Прийняття християнства за володимира святославича

Lk уже зазначалося, в другій половині X ст. на Русі реально склалося кілька осередків щеплення хри­стиянського віровчення. Воно дедалі більше знаходило своїх прихильників і в дружинному оточенні великого князя київського — тому прошарку панівної верхівки Київської держави, від якого значною мірою залежали кардинальні зрушення в системі ідеологічної організації тогочасного суспільства.

Проте Володимир Святославич, котрий прийшов до влади 980 року на хвилі язичницької опозиції і через труп свого брата-християнина, змушений був до певного часу орієнтуватися на ту частину панівної верхівки, яка дотримувалася традиційних язичницьких вірувань і була схильна більше до організації зовнішніх воєнно-політичних акцій, ніж до внутрішнього облаштування Київської держави. Посилення проязичницьких настроїв панівної верхівки тогочасного суспільства засвідчує літописна стаття 983 року. Київські «старці і бояри» розв'язали тоді справжню кампанію гонінь на християн. За їх намовою було, зокрема, вчинено фізичну розправу над багатим варягом, який «прийшов був із Греків і по-

Київська Русь: від язичництва до християнства

дні русичі поклоняються поганським богам, а інші — християнській 'еркві. Мініатюра Радзивіллівського літопису XIV cm.

ержався віри християнської». Його син став жертвою гокого язичницького обряду («Метнемо жереб, — ка-язичники, — на хлопця і дівчину, і на кого він упа-- того заріжемо богам»). Це була вельми продумана : ревнителів «старої віри», спрямована проти нових огічних віянь та суспільних порядків, що владно "алися в усі сфери життя країни, ристосування прадавніх язичницьких культів східних ян до нових форм економічного й суспільно-ичного життя не змогло задовольнити потреби ран-еодального суспільства і його держави. Протягом X) кількох років (за літописною хронологією — ли) з часу проведення уніфікації і об'єднання язич-ких культів на основі традиційних вірувань східних ян відбулося перегрупування політичних сил всере-панівної верстви Київської Русі, загалом завершило-

Розділ третій

59

Велика панагія. Ікона початку XII cm.

ся її станове оформлення та консолідація. Язичництво, нехай і реформоване в політеїзм, уже не відповідало соціальним і політичним вимогам та претензіям правля­чої верхівки, що прискорено феодалізувалася. Збережен­ня язичництва перешкоджало рівноправним відносинам Київської Русі з християнськими державами середнь­овічного світу. Тільки монотеїзм міг послужити сталою опорою для реалізації цих прагнень і допомогти забезпе­чити міцне становище владі великого князя.

Інтенсивні пошуки панівною верхівкою Київської де­ржави нових релігійних структур, які найбільш вдало відповідали б її інтересам, засвідчує літописна оповідь про «вибір (випробування) вірувань». Під 986 роком «Повість минулих літ» сповіщає про відвідини Києва бол­гарами «віри магометанської», «німцями з Риму» та іудеями. Володимир Святославич вислуховував промови послів, але усім їм відмовив. Магометанським місіонерам через те, що йому не сподобалися обряд обрізання, забо-

Київська Русь: від язичництва до християнства

кивати свиняче м'ясо, а особливо — необхідність [ од вина. Він сказав: «Русі веселість — пиття, ми іжемо без сього бути». Італійцям-католикам ий князь звелів повертатися назад, «бо предки юго не прийняли». Дискутуючи з іудеями, Володи-ш дорікати їм у тому, що вони Богом відкинуті й уть інших навчати своєї віри: «То як ви інших учите, коли самі ви одкинуті Бо­гом? Якби Бог любив вас, то не були б ви роз­кидані по чужих землях. Чи ви замишляєте, щоб і нам таке лихо прийняти?».

ть після яскравої промови грецького «філософа» мир виявив витримку, сказавши: «Пожду ще тро-бо «хотів він розізнати про всі віри», відченнями літописця, київський князь скликав по >яр і старійшин на нараду, де було вирішено більш ю вивчити переваги й недоліки існуючих у того-у світі віросповідань. Було обрано десять «мужів», •ушили в далекі світи розізнати про віру і службу ніх народів. Найбільше їх вразила служба, що пра-в християнських храмах Візантії: «„служба їх єсть краща, ніж в усіх землях. Ми навіть не можемо забути краси тієї, бо всяк чо­ловік, якщо спершу спробує солодкого, потім же не може гіркоти взяти. Так і ми не будемо тут [поганими] жити». Вислухавши щ слова, бояри мовили до Володимира: «Якби лихий був закон грецький, то не прийняла б хрещення баба твоя Ольга, що була мудрішою за всіх людей». ак князь і його найближче оточення вирішили за ну релігію Київської Русі прийняти християнство візантійському варіанті.

на річ, цю літописну розповідь не варто сприймати ьно. Промова «філософа», вміщена в «Повісті мину-іт», на думку багатьох дослідників, має багато їх рис із повідомленнями середньовічних слов'ян-книжників про навернення в християнство болгар-царя Бориса, який запровадив християнство в

Розділ третій

своїй державі у 864—866 pp. Проте результати новітніх досліджень літописної оповіді про «вибір» віри князем Володимиром Святославичем переконливо доводять, що вона в своїй основі все ж не була пізнішою літературною фікцією¹. Між різними віровизнаннями вагалися, крім східних слов'ян, хозари і болгари. До всього, відправлення посольств Володимиром Святославичем з метою з'ясування переваг існуючих світових релігій, зок­рема, ісламу, підтверджується повідомленнями арабського автора ал-Марвазі та персидського письменника ал-Ауфі². Отже, починаючи з реформування язичницьких культів 980 року, уряд князя Володимира вів інтенсивні пошуки найбільш оптимальної для молодої Київської держави релігійної структури. Вони завершилися наверненням Русі в християнство за візантійським взірцем.

У християнському віровченні втілився багатющий суспільний досвід, нагромаджений в умовах такого громіздкого й етнічно різнорідного державного утворення, яким була Візантійська імперія. Київський правитель усвідомлював свою вирішальну роль у справі реор­ганізації системи релігійних вірувань. При всій його не­достатній обізнаності в християнських догматах та обря­довості, як це видно з уміщеного в літописі його діалогу з грецьким «філософом», князю, безперечно, було відомо про підпорядкованість Церкви інтересам світської влади у Візантії. Важливо зазначити, що в свідомості «варварсь­ких» вождів тієї доби візантійська модель християнства пов'язувалася насамперед з уявленнями про вищу світську владу³. Ця обставина зіграла чи не вирішальну роль у запровадженні на Русі християнства за візантійським зразком. Його модель якнайкраще відповідала системі політичного устрою Київської Русі,

Див.: Tolochko Petro. Volodimer Svjatoslavic's Choice of Religion: Fact of Fiction? // Harvard Ukrainian Studies, 1988/1989. Volume XII/XIII. Proceedings of the International Congress Commemorating the Millenium of Christianity in Rus'-Ukraine. — P. 816—829.

Введение христианства на Руси. — М., 1987. — С. 68—69.

Nystazopoulou-Pele'kidou M. Constantinople centre de pouvoire et d'autoirite // Byzantika, 1985.—№ 5. — P. 28—29.

Київська Русь: від язичництва до християнства

Дмитро Солунський. Мозаїчна композиція Михайлівського собору в Києві

Розділ

третій Оо

що була тоді відносно єдиною ранньофеодальною мо­нархією. Християнізація відкривала шлях до визнання за Київською державою самостійного місця в політичній структурі тогочасного світу й входження до світової хри­стиянської спільноти ("the Byzantine Commonwealth" за Д. Оболенським).

Охрещення Володимира Святославича і навернення в християнство підданих його країни пов'язувалося літописцем із військовим походом київського князя на грецьке місто Корсунь (Херсонес). «У рік 6496 [988] пішов Володимир з військом на Корсунь, город грецький. Та за­перлися корсуняни в городі, і став Володимир з одного боку города в гавані, на віддалі одного польоту стріли од города, і боролися кріпко городяни з ними». Князь заявив непоступливим корсунянам, що має твердий намір трима­ти місто в облозі, якщо знадобиться, то й три роки. День у день насипали київські вої землю під міські мури, щоб оволодіти ними. Та городяни, підкопавши непомітно міську стіну, поночі вибирали той насип і носили землю до центру міста. Облога Корсуня затягувалася. Та ось до стану руських воїв упала стріла з прикріпленим до неї посланням. У ньому корсунянин на ймення Анастас сповіщав київського князя, як можна покласти край об­лозі й заволодіти містом. Він радив перепинити воду, що надходила до міста з колодязів, розташованих на східних околицях Корсуня. Скориставшись із цієї поради, Володи­мир негайно звелів поруйнувати труби. Приречене на спрагу, багатотисячне місто відкрило ворота.

Заволодівши Корсунем, Володимир посилає послів до візантійської столиці, де на імператорському престолі сиділи тоді Василій і Костянтин. Його послання містить у собі відверту погрозу:

«Осе город ваш славний я взяв. Та чую ось я, шр сестру ви маєте, дівчину. Тож якщо її не оддасте за мене, то вчиню вашому городу [те], шр й сьо­му вчинив».

Стурбовані василевси направляють до Володимира своїх посланців, переказуючи князю через них, що

Київська Русь: вид язичництва до християнства

ть за нього заміж свою сестру тільки тоді, коли эестишся ... і з нами єдиновірцем будеш». Володи-штославич пристав на цю пропозицію і, прийняв-)ещення в Корсуні, взяв шлюб із грецькою прин-Анною. Після цього князь повертається до Києва йми трофеями, а Корсунь віддає грекам як віно за су. Так змальовує охрещення Володимира ь минулих літ».

>рена більш як через сто років після справжніх іітописна повість про охрещення Русі й покладена :нову наведена вище «корсуньська легенда» що-іше поєднала цілком певні факти з легендарними vih. Історична ймовірність цього джерела і тепер ється предметом гострих дискусій, через що мож-різному тлумачити перебіг і хронологію подій, іих із походом військ Володимира до Криму. Ми іося до інтерпретації А. Поппе, який доводить, суньська експедиція Володимира мала місце 989 она була наслідком зближення між Києвом і Кон-ополем, початок якому поклала русько-ська союзницька угода, укладена, як вважає ик, у вересні 987 року¹. Тоді Візантія переживала

часи. Імператорські війська влітку 986 року зазна-ізки в битві з болгарами біля ущелини «Траянові а в грудні того ж року частина військової ари-ії підняла повстання. На чолі його став полково-рда Склір, який проголосив себе імператором. Усе змусило царгородських правителів шукати юї підтримки Київської Русі. На переговорах у Володимир підтвердив свою готовність прийняти нство як державну релігію Русі, а візантійські зри-співправителі, в свою чергу, обіцяли видати за зою сестру Анну. Київський князь зобов'язувався

Візантії військову допомогу, зокрема, негайно

: Поппе А. Візантійсько-руський союзницький трактат 987 р. // Укр. іст. — № 6. — С 20 — 33; Poppe A. The rise of Christian Russia. — London,

Розділ

третій 65

надіслати до Константинополя руський експедиційний корпус для боротьби з заколотниками. Сам Володимир вирушив, коли настав час, до Криму, щоб покарати кор-сунян, які перекинулися на бік політичних супротивників візантійського імператора Василія II та його брата Кос­тянтина. Здобувши фортецю, Володимир передав її своєму шуринові. Отже, корсуньська експедиція була наслідком візантійсько-руської союзницької угоди, ре­алізації якої передувало заручення київського князя з Анною Порфірородною та охрещення влітку 988 року мешканців Києва.

Необхідно наголосити на тому, що християнізація Київської Русі не перебувала в однобічній залежності від міжнародних зв'язків. Прийняття християнства давньо­руською верхівкою було передусім результатом внутрішнього соціально-економічного, політичного і куль­турного розвитку східного слов'янства. Воно відповідало назрілим потребам давньоруського суспільства, яке за правління Володимира Святославича зайшло в перелом­ний період історичного розвитку. Саме тоді відходив у минуле родоплемінний побут слов'ян, утверджувалися нові, прогресивні для того часу феодальні виробничі відносини й притаманні їм форми політичного і духовно­го життя. Завершувалося об'єднання східнослов'янських земель у складі Київської держави, стабілізувалися її зовнішні рубежі. Країна вкривалася густою мережею міст, фортець і замків, за мурами яких велася жвава торгівля, розквітали ремесла. Послабилися впливи варязької дру­жинної еліти, яка внесла до політики київських князів орієнтацію на далекі військові походи, через що консер­вувалися процеси внутрішнього, насамперед соціально-економічного розвитку. Відтак од грабіжницьких війн із сусідніми народами місцева знать переходить до освоєння власних земель, експлуатації своїх підданих. Так народ­жувався стан нової аристократії, об'єднаний матеріальною основою (землеволодіння) буття та спільними елементами соціальної психології. Пошуки ідеологічних засобів кон­солідації цієї еліти й поширення її влади на всі прошар-

Київська Русь: від язичництва до християнства

огочасного суспільства спричинилися до того, що на верхівка Київської Русі наприкінці X ст. прого-іа християнство офіційною релігією. )ли ж і де охрестився Володимир Святославич? Крім гньської версії, літописцям були відомі й інші «адре-іолодимирового охрещення. Зокрема, називають ще тів (сучасний Васильків Київської області). Одначе ;ама назва цього міста, збудованого на честь христи-сого патрона Володимира, свідчить про пізнішу атурну інтерполяцію (зміну первісного тексту). Є ва-підстави вважати, що Володимир прилучився до хри-іства в Києві на початку 988 року. За обчисленнями эппе, днем охрещення київського князя було обрано Богоявления Господня, який припав на 6 січня. )відно до церковних канонів, Володимир пройшов товку до охрещення — так зване «оглашения», що [чай тривало 40 днів. Із настанням потепління, тобто :ні 988 року, Володимир попрямував до дніпровських гів, щоб зустріти тут свою порфіроносну наречену, ж (очевидно, 27 травня, на зелені свята) відбулося зе охрещення киян. Ось як описує цей обряд ість минулих літ»:

«-Володимир послав посланців своїх по всьому го­роду, говорячи: «Якщо не з'явиться хто завтра на ріці — багатий, чи убогий, чи старець, чи раб, — то мені той противником буде». І, це по­чувши, люди з радістю шили, радуючись, і говори­ли: «Якби се не добре було, князь і бояри сього б не прийняли». А назавтра вийшов Володимир з попами цесарицинами і корсуньськими на Дніпро. І зійшлося людей без ліку, і влізли вони у воду, і стояли — ті до шиї, а другі — до грудей. Діти ж [не відходили] од берега, а інші немовлят дер­жали. Дорослі ж бродили [у воді], а попи, стоячи, молитви творили».

евна річ, змальована літописцем процедура охрещен-иян насправді була далеко не такою ідилічною. Як ічав київський митрополит Іларіон, люди просто не

Розділ

третій О/

насмілювалися чинити опір наказові князя «да аще кто и не любовїю, нъ страхом повелъвшааго крещаахуся поне-же бь блговЬрїе его съ властїю съпряжено».

Охрещенню киян передувало знищення загальнодер­жавного язичницького пантеону, зовсім недавно споруд­женого в центрі стольного града. Князь наказав, як повідомляє літописець, «поскидати кумирів — тих пору­бати, а других вогню оддати. Перуна ж повелів він прив'язати коневі до хвоста і волочити з Го­ри по Боричевому [узвозу] на ручай, і дванадцять­ох мужів приставив бити [його] палицями- І ко­ли ото волокли його по ручаю до Дніпра, оплаку­вали його невірні люди, бо іще не прийняли вони були хрещення. І, приволікши його, вкинули його в Дніпро. І приставив Володимир [до нього людей], сказавши: «Якщо де пристане він, то ви одпихай-те його від берега, допоки пороги пройде. Тоді об­лиште його». І вони вчинили звелене. Коли пусти­ли [його] і пройшов він крізь пороги, викинув його вітер на рінь, яку й до сьогодні зовуть Перунова рінь».

Літописці-християни пояснювали, що ця акція була вчинена для «знеславлення біса». Більшість сучасних дослідників, сприймаючи це повідомлення «Повісті мину­лих літ» буквально, доводять, що глумлива розправа над Перуном мала скомпрометувати й принизити цього не­давно ще всесильного в очах київських язичників бога. Проте в системі морально-етичних цінностей язичницько­го суспільства цей акт насправді виглядав зви­чайнісіньким обрядовим дійством, що символізувало «виг­нання» чи «поховання» кумира колишнього державного божества Перуна¹. Його невипадково перенесли до води, адже вона у стародавніх слов'ян віддавна пов'язувалася зі смертю, потойбічним, «тим» світом. Побиття Перуна пали­цями також було символічним: ідола необхідно було

Див.: Васильєв М. А. Великий князь Владимир Святославич: от языческой реформы к крещению Руси // Славяноведение, 1994. — № 2. — С. 38 — 55.

Київська Русь: від язичництва до християнства

іично знищити. Перуна проводжали аж до провських порогів, за якими відкривався світ кочового эля», тобто його випровадили до останньої межі розсе-іня слов'ян. Це означало, що за межі їхньої держави іроваджувалося язичництво, буквально поступаючись цем новій, християнській релігії. Як сповіщає описець, Володимир повелів «робити церкви і ставити

на місцях, де ото стояли кумири. І поставив він цер-' святого Василія [Великого] на пагорбі, де ото стояли лири Перун та інші і де жертви приносили князь і лю->. Як уже зазначалося, Володимир одержав при охре-нні ім'я «Василій», ім'я свого швагра і хрещеного бать-— імператора ромеїв. Відтак святий Василій став не-ним покровителем і християнським патроном князя, іівництво християнського храму на честь святого Ва-іія на місці язичницького пантеону не лише унаочню-ю докорінну переміну релігійної структури Київської »жави, а й символізувало особисту роль Володимира птославича в цій реформі.

Процедура навернення в християнство киян, яскраво ільована літописцем, поклала початок охрещенню всієї іїни. Джерела повідомляють, що відразу після знищен-

чи радше «вигнання-похорону» язичницьких ідолів у єві розпочалася насильницька християнізація населен-

Новгородської землі. Літопис сповіщає про те, що :ієпископом до Новгорода було поставлено Якима Кор-іянина, пов'язуючи з його приходом зруйнування язич-№кого капища. Поваленого ідола Перуна тут, як і в єві, було побито залізними палицями й кинуто у (и річки Волхов. Цікавою була реакція якогось го-<янина, котрий, побачивши, що поваленого ідола хви-ли прибило до берега, відіпхнув його далі у воду зі тами: «Досить ти вже їв і пив, а нині пливи геть». За М. Татіщевим, який користувався документальними геріалами, що не збереглися до наших днів, христи-зацію Новгорода проводили київські урядовці Добриня

Путята. Велику активність їх у цьому засвідчують ті, але дуже промовисті слова новгородського книж-

Розділ третій

ника: «Хрестив нас Путята мечем, а Добриня вогнем». |

Восени 990 року розпочалася християнізація населені ня Суздальщини. Тут, на березі річки Клязьма, було тоді очевидно, й закладено місто Володимир, яке в майбутнє ому стало важливим церковним центром. У сфері йоп| політичного та ідеологічного впливу опинилися племен, словен, кривичів, в'ятичів і мері. Згодом тут розпочалос жваве церковне будівництво.

Тільки в першій половині XI ст. завершився проці навернення в християнство мешканців Муромської земл яка за своїм етнічним складом була вельми строкато Тут жили переважно народи угро-фінської групи та ча ково слов'яни, що з'являються в цих краях, я засвідчують дані археології, з другої половини X ст Цікаво зазначити, що охрещення слов'янських і не слов'янських народів відбувалося не за одним церковниі* чином. Так, «Вопрошание Кириково», пам'ятка, виникне» ня якої пов'язано з ім'ям новгородського єпископа Ни фонта (ИЗО — 1156 pp.), приписує «молитвы оглашены творити: Болгарину, Половчанину, Чюдину преди креще ния 40 днии поста, ис церкви исходити от оглашеных: Словенину — за 8 днии».

За правління Володимира Святославича не всі давньо­руські землі було цілком християнізовано, але є вагомі підстави вважати, що більшість населення країни навер­нулася, принаймні формально, в нову віру. Було закладе­но основи церковної організації. Розростаючись у глиб і в широчінь, вона об'єктивно визначала єдину для всього населення Київської держави приналежність. Церква сприяла зміцненню територіально-адміністративного поділу, засновуючи єпископії в адміністративно-політичних центрах давньоруських земель-князівств, що формувалися. Все це безумовно відповідало потребам об'єднавчої політики київського уряду та згуртування країни.

Однак процес християнізації держави йшов повільно, а незрідка й хворобливо (надто у віддалених од київського центру областях). Населення Київської Русі гостро реагу-

Київська Русь: від язичництва до християнства

ta нові ідеологічні віяння, що розповсюджувалися їх градах, погостах і селах. Християнські про-ики наштовхувалися на глухе чи пряме незадово-народу, яке іноді перехлюпувалося через край і [лося у формі фізичної розправи над ними. Достат-сазати, що протягом лише одного десятиліття в юдській землі, наприклад, було забито трьох пів (йдеться про середину XI сті). Перші постав-Ростові єпископи Федір і Ларіон, зустрівшись із оленням тамтешнього люду, змушені були покину-край. Не більшого успіху в справі навернення на-я Ростовської землі в нову віру досяг і їх наступ-- чернець Києво-Печерського монастиря Леонтій. » цього святителя, згодом проголошеного Церквою , повідомляє про те, що Леонтій, узявшись ати християнське віровчення дітям, був скараний >ками на смерть. Тільки єпископу Ісайї, котрий за-Леонтія, вдалося винищити геть кумирів язич-іх богів, шанованих тамтешніми поселянами, іаторами й організаторами опору християнству ви-и насамперед служителі язичницького культу — . Вони, зокрема, були призвідцями заворушень у іьській землі, що мали місце 1024 року. Вони зви­вали місцеву знать ("стару чадь") у приховуванні від голодних, ганили християнську віру. Невдовзі гсгар, тобто з Волзької Болгарії, було доставлено і заколот припинився. Тим часом князь Ярослав імирович (Мудрий), який перебував тоді в Новго-:обисто очолив каральний загін дружинників і ви­на Суздальщину, де жорстоко розправився з шками. Як повідомляє літописець, князь, захопив-іхвів, одних відправив у вигнання, а інших стратив, конфлікт 1024 року набув очевидного релігійного іення.

рідненими за своїм характером з подіями на Суз-ші були заворушення 1071 року в Ростовській ^ла на Білоозері. Там зазначеного року також виник а волхви стали поширювати чутки про «злих жон»,

Розділ

третій 71

що нібито «напускали» на людей це нещастя. Як зазначає літописець, населення часто вірило таким намовлянням і приводило до волхвів жінок на ритуальний обряд — для фізичної розправи над ними:

«І приводили [люди] до них сестер своїх, і ма­терів, і жінок своїх, а вони, напустивши ману „ майно їх забирали собі».

До волхвів, які вирушили в мандри вздовж Волги, а потім берегами річки Шексна дісталися Білоозера, при­стало три сотні людей. У місці їх зосередження саме в цей час перебувала військова дружина, очолювана київським урядовцем Янем Вишатичем, «дань емлющю». Янь вирішив спіймати волхвів — призвідців заворушень. Проте, підтримувані місцевим населенням, волхви схова­лися в лісі. Тоді Вишатич повернувся в місто до білоозерців і зажадав від них, аби вони самі спіймали втікачів, погрожуючи в разі невиконання цього наказу на півроку стати тут на постій зі своїм військом. Зрештою бунтівників було схоплено. Поставши перед Янем, волхви на його вимогу виклали свої уявлення про будову Всесвіту. Цікаво, що їхня світоглядна позиція не запере­чувала наявності дуалістичного (двоїстого) начала в ос­нові світобудови:

«І створив диявол людину, а бог душу в неї вло­жив. Тому-то коли помре людина, [то] в землю іде, а душа — до бога».

Скидається на те, що традиційне язичництво зазнавало певної еволюції. Вчення волхвів увібрало в себе окремі елементи християнства й виявляло певну спорідненість із єретичними теоріями середньовіччя.

Дослідники розходяться в думках щодо визначення світоглядного змісту народних рухів, очолюваних волхва­ми. Проте хоч би як ми називали вчення цих ревнителів язичництва — пантеїстично-фаталістичним чи близьким до сресі богомилів, — воно вочевидь користувалося підтримкою з боку народних мас. Невипадково літописець, прагнучи показати перевагу християнства над язичництвом, так детально змальовує сцену розправи над

Київська Русь: від язичництва до християнства

і — призвідцями подій 1071 року. За намовлян-Вишатича вони були страчені родичами забитих эитуальних чаклувань. З літопису довідуємося й цо повішених на дубі волхвів невзабарі одгризли ведмеді.

тим самим роком уміщено в літописі й іення про заколот мешканців Новгорода, яких та-іурив до цього волхв. Більшість городян спокуси-о проповідями й пішла за ним: «І стався заколот у городі-». увши святкове вбрання, як і належало духовній ископ Феодор вийшов до заколотників і звернув-[х з такими словами:

«Якщо хто хоче віри йняти волхву — хай за ним іде, а хто ж вірус в хреста — нехай іде до ньо­го».

ш розділився надвоє. Менша його частина — ружинників на чолі з князем Глібом — пристала :опа, а «люди» всі пішли за волхвом. Тільки після підбурювач був піступно забитий князем Глібом, пдступився і заколот ущух. Наведена оповідь яс-ісвідчує велику популярність волхвів у народно-цовищі.

іисець, схоже, свідомо, об'єднав матеріали про за-[ня в Ростовській землі та заколот у Новгороді в тописній статті. В такий спосіб він намагався по-характер цих рухів «намовляннями бісівськими», оціальний конфлікт 1024 року в Суздальській аворушення на Волзі, Шексні та Білоозері, а та-,ії в Новгороді 1071 року мали передусім характер о-політичної боротьби. На наш погляд, було б на-іковано трактувати їх як рухи, спрямовані насам-іроти феодальних порядків, що незрідка можна в науковій літературі. Сумнівною видається й га в науці теза, згідно з якою апріорі (без доказів) эся класовий характер згаданих соціальних :тів. Адже дослідникам не вдалося виявити слідів ого феодального землеволодіння в Північно-

Розділ

третій. /о

Східній Русі раніше XII ст. Отже, інтереси двох основ­них класів давньоруського суспільства — феодалів і селянства, — що формувалися тоді, ще не могли зіткнутися.

Є вагомі підстави вязти під сумнів і поширену у вітчизняній історіографії точку зору, згідно з якою Цер­ква в тогочасному суспільстві виключно допомагала екс­плуататорським класам тримати народ у покорі й сама була гнобителькою. Церковна організація провадила гнучку соціальну політику, спрямовану на захист найбільш знедолених категорій населення давньоруського суспільства. Доступними їй методами вона виступала проти свавілля феодалів, жорстоких утисків народу та інших крайнощів суспільного життя того часу. Ця її діяльність (хоч і не завжди результативна) об'єктивно сприяла пом'якшенню класових суперечностей і збере­женню соціального спокою, певна річ, відносного.

Церква як надрегіональний інститут підтримувала в населення різних земель Русі усвідомлення спільної релігійної приналежності та політичного підданства, роз­чиняючи тим самим рудименти родоплемінних прин­ципів, що зберігалися в повсякденному житті тогочасного суспільства. Вона сприяла утвердженню єдиних для всьо­го населення Давньоруської держави морально-етичних норм, християнської обрядовості та культури. Із запровад­женням християнства руська культура через контакти з Візантією знайшла точки дотику з біблійними й елліністичними витоками, подолавши відтак локальну об­меженість, і набула свого універсального виміру. Христи­янство підняло планку морально-етичних вимог, суттєво змінивши їхню соціальну природу в давньоруському суспільстві, що сприяло його вдосконаленню та подаль­шому розвиткові.

Отже, запровадження християнства на Русі за Володи­мира Святославича мало багатогранні й далекосяжні наслідки. В некролозі на смерть князя, вміщеному в «Повісті минулих літ» під 1015 роком, його автор чітко усвідомлював, «-скільки добра він зробив у Руській землі,

Київська Русь: від язичництва Зо християнства

охрестивши її, і до бога привів [її]. А ми, хри­стиянами будучи, не воздаєм [йому] почестей за те, що він [нам] дав. Бо коли б він не охрестив нас, то й нині пробували б ми в обмані дияволь­ському, як ото і прародшпелі наші, ми загинули б. А коли б мали й ми старання, і молитви прино­сили богові за нього в день смерті його, [то] бог би, бачачи ревність нашу до нього, прославив би його. Нам бо належить бога молити за нього, бо через нього бога ми пізнали». справді, Володимиру Святославичу належала >на роль у справі запровадження християнського яя. Він розумів, що християнізація підданих його ідкривае шлях до визнання за Київською держа-остійного місця в тогочасному християнському ожливлює закріплення за її володарем нових іади та титулатури.

мління київської влади до константинопольської

а спроби перейняти її символіку засвідчують,

дані нумізматики. На златниках і срібляниках

яра князь зображувався в імператорських ре-

короною на голові та з хрестом у правиці. Зоб-

Христа й напис «Володимир на столі» надавали

вського князя сакрального характеру. В середнь-

имволіці влади хрест наділявся синтезуючою си-

поєднувала земне і небесне. Процедура вінчання

зо візантійського імператора передбачала переда-

хреста, якого він мав тримати в правій руці, з

зіарха. Проте не варто перебільшувати вплив

зкої моделі влади на київську. Спроби імітації

ікої імперіальності не привнесли, як гадають

си, докорінних змін у місцеву традицію

ої влади, сакралізація якої мала інше обгрунту-

іязівська гідність легітимізувалася (узаконювала-

иключно приналежністю до роду. Східнохристи-

знцепція державної влади засвоювалася на Русі

модифікувавшись в офіційну державну доктри-

ніше середини XI ст.

Розділ

третій. /5

Для Київської Русі доби Володимира актуальним було не суперництво її з Візантійською імперією, а забезпечен­ня автономності нової християнської держави в рамках церковної супрематії (зверхності) василевса, який стояв над усім східним християнським світом. Невипадково в пам'ятках давньоруської писемності наполегливо підкреслюється самостійна роль київського князя в за­провадженні християнства на Русі, усвідомлення ним цього вибору. Слід також відзначити намагання майже всіх слов'янських правителів забезпечити церковну са­мостійність своїх держав шляхом створення осібної цер­ковної єпархії чи навіть окремої автокефальної (са­мостійної, незалежної) Церкви. Характерними з цього по­гляду були, наприклад, зусилля Бориса Болгарського в IX ст., створення Гнєзненського архієпископства в Польщі 1000 року й аналогічні домагання празьких Пржемисло-вичів у Чехії¹. Остерігаючись опинитися спершу в церков­но-релігійній, а відтак і в політичній залежності від Візантії, київський князь також ужив відповідних за­побіжних заходів. Уряд князя Володимира відводить мит­рополитові, як це буде показано в наступному розділі, другорядну роль, визначивши місцем його перебування окраїнний Переяслав.

Боротьба за почесне місце Київської Русі в ієрархії християнської ойкумени тривала і по смерті Володимира, очолювана, зокрема, його сином Ярославом Мудрим. Над­звичайно важливою за цих обставин акцією Ярослава та його пресвітерів було посмертне охрещення князів язич­ницької епохи. 1044 року в Десятинній церкві відбулися урочистості, пов'язані з охрещенням останків загиблих під час усобиць князів Ярополка і Олега Святославичів. (Канонізація цих язичників із правлячої династії, схоже, відбулася всупереч волі митрополита та константино­польського патріархату. Візантійська Церква не була

Див.: Рогов А. И., Флоря Б. Н. Образование государства и формирование общественно-политической идеологии в славянских странах // Раннефеодальные государства и народности (южные и западные славяне XI — XII вв.). — М., 1991. — С. 210.

Київська Русь: від язичництва до християнства

[о того, щоб визнавати слов'янських святих і

їх до загального православного пантеону.) В та-5 прославлявся князівський рід, Русь християн­ізувалася з язичницькою в одне ціле, христи-:я вся її історія. Це мало засвідчити сусідам

і міць нової релігії.

: ідея пронизує й славнозвісне «Слово о законі і» першого руського за походженням митропо-она, що було виголошене ним, як стверджують :лідники, під час урочистостей на честь завер-цвництва київських оборонних споруд у церкві ння на Золотих воротах 26 березня 1049 року, юрівнює князя Володимира Святославича з ■сим імператором Костянтином І Великим 7 pp.):

мохвалимъ же и мы, по силь нашей, малыими охвалами, великаа и дивнаа състворыиааго наше-э оучителя и наставника, великааго кагана на-іеа земли Володимера, вьнука старааго Игоря, уіна же славнааго Святослава- подобниче велико­го Коньстантина равнооумне, равнохолюбче, явно честшпелю слоужшпелемь его- како вьче-овЬцехъ сихъ новопознавшїихь Господа законъ уставити: онъ въ елинЬхъ и римлянъх царьство югу покори ты же въ роуси, оуже бо и въ оньхъ

въ насъ Христос царем зовется». кого порівняння вдається й Іаков Мніх у

похвалі князю Руському Володимиру», що є найбільш ранніх пам'яток давньоруської книж-ій, зокрема, зазначається: «Сей есть новый Кос-еликаго Рима, иже крестився самъ и люди своя

ітійській офіційній доктрині імператорської вла-ітину І Великому відводилось особливе місце, їдався як неперевершений взірець володаря мо-іперії, засновник Нового Риму й фундатор хри-ї держави. Порівнянням руського князя Володи-ператором Костянтином проводилася думка про

Розділ третій

11

рівнозначність «земного царя» і «царя небесного». Неви­падково Іаков Мніх наголошує на тому, що Володимир Святославич «бысть апостол в князих». Обгрунтуванню апостольського походження руського християнства мав служити й апокрифічний переказ про відвідини апосто­лом Андрієм гір Київських. Уміщений в недатованій ча­стині «Повісті минулих літ», цей переказ витворився в другій половині XI ст. Пророцтво апостола Андрія про те, що «на сих горах возсіяє благодать божа, і буде город ве­ликий, і церков багато воздвигне бог», мусило, на думку давньоруських книжників, підняти престиж та значення хрестителя Русі, який постає виконавцем призначеної апостолом місії.

Церква суттєво розширила межі великокнязівської влади, витворивши ідеальний образ християнського воло­даря та пов'язану з цим систему поглядів на прерогативи монарха, засоби і форми здійснення його влади. Розвива­ючи східнохристиянську концепцію верховної державної влади, вона сприяла утвердженню в давньоруському суспільстві нової політичної моралі. її діяльність позитив­но вплинула на розвиток суспільної думки, давньорусь­кої писемності, літератури та культури.

°03ДІА „

четвертий

УТВЕРДЖЕННЯ

ХРИСТИЯНСЬКОГО ВІРОВЧЕННЯ В КИЇВСЬКІЙ ДЕРЖАВІ. ФОРМУВАННЯ ЦЕРКОВНОЇ ОРГАНІЗАЦІЇ

итання влаштування церковної організації на (искусійним, оскільки можливості його розв'язання ні вкрай слабкою насиченістю джерельної бази, пряме свідчення про київську митрополію — осе->рганізації руської православної Церкви — з'яви-ійже через півстоліття після офіційного проголо-християнства державною релігією Русі. Йдеться тописну статтю 1037 року, де підсумовується ча діяльність київського князя Ярослава Мудро-

«Заложив Ярослав город — великий Київ, а в го­рода сього ворота є Золоті. Заложив він також церкву святої Софії, премудрості божої, митро­полію (підкреслено нами — авт.), а потім церкву на Золотих воротах, кам'яну, Благовіщення свя­тої богородиці Сей же премудрий великий князь Ярослав задля того спорудив [церкву] Бла­говіщення на воротах, [щоб] давати завше радість городу сьому святим благовіщенням гос­поднім і молитвою святої богородищ та архан­гела Гавриїла».

Розділ _

четвертин /у

Розпливчастість наведеного фрагмента «Повісті мину­лих літ», на жаль, не дозволяє однозначно тлумачити да­ту й місце влаштування митрополичої кафедри в Київській Русі.

З цього приводу висловлювалися різні, часом діаметрально протилежні судження. Дискусії точаться на­вколо питання: чи свідчить це літописне повідомлення про те, що до 1037 року в Києві не було митрополії, чи, можливо, в ньому йдеться про її поновлення, тобто будівництво нового кафедрального храму святої Софії замість ветхого, дерев'яного?

Так, М. Д. Присьолков доводив, що руська православ­на Церква спершу була підпорядкована охрідській єпархії, яка містилася на території Болгарії, а 1037 року як нова митрополія з центром у Києві ввійшла до складу константинопольської патріархії К Для підтвердження своєї тези про залежність давньоруської Церкви від вла­ди охрідської єпархії він вдався до аналізу літописних свідчень про перших київських митрополитів. У пізніших літописних списках вчений виявив, що одним із перших митрополитів на Русі був ієрарх Іоанн. Він звернув увагу на те, що й на чолі церковного управління Болгарії в епоху царювання Самуїла стояв Іоанн. Після 1018 року він носив титул архієпископа й здійснював уп­равління охрідською єпархією до 1037 року. Отже, гіпотеза М. Д. Присьолкова побудована на тотожності імен зверхників київської й охрідської Церков і збігання дати їх зміщення.

Ці положення були критично зустрінуті в науці. Од­ним із перших їх піддав сумніву видатний російський вчений, академік О. О. Шахматов. Зокрема, в рецензії на книгу М. Д. Присьолкова, вміщеній у «Научном истори­ческом журнале» за 1914 p., він звернув увагу на ту об­ставину, що хрисовули (урочисті грамоти) імператора Ва-силія, де згадуються єпархії, підвладні охрідському

Приселков М. Д. Очерки по церковно-политической истории Киевской Руси X — XII вв. — СПб., 1913. — С. 77.

Київська Русь: від язичництва до християнства

пископу, не містять свідчень про руські епископії. шлися й інші аргументи, які спростовують точку зо-'.. Д. Присьолкова про підпорядкування руської Цер-)хрідській єпархії.

ікий авторитетний дослідник історії Церкви, як Голубинський, вважав, що митрополича кафедра на після свого утворення перебувала в Переяславі й и 1037 року перенесена до Києва ¹. Ця точка зору особливо поширеною у вітчизняній історіографії до­левого періоду. Для її обгрунтування зазвичай вико­нувалося літописне повідомлення 1090 року про ос-шя церкви святого Михайла в Переяславі: «У сей же свячена була церква святого Михайла переяславська мом, тої церкви митрополитом, який спорудив її ве-ю, бо раніш була в Переяславі митрополія реслено нами — авт.), і спорядив у ній багате убран-здобивши її всякими прикрасами і церковним начин-

компромісних позицій у цьому питанні на початку го століття виступав В. О. Пархоменко. Він відносив шення митрополичої кафедри до 1037 року, вважа-що за правління Володимира Святославича було л небагато християн, тому й «рано було думати про / організацію руської церкви в цілу митрополію» ^г. "ого ж, на його думку, київський уряд свідомо кав із її влаштуванням, побоюючись встановлення )вної залежності від Візантії.

новітній літературі питання про виникнення церков-організації на Русі найбільш грунтовно вивчив ий польський історик А. Поппе. Він піддав аргумен­ти критиці погляди тих учених, які відстоювали ор-іційну залежність руської Церкви від Охріда [. Присьолков, В. А. Мошин), Риму (М. А. Баумгар-

^олубинский Е. Е. История русской церкви. — Т. 1. Первая половина тома. —

- 330.

Пархоменко В. Начало христианства на Руси. Очерк из истории Руси IX —

- Полтава, 1913. — С. 184.

Розділ четвертий.

81

Десятинка церква в Києві. Реконструкция

тен), Корсуня (Ф. Дворнік), Тмуторокані (Г. В. Вернадсь-кий) тощо. Руська митрополія, на його думку, була ство­рена в Києві відразу після офіційного проголошення хри­стиянства державною релігією Русі. Зіставивши свідчення візантійських джерел, що містять перелік митрополичих кафедр, підпорядкованих Константинополю, він датує її влаштування не пізніше 997 року '.

Версії про заснування митрополичої кафедри в Києві

252.

Див.: Poppe A. Panstwo і Kosciol па Rusi w XI wieku. — Warszawa, 1968. — S.

Київська Русь: від язичництва до християнства

лька років після проголошення християнства де-) релігією Русі дотримується й ряд інших учених, такий авторитетний дослідник історії руської івної Церкви, як Я. М. Щапов '. На основі ре-і вивчення наявних джерел учений дійшов вис-ю київську митрополію було створено не раніше г й не пізніше 997/998 pp.

зньоруських літописах не відбилося жодних зга-

взаємини уряду князя Володимира Святославича

•политом. Непоміченим літописцями залишився

>акт його приїзду на Русь. І це при тому, що їх

не можна запідозрити у відсутності належної

) церковних справ. Так, «Повість минулих літ» під

зм сповіщає про закладення першого кам'яного

нського храму в Києві — церкви Успіння Богоро-

«Потім же, коли Володимир жив у законі хри­стиянському, надумав він спорудити камінну цер­кву святої Богородиці, і, пославиш [послів], привів майстрів із Греків [і] почав зводити. А коли скінчив споруджувати, прикрасив він її іконами, і поручив її Анастасові-корсунянину, і попів корсун-ських приставив служити в ній. Він дав сюди все, що взяв був у Корсуні, — ікони, і начиння церков­не, і хрести».

(ерковних справах великий князь київський ївся виключно з Анастасом Корсунянином. Саме [ині було довірено кафедральний храм святої Бо-і (Десятинну церкву), освячений 996 року, в яко-►ігалися національні (державні та церковні) свя-крема, захоплені Володимиром під час корсуньсь-ходу в греків «мощі святого Климента і Фіфа, уч-_ також начиння церковне й ікони на благосло-обі». У відання Анастаса було передано й церков-[тину, призначену для утримання всього давньо-

іов Я. Н. Государство и церковь Древней Руси X — XIII вв. — М., 1989. 28.

Розділ четвертий

руського духівництва. Це сталося, як свідчать літописи, по освяченні Десятинної церкви. Володимир Святославич помолився і «промовив:

«Осе даю церкві сій, святій Богородиці, од маєтності своєї і од моїх городів десяту части­ну». І, написавши, положив він присягу в церкві сій, [і] сказав: "Якщо се одмінить хто, — хай буде проклят". І дав він десятину Анастасові-корсуня-нину, і справив тоді празник великий у той день боярам, і старцям городським, і вбогим роздав ба­гато добра».

З наведених свідчень літописів випливає, що причт Богородичної церкви посідав особливе, вочевидь привілейоване становище в системі церковної організації, що формувалася.

Цікаво відзначити, що Анастас не був навіть єпископом, а лише пресвітером (простим священиком). Приблизно так само, як вважає А. Г. Кузьмін, була влаш­тована наприкінці VIII ст. зальцбургська єпархія. її тодішній зверхник Віргілій не був єпископом, але керував єпархією, причому без санкції Риму . Віддаючи належне дотепним спостереженням ученого, все ж не можна, на нашу думку, погодитися з його твердженням про те, що Володимир Святославич обрав для руської Церкви ор­ганізаційну структуру, що відрізнялася й од візантійської, й од римської. Закладаючи підвалини своєї організа­ційної структури на Русі, Церква, безумовно, пристосову­валася до місцевих соціально-економічних, політичних і культурних реалій. Однак християнство запроваджувало­ся в Київській державі за візантійським зразком. Наслідування виявилось як у взаємовідносинах феодаль­ної держави з Церквою, так і у формуванні корпоратив­но-станової системи організації церковного кліру, а зго­дом — і в церковно-адміністративному устрої періоду зрілого феодалізму.

Мабуть, невипадково за Володимира Святославича ве­ликокнязівська влада орієнтувалася на підтримку кор-суньського духівництва (це підтверджується й поставлен-

Див^ Кузьмин А. Падение Перуна (становление христианства на Руси). — М„ 1988. — С. 214.

Київська Русь: від язичництва до християнства

унянина Якима єпископом у другому за значен-

я Києва політичному центрі Давньоруської де-

Новгороді), осередком якого була монументаль-

инна церква. До середини ЗО-х років XI ст. вона

) відігравала роль провідного релігійного центру

ї держави. З діяльністю корсунян пов'язано по-

на Русі культу святого Климента Римського.

тостола Павла, римський єпископ з 92 року, він

мученицьку смерть в античному Херсонесі, де

заслання за імператора Траяна (98 — 117 pp.).

ятого Климента були віднайдені 860 року Кос-

і Філософом (Кирилом), який тоді відвідав Хер-

церковно-політичною місією. Кількома роками

частина останків Климента була перенесена

жими просвітителями з Херсонесу до Риму, в да-

апі Андріану II. їх помістили до єпископської

:вятого Климента, де згодом знайшов свій вічний

і і Костянтин Філософ (Кирило), який помер 14