5Ула моментом етнічної спільності (в нашому випад-

— східнослов'янської етнічної свідомості). Але на-

іість в усіх ранніх релігіях соціально структурованого

лільства досить виразної етнічної специфіки, на думку

І. Семенова, зовсім не виключає загальних істотних

;. Усі ці релігії були політеїстичними, тобто кожна з

і являла собою сукупність культів великого числа

ів. І хоча один із них (не весь час один і той же) вва-

зся головним, жодна з таких релігій ще не мала ознак

ко виявленої стрункої системи. З цього погляду

цнослов'янське язичництво кінця І тисячоліття н.е. та-

(с відповідало «міжнародним нормам».

Сама реконструкція ідеологічних уявлень є досить

одною. Можна погодитися з наріканнями М. М. Ніколь-

ого, який ще наприкінці 20-х років писав:

«Сучасному історикові релігії надто важко відтворити більш чи менш точну картину вірувань і культів руських слов'ян. Випадкові зау­важення літописців, які до всього пройшли крізь призму візантійського православ'я, кілька пікантних анекдотів про витівки бісів у Патери­ку, викриття поганства (язичництва — авт.) в церковних проповідях, дві-три оповіді арабських мандрівників про поховальні обряди слов'ян та поетичні фігури «Слова о полку Ігоревім» — ось майже все, що можна зібрати з писемних пам'яток тієї далекої доби стосовно питання, яке зацікавило нас»¹.

Никольський Н. М. Дохристианские верования и культы днепровских сла-- М., 1929. — С. 3.

Розділ

перший 13

До цього слід додати ще й певні свідчення візантійських авторів, зокрема, Прокопія Кесарійського:

«Вони вважають, що один тільки бог, творець блискавок, являє ться володарем над усіма, і йому приносять в жертву биків і відбувають інші свя­щенні обряди. Долі вони не знають і взагалі не визнають, що вона стосовно до людей має яку-небудь силу, і коли їм ось-ось загрожує смерть, охопленим чи хворобою, чи на війні, потрапивши в загрозливе становище, то вони дають обіцянку, якщо врятуються, зразу ж принести богу жерт­ву за свою душу; уникнувши смерті, вони прино­сять в жертву те, що обіцяли, і думають, що спасіння ними куплене ціною цієї жертви. Вони шанують ріки та німф, і всілякі інші божества, приносять жертви всім їм і за допомогою цих жертв проводять і ворожіння» К

Лише доповнивши дані писемних джерел архео­логічними (насамперед), етнографічними та деякими іншими матеріалами, можна в загальних рисах відтворити реальну ситуацію, пам'ятаючи, що (за ще од­ним висловом Б. О. Рибакова) це величезний комплекс уявлень про світ, який складався протягом тривалого ча­су. Його специфікою є своєрідний характер еволюції: но­ве не витісняє старе, а нашаровується на нього, додається до старого. Давня релігія слов'ян, крім того, розвивалася не ізольовано, а в процесі внутрішньорегіональної взаємодії з іншими етносами, переймаючи від їхніх релігійних уявлень чимало різних рис.

З огляду на це вже на початковому етапі формування Київської Русі язичницький світогляд наших предків яв­ляв собою складну суміш пережитків сиюї давнини (уяв­лень, що виникли ще в часи первісного ладу) з новими їх формами, які вироблялися свідомістю в перебігу зарод­ження класових відносин. Наприклад, широко зберігалося

Свод древнейших письменных известий о славянах. — Т. 1. — М., 1991. — С.

Київська Русь: від язичництва до християнства

Залишки язичншфкого капища на Старокиївськш. горі

кнювання сил природи, тварин та рослин. Проте до-э швидко ці стихійні сили набувають у релігійній си-іі уявлень вигляду людиноподібних божестк русалок, :гинь, рожаниць. Водночас розвивається культ предків, іальший розвиток суспільства спричиняється до того, на перший план поступово виходять божества, котрі )блюють сили природи, від яких залежали результати ці землероба. Не треба забувати, що саме землеробст-було основним у середньовічні часи для осілого і'янського населення території сучасної України. Сьогодні можна з певністю стверджувати, що язич-гво не було чимось примітивним, із жалюгідними бо-і, грубими культами та обрядами, як це уявлялося ;мим дослідникам ще на початку XX століття. В — X ст. на Русі існували не лише наївні забобони се-а й державна язичницька релігія міста і соціальних :ів з добре виписаним космологічним епосом, з уяв-іями про божественне походження великокнязівської щ, зі складним ритуалом і розгалуженим станом ців, який володів таїнствами напрочуд деталізованої золіки, а також різноманітних магічних діянь \

Аничков Е. В. Язычество и Древняя Русь // Записки историко-филологиче-факулыета С-Петербургского университета. — 1914. — Часть 117. — С. 36; :ов Б. А. Язычество Древней Руси. — М., 1987. — С. 773.

Розділ

перший Із

Важливе місце в житті східних слов'ян посідали куль­тові споруди: капища, святилища,— де стояли виконані з різного матеріалу зображення язичницьких богів. Згаду­ються вони в деяких писемних джерелах, зокрема, в «Слові о законі і благодаті» митрополита Іларіона. А в «Пам'яті і похвалі князю Руському Володимиру» Іакова Мніха є повідомлення про те, що

«_ храми ідольські і требища (князь Володимир Святославич — авт.) скрізь розкопав і посік, а ідолів розтрощив».

Про те, що ідоли містилися в будівлях, свідчить «Сага про Олава Трюгвассона» (вікінга, який перебував на службі в руського князя): «Олав ніколи не шанував ідолів і завжди старався так робити. Все-таки він часто супро­воджував конунга (князя — авт.) в храм, але ніколи не входив туди, а стояв знадвору біля дверей». Вкритими да­хом спорудами були, ймовірно, і згадані в давньоруських літописах і житіях «мойвиці» та «божниці».

Археологічні розкопки підтверджують наведені вище свідчення про наявність у Київській Русі язичницьких культових споруд — вони виявлені в Києві, Чернігові, Новгороді, інших містах і селах. Одне з них на Старо-київській горі (біля приміщення сучасного Національного музею історії України) 1908 року розкопав відомий архе­олог В. В. Хвойка. Споруда відкрита на глибині 2,9 — 3,2 м нижче від рівня сучасної денної поверхні. Час будівництва точно встановити не вдалося: V/VI — X ст. н.е. Зберігся лише кам'яний фундамент, що складався з різних за величиною брил сірого пісковику. Окремі з них скріплювалися глиняним розчином й були викладені у вигляді еліптичної фігури, що мала з чотирьох боків по одному чотирикутному виступу (всі виступи зорієнтовані за сторонами світу). Навколо збереглися елементи підлоги, виліпленої з товстого шару глини білуватого кольору. А із західного боку цього фундаменту виявився великий стовп, у якому шари добре перепаленої глини чергувалися з прошарками попелу та вугілля. Поблизу знайдено также багато кісток і черепів тварин. За виснов-

Київська Русь: від язичництва до християнства

Священний дуб слов'ян (реконструкція Г. Ю. Івакіна) Щелепи, вепра в стовбурі дуба

м дослідника, залишки будівлі належали язичницькому пищу, а стовп являв собою жертовник, на якому про­лом тривалого часу здійснювалися жертвоприношення, рез певний час поверхня жертовника вирівнювалася й неї накладався новий шар глини — це й спричинило юрення масивного стовпа. Схоже, це був жертовник осто неба. Підтвердження такої думки знаходимо на дій з мініатюр Радзивіллівського літопису, де язич-цький кумир зображений на відкритому просторі. 1975 року вже за межами найдавнішого городища «ма-)і міст руських» експедицією під керівництвом П. Толочка були досліджені залишки ще одного куль-юго об'єкта. Виявлені фундаментні рови споруди заси-

Розділ перший

пані кам'яними фрагментами будівлі середини X ст. v валунами. Підмурки святилища завтовшки близько 1 у були скріплені глиняним розчином. Його конфігурації наближена до прямокутника, з шістьома заокругленим^ симетричними виступами. На відстані 1 м містилася ка чашоподібна яма — жертовник із прошарками ля, попелу та перепаленої глини. Тут же знайдено ку кількість кісток жертовних тварин, фрагменти раннР огончарної кераміки, бойову залізну сокиру — язичницького бога Перуна. Крім того, неподалік ями і залишки вогнищ, що також мали стосунок досліджуваного комплексу. Ймовірно, розглянуте св; лище являється одним із матеріальних підтверджень nej?' шої релігійної реформи князя Володимира Святославич^' яку він провів 980 року (про неї йтиметься в цьом/ розділі трохи далі). -

В пошані у слов'ян були також священні дерева і ди^ тварини, насамперед могутні старі дуби й дикі кабани -^ вепри. Про полювання на вепра та урочисте споживанні його м'яса розповідається в літописах і билинах. Обряді ве поїдання свинини було широко розповсюджене не л4 ше в східних слов'ян, а й у інших народів. Наприклад' литовці приносили в жертву свинячий окіст. Існує припУ щення, що щелепи з іклами кабана вставлялися в св4 щенні дерева після якихось важливих жертовних цер# моній. У певних випадках для проведення ритуалу вШ валося по кілька молодих тварин. За щелепами як v священними предметами вівся постійний догляд. Через \у вони залишалися цілими і довго перебували в стовбура^ дерев. Дуби також зберігалися недоторканними. Вставляв ня щелеп у стовбур вважалося справою релігійною, а ц^' в свою чергу, також сприяло ритуалові ставлення до дуб^ як до священного предмета.

Переконливим підтвердженням такої реконструкп> вірувань служать знахідки в Десні та Дніпрі в 1909 і 1975 pft Двох величезних дубових стовбурів зі встромленими * них іклами диких кабанів. Вони служили предметами п(/ клоніння в священних гаях на берегах цих річок, де прСҐ

Київська Русь: 8 від язичництва до християнства

вадилися церемонії на честь язичницьких божеств. І під Києвом «на Желяні» також стояв «Добрий дуб», назва якого відбилася в найменуванні урочища, що згадувалося в літопису під 1169 роком.

Сам процес поклоніння дубу гарно описав візантійський імператор Костянтин Багрянородний у се­редині X ст. \ Це було зроблено не спеціально, а при­нагідно, під час опису мандрівки руських купців Із Києва 10 Константинополя Дніпром та їх зупинки на острові Святого Григорія — сучасній Хортиці:

«Пройшовши це місце (пороги — авт.), вони дося­гають острова, який називається Святим Гри­горієм. На цьому острові вони здійснюють свої жертвоприношення, позаяк там стоїть величез­ний дуб: приносять у жертву живих півнів, укріплюють вони і стріли навколо (дуба - авт.), а інші — шматочки хліба, м'ясо і що має кожний, як велить їх звичай. Кидають вони і жереб про півнів: чи зарізати, чи з'їсти, чи відпустити їх живими».

Описані вище знахідки і наведені повідомлення з пи-емних джерел свідчать про тісні зв'язки релігійного ульту кінця І тисячоліття н. є. зі стародавньою хіднослов'янською міфологією.

Аналогічні споруди існували і в сільській місцевості. )дну з них, на річці Гнилоп'ять під Житомиром, 1966 ро-у дослідила І. П. Русанова. Вона займала майданчик ви-гупу правого берега річки. Залишки споруди, заглиблені материковий шар, заповнені чорноглинистою землею. !ама споруда мала складну конфігурацію хрестоподібної юрми і була зорієнтована за сторонами світу. В центрі істився великий стовп — певно, основа язичницького (ола, а перед ним — велике згарище, в якому знайдено істки бика і птахів. Скидається на те, що жодна зі спо-уд не мала перекриття, тобто просто неба палали великі эгнища, де приносилися жертви й відбувалися молебні.

Константин Багрянородный. Об управлении империей. — М., 1991. — С. 49.

Розди перший

*1»V3*

I.-W.Y.: 't

ш

Збруцький ідол — Род

Київська Русь: від язичництва до християнства

Згідно з наявними археологічними даними, однією з айбільш сталих форм язичницького святилища невели-их розмірів була не складнопрофільна споруда, а /дівля правильної круглої форми. Звичайно вона мала ва концентричні вали, на яких у потрібний для громади ас запалювалися вогнища. У внутрішньому колі стояли [оли, горів жертовник і приносилися жертви богам.

Отже, наведені матеріали свідчать про те, що в дохри-гиянські часи у східних слов'ян була значна кількість ультових споруд. Переважно це святилища — капища, ; стояли зображення язичницьких богів у вигляді ста-/й. Більша частина з них стояла просто неба і являла )бою округлі чи овальні майданчики з ідолами та жер-)вниками посередині. І тільки окремі могли бути куль->вими храмовими будівлями (пантеон у Києві та деякі [ші комплекси).

Самі ж ідоли виготовлялися з каміння та дерева, тобто матеріалу, який був під руками. Дерев'яна статуя Перу-і на київських горах мала людиноподібний вигляд. За тописом, у нього була «срібна голова», а вус — «золо-ій».

З-поміж кам'яних статуй, що відкриті в новітні часи, :на річ, вирізняється знаменитий Збруцький ідол, знай-;ний 1848 року в річці біля Гусятина на Тернопільщині, я скульптурна композиція являє собою чотирикутний овп із розміщеними на кожному з чотирьох боків пло-инними зображеннями, розділеними на три яруси. На яжньому з них висічено фігуру вусатого чоловіка в >ьох зображеннях, який підтримує середній ярус. Цей :редній, тобто другий ярус заповнений фігурами чо-)віків і жінок, що взялися за руки. На горішньому, >етьому ярусі розміщено фігури чотирьох божеств, $інчаних спільною шапкою, що, можливо, відбиває роз-іток у слов'янській міфології ідеї пошуку єдиного вер­бного бога. Описані божества інтерпретуються плідниками в такий спосіб: у центрі на головному щьовому боці — Мокош з рогом достатку в руці; пра->біч від неї, на сусідній грані, міститься богиня шлюбу

Розділ перший

21

Поховання за обрядом кремації на Клонівському могильнику X ст.

та сімейного життя Лада з кільцем на руці; лівобіч стоїть воїн з мечем і конем (певно, Перун); на тильній грані розміщено зображення божества без атрибутів. Вся статуя, яка в цілому символізує собою ще одного бога, після тривалих дискусій: «Род? Святовит?» — була атрибутова-на як зображення першого з них.

Святовитом знахідку назвав видатний чеський дослідник слов'янства Л. Нідерле, наводячи як аргумент опис Саксоном Граматиком божества західних слов'ян з Аркони (острів Рюген), яке також мало чотири зображен­ня. Але польський історик В. Гензель, і це для нас особ­ливо важливо, ще раз проаналізувавши згадане писемне Джерело, дійшов висновку, що зображення при­балтійського бога дивились у два боки, а не в чотири, як У збруцької знахідки. Під водою вона або опинилася внаслідок зміни течії річки (рівня води), або ж була спеціально захована під час небезпеки. Вчений навів чис­ленні знахідки зображень Святовита на західнослов'янсь­ких землях і аргументовано дійшов висновку — над Збручем стояв Род.

Загальновизнано, що три горизонтальні яруси ідола символізують три зони Всесвіту: горішній ярус — небо,

Київська Русь: від язичництва до християнства

їредній — землю, нижній ярус посідає підземний бог, кий тримає на своїх плечах землю. Важливим у цьому озташуванні є те, що підземний світ не ворожий людст-у — адже він тримає його на собі. Це стає особливо юзумілим під час реконструкції світогляду слов'ян-зем-еробів, котрі протягом багатьох століть споглядали за оявою основи їх існування — хліба — саме з-під землі дине божество Род об'єднало по вертикалі не лише всі йти, а й найважливіші для людини функції незримих сил: їітло, добробут, родючість, безпеку й заступництво предків.

Ще одним важливим джерелом для реконструкції глігійних поглядів слов'ян у дохристиянські часи слу-ать поховальні пам'ятки — матеріальне відбиття тісно ов'язаного з ідеологічними поглядами ритуалу. Найбільш раннім у слов'ян був обряд кремації, який для ам'яток кінця І тисячоліття н. є. фіксується в двох гадіях: трупоспалення на стороні і на місці майбутнього оховання. У першому випадку померлих спалювали на ігальному для всієї громади вогнищі. Таку еволюцію зрядовості можна пояснити зміною ідеологічних по-іядів у цей період класоутворення, яку спричинював роцес індивідуалізації окремих членів суспільства, за-тований на дедалі зростаючій господарській са-остійності невеликих колективів найближчих родичів іатьки й неодружені діти).

Як і в пізніших похованнях (за обрядом інгумації), гбіжчикові клали різноманітний інвентар: побутові речі, рикраси, амулети-обереги, кераміку, іноді знаряддя раці та жертовні страви. В багатих похованнях іфіксовані ще предмети озброєння й спорядження воїна, окремих комплексах виявлені загнуздані коні та вбиті туги (найчастіше — наложниці). В окремих могилах гбіжчиків не виявлено — то були меморіальні споруди :енотафи) на честь померлих далеко від домівки.

Всі перераховані елементи поховального обряду вка-/ютъ на те, що в уявленнях слов'ян перших століть нування Київської Русі потойбічний світ нічим не дрізнявся од реального, а небіжчики, переступивши

Розділ перший

і

Супровідний інвентар із поховання Клонівського могильнії*-' (горщик, сокира, астрагали для гри)

поріг смерті, продовжували своє «життя» без суттєвий змін порівняно із земним. Зберігалася й соціальні ієрархія з усіма її елементами: суспільний ранг, йог^ зовнішній вияв (супровідні деталі побуту, одяг, оточення^ розміри нового «будинку» тощо), виконання певний обов'язків перед іншими людьми. Клали небіжчиків голо⁷ вами в західному напрямку, що пояснюється (як і длг вірувань багатьох інших народів) засвоєнням слов'янами релігійної ідеї, згідно з якою потойбічний світ, кудг відходять душі померлих, розташований на заході. В роз⁷ глянутий тут відтинок часу над похованням завжди зво⁷ дили невелику архітектурну споруду із землі — курган*, Розміри окремих комплексів за обрядом кремації ' супровідний інвентар у цілому ряді могил на так званий дружинних некрополях перших століть існування Рус' дозволяють з великою долею імовірності припускати, щ^ У слов'ян, так само як у скандінавів тих часів, існувала судження на кшталт наведеного в тексті «Саги пр^ шглінгів»: «Тоді вірили, що чим вище здіймається v повітря дим, тим вище посяде на небі місце той, ^ сп б б б

д, щ д ц ,

спалювали, і що він буде .тим багатший, чим більше май⁷ на згорить разом із ним» . Згодом вияви соціального ста-⁷

24L

Стурлуссон С Сага об Инглингах // Средние века. — 1973. — Вып. 36. — С'

Київська Русь: від язичництва до християнства

гсу небіжчика за його життя простежуються й у язич-щьких комплексах за обрядом інгумації.

Яскравим прикладом такого поховання може бути фнігівський курган Чорна Могила, насипаний, імовірно, . князювання Святослава Ігоревича в 60-ті роки X ст. ам'ятку дослідив Д. Я. Самоквасоа Крім князя, тут бу-) поховано ще підлітка та жінку. Під високим насипом :ружністю 125 м, що був оточений ровом завширшки 7

виявлено залишки чотирикутного зрубу, в якому й іалювали померлих. Через розміщення вогнища на ви-кому березі Десни та його значні розміри (близько 300 і. м) кремацію можна було спостерігати за десятки лометрів довкола. Біля померлих покладено різно-інітні речі, що уявлялися необхідними для них «на то-г світі»: предмети озброєння й військового спорядження юломи, кольчуги, мечі, шабля, щит), кінська упряж дло, стремена), побутові речі (ножі, бруски, ключі, зам-[, сокири, долота, горщики, 12 дерев'яних відер, 10 рпів, наповнений кістками тварин залізний казан), довгі туальні ножі, елементи одягу, прикраси, монети, тур'ячі ги, прикрашені срібним карбуванням, численні зливки льорових металів — рештки розплавлених у вогні ре-й. У ногах небіжчиків лежали забиті бики і коні. Коли гнище догоріло, частину зброї та обладунку з нього яли й перенесли кудись убік. Тільки після того, як ча­сово звели насип — на цьому майданчику й відбули минальну тризну, — вийняті з вогнища речі вкупі з минальними дарами прибулих на поховання осіб та гуальним посудом були знову покладені на тимчасову шшну з наступним зведенням високого (11 м) кургану. Б. О. Рибаков інтерпретував Чорну Могилу як захоро-їня князя місцевої династії.

Конструкції поховальних споруд, що символізують де-$'яний будинок, виявлені, крім описаного випадку, і в [іих комплексах за обрядом кремації. Дерев'яні обклад-

стін могильної ями відомі також у похованнях за об-юм інгумації — це так звані «зрубні гробниці» оєрідні «будинки мертвих»). Та й ординарні конст-

Розділ

перший 25

рукції з дощок чи брусів, як відомо, в Україні традиційно називають домовинами (від слова «дім»). З огляду на це можна стверджувати, що в уявленнях східних слов'ян і, зокрема, предків сучасних українців саме дім, і тільки він, служив відправним пунктом для перенесення люди­ни до потойбічного світу. На підтвердження цього наве­демо оригінальне спостереження В. Я. Проппа: герой ба­гатьох слов'янських казок може попасти з одного світу до іншого лише через хатинку (на курячих ніжках чи ще якусь), що міститься посеред зачарованого лісу.

Що стосується шляху досягнення іншого світу, а та­кож його місцеперебування за уявленнями середньо­вічних слов'ян, слід зауважити, що інформація щодо цьо­го в наявних писемних джерелах практично відсутня. То­му, крім археологічних реалій, мусимо брати до уваги найбільш загальні вірування давніх індоєвропейців, до яких належало й східноєвропейське слов'янство. Стосовно до розглянутого тут питання це методично можливо, оскільки поховальний обряд, формуючись під впливом ідеологічних уявлень кожного конкретного давнього суспільства, неодмінно мав «вписуватися» в загальне світоуявлення представників будь-якої людської спільноти, виконуючи функцію переведення окремих індивідуумів з одного оточення до іншого (міфо­логічного).

У більшості індоєвропейських народів Космос був упо­рядкований і систематизований у вигляді трьох просторо­во-часових пластів: нижнього (підземний світ), середнього (земний) і горішнього (небесний). Це так звана «концепція світового дерева» \ У східних слов'ян така модель досить аргументовано підтверджується композицією Збруцького ідола.

Ведучи мову про тричленний поділ Космосу, слід, про­те, враховувати, що в міфології чітко простежується

Гуревич А. Я. Категории средневековой культуры. — М., 1972. — С. 54; Рыбаков Б. А. Языческое мировоззрение русского средневековья // Вопросы исто­рии. — 1974. — № 1. — С. 15; Раевский Д. С. Модель мира скифской культуры — М., Ю85. - С. 202.

Київська Русь: від язичництва до християнства

иклічна структура часу, коли все йде по заведеному, раз

назавжди встановленому колу. Тому кожен об'єкт, пере-

уваючи в одному зі вказаних «світів», через певний час

ереміщувався до іншого (або міг переміщуватися). Це

оложення важливе тим, що під час обряду кремації

ожна уявляти лише один початковий напрямок пе-

їміщєння померлого в просторі — разом із димом уго-

/, до «небесного світу». Та й згодом, коли вже ховали за

)рядом інгумації, душа відлітала «на небо».

Підтвердженням цього є один із міфів Давньої Греції

ю Геракла, якого боги з поховального вогнища на

дарі під гуркотіння грому віднесли на Олімп. Перегодом

міфологічними героями відбуваються нові пе-

міщення, під час яких вони потрапляють до підземного

рства. Саме це сталося, наприклад, із сином

андінавського бога Одіна Бальдром, якого разом із дру-

іною та конем було спалено (і він, за логікою, мусив

ребувати на небі). Але його брат Хермод на коні

іього батька Слейпнірі вирушає звільняти героя з

^земного царства Хель. Цікаво, що буває й зворотний

іях — із міфологічних низів нагору: дружина одного з

юїв індійського епосу Рами прекрасна Сіта йде під

ллю, а прибитого лихом люблячого чоловіка бог Брах-

втішає й обіцяє йому зустріч із коханою на небесах

э згодом і сталося).

Отже, уявлення індоєвропейських народів, поміж яких

)в'яни не були винятком, про колоподібне просторово-

:ове впорядкування Космосу дозволяло переміщувати

і чи інший об'єкт (зокрема, й самого померлого чи

о душу) з горішнього до нижнього світу і навпаки. Це

«на було робити незалежно від проходження чи не-

іходження ним середнього, тобто земного світу. І, пев-

такі «мандрівки» були справою звичайною.

З усього сказаного, на нашу думку, напрошується ли-

один висновок: говорити про примітивізм і недоско-

ість східнослов'янських язичницьких вірувань дохри-

янської пори не можна. Прадавні уявлення слов'ян,

в них був присутній увесь міфологічний світ земле-

Розділ перший

27

*Скорчешшк* — волхв, похований у кургані Шестовшфкого могильника

робів Східної Європи вкупі з відголосками уявлень ще давніших часів, нічим не відрізнялися од світогляду сусідніх народів.

Але в суспільстві обов'язково мали бути особи, які до­сконало знали всі обряди і звичаї, пояснювали їх на мо­лебнях та інших зібраннях громади, стежили за неухиль­ним дотриманням прадідівських канонів, а також допов­нювали традиції новими реаліями. Такі люди були й на Русі, їх називали волхвами, чаклунами, відунами.

Найдавніше літописне повідомлення про них да­тується 912 роком і міститься в повісті про смерть Олега. Йдеться в ній про чаклуна, який віщував князю Олегу смерть від власного коня. Після повернення зверхника Русі з походу на Царгород (Константинополь), князь зви­нуватив волхвів у неправді: минуло вже п'ять років, кінь помер, а він і досі живий. Одначе пророцтво все-таки збу-

Київська Русь: від язичництва до християнства

ся: Олег помер від укусу змії, що виповзла з кінського репа й ужалила князя в ногу. Ще кілька повідомлень о чаклунів — язичників зустрічаємо в описах пізніших сів, але вони переважно стосуються далеких північно-ідних окраїн держави.

Про існування волхвів ув останні століття І тися-ліття н. є. свідчать також окремі поховальні комплекси, явлені в різні роки на могильниках сучасних ук-інських земель. Це так звані «скорчені поховання», в ях померлого було покладено на бік з підігнутими но-ш (на відміну од звичайного захоронения, коли помер-н лежить горілиць з руками або простягнутими вздовж а, або складеними на грудях чи животі). Таких похо-[ь небагато, але вони все-таки присутні на деякому ;лі могильників.

До певної міри пояснюють такий звичай захоронения

«графічні матеріали XIX — XX ст., в яких відбиті

диції давніших часів. Згідно з ними одну групу насе-

мя, дуже нечисленну, ховали в мішках, підрізаючи або

колінні жили, або м'язи ступні, щоб «померлий не

ав із домовини». Це були чаклуни, попередниками

:х у давньоруські часи саме й були волхви. На зламі

- II тисячоліть, як і в пізніші століття, люди бажали

зпечити своє існування від посмертних витівок язич-

;ьких жерців та чаклунів через зв'язування їх мотуз-

и, обгортання саваном тощо, внаслідок чого й з'явля-

я скорчене положення кістяка. Слід підкреслити та-

:, що на відміну од пізніших часів, коли чаклунів хо-

ї за межами християнських кладовищ, на язичниць-

некрополях волхви лежали поряд з усіма іншими.

се вони були невід'ємною (і навіть провідною) части-

> тогочасного суспільства.

Іа це вказував відомий дослідник балтійського ['янства О. Ф. Гільфердінг, описуючи святилище Свя-іта в Арконі на березі моря: «Земна влада, що нале-а Святовиту, перебувала, певна річ, у руках жерців. :ць був справжнім повелителем і володарем райського іені_ Жрець шанується в ранів більше, ніж князь». В

Розділ

перший 29

останній репліці окреслюється принципова відмінність суспільного становища релігійного зверхника порівняно зі світським у поморських і подніпровських слов'ян. Ад­же в останніх саме князь виконував основні, найпре-стижніші функції і в релігійній сфері, і в практичному житті.

Однак і на Русі роль жерців була досить значною. Тим більше, що, як відзначав польський історик Г. Лов-мянський, саме на етапі становлення державності у слов'ян формується ієрархічно організований стан жерців, який отримує матеріальну підтримку від земних воло­дарів.

Усе розмаїття елементів стародавнього язичництва: вірування, звичаї, наявність живих носіїв релігійних тра­дицій тощо — побажав використати для ідеологічної підтримки своєї влади великий князь Володимир Святос­лавич відразу після ствердження на київському столі 980 року. Саме ним було створено пантеон богів, знаних і ша­нованих у різних землях держави. Створення такого релігійного осередку в політичному і економічному центрі Київської Русі мало на меті обгрунтувати тери­торіальну єдність та неподільність підлеглих князю зе­мель, соціальну та етнічну спільність підданих. Племінному сепаратизму слід було покласти край.

На чолі пантеону поставлено Перуна — володаря гро­му й блискавок, покровителя великого князя та його військової дружини, чим закріплювався принцип єдиновладдя. Перун був грізним божеством. Але водночас це був і мудрий бог, адже його зображали з сивою (срібною) головою та золотими вусами. На посаді «першо­го серед перших» він змінив Рода. Згодом його не пору­бали, як інших ідолів, а під наглядом та в супроводі князівських слуг спустили до Дніпра й сплавили за межі держави (за дніпровські пороги).

Другим богом пантеону був Хоре. Окремі давні дослідники вважали, що це бог сонця і тепла. Проте таке його трактування зустрічає заперечення в багатьох сучас­них учених. Для аргументації вони наводять уривок зі

Київська Русь: від язичництва до християнства

ЇШ М

Перуніа герб. Мініатюра Радзивіллівського літопису

ова о полку Ігоревім», в якому один із героїв (князь :лав Полоцький), що кохався в чаклунстві, обернув-:ь на вовка, перебігав уночі дорогу «великому Хорсу». :е, мова може йти тільки про Місяць. Схоже, сучасні іідники мають рацію, адже серед амулетів-оберегів мо багато так званих «лунниць», які символізували ; нічне світило.

Ілідом за Хорсом називається Даждьбог — одне з го-шх божеств язичницької Русі. Під цим ім'ям обожню­ся Сонце, яке, згідно з віруваннями наших предків, ло життя, живило все навколишнє природне середо-2. Тобто це був бог, що дає добро. Крім нього, східні 'яни знали ще й інших «сонячних» богів, але Воло-ір із якихось відомих тільки йому причин вибрав цьбога. Широкого розповсюдження на Русі набули ж «сонячні» амулети — круглі підвіски з різно-гними візерунками чи зображеннями.

Розділ -

перший ol

Антиподом Даждьбогу в пантеоні 980 року був Стри-бог — бог, який знищує добро. В ньому ще уособлювали­ся холод, негода. За «Словом о полку Ігоревім», Стри-бог — дід, родоначальник усіх вітрів.

П'ятим богом вважався Сімаргл (або Семургл в інших писемних джерелах). Про нього дійшло досить мало відомостей, з наявної інформації дослідники трактують образ Сімаргла як крилатого пса, охоронця зерна і посівів. З огляду на такі функції він мав крила, гострі пазури та зуби.

Єдиною представницею жіночої статі в цьому поваж­ному зібранні богів була Мокош. Вона вважалася заступ­ницею дому, родинного вогнища, покровителькою ткацт­ва, прядіння, вишивання та інших жіночих занять. Але, можливо, мають рацію і ті дослідники, які, враховуючи етимологію (походження) слова Мокош від загальнос­лов'янського «мокрий, мокнути», вважають, що до її функцій слід віднести й «обов'язки» богині води, дощу, грози, тобто родючості. Просто на час формування панте­ону Мокош їх уже втратила.

Не знайшлося місця в пантеоні кільком іншим відомим богам. Крім Рода, що про нього вже йшлося, не потрапив до складу «вибраних» також Велес (чи Во­лос) — «скотьий бог». А ще за кілька десятиліть до релігійної реформи 980 року його ім'ям разом з ім'ям Пе­руна клялися на переговорах з візантійцями князі Олег та Святослав. Ось як про це під 907 роком повідомляє літопис Руський:

«-цесар Л еон з Олександром мир оба вчинили з Олегом, згодившись на данину і присягнувши межи собою. Цілувавши самі хреста, Олега і мужів його водили вони до присяги по руському закону. Кля­лися ті оружжям своїм, і Перуном, богом своїм, і Волосом, богом скоту. І утвердили вони мир» ¹.

Тут і далі посилання на літописи подаються за виданням: Літопис Руський / Пер. з давньорус. Л. Є. Махновця. — К., 1989.

Київська Русь: від язичництва до християнства

А 971 року Святослав відзначав:

«Як і клявся я цесарям грецьким (тобто візантійським імператорам — авт.), а зі мною бояри і русь уся, будемо ми додержувати поперед­нього договору. Якшр ж ми не додержимо чого із сьо­го і [зі] сказаного раніш, то я і [всі, хто] зі мною і пгдо мною, хай будемо прокляті богом, у якого віруємо, — в Перуна, і в Волоса, бога скоту-». За переказами, велике святилище Велеса містилося в >говій частині столиці Русі — на Подолі, на березі ки Глибочиця, що впадала в Почайну. Він був богом >та і багатства, крамарів і купців, а також покровите-і померлих предків. Можливо, саме його зображено на кньому ярусі Збруцького ідола.

Не були включені до пантеону також Лада — покро-елька шлюбу й родинного вогнища, яка уособлювала ою весну і оновлення природи; Желя — богиня смут-та інші божества, поміж них і божества вогню та Со-с Сварожич, Ярило, Купало, Троян. Про них грічаються лише скупі повідомлення у віддалених іонах Східної Європи.

Можна з певністю стверджувати, що відбір до пан­ну 980 року був зовсім не випадковий, а гспрямований і досить продуманий. Без сумніву, всі :теро богів символізували основні аспекти еко-іічного, політичного, військового та ідеологічного эхництва соціальної верхівки Київської держави і, в озумінні, мусили ставити перепони сепаратистським ценціям на місцях.

визначний політичний діяч Київської Русі великий зь Володимир Святославич релігійною язичницькою ормою 980 року хотів спертися на авторитет окремих в з різних куточків Східної Європи під час фео-зації підлеглих йому земель. Це красномовно ідчує і картографування знахідок амулетів-оберегів, ототожнювалися з певними божествами, найбільш ша-шими в конкретних місцевостях. Так, символи Перу-топірці, кам'яні вироби, кремені) частіше яягЬіксовані