869 Року. З кінця 60-х pp. IX ст. Розпочинається

піднесення популярності культу святого Климен-

західній, так і в східній християнських Церквах.

честь цього святого в Десятинній церкві, яку

їй хроніст Тітмар Мерзебургський називає Кли-

ю, було відведено місце, де зберігалася частина

щей, перенесених Володимиром Святославичем із

церкви апостолів Петра і Павла в Корсуні. Що-

) січня, в день їх віднайдення Костянтином

юм, тут читалося «Слово на перенесення мощей

Климента». Принагідно зазначимо, що, за спосте-

[м дослідників, у IX ст. слов'янами було створено

іе п'яти оригінальних творів про святого Климен-

ять про нього в християнських слов'ян стала на-

Зокрема, фольклор російської Півночі зберіг таке

ія: «_ всім церквам мати — церква св. Климен-

ульт святого Климента мав велике значення для

о руського християнства. Анонімне «Слово на

онов П. Калеки перехожие. — Т. 1. — М., 1861. — С. 295, 299 та ін., Порівну Стихи духовные (Русская народная вера по духовным стихам). — М, 58.

Розділ _ четвертий о5

оновлення Десятинної церкви» називає його «заступниче стране Рустей», пов'язуючи Рим, Херсонес і Русь у єдину лінію поширення християнства:

«~иже умножил (Климент — авт.) своего Госпо­дина талант, не токмо в Риме, но всему и в Херсонесе, еще и в Рустем мире» \

Прийняття культу святого Климента перекреслювало гегемонію Візантії в справі поширення християнства на Русі та її монополію на його першооснови — ідейну спадщину стародавнього Риму. Цей культ був також по­кликаний освятити своїм авторитетом апостольське по­ходження Церкви Київської Русі й утвердити святість її стольного града.

Як уже зазначалося, наявні джерела не містять жод­них відомостей про роль патріаршого ставленика в цер­ковно-політичному житті Київської Русі..Цілком можли­во, що він міг прибути до Києва у свиті Анни Порфірородної. її життя та діяльність у Києві давньо­руські літописці також обходять мовчанкою, повідомляючи лише про її смерть 1011 року. Очевидно, це було пов'язано з ізоляціоністською політикою уряду Во­лодимира стосовно до Анни та її найближчого оточення, що складало конкуруючу релігійну партію корсуньсько-му духівництву на чолі з Анастасом. Прагнучи обмежити церковно-політичний вплив Константинополя, влада виз­нала за доцільне відвести патріаршому ставленику на Русі другорядне місце. У цьому зв'язку стає зрозумілим закладення місіонерської митрополичої кафедри не в стольному граді Київської держави, а в одному з південноруських центрів — місті Переяслав.

Церковно-політична ситуація, що склалася в Київській Русі наприкінці X — на початку XI ст., була характер­ною також і для деяких інших держав тогочасної Європи. Наприклад, із запровадженням християнства в ранньосередньовічних Польщі, Болгарії та Сербії митро-

Див.: Лавров П. Памятники христианского Херсонеса. Жития херсонских святых в греко-славянской письменности. — М., 1911, Вып. 2. — Доп. 1. — С. 174.

Київська Русь: від язичництва до християнства

чі кафедри також були влаштовані не в столичних їх.

онкретно-історичні обставини, що зумовили вибір са-Іереяслава для влаштування там резиденції руських ополитів, залишаються нез'ясованими. Висловлене щавно М. Ю. Брайчевським припущення, згідно з [ перенесення митрополії до Переяслава пояснюється гою християнством значення державної релігії після :тва Олегом Аскольда і захоплення ним київського у 882 року ' не може бути прийнятим, оскільки саме ) з'явилося, як свідчать археологічні дані, не раніше зї половини X ст. Переяслав не був племінним цен-, а постав на південно-східній околиці «Руської і» з ініціативи державної влади. Можливо, з погляду їлогії він і справді «перейняв славу», як доводять

і С Є. Максимови (Археологія, 1989. — № 1. — С — 119), давнього полянського правобережного про-:та, розташування якого локалізується на місці За-ького городища навпроти гирла Трубежу, неподалік тратегічно важливого броду через Дніпро. Необхідно іжити, що матеріали археологічних досліджень Пере-за та його околиць засвідчують тут появу християн­ко обряду поховання лише наприкінці X ст. Саме Переяслав стає важливим соціально-політичним цен-і опорним пунктом християнізації населення 5ережжя. Очевидно, до того часу слід відносити й по-і влаштування митрополичого осередку, ричину його влаштування у віддаленому од ъкого центру Переяславі дослідники незрідка вбача-

необхідності налагодження матеріального забезпе-я причту руського митрополита. Так, В. А. Мошин ав, що, подібно до Тріру чи Майнця на Заході, Пе-іав із прилеглою до нього округою являв собою фе-ьний домен (володіння) митрополита ². Поділяючи

Брайчевський М. Ю. Утвердження християнства на Русі. — К., 1988. — С 165.

Мошин В. Послание русского митрополита Леона об опресноках в Охридской си // Byzantinoslavica. — Pr, 1963, Т. 24, fasc. 1. — S. 92 — 93.

Розділ четвертий. о /

загалом таку точку зору, зауважимо, однак, що не слід аж надто перебільшувати значення церковних володінь, оскільки їх обсяг наприкінці X — в першій половині XI ст. був незначний. Очевидно, в даному випадку йдеться про примітивну форму ранньофеодального кормління.

Ранніх літописних свідчень про церковне будівництво в Переяславі не збереглося. Маємо лише скупе повідомлення Никонівського літопису, вміщене під 1008 роком, про зведення тут кам'яної церкви «Воздвижения Чесного Хреста». І все ж за Переяславом дуже швидко закріпилося значення авторитетного церковного центру Русі. Навіть після переміщення митрополії до Києва 1037 року Переяславу продовжували підпорядковуватися в церковних справах кілька центрів Північно-Східної Русі. Тільки в 1073 — 1076 pp. зі складу Переяславського діоцезу (адміністративна одиниця) виокремилася ростов­ська, а згодом, у першій половині XII ст., і смоленська єпархії. Цікаво, що за доби пізнього середньовіччя в Ук­раїні ще зберігалася пам'ять про справжнє значення Пе­реяслава в історії руської православної Церкви. Так, сьо­мий пункт Глухівських статей (1669 р.) оприлюднював тривогу гетьманів і козацької старшини за долю Переяс­лава, який згідно з Андрусівською угодою перейшов під зверхність Речі Посполитої. Звертаючись до московського уряду, укладачі цих статей настійно просили «„чтоб бла гочеспишыя Веры не гонили, хотя та сторона и отлучилась, будь на волех их возможно Царсько­му Пресветлому Величеству. А в Переяславле учинить Митрополию, как и прежде (підкреслено нами — авт.) сего бывало» \

Ймовірно, митрополію було спершу закладено у віддаленому од київського центру Переяславі з метою нейтралізувати вплив патріаршого ставленика через побо­ювання давньоруського уряду опинитися в церковно-

Источники малороссийской истории. — Ч. 1. (1649 — 1687). — М., 1858. — С. 221.

Київська Русь: від язичництва до християнства

Борисоглібський собор у Чернігові. XII cm.

шій, а відтак і політичній залежності од Візантійської ї, звідки було запозичено християнське віровчення, никнення церковної організації на Русі відбувалося >бережних пошуків взаємоприйнятних шляхів бітництва між християнською Церквою і державою, алося, що безпосереднє підпорядкування митропо-

кафедри константинопольській патріархії ні в чому межувало влади руського князя. Митрополія могла,

і формально, вільно провадити церковно-

Розділ _оп

четвертий о"

адміністративну діяльність, створюючи єпископські кафедри й призначаючи на них сановників. Нові епископії могли відкриватися, як засвідчують канонічні відповіді митрополи­та Іоанна П (1080 — 1089 pp.), з дозволу митрополита і цер­ковного собору: «Иже участить епископью свою по земли той, паке кде многь народъ и людие и гради, о немже се тщание и попечение и нам лебезно мнится се бити; боязнь-но же; но обаче и первому столнику рускому изводиться и сбору страны всея тоя, невъзбранно да будеть». Певна річ, необхідним був також і дозвіл князя.

За правління Володимира Святославича єпископські кафедри були влаштовані тільки в Новгороді та Білгороді (поблизу Києва), а вже потому — в Чернігові. До всього, в Білгороді містилася резиденція вікарія (заступника єпископа), котрий лише в разі потреби, як вважав свого часу Є. Є. Голубинський, міг керувати справами митро­полії в стольному граді Русі. Закладення єпархій було справою, яка потребувала значних матеріальних засобів і численних священицьких кадрів. Ось чому в більшості з тих міст, до яких Володимир Святославич призначив 988 року своїх намісників, єпископські кафедри не були відкриті, принаймні, згадок про них у джерелах немає. Як повідомляє літописець, було у Володимира «синів два­надцять:

Вишеслав, Ізяслав, Святополк і Ярослав, Всево­лод, Святослав, Мстислав, Борис і Гліб, Станіслав, Позвізд, Судислав. І посадив він Ви-шеслава в Новгороді, а Ізяслава в Полоирку, а Святополка в Турові, [а] Ярослава в Ростові І коли помер найстарший, Вишеслав, у Новгороді, то посадив він Ярослава в Новгороді, а Бориса в Ростові, а Гліба в Муромі, Святослава в Дерев­лянах, Всеволода у Володимирі, Мстислава в Тмуторокані».

Число «дванадцять» виступає тут не стільки як історична реалія, скільки як сакральний символ велико­князівського дому, що ототожнюється з Христом та його дванадцятьма апостолами.

Київська Русь: від язичництва до християнства

смерті 1015 року Володимира Святославича та

Святополка в Києві утверджується Ярослав

За його правління до стольного града Русі, що

ївся новими пам'ятками зодчества, було перене-

ітрополичу кафедру.

дження грандіозної фортеці — «міста Ярослава» ало значних матеріальних витрат, залучення ве-іисла робочих рук. За підрахунками вчених, для ня цих робіт була необхідна щоденна праця ти-і;ей протягом п'яти років. До цього слід додати, ^дженням оборонних укріплень не вичерпувалася і будівельних робіт князя Ярослава. В новозбудо-їим місті було зведено монастир святого Георгія юця і монастир святої Ірини. Присвячені христи-

патронам Ярослава та його дружини Інгігерди вони збереглися до наших днів тільки в назвах і вулиці — Ірининської — та Георгіївського про-рхітектурні особливості зведених будівель, а та-ані їм назви відбивають прагнення їх замовника и подібність Києва і Константинополя, що його, чергу, давньоруські книжники порівнювали зі [им Градом Єрусалимом. Невипадково київський ць вустами язичника Олега проголошує Київ міст руських». Ця біблійна алюзія (натяк) покли-іа підкреслити святість стольного града Русі, ут-його рівноправне партнерство в сім'ї християнсь-

)ДІВ.

іним і найвеличнішим храмом Києва став сий собор. Спорудження його, можливо, відбулося , де раніше був розташований однойменний де-храм. Прикрашений різнокольоровими май-ш плитами, з підлогою, інкрустованою мозаїкою, [ий яскравими фресками, оздоблений численними ціями, Софійський собор вражав сучасників до­лго своїх форм. Перший руський за походженням й митрополит Іларіон — сучасник і ймовірний гор його побудови і розпису — передає свій за-цієї споруди такими словами:

■

Розділ четвертий

91

Богоматір — Діва Марія. Мозаїчна колиюзшфі Софійського собору в Києві

«Церква дивна і славна всім навколишнім країнам, подібної не зустріти в жодній країні від Сходу й до Заходу».

Собор був монументальним втіленням політико-ідеологічних уявлень давньоруського суспільства про місце Києва і правлячого великокнязівського дому в сис-

Київська Русь: від язичництва до християнства

згочасної цивілізації. Ця величава споруда не була а відтворенням образу Софії Константинопольсь-оте, подібно до неї, Київська Софія стала симво-еднання божественного начала і державної влади, [бувалися урочисті державні церемонії: сходження ікокнязівський престол, прийоми іноземних послів

:тиянство пов'язало образ Софії з ідеалом собор-їентралізованої сакральної держави. У Візантії за [ня Юстиніана (527 — 565 pp.) ідеї софійності лася головна роль в обгрунтуванні теократичної ції імператорської влади як імітації влади Бога, э до Юстиніана, київський правитель також праг-м грандіозним храмом утвердити велич своєї де-і своєї влади. Ідея Софії — «Премудрості бо-невіддільна од старозавітних уявлень і своїми ви-пов'язана з культурою еллінізму. Розглядаючи ього імені, відомий знавець історії духовної куль-. С Аверінцев зробив таке влучне спостереження: «У комплексі ідей Ветхого Завіту Премудрість певним чином пов'язана з думкою про священну державу, про богохраниме царство; недаремно го­ловні «софілогічні» книги, Книга Премудрості Со­ломонової і Книга Притч Соломонових, пов'язані з шанованим ім'ям наймудрішого з царів. Священ­на держава з її единомисленними підданими і пра­вильними устоями людського співжиття є ще один образ впорядкованого людського космосу, за­городжувальної стіни проти хаосу» \ юему славнозвісному творі «Слово о законі і бла-митрополит Іларіон також прирівнює Ярослава мировича до Соломона: «_.як Соломон дім Божий й святої Премудрості спорудив». Отже, турно-художній образ Київської Софії являв со-

іринцев С. С. К уяснению смысла надписи над конхой центральной апсиды іевской // Древнерусское искусство. Художественная культура домонголь-u — М„ 1972. — С. 36.

Розділ четвертий.

бою розгорнуту християнську символіку офіційної ідеології теократизму великокнязівської влади.

Ця ідея знайшла своє втілення і в настінних розписах Собору. Символічною є, наприклад, ктиторська фреска із зображенням родини Ярослава Мудрого. Розташована півкругом на трьох стінах у західній частині головного нефу собору, вона виразно перегукується з мозаїчним панно «Євхаристія» (причастя апостолів), розташованим навпроти, на фризі головної апсиди. Увіковічнюючи князівський дім Ярослава, ця фреска була водночас і символом апостольської місії правлячої князівської ди­настії.

Над зображенням панно височіє монументальна фігура Діви Марії в позі «оранти» (із здійнятими догори руками). Вона мислилася як заступниця стольного граду Русі, ототожнюючись з ідеєю божественної чистоти і свя­тості. Мозаїчна композиція Богоматері Софійського собо­ру була близькою і зрозумілою городянам упродовж ба­гатьох віків. Підтвердженням цього може служити, на­приклад, наступний фрагмент давньої української народ­ної колядки:

«„.Ой не було ж нам хіба сіна вода, Сіная вода, той білий камінь, А прикрив Господь сиров землицев. Виросло на нім кедрове древо Барз височейке і барз слічнейке. Висмотріла го Пресв'ята Діва, Зізвала к ньому сорок ремесників: "Ой підіте-ж ви, ремісничейкі, А зітните ж ви кедрове древо, Збудуйте з нього святу Сохвію, Святу Сохфію в святім Кійові, Би на ній було сімдесят верхів, Сімдесять верхів, сімдесять крижів, Семеро дверій, а едні підлоги!"» . Близьким до цих рядків є сюжет апокрифічної

Цит. за неопублікованим рукописом «Київ та його давня давнина у творах народних». Збірка фольклорних матеріалів, виписок з літописів та інших історичних пам'яток Тулуба О. О. // Інститут рукопису ЦНБ НАН України. — Ф. 209. — № 3. — Арк. 239.

Київська Русь: від язичництва до християнства

про царя Болота Волотовича», відомої за списка-:т. В ній, зокрема, знаходимо «пророцтво», згідно сынъ от отца снидет на землю во Иерусалимских : и вселится в Приснодъву Марию от Духа Свя-будет во Иерусалиме построена церковь Святая

о седмисят верхах». Порівняння Києва зі Свя-Градом — Єрусалимом — (нехай і недостатньо в цьому випадку) має сталу традицію в давньо-літературі. Другим Єрусалимом називає Київ,

Іаков Мніх у своєму «Житії» князя Володимира. <. давньоруських книжників Єрусалим виступає ^итут (запасний спадкоємець) Константинополя, ння до якого Києва знайшло, як відомо, свій ви-зандіозному будівництві міста за часів Ярослава

іорудженням Софії Десятинна церква втрачає [ провідного релігійного центру Київської Русі. В $'язку слід зауважити, що з початку 90-х pp. XI г християнського патрона Руської землі святого а, підтримуваний причтом Богородичної церкви,

0 витісняється культом святого Миколи «Мокро-икнення культу і пошанування Миколи тісно ) з Софійським собором. Саме тут з'являється чу-

ікона, про яку мовиться в доволі цікавій ле-«сось один набожний киянин зі своєю родиною до Вишгорода на свято мучеників Бориса і Гліба. ідись їх мощам, він повертався до Києва на човні іу. Його дружина задрімала і випустила з рук ди-;а впала у воду. Ясна річ, батько страждав і на святих. Та вночі святий Микола добув ту ди-води й поклав її в Софійському храмі перед Вранці люди знайшли дитину живою, але мок-і ікона. Утвердження і поширення культу святого

¹ послабило зв'язок руського християнства з тра-кирило-мефодіївської спадщини, що було

-іном часу відбулася своєрідна контамінація (змішання) святого Миколи Михаїла, який перебрав на себе функції заступника і покровителя Києва, бо ж архістратиг Михаїл був духовним патроном київського князя — Михайла Ізяславича, який 1108 року збудував у Києві Михайлівський й монастир.

Розділ четвертий.

наслідком прямого церковного контролю, встановленого кліром нової митрополії. Адже пошанування Климента Римського втілювало ідею незалежності руської Церкви як від Царгороду, так і від Риму.

Церковно-релігійна політика Ярослава Мудрого лежа­ла в річищі боротьби за почесне місце Русі в ієрархії християнської ойкумени. Реалізація цієї програми зумов­лювалася характером відносин між київським правителем та візантійським імператором і вимагала зміцнення зв'язків світської і духовної влади в самій Київській де­ржаві. Відтак у стольному її граді з'являється грецький митрополит Феопемпт. Вперше і востаннє на сторінках літописів він згадується під 1039 роком. Тоді, сповіщає ав­тор «Повісті минулих літ», «иквячена була митрополи­том Феопемптом церква [У с п і н н я] святої Богородиці, що її спорудив Володимир, отець Ярославів».

Зміст цього літописного повідомлення, на жаль, не до­зволяє зрозуміти, чим була спричинена потреба повторно­го освячення Десятинної церкви. Очевидно, Феопемпт, че­каючи на завершення будівництва митрополичого кафед­рального собору, резидував у церкві святої Богородиці. Однак це тривало недовго, бо в літописній статті 1044 ро­ку, де розповідається про охрещення останків загиблих під час усобиць князів Ярополка і Олега Святославичів та поховання їх у Десятинній церкві, жодних згадок про участь у цій церемонії київського митрополита не знахо­димо.

Церква в Київській Русі формувалася як державний інститут. Подібно до всіх інших східних Церков, вона бу­ла автономною в своєму внутрішньому релігійно-ка­нонічному влаштуванні. Проте не могла провадити неза­лежну від державної влади політику. Пристосовуючись до конкретно-історичних умов ранньосередньовічної Русі, православна Церква будувала свою організацію за фео­дально-ієрархічним зразком, наслідуючи в загальних ри­сах структуру державного устрою Київської Русі. Шляхи формування державно-адміністративного устрою і ор-