I. Франко. Найстаріші традиції культурного життя в Південній Русі // Зібрання творів у п'ятдесяти томах. Т. 40. — к., 1983. — с 387.

Київська Русь: від язичництва до християнства

Зображення хреста на світильнику римської доби з Кримського півострова

ілювальної печі й вийшов з неї неушкодженим (цим янням схилив усіх херсонесітів до нової віри). Під час •зкопок біля північних міських воріт був відкритий чо-риапсидний храм — меморій, побудований саме над пнообпалювальною піччю. В цій печі виявлено уламки раміки, виготовленої не раніше VII ст. н. є. Схоже на , що якісь події, перетворені на красиву легенду, були ренесені в часі на кілька століть наперед для обгрун-вання ранньої християнізації населення півострова, хо-релігійна ситуація тут у цілому відповідала релігійній туації в усій Римській імперії.

Певна річ, якась частина християн мешкала в Криму в першій половині І тисячоліття н. є., але відсутність сць масового поклоніння — храмів — говорить про їх рівняно мале число.

Другим імовірним регіоном розповсюдження раннього истиянства, на думку окремих дослідників, було ме-іріччя Дніпра і Дунаю — місцевість, де жили носії чер-хівської культури, які мали безпосередній стосунок до

Іоздиі-

другий

етногенезу слов'ян. Появі такої гіпотези сприяли повідомлення писемних джерел про те, що після засуд­ження на Нікейському соборі непокірні аріанські єпископи й священики були вислані до дунайських провінцій, де саме в цей час активно пересувалися вар­варські племена (народи з неантичними традиціями жит­тя). Християнським наставником східних готів — одного з германських племен — став єпископ Ульфіла, який і переклав їм Біблію. Наслідком місіонерської діяльності засланих аріан стало те, що чимало варварів прийняли християнство в єретичному варіанті й згодом це спричи­нило драматичні події: криваву боротьбу між послідовниками різних релігійних напрямків.

Відомо, що слов'яни були сусідами германських пле­мен, зокрема, на придунайських землях. З огляду на цей факт деякі вчені дійшли висновку, що ідеї нового вчення могли зацікавити якусь частину наших предків. Одначе таке припущення не підтверджується реальними даними. Зокрема, В. В. Седов справедливо зазначив, що у випадку християнізації окремих слов'янських угруповань найбільш сильні імпульси мусили б простежуватися в Подунаві та Причорномор'ї, які мали зв'язки з провінційно-римськими центрами та місцями проживання вигнанців — аріан. Насправді ж вимальовується зовсім інша картина: трупопокладень із західною орієнтацією померлих, що, на думку прихильників гіпотези про хри­стиянський вплив на носіїв черняхівської культури, є го­ловним аргументом на їх користь, у цих районах майже немає. Концентрація поховань за згаданим обрядом має місце далеко від цього регіону й, мабуть, пояснюється іншими причинами (розташуванням сонця наприкінці дня абощо). Отже, достатніх підстав для підтримки гіпотези про християнізацію якихось груп слов'ян у першій поло­вині І тисячоліття н. є. немає.

Відсутні також які-небудь археологічні підтвердження Думки про поширення християнства в східнослов'янсько­му середовищі і в другій половині згаданого тисячоліття, ^хоча, безумовно, економічні й культурні зв'язки слов'ян

Київська Русь: від язичництва до християнства

Залишки християнської базиліки другої половини І тисячоліття я. є. в Херсонесі

християнським світом були. Аж до останніх століть, як э це йшлося раніше, у слов'ян панував обряд кремації мерлих. Та й свідчення цитованого в першому розділі антійського історика VI ст. Прокопія Кесарійського хютовують думку про вплив християнських ідей на эв'янську релігійну ідеологію.

Ситуація на більшій частині східнослов'янського світу, асамперед на півдні розселення цієї спільноти, починає інюватися на користь християнства тільки в часи фор-вання Київської держави, хоч язичництво продовжува-ще розвиватися протягом певного часу. Реальне знай-ство східних слов'ян з новою релігією сталося після ходів на Крим та Амастриду і, особливо, після вдалого ходу в 60-ті роки IX ст. на Константинополь. Саме тоді гріарх Фотій у своєму окружному посланні напише:

«_ так звані Росси _ зараз змінили еллінське й не­честиве вчення, котре тримали до цього, на чис-

Розділ другий.

39

ту й правдиву, християнську віру; замість недав­нього, ворожого до нас нашестя і великого на­сильства з любов'ю поставили себе в чині підданих та друзів. І так розпалила їх любов і ревність до віри, шр вони прийняли єпископа і па-стира та вітали християнське богослужіння з особливим запалом і старанністю». Цю першу згадку про охрещення якоїсь частини жи­телів Київської Русі дослідники кваліфікують як незапе­речну перемогу нової релігії над східнослов'янським язичництвом, вважаючи всі наступні повідомлення про апофеоз старих вірувань звичайнісінькими рецидивами (тимчасове повернення) традиційних поглядів.

А тим часом християнізація була лише однією з форм зв'язків різних народів із Візантійською імперією и усвідомлювалася на перших етапах як справа більшою мірою політична, ніж релігійна. В такий спосіб Візантія хотіла розширити сферу свого безпосереднього впливу і

Київська Русь: від язичництва до християнства

Дружинні кургани Табаівського могильника

и. Аналогічну мету переслідували й зверхники Фран-ої держави, зокрема, Людовік І Благочестивий, який нув охрестити якомога більше своїх сусідів. Хрести-

в нього й чимало скандінавів, проте істинна причи-ідмови од традиційних вірувань з боку багатьох не-ів полягала в можливості отримати під час хрещення

та подарунки, що їх щедро роздавали королівські я. Можна навести в цьому зв'язку розповідь сен-гел-ького ченця про те, як одного разу з'явилося на хре-

Розділ другий

41

Княгиня Ольга і імператор Костянтин Багрянородний. Мініатюра Радзивіллівського літопису

щення близько п'ятдесяти язичників і попросили себе ох­рестити. Та на всіх не вистачило хрещального одягу. Тоді вони заходилися рвати тканину на шматки й розподіляти їх між собою. Один із старійшин з-поміж них признався: «Я приймав хрещення двадцятий раз і завжди отримував гарний одяг, але тепер мені дали мішок, який пасує ча­бану, а не воїну»¹.

З огляду на такі факти і в питанні про охрещення слов'ян у другій половині IX ст. слід виявляти обе­режність у висновках і враховувати аналогічні, цілком «земні» мотиви згоди на охрещення константинопольсь­кими священиками. Необхідно мати на увазі й чисто суб'єктивні причини, які змушували патріарха Фотія ви­давати бажане за дійсне. Про те, що він був схильний до цього, свідчать хоча б рядки з його другої бесіди.

Гуревич А. Я. Походы викингов. — М., 1965. — С. 90.

Київська Русь: від язичництва до християнства

Зрубна гробниця Гуицшського могильника

іарх, описуючи винесення святині з храму й наступ-відступ руських військ, говорить про миттєве мо­те очищення жителів Константинополя:

«- інший, котрий зробив шр-небудь несправедли­ве, обіцявся перед богом не робити того більше; нший, котрий розбещував тіло блудом, знена­видів любострастя й добровільно дав обітницю

Розділ другий

43

Хрест із Підгіраія (літописного міста Пліснеська)

доброчинності; а вірний пияцтву протверезився й обіцявся не пити все життя; жорстокосердий та нелюдяний зробився милостивим- досаджуван дру­зям і згубник співвітчизників, кат рабів і тиран вільних людей, зворушений сльозами і стогоном, приборкував лютий норов свій та робився смир­ним. Було що побачити тоді! Горді змирилися; солодколюбці посталися; у веселунів та гравців сльози ручаями текли по щоках; лихварі, котрі накопичували гроші, роздавали їх бідним, опльову­ючи хворобу сріблолюбства».

Інші джерела, що відносяться до цих же часів, спро­стовують змальовану Фотієм ідеалістичну картину життя громадян імперії.

Так чи інак, але з 60-х років IX ст. християнство стало відомим на Русі. Його ідеї частково або повністю засво­ювалися окремими індивідуумами, а то й групами насе-

Київська Русь: від язичництва до християнства

-Xрест-енколпіон (складень)

[, котрі жили на середньодншровських територіях і їй з перших знайомилися з різноманітними Ійськими традиціями.

утвердженням цього являється факт присутності у совій дружині князя Ігоря Старого воїнів-християн,

на відміну од язичників, присягалися виконувати [ русько-візантійського договору в церкві святого га Подолі, а не біля язичницьких кумирів на Горі, гі дослідники вважають, що в тогочасному Києві :нувала досить численна християнська громада. 957

княгиня Ольга побувала в Константинополі, чалася з імператором Костянтином Багрянородним го родиною, прийняла хрещення й не приховувала

до самої смерті. Щоправда, відомий дослідник дав-ських літописів О. О. Шахматов відзначав певні су-ності в свідченнях про поховання великої княгині: шляється, що похорон відбувався при великому

Розділ другий

зібранні народу, а відтак сказано, що ховав її один свя­щеник¹.

З погляду археології проникнення християнства до київського регіону ознаменувалося появою перших хре­стоподібних підвісок, окремих ґрунтових захоронень та підкурганних ямних могил: поховання саме в землі, а не на її поверхні було однією з основних вимог нового віровчення. Однак це, підкреслимо, ще зовсім не перемо­га православ'я. Аж до кінця X ст. християнство, за влуч­ним зауваженням великого знавця церковної історії Є. Є. Голубинського, існувало на Русі як «віра приватна». І в текстах договорів 911 та 944 pp. між Візантією і Руссю сторони іменуються: «Русь», «русинъ» — «хрестианы», «грекы». Тобто перші вочевидь протиставляються візантійцям як язичники.

Зведення кургану над похованим уже за християнсь­ким звичаєм — у могильній ямі, — покладення різноманітного супровідного інвентаря також вказують на змішання старих і нових рис обрядовості, що було типо­вим і для наступних століть давньоруської історії. Найбільш показовими з цього погляду були так звані «зрубні» (камерні) гробниці. Стіни цих великих поховаль­них камер обкладалися деревом, тобто це була імітація будинку, як і у випадку розглянутих вище «будинків мертвих» за обрядом кремації. В таких могильних спору­дах ховали представників вищих прошарків тогочасного суспільства, які вже познайомилися з новим християнсь­ким вченням. Серед них могли бути не лише представ­ники місцевого населення, а й вихідці з інших земель, наприклад, скандінави. Поруч з померлими ще клали за­битих наложниць, коней, різноманітні речі — людина ви­рушала до знайомого потойбічного світу. Такі синкре­тичні вірування, з певним впливом християнства, були характерні насамперед для території Середнього Подніпров'я.

Шахматов О. О. Розшуки про найдавніші руські літописні зводи. — М., 1908. — С 114 — 115, 129.

Київська Русь: від язичництва Зо християнства

ле на зламі двох тисячоліть підкурганні ямні захо-ння й поодинокі грунтові (тобто вже християнські) льники з'являються й на західноволинській території районі Карпат (літописний Перемишль). Відділяють ювський регіон од карпатського землі літописних іян (Східна Волинь — сучасна Житомирщина), де підкурганні поховання й грунтові безкурганні мо­шки з'являються пізніше. В цьому суттєва нність ситуації на Правобережжі наприкінці І — на гку II тисячоліть н. є. від ситуації на Лівобережжі, де зжуються основні напрямки поширення рганного ямного обряду (певний вплив християнст-відправною точкою в Києві (далі Чернігів і Переяс-> Руський — сучасний Переяслав-Хмельницький).

причини виникнення звичаю захоронения в ямах шині слід шукати безпосередньо в тій історичній си-ї, що виникла в даному регіоні наприкінці І тися-тя н. є.

>хеологічні дослідження слов'яноруських старожит-й на території Західної Волині і літописних Червен-: міст (нині — частина Люблінського воєводства в щі), а також аналіз писемних джерел підтверджують ■ зору О. М. Насонова, що на момент приходу «русь-

панування з Подніпров'я тут уже існували міста з [ячим класом феодалів, який контролював населені йми слов'янами території. Такий ранній розвиток ільних відносин у регіоні міг, як і в районі Києва, іити пошуки ідеологічного обгрунтування іьних змін і породити зацікавленість у христи-ій доктрині (докладніше про причини активного всюдження нової віри — трохи далі). Але, і про це ішлося раніше, ідеї християнського віровчення з се-одніпровських земель не могли бути тут єдиним і чальним імпульсом.

оглянута територія входила до так званої «контакт-юни між античністю й варварством, всередині якої шлися історичні процеси, що включали певний син-щх явищ. Землі літописних дулебів і хорватів

Розділ

другий 47

(Західна Волинь і Прикарпаття) якоюсь мірою перебува­ли в сфері політичного та культурного інтересів Велико-моравської (згодом Чеської) держави, хоча про безпосе­реднє підпорядкування говорити не варто.

В добу середньовіччя реалізація економічних і політичних інтересів відбувалася за інтенсивного викори­стання ідеологічних, тобто релігійних можливостей. Дослідник русько-римських контактів цього періоду Б. Я. Рамм з цього приводу писак «За досить тісних торговельних зв'язків між Києвом і Прагою, що були до­волі регулярними, безсумнівним видається проникнення християнських місіонерів із цих західноєвропейських країн на Русь» (додамо: як і з Візантії — авт.)¹. Дослідник насамперед мав на увазі Моравію і Болгарію за часів діяльності там слов'янських просвітителів Костянтина Філософа (за 50 днів до смерті був названий Кирилом) і Мефодія.

У принциповому плані такий підхід видається цілком обгрунтованим, надто коли взяти до уваги той факт, що вже згаданий підкурганний обряд трупопокладення в ямах — своєрідне відбиття реалій повсякдення із запізненням на два — три покоління (важко одразу відмовитися од дідівських і батьківських звичаїв) — уже в X — XI ст. з'являється на могильниках Західної Волині. З яких же центрів християнство проникало на східнослов'янські землі через Карпати в IX — X ст.?

У науковій літературі достатньо всебічно простежено спроби Риму і країн, що прийняли католицтво, включити до сфери своїх інтересів землі східних слов'ян за існування Київської Русі. Почалося це ще з часів княгині Ольги, коли германський імператор Оттон І 961 року на­правив до Києва місіонерів на чолі з єпископом Адаль­бертом. Відомо, що ця спроба, як і деякі наступні, жодно­го успіху не мала.

Такою ж малообгрунтованою є думка про так зване «слов'янське християнство», яке могло проникати на Русь

Рамм Б. Я. Папство и Русь в X — XV веках. — М.-Л„ 1959. — С 26.

Київська Русь: від язичництва до християнства

Заходу. Автори цієї концепції переносили на більш іні часи ті особливості розвитку відносин між східною іхідною Церквами, що мали місце в XVI — XVII ст. думку А. Поппе, гіпотеза ця була потрібна тільки для о, щоб показати дуже ранні зв'язки України з Римом. ке, найбільшої уваги заслуговує версія, згідно з якою істиянство проникало на Русь не лише з Візантії, а й гих країн, що самі сприйняли релігію з Візантії: з ігарії, Моравії та Чехії. Християнські впливи поширю­йся на Русь завдяки постійним економічним і куль-ним відносинам, які сприяли зближенню цих слов'ян-их народів.

2лщ пам'ятати, що друга половина IX ст. була іодом різкого посилення зовнішньополітичної актив-ті Візантійської імперії, яка намагалася використати иятливі умови, котрі виникли внаслідок тимчасового аблення Арабського Халіфату і Першого Болгарського ства. На думку Б. М. Флорі, це зростання іішньополітичної активності супроводжувалося по-вленням діяльності візантійської Церкви, яка своєю онерського роботою готувала військово-дипломатичні ії константинопольського уряду. Одним із головних рямків, по яких здійснювалася ця діяльність, був та-: Балкани, Крим, Північний Кавказ і Східна Європа.¹ Значну роль відігравали в цій операції вже згадані со-ські брати Кирило і Мефодій. Візантійські місіонери, бувши до Великої Моравії на запрошення князя Рос-іава, прагнули виконати свій заздалегідь намічений н: створити такі умови, які дозволили б прихилити на Моравської держави та включити до її складу інші $'янські країни. В свою чергу, такі дії мали б прине-

користь і візантійській Церкві, розширити сфери яву візантійської культури і влади. Без сумніву, така ітика знайшла цілковите розуміння з боку моравсь-

володарів, хоч вони, певно, й не підозрювали про >алельну роботу» місіонерів на Константинополь.

Сказания о начале славянской письменности. — М, 1981. — С. 16 — 17.

Розділ

другий 49

Отже, візантійське християнство могло проникати до Східної Європи не лише традиційним дніпровським шля­хом «із грек у варяги», а й через Карпати. А поміж фак­торів, які визначають трансформацію культури будь-яко­го народу, найсуттєвішим слід вважати рівень соціально-економічного розвитку, досягнутий даним суспільством. Як відзначав В. Я. Пропп: «_ новина вводиться тільки тоді, коли для цього є відповідна база. В цілому еволюція відповідає ступеням культури народів». Тому найбільша зацікавленість у новій релігії була саме на західноволинській території, де наприкінці І тисячоліття н. є. феодальні відносини розвивалися досить інтенсивно, а первісний лад швидко відходив у минуле.

Проникнення християнських ідей з території сучасних Чехії і Словаччини підтверджується тим, що на Русі зна­ли житіє В'ячеслава та деякі інші старослов'янські пам'ят­ки великоморавського чи давньочеського походження. Зрештою, й І. Франко, щоправда, без посилань на пер­шоджерела, наводить у своїй праці «Найстаріші пам'ятки південноруського письменництва» повідомлення про про­живання в Червенських містах двох учнів солунських братів — Наума і Горазда.

Великоморавські традиції якоюсь мірою відбилися і в поховальному обряді на території західноукраїнських зе­мель. Звертають на себе увагу матеріали з курганів Підгірцівського могильника (біля літописного Пліснеська у верхів'ях Західного Бугу, Стиру і Серету), що були роз­копані в 1881 — 1882 pp. В одному з них у неглибокій мо­гильній ямі було виявлено парне захоронения чоловіка і жінки з багатим інвентарем, характерним для дружинних поховань: мечем, кольчугою, дерев'яним відром, точиль­ним бруском, керамікою, намистом, золотим браслетом. Аналогічне парне поховання було відкрито під іншим на­сипом. Тут, крім інвентаря і зброї, також були виявлені срібні натільні хрестики. Третій курган дав такі самі знахідки, тільки хрести були бронзові. Об'єднуються всі розкопані могили ще однією рисою: в усіх випадках до рота померлому вкладалися вирізані з золота тонкі

Київська Русь: від язичництва до християнства

івки (так званий «обол мертвих»). Слід підкреслити, подібна деталь обрядовості зовсім не типова для [их слов'ян. Тим часом аналогічні знахідки відомі са-похованнях великоморавських некрополів, потеза про поширення візантійського християнства ї карпатські перевали має своїх критиків. Оскільки, щжують вони, Чехія в X ст. вже цілком пере-ітувалася на Рим, саме західний варіант християнст-эширювався з-за Карпат на схід. одібна ідея видається малоймовірною, і ось чому, домий дослідник польських старожитностей Г. Лов-ький в одній із своїх праць («Релігія слов'ян і її за-ц». — Варшава, 1986) подає доволі цікавий історичний д: на початку 997 року празький єпископ Войцех по зі з Угорщини до Гнєзно зіткнувся в Кракові, який жав тоді до його єпархії, з тим, що священики »ито виконували чисто православну церковну служ-і отже, порушували його власні права. Ще більше іівало майбутнього польського святого те, що цер-нки, які проповідували в Кракові, були поставлені з арії, підлеглої в ті часи константинопольській архії. Дійшло до розправи над забороненим обрядом, не через його слов'янство, а через послушництво іій Церкві. Вчений висловив навіть думку про іання в X ст. слов'янської єпископії на теренах Ма-льщі¹. І це припущення має певні археологічно-ектурні підтвердження.

ожливо, в Х-ому столітті, як і в попередньому, кар-->кий регіон цікавив чеських володарів насамперед в змічному плані. За такої ситуації Візантія могла урувати на ідеологічній ниві й зберігати «плацдарм» іхідному боці Карпат аж до кінця І тисячоліття н. є. :, протягом усього раннього періоду проникнення гиянства до прикарпатського регіону це було пере-о православ'я. З початку II тисячоліття, коли ці і стали частиною Київської Русі, питання про

Sowmianski Н. Poczatki Polski. — Т. IV . W a r s z a w a, 1970. — S. 514

Розділ другий.

пріоритет православя чи католицтва остаточно вирішилося на користь першого з них.

Однак розглядаючи шляхи (насамперед — по Дніпру на Київщину) і визначаючи ареали поширення нових релігійних ідей — в місцях найбільш інтенсивного суспільного розвитку, — слід звернути увагу і на причи­ни такої популярності нових уявлень у певних прошар­ках східнослов'янського суспільства на зламі епох.

Переважне число дослідників бачили і бачать основну причину поширення, відтак і офіційного визнання як де­ржавної релігії християнства за православним обрядом на Русі в невідповідності старих язичницьких поглядів, що склалися за часів панування первісного ладу, новим відносинам державного рівня. Для освячення експлуатації широких мас панівній верхівці, на думку цих вчених, був необхідний новий бог. Після всебічної оцінки плюсів і мінусів різних релігійних систем верхівка давньоруського суспільства виорала саме християнство за православною обрядовістю як найбільш зручну ідеологічну доктрину. Таке пояснення наводиться і на сторінках багатьох підручників.

Звісна річ, князівському оточенню імпонувала ідея бо­жественного характеру влади візантійських василевсів і боговибраності християнської імперії. У державі, з якою Русь контактувала досить тісно протягом тривалого часу, православні ієрархи, за винятком одиниць, не претенду­вали на зверхництво над могутньою світською владою. Це перегукувалося з традицією виконання східнослов'ян­ськими князями вищих жрецьких функцій, про що вже згадувалося.

Православна Церква у Візантії, що існувала за умов централізованої держави, не була носієм універсальних тенденцій, як, скажімо, папство на Заході, а, навпаки, проповідувала єднання Церкви і влади. Іншими словами, реальна влада Церкви була досить обмежена сильною де­ржавною владою. Такі взаємовідносини держави і Церкви відповідали й особливостям давньоруського суспільства не лише другої половини І тисячоліття н. є, а й зламу І — II тисячоліть. Тому константинопольське православ'я

Київська Русь: від язичництва до християнства

)дило підтримку й розуміння в панівних прошарках :ької держави.

[айважливішим внеском давньоруської Церкви в ста-зння й укріплення київської державної організації

раннього феодалізму завжди і цілком обгрунтовано івався її ідеологічний внесок: перенесення на Русь, госування й використання в нових умовах класич-ідей про природність панування й підпорядкування едському суспільстві, про божественне походження і, про працю як прокляття, що споконвіку лежить на іні з моменту її вигнання з раю. Християнство спри-юзвиткові духовності (звичаї, мораль тощо), ознайом-ю з досягненнями культури інших європейських де-

і народів, а також з античною спадщиною. Все це задовольнити нову суспільну верхівку східних ян.

[роте у цій проблемі, здавалося б, цілком вирішеній, :е зрозуміло. Складається враження про якусь одно-ть у поясненні такого складного і багатогранного ;а. Адже, і це було показано в попередньому розділі,

язичницькі боги після певної трансформації могли [мало прикладів у стародавньому світі) виконувати ції в класово структурованому суспільстві. Цього, с, не сталося. Твердження про невідповідність старої янської релігії новим структурам недостатньо пояс-цей історичний парадокс, а тому проблема заслуго-іа новий розгляд.

[очнемо з того, що вивчення еволюції релігії має

ітися на всебічний аналіз взаємовпливів явищ базо-

соціально-економічного характеру, численних

огічних явищ та ілюзорних комплексів, але голо-

тут є розгляд взаємозв'язку релігії з реальними дми відносинами. При цьому слід також відзначити, озвиток релігійних вірувань, культів, релігійних ор-ацій не може не вкладатися в рамки всесвітньо-ичного процесу. З періодами цього процесу мають гися й періоди в розвитку релігії.¹

Капустин Н. С. Особенности эволюции религии (на материалах древних ли и христианства). — М., 1984. — С. 50; Токарев С. А. Проблемы зации истории религии // Вопросы научного атеизма. — 1976. — Вып. 20.

Розділ. другий

Розглянемо з погляду стадіальності місце політеїзму (до якого належить і слов'янське язичництво) та моно­теїзму (де місце і християнства в православному варіанті) у рабовласницькій, а також у феодальній суспільних формаціях. Врахуймо, що релігію слід розуміти як явище, в якому виявляється суть певного типу суспільних сис­тем.

У першому випадку основою для спостережень слу­жать відносини античного світу, в якому політеїзм на де­ржавному рівні досяг своєї величі. Давньоримський пись­менник Варрон відзначав, що у римлян було тридцять тисяч богів і богинь. Великим за числом божеств був і пантеон Стародавньої Греції. Про те, що всі боги досить успішно «працювали» на користь держави, говорять хоча б рядки із заключної глави «Римської історії» Валлея Перкула (І століття н. є.):

«Я розумію свій борг закінчити цей твір молит­вою. Ти, Юпітере Капітолійський, творцю і охо­ронцю Римської імперії, ти, Марсе Градів, ти, Ве-сто, що оберігаєш негасимі вогні, і ви, інші боги, благословенням яких споруджена міцно збудована велична імперія! Оберігайте, охороняйте, захи­щайте цю державу й мирне її буття». На наш погляд, функціонування численних богів у ан­тичному світі цілком пояснюється саме особливостями соціально-економічної основи цього суспільства, що, в свою чергу, впливало й на світогляд його членів. Антич­ний поліс (місто) являв собою колектив повноправних громадян, які монополізували володіння землею, склада­ли ядро збройних сил, тримали в своїх руках більшу ча­стину життєво важливих для функціонування економіки рабів й інституціоналізовано брали участь в управлінні державою. Саме в полісі виникли ідеї демократії та рес­публіканізму. В свідомості людини античної доби, навіть за часів імперії в Римі, жило, визначаючи і її світосприйняття в цілому, уявлення про первинність гро­мади, яка розширилася до розмірів величезної країни. Певна річ, на практиці, в реальному житті, члени вищих

Київська Русь: від язичництва do християнства

пьних прошарків мали набагато більше можливостей галізації своїх задумів і прагнень, але юридичних шостей між правами різних груп вільного населен-: існувало. Цілком слушно Діон Хризостом стверд-$, що поліс у цілому кращий і вищий від найвищого садою громадянина.

ка загальна рівність усіх громадян, нехай часто-ту-[юрмальна й теоретична, безумовно сприяла мо-іації та пристосуванню численних племінних богів яов рабовласницького ладу. Політеїзм античного був своєрідним зліпком із суспільних відносин ре-го життя, релігією громади, що складалася з їх її членів. Як відомо, раби перебували за межами сного суспільства. Навіть під час експансії античної ви принципи політеїзму загалом спрацьовували, не ти в суперечність з основними законами рабовлас-зї формації — захоплюючи нові території, переможці шгували чужих богів, а вводили їх до сонму своїх, іер розглянемо, що ж сталося наступної історичної коли набуло поширення таке гасло:

«Кожен, хто приносить жертву богам, крім Бога Одного, підпадає закляттю»

уга книга Мойсеева: Вихід, XXII, 19). Причину цих гальних змін також слід шукати в суспільних инах доби переходу до феодалізму. Суть цих ин вичерпно схарактеризував А. Я. Гуревич: «У фе-юму суспільстві немає людей цілковито незалеж-елянин підлеглий господарю, але і феодал був ва-вищого сеньйора; власник — господар у своєму во-і, але воно являло собою феод, наданий за службу ру. Поєднання прав сеньйора і обов'язків васала є ерним для будь-якого члена феодальної ієрархії, її верхівки — монарха, — і він був чиїмось васа-5о він склав присягу вірності імператору, папі, або ;ся васалом Господа Бога. Володіння повним, оста-і суверенітетом цьому суспільству незнайоме. Тому модального суспільства завжди від когось залежав, номінально».

Розділ

другий 55

В згадану епоху і космічний, і соціальний, і ідеологічний простори будуються по вертикалі, всі істоти розміщуються на різних рівнях досконалості залежно від наближеності до божества, яке вище за будь-який космос, вище за будь-яку людину і світу К При такій верти­кальній стратифікації над усіма міг перебувати лише Бог, і християнство цілковито відповідало такій вимозі. Отже, монотеїзм також пояснюється специфікою феодального ладу, особливостями його соціально-економічних відносин.

Взаємодія економічної основи докапіталістичних фор­мацій і релігії як частини ідеологічної надбудови просте­жується на розглянутих прикладах досить чітко. Схема «рабовласництво — політеїзм, феодалізм — монотеїзм» підтверджується також і невдалими спробами окремих можновладців здійснити релігійні реформи, які не відповідали основам того чи іншого суспільства.

Так, однобожжя Атона, запроваджене фараоном Амен­хотепом IV, ненадовго пережило свого творця — відразу по його смерті в Єгипті знову запанували Озіріс, Ізіда та інші давні божества. А в іншій історичній ситуації, коли імператор Юліан Відступник спробував відродити язич­ницьку релігію і всіляко підтримував її, християнство без особливих зусиль повернуло собі тимчасово втрачені по­зиції. В першому випадку монотеїзм не відповідав відносинам рабовласницької формації, в другому політеїзм — феодальної. Тому християнство, що зароди­лося за кілька століть до усталення феодалізму і явило світові єдиного Бога як небесну силу, досить органічно вписалося до ідеологічного блоку світового історичного процесу на новому рівні розвитку цивілізації.

На Русі християнство за православним обрядом як офіційна державна релігія було запроваджене близько 988 року. Можна стверджувати, що на кінець X ст. давньо­руське суспільство досягло необхідного рівня соціально-

Гуревич А. Я. Категории средневековой культуры. — М., 1972. — С. 64, 176; Лосев А. Ф. В поисках смысла // Вопросы литературы. — 1985. — № 10. — С. 228.

Київська Русь: від язичництва до християнства

мічного розвитку і панівним прошаркам на чолі з им київським князем знадобилося ідеологічне об-,гвання визрілої історичної ситуації. Вибір моно-чної релігії, після невдалих спроб пристосувати для гах потреб багатобожжя, ще раз вказує на справед-ь інтерпретації Київської Русі як держави саме фе-яої, де відбувалися всі притаманні таким [ьствам процеси.

є перемога Христа над Перуном не була миттєвим . Викладені в розділі матеріали показують, що про­перших віків існування Київської Русі (у Криму на і століть раніше) нові ідеї сприймалися язичниками з труднощів. До якогось моменту (заборони по-іня старим богам) процес цей проходив переважно > і спокійно. Цьому сприяла певна віротерпимість стиянських релігійних вчень, які «дозволяли іти» всім божествам.

укінд Корвейський писав, що датчани, вже визнаю-шста,

«_ тим не менше, дотримуючись звичаїв вітчизни, вклонялися ідолам. І сталося, що на якомусь бен­кеті в присутності государя виникла суперечка про пошану богів, коли датчани стали стверджу­вати, що Христос — бог, але є й інші боги, більш [могутні, ніж Христос], позаяк можуть викликати перед людьми ще більші знамення й чудеса». Зрештою, описана суперечка закінчилася тим, що «- король розпорядився визнавати богом одного тільки Христа, наказав знищити ідолів у підкорених народів і відтоді належно вшановував служителів і священиків господа»} алогічні події відбувалися й на Русі.

ідукінд Корвейський. Діяння саксів. — М, 1975. — С 19L

Розділ .„ третій