людей.

Практика регулювання міграційного руху населення в межах України та за її межами вимагає нового бачення становища людини у сфері зайнятості, що пов’язано з конкуренцією, свободою і добровільністю вибору сфери суспільно корисної діяльності та зміною місця проживання і праці, зокрема й з виїздом за кордон. Широкомасштабна еміграція населення найактивнішого репродуктивного віку негативно впливає на шлюбність і народжуваність, що, в свою чергу, відбивається на відтворенні населення країни в цілому, а також її трудового потенціалу. Ось чому тепер украй необхідними є вироблення і реалізація активної міграційної політики.

Міграційна політика — це система правових, фінансових, адміністративних і організаційних заходів держави та недержавних установ щодо регулювання міграційних процесів з позицій міграційних пріоритетів, кількісного та якісного складу міграційних потоків, їх соціальної, демографічної та економічної структури[1]. Проте, спираючись на результати дослідження, висновки та рекомендації науковців України щодо розробки Закону «Про основні засади міграційної політики» в законі дано ширше тлумачення державної міграційної політики. Державна міграційна політика — це сукупність заходів, що здійснюються державою з метою регулювання міграційних процесів, створення умов для реалізації інтелектуального і трудового потенціалу мігрантів, побудови демографічного правового суспільства, забезпечення належного соціально-економічного та демографічного розвитку, дотримання принципів захисту національних інтересів, безпеки і територіальної цілісності України.

Посилення ролі міграційних процесів у суспільно-політичному та економічному житті, проведення активної міграційної політики є засобом регулювання територіального руху населення, інструментом забезпечення інтересів держави. Її ефективність визначається наявністю обґрунтованої концепції державної міграційної політики, основне завдання якої — забезпечення єдиного методологічного підходу до формування бачення міграційного процесу в сучасній Україні, визначення ролі та місця міграцій населення у соціально-економічному і політичному житті держави, розробка механізму регулювання територіального перерозподілу населення; чітке дотримання обраних пріоритетів; наявність надійного правового, організаційного, матеріального та інформаційного забезпечення заходів державного регулювання міграцій.

Розробка концепції державної міграційної політики України, прийняття на її базі відповідних правових актів[2] є важливою умовою зміцнення економіки, посилення національної безпеки держави.

Державна міграційна політика формується за такими основними принципами:

забезпечення кожному, хто на законних підставах перебуває на території України, свободи пересування, вибору місця проживання, права вільно залишати територію України, за винятком обмежень, встановлених законодавством, а також в’їжджати в Україну громадянам України;

забезпечення державної безпеки та національних інтересів, а також загальнодержавних підходів у проведенні міграційної політики;

захист прав і свобод та законних інтересів громадян України, іноземців і осіб без громадянства, недопустимість створення для них безпідставних пільг чи переваг, які б ставили їх у привілейоване становище порівняно з громадянами України;

недопущення будь-яких проявів дискримінації, забезпечення умов для реалізації мігрантами своїх прав, свобод і законних інтересів, а також виконання обов’язків, передбачених законодавством;

запобігання масовим стихійним та нерегульованим процесам міграції населення як усередині країни, так і за її межі шляхом створення спеціальних державних соціально-економічних та національно-культурних програм, які базуються на науковому прогнозі міграційного потенціалу, напрямків міграційних потоків з урахуванням сучасної та передбачуваної соціально-економічної і суспільно-політичної ситуації;

протидія незаконній міграції, працевлаштуванню мігрантів і торгівлі людьми;

взаємодія та координація діяльності органів виконавчої влади і громадських організацій у сфері міграції на державному та міжнародному рівнях;

рівноправне співробітництво України з державами-партнерами з питань міграційних процесів шляхом підтримання взаємовигідної співпраці за загальновизнаними принципами та нормами міжнародного права.

Зовнішня міграційна політика має сприяти безпеці країни, нарощуванню її економічного потенціалу та зростанню добробуту населення. Її основними позиціями у сфері праці є: захист національного ринку праці, залучення до країни, за необхідністю, іноземних фахівців і працівників певного професійно-кваліфікаційного спрямування, здійснення соціально-правового захисту трудящих мігрантів.

Основними напрямами внутрішньої міграційної політики є забезпечення свободи територіального пересування населення, в галузі праці — оптимізації міжрегіонального перерозподілу громадян, виходячи з політики, яка склалася у сфері зайнятості, і стану регіональних ринків праці.

Об’єктом міграційної політики в Україні є територіальний рух населення.

Суб’єктом внутрішньої міграційної політики є громадяни України, які здійснюють територіальне переміщення.

Суб’єктом зовнішньої міграційної політики в Україні є громадяни України, громадяни інших держав і особи без громадянства, які перетинають державний кордон України.

До пріоритетних завдань національної та регіональної моделей управління міграційним рухом населення слід віднести регулювання:

територіальних міждержавних переміщень населення та зовнішніх трудових міграцій;

імміграційних процесів — як трудових, так і стаціонарних;

еміграційних процесів (постійних, тимчасових, трудових);

внутрішніх міграцій.

Дієвість регулювання міграційних процесів залежатиме від повного врахування та використання як загальнодержавних, так і регіональних особливостей та чинників. Безпосередньо регулюванню піддаються не самі міграційні процеси, а адміністративно-правові, головним чином соціально-економічні умови, в яких вони здійснюються. А тому заходи міграційної політики державних та регіональних органів управління мають бути територіально диференційованими, щоб реально захищати й реалізовувати права мігрантів. Режим та заходи міграційної політики держави повинні забезпечувати досить ретельне відстежування міграційних процесів, їх сучасні тенденції і явища, оперативно реагувати на зміни та контролювати їх з метою підпорядкування національним і регіональним інтересам, особистим потребам мігрантів.

2)Загальна характеристика країн Америки

1)Загальна характеристика країн Америки.

Узагальнююче повторення до теми 9

Основні висновки

Країни Америки перебувають на різних етапах економічного розвитку. США — постіндустріальна країна, у якій відбувається інформаційна революція, лідер економічного розвитку світового господарства. Канада — високо розвинена країна, яка разом зі США входить до сімки найрозвиненіших країн світу. Але її економіка досі розвивається екстенсивним шляхом. Решта держав належать до країн, що розвиваються.

Країни Латинської Америки можна поділити на дві групи. Нові індустріальні країни — Бразилія, Мексика, Аргентина, високі темпи економічного розвитку мають Чилі, Уругвай, Венесуела, Колумбія, Перу. Найменш розвиненими серед країн регіону залишаються держави Центральної Америки.

Країнам, що розвиваються, досі притаманні риси, які вказують на їхнє колоніальне минуле: багатоукладність економіки, вузька спеціалізація у промисловості та монокультурність у сільському господарстві, залежність від іноземного капіталу.

3)Загальна характеристика с/г Великої Британії

2)Загальна характеристика с/г Великої Британії

Сільське господарство

Ця галузь господарства Великобританії традиційно відзначається малою кількістю працюючих і дуже високою інтенсивністю. У ньому разом з лісовим господарством і рибальством працює лише 290 тис. чол. Середні врожаї пшениці перевищують 70 ц/га, картоплі — 360 ц/га, цукрових буряків — 420 ц/га. У Великобританії виведено багато високопродуктивних тварин, і зараз країна є провідним експортером племінної худоби. Чимало всесвітньо відомих порід великої рогатої худоби, овець, свиней і коней мають назву англійських графств. Зумовили таке явище обмеженість земельних ресурсів, ранній розвиток товарних відносин, можливості вдосконалення виробництва в багатій країні (вже в першій половині XIX ст. на англійських полях використовували чилійську селітру і перуанське гуано), традиційна увага, в тому числі й держави, до селекційної справи.

Ферми Великобританії великі (середній розмір понад 70 га). Вони користуються широкою урядовою підтримкою. Частка державних субсидій у вартості продукції сільського господарства становить більше чверті і є однією з найбільших у світі.

Для потреб сільського господарства використовують близько 17 млн га земель, із них 5 млн га — орні, 7 — під сіяними травами і 5 — грубі пасовища (верескові пустища на узгір'ях). За розмірами сільськогосподарського виробництва Великобританія посідає одне з провідних місць у світі, а за поголів'ям овець — перше місце в Західній Європі.

Понад 70 % вартості сільськогосподарської продукції припадає на м'ясо, молоко і молочні продукти, яйця та вовну. Розводять велику рогату худобу, свиней, овець, птицю. Вирощують пшеницю, ячмінь, картоплю, рапс, цукрові буряки, овочі і фрукти, квіти. Кращі сільськогосподарські землі і найбільш інтенсивні господарства розташовані на рівнинах. На сході і півдні переважають орні землі й інтенсивна відгодівля тварин, на заході і півночі — випас овець на грубих пасовищах. Характерним є відведення земель під численні парки, садиби, живоплоти.

Сільське господарство забезпечує власні потреби країни на 2/3. Імпортують масло, сир, м'ясо, тростинний цукор, кормове зерно, продукти тропіків, особливо чай і каву, а також рибу. Власні заготівлі деревини порівняно незначні — 6,5 млн м куб. Вилов риби — 0,7 млн т.

Білет №10

1)Мовний та етнічний склад населення. Світові релігії

1)Мовний та етнічний склад населення. Світові релігії.

Однією з найголовніших умов формування етнічних спільностей (племен, народностей, націй) є спільність мови, тому назви народів найчастіше збігаються з назвами мов.

Термін "етнос" (з давньогрецької - народ) трактується як особливе соціальне угруповання людей, що виникло упродовж тривалого історичного розвитку. Важливі умови формування етносу - спільність мови і території. Але й територіально роз'єднані групи етносу можуть тривалий час зберігати свою національну самобутність, яка виражається у звичаях, народному мистецтві, релігії, нормах поведінки, обрядах тощо. Отже, етнос - стійка спільнота людей, що історично склалася на певній території, де люди мають власну мову, культуру, розуміння своєї єдності і відмінності від інших етносів.

У сучасному світі нараховується близько 5 тис. різних мов. Детально встановити їх кількість дуже важко, бо деякі області земної кулі недостатньо вивчені в лінгвістичному відношенні. Виділяється 32 мовні сім'ї, серед них: індоєвропейська, семіто-хамітська (афроазійська), кавказька, дравідійська, уральська, алтайська, чукотсько-камчатська, нігеро(конго)-кордофанська, ніло-сахарська, койсанська, китайсько-тибетська, австроазіатська, австронезійська, ескімосо-алеутська.

Найбільш поширені мови індоєвропейської сім'ї (44,8 % населення світу), яка включає близько 100 різних мов. Ця сім'я об'єднує 10 мовних груп, але тільки чотири з них (індоарійська, романська, германська і слов'янська) мають понад 100 млн. осіб кожна. На другому місці за кількістю людей, що говорять цими мовами - китайсько-тибетська сім'я, яка займає дуже компактну територію Східної і Південно-Східної Азії (понад 1 млрд. осіб).

Серед інших сімей багаточисельними є мови сіно-тибетської (22,6 % населення світу), нігеро-кордофанської (6,1 %), семіто-хамітської (5,6 %), австронезійської (4,9 %), дравідійської (3,9 %).

До найбільш поширених мов світу належать: китайська (кількість осіб, що розмовляє цією мовою на початку XXI ст. становила 1,3 млрд осіб), англійська (450 млн. осіб), хінді і урду (350), іспанська (300), російська (240), бенгальська, індонезійська, арабська (по 180), португальська (170), японська (123), німецька та французька (по 100), українська (понад 50). На цих мовах розмовляє майже 70 % населення світу.

Окремі народи спілкуються двома мовами (білінгвізм): бельгійці (валлонська і французька), ірландці (ірландська та англійська), канадці (англійська і французька), філіппінці (філіппінська та іспанська). Шість мов є офіційними і робочими в ООН: англійська, французька, російська, іспанська, арабська, китайська.

У світі нараховується близько 5 тис. народів, які нараховують від багатьох мільйонів до декількох сотень або навіть десятків осіб. Найбільші народи, чисельність яких становить понад 10 млн осіб кожен, становлять майже 80 % населення світу.

Більшість країн світу — багатонаціональні. В Європі близько 20 держав, де основна національність становить понад 90 % усього населення (Данія, Швеція, Португалія, Італія, Ірландія, Греція та ін.). В Азії національно однорідними є Південна Корея, Японія, Ємен, Бангладеш, Саудівська Аравія та ін. Більшість країн Америки — багатонаціональні. У США живуть представники понад 100 народів, у Бразилії та Канаді - понад 80, Мексиці та Аргентині - понад 50 тощо. У Латинській Америці майже всі країни мононаціональні, оскільки індіанці, мулати, метиси вважаються представниками єдиних націй. В Африці переважають країни відносно однорідні в етнічному відношенні (Центральна, Східна та Південна Африка). Понад 30 % населення Австралії - англоавстралійці, частина жителів - аборигени, предки яких тисячоліттями жили на цьому континенті.

Політичні кордони не завжди збігаються з етнічними. Трапляється, що окремі народи (за винятком в основному Західної Європи і Латинської Америки) проживають у різних державах. Етнічні проблеми у світі постійно впливають на політичну та соціальну обстановку в багатьох країнах. Часто загострені національні відносини призводять до збройних конфліктів (Боснія і Герцеговина, Північна Ірландія, Палестина, країна Басків в Іспанії, Таджикистан, Нагірний Карабах, Ічкерія). Національно-релігійні конфлікти переростають у збройні, ведеться боротьба за національну незалежність, автономії, права релігійних меншин.

Світові релігії — віровчення, які поширені по всьому світу, в усіх куточках сучасного глобального суспільства, серед народів різних країн і континентів. Найчастіше до них відносять такі віровчення як:

Буддизм

Християнство

Іслам

Іудаїзм, індуїзм, конфуціанство, даосизм, синтоїзм, незважаючи на велику чисельність своїх послідовників, прийнято розглядати як національні релігії.

Критерії

Щоб релігія вважалася світовою, вона повинна задовольняти наступні критерії, запропоновані ЮНЕСКО:

Об'єднання великої спільності людей

Наявність послідовників у багатьох країнах і серед різних народів

Крім того раніше іноді, використовувалися додаткові критерії, які відсікали ряд релігій:

Світова релігія не може служити ознакою національної ідентичності

Повинна бути складена досить чітка філософська школа, з подібними течіями

Наявність впливу на хід розвитку світової історії, світового мистецтво та ін, при цьому культура світової релігії не повинна бути абсолютно однаковою у всіх регіонах.

2)Загальна характеристика країн Африки

2)Загальна характеристика країн Африки.

Країни Африки

Площа — 30,3 млн км2. Населення - 691 млн чоловік.

До складу континенту входять 58 держав. 53 держави є незалежними. Колоніями є: острів Святої Єлени - володіння Великобританії, Реюньйон -заморський департамент Франції, Суема і Мелілья - володіння Іспанії, Західна Сахара - територія, зайнята Марокко.

На економіко-географічне положення Африки найбільший вплив справили близькість до Західної Європи і Південно-Західної Азії і транзитне положення на морських шляхах, які зв'язують Європу з Азією та Австралією. 14 країн континенту не мають виходу до морів і океанів, і цей фактор істотно гальмує їхній розвиток.

З XVI ст. почалася європейська колонізація континенту. На початку Першої світової війни майже 90% території знаходилося в руках європейців. Великі володіння були у Німеччини, Португалії, Іспанії, Великобританії, Франції, Бельгії, Італії.

На початку 50-х років XX ст. на континенті було тільки чотири незалежних держави - Єгипет, Ліберія, Ефіопія, ПАР. У 50-х роках почався розпад колоніальної системи. Після одержання незалежності молоді африканські держави зберегли економічну залежність від колишніх метрополій та інших великих розвинутих держав.

Природно-ресурсний потенціал. Природні умови та природні ресурси дуже різні в різних частинах материка. Рельєф Африки в цілому сприяє господарському розвитку території. У поверхні переважають рівнинні форми рельєфу (плоскогір'я, горбисті рівнини). Африка - найспекотніший материк Землі. Більше 30% площі континенту - території з опадами менше 200 мм (пустелі Сахара і Намиб, напівпустеля Калахарі). Для решти 30% території характерний дуже тривалий сухий період. У тропічних областях Африки знаходяться райони, піддані багаторічним посухам. А в екваторіальних областях території відрізняються значним надлишковим зволоженням. Ці кліматичні особливості створюють певні труднощі у господарському освоєнні.

Для річкової мережі континенту характерний високий об'єм річного стоку. Річкова мережа різноманітна в різних частинах континенту. Континент має значні ґрунтові ресурси. Значні запаси деревини, ліси займають великі площі в Центральній і Західній Африці.

Мінерально-сировинні ресурси різноманітні і значні. У надрах континенту виявлені залізні руди, нафта, газ, кам'яне вугілля, руди кольорових металів, дорогоцінні метали, хімічна сировина. Світове значення мають запаси міді, уранових руд, алмазів, бокситів, марганцевих руд, золота.

Населення. Для Африки характерні: швидке зростання, етнічна розмаїтість населення, перевага сільського населення. Африка завжди була регіоном з високим природним приростом. І сьогодні природний приріст населення залишається високим - 20 - 26 чоловік на 1000 жителів. В останні роки на континенті смертність повільно, але неухильно знижується, а народжуваність або стабілізується, або починає знижуватися.

Середня густота населення на континенті невисока і складає 23 чол. на 1 км2. По території континенту населення розміщене нерівномірно. Найбільшу густоту мають райони розвинутого землеробства і промислової діяльності. Найнижча густота -у Сахарі і країнах Сахеля (Мавританія, Сенегал, Малі, Буркіна-Фасо, Нігер, Чад, Судан, Ефіопія).

Африка — континент із переважанням сільського населення (57%). Але темпи росту міського населення досить високі.

В Африці живе більше 200 народів. Багато етнічних груп представлені багатомільйонними націями (єгиптяни, тунісці, алжирці, марокканці), великими народностями (хауса, ібо, фульбе та ін.) і дуже малими групами, що і зараз живуть у родоплемінному суспільстві.

Господарство. Для сучасного господарства континенту характерні багато­укладність економіки, переважання аграрного сектора економіки, низький рівень економічного розвитку.

Африка - найменш індустріальний район світу. Частка її промислового виробництва у світі складає лише 2%. Найбільш розвинутими галузями промисловості є гірничовидобувна і металургія. Виділяється виробництво міді, цинку, свинцю, кобальту, золота, срібла, урану. Ці виробництва зосереджені в ПАР, Замбії, Заїрі.

Нафтовидобувна промисловість розвинута в Алжирі, Лівії, Нігерії, Єгипті і країнах шельфу Західної і Центральної Африки. Енергетика розвинута слабко. На найбільших ріках (Нігер, Замбезі, Ніл) побудовані великі ГЕС. Але гідроресурси використовуються не цілком.

Обробна промисловість на континенті розміщена в декількох районах. Найбільші виробники - ПАР, Єгипет, Алжир, Нігерія, Марокко, Туніс. У ПАР сформувався один з найбільших промислових районів (Йоганнесбург, Преторія, Дурбан, Кейптаун, Кімберлі), у Єгипті найбільші центри - Олександрія, Каїр, Хелуан.

У сільському господарстві зайнято близько 60% економічно активного населення. Але тільки 1/3 площі материка використовується у сільському господарстві.

Провідну роль у рослинництві відіграють зернові культури - просо, сорго, кукурудза, рис, пшениця, ячмінь; з коренеплодів виділяються таро, ямс, батат, маніок.

У Західній Африці вирощують какао, каву, арахіс, каучук; у Східній Африці – бавовник, чай, ваніль, горіх, горіх кеш'ю; у Північній Африці - цитрусові.

Тваринництво розвинуте значно слабкіше. Найбільш сприятливі умови для його розвитку у Східній Африці, де знаходяться значні площі пасовищ.

З галузей тваринництва найбільш розвинуті скотарство, верблюдоводство, вівчарство.

Транспорт. На континенті дуже слабка транспортна інфраструктура. В Африці немає трансконтинентальних залізниць і автомобільних магістралей.

У Північній Африці розвивається трубопровідний транспорт. За останні роки збільшилася частка повітряного транспорту. В зовнішніх зв'язках значну роль відіграє морський транспорт. Для річкового транспорту характерна слабка матеріальна база.

У міжнародному поділі праці Африка виділяється як експортер сільсько­господарської сировини, мінерально-сировинних ресурсів (залізні руди, нафта, алмази, золото, мідь, уран).

Країни Африки імпортують обладнання, верстати, автомобілі, продукцію хімічної промисловості, товари легкої промисловості.

3)Загальна характеристика с/г Італії

Білет №11

1)Взіємодія природи і суспільства. Світові природні ресурси.

1)Взаємодія природи і суспільства. Світові природні ресурси.

ВІТОВІ ПРИРОДНІ РЕСУРСИ