2. Сутність поняття «закон»

У процесі функціонування будь-яких систем виникає велика кількість самих різноманітних стійких і не стійких зв’язків, які при поверхневому розгляді сприймаються як дещо випадкове. Тим не менш, у більшості ці зв’язки підпорядковані певним законам.

Саме поняття «закон» можна визначити як залежність між двома або більше явищами, що має властивості об’єктивності, значимості, стійкості та необхідності. Щоб ця залежність не порушувалася, закон має бути обов’язковим правилом. Так, дійсно: усе живе і неживе на землі підпорядковується законам природи, життєдіяльність людей регламентується законами суспільного розвитку, постановами державної влади та неписаними законами моралі. Тобто окремі люди та їх групи живуть за законами матеріального світу, відомими нам з природничих наук, і діють згідно ряду інших законів, які визначають їх поведінку та відносини між ними.

У повсякденному житті ми часто зустрічаємося з класифікацією законів, згідно якої вирізняються:

- правові закони – залежності, які зафіксовані в законодавчих та інших нормативних офіційно оформлених документах (наприклад, Конституція України – основний закон держави, що має найвищу юридичну силу і встановлює основи політичної, правової та економічної систем нашої країни, кодекс законів про працю в тій чи іншій мірі стосується кожної людини);

- морально-етичні закони – правила поведінки, що являються загальноприйнятою нормою;

- наукові закони – залежності, які отримали визнання серед спеціалістів.

Однак, у науковій літературі часто використовують іншу класифікацію законів, згідно якої вирізняються чотири їх категорії:

- закони природи – математичне вираження якого-небудь природного явища, що здійснюється за відомих обставин з однаковою необхідністю;

- закони науки – знання, що формулюється людьми в поняттях, які відображають об’єктивні процеси, що відбуваються в природі і суспільному житті на мікро- і макрорівнях;

- закони-приписи – норми, правила поведінки, яких людина повинна дотримувати в організації, громадських об'єднаннях (правові, етичні закони);

- закони мислення – правила, застосування яких сприяє досягненню оптимальної розумової діяльності (закони логіки).

Кожна з розглянутих класифікацій законів має право на існування, адже будь-яка система (технічна, біологічна, соціальна, змішана) підпорядкована дії законів природи, однак, коли мова заходить про конкретну систему, то обов’язковим стає виконання ряду інших законів. Так, наприклад, функціонування соціальної системи неможливе без дотримання, крім законів природи, законів суспільства та законів управління.

У контексті нашої дисципліни закони доцільно розуміти як:

- нормативні акти, прийняті і затверджені в установленому порядку найвищими органами державної влади;

- необхідні, істотні, стійкі, такі, що повторюються, відносини між явищами в природі та суспільстві.

3. Система законів організації

Відносини між організаціями і людьми, що працюють в них, складаються у відповідності з соціальними законами. Багато з цих законів фіксуються у формі законодавчих актів або нормативних документів, які визначають поведінку великих груп людей. Однак, на відміну від законів матеріального світу дія одного й того ж соціального закону може мати різний ступінь інтенсивності у однотипних ситуаціях, що змушує нас розглядати соціальний закон не як постійну характеристику або стійкий зв’язок явищ, а як деяку тенденцію, що має певну міру достовірності. Ця особливість дії соціальних законів істотно вирізняє їх від більшості законів, відомих у природничих науках.

Вивчення соціальних законів дає можливість менеджеру скласти уявлення про можливі шляхи досягнення поставленої цілі, покладаючись не лише на власний досвід та інтуїцію, але й з урахуванням досвіду, накопиченого людством за багатовікову історію розвитку організаційних систем.

Стосовно соціальних організацій під законом слід розуміти стійкий, об’єктивний зв’язок явищ або подій, що притаманний достатньо великій кількості організацій і який обов’язково повторюється у схожих умовах. Ці закони мають об'єктивний характер і мають форму загальності, тобто виражають загальні відносини, зв'язки, властиві всім явищам цього роду, класу.

Вияв дії законів стосовно соціальних організацій завжди містить елемент невизначеності, оскільки розвиток організацій тісно пов’язаний з діяльністю людей. Під невизначеністю слід розуміти неповноту або неточність інформації про умови реалізації проекту або рішення, включно з пов’язаними з ними витратами. У ряді випадків ця невизначеність може бути оцінена вірогідністю настання або не настання тієї чи іншої події.

Для оцінки ступеня відхилення поведінки окремої людини чи організації від правил, встановлених соціальним законом, прийнято виділяти три основних типи невизначеностей: невідомість, випадковість і розпливчатість.

Прийняття рішення в умовах невідомості (повної чи часткової) – характерна особливість щойно створеної ділової організації або організації, що освоює новий вид діяльності. Тут відчувається не лише відсутність власного досвіду, а й неможливість скористатися чужим. Можна зустрітися з абсолютною (непереборною) невідомістю, яку в даний час неможливо усунути з об’єктивних причин. До такого виду невизначеності належать форс-мажорні обставини, зміни в політичній ситуації, обвальні зміни цін, страйки, війни, дії ряду державних організацій (в силу їх закритості, а іноді й непередбачуваності поведінки).

Випадковостями в теорії організації прийнято називати фактори, що підпорядковуються соціальним законам і допускають оцінку можливості їх реалізації з використанням методів математичної статистики і теорії ймовірності.

Розпливчатість пов’язана з відносною невизначеністю, що виникає через наявності в законах і описах умов їх дії формулювань, які допускають неоднозначне трактування.

Окрім вказаних особливостей дії соціальних законів стосовно соціальних організацій, слід враховувати ще одну: кожну організацію можна розглядати як об'єднання дрібних підрозділів, а умови застосування і порядок функціонування законів у цих підрозділах можуть відрізнитися деякими деталями.

Закони відіграють вирішальну роль в теорії організації. Теоретичний фундамент цієї дисципліни утворюють закони організації, які:

• сприяють переходу від емпіричного до логічного, професійного методу пізнання;

• дозволяють використовувати в процесах управління конкретними організаціями науково обґрунтовані методи передбачення подальшого раз витку подій;

• дають змогу правильно оцінити ситуацію, що виникає;

• допомагають об'єктивно аналізувати накопичений досвід;

• сприяють підвищенню управлінської культури в організаціях.

Закони організації мають істотні особливості, а саме:

- характеризують загальні зв'язки і відносини в соціальному середовищі;

- виступають в ролі каталізатора суспільного процесу;

- підсилюють свій вплив на діяльність організацій з розвитком суспільних відносин.

До переліку основних законів теорії організації, що мають зовнішню і внутрішню спрямованість, зазвичай, включають: закон синергії, закон інформованості й упорядкованості, закон самозбереження, закон єдності аналізу і синтезу, закон розвитку, закон композиції та пропорційності. Однак, існують різні погляди на класифікацію законів організації. Так, Е. Смирнов виділяє дві групи об'єктивних законів: універсальні і специфічні. Дія універсальних законів поширюється на соціальну, біологічну та частково на технічну системи. До цієї групи належать основоположні та фонові закони. Основоположні – закон синергії, закон самозбереження та закон розвитку. Фонові – закон інформованості-впорядкованості, закон єдності аналізу та синтезу, закон композиції-пропорційності. Специфічні об'єднують низку законів, що стосуються тільки соціальних організацій. У підручнику А. Беляєва і Б. Короткова наголошується, що теорія організації вивчає загальні, часткові та специфічні закони, які знаходять свій прояв в організаціях.

Ці дві класифікації близькі за своїм змістом, але мають різночитання у назвах. Часткові закони другої класифікації рівнозначні специфічним першої, а специфічні другої класифікації близькі за своєю сутністю до фонових першої. На думку Г. Монастирського, доцільно об'єднати цих два підходи, в результаті чого отримаємо таку класифікацію: загальні закони, часткові, що діють в певній ситуації, та специфічні, що діють в одній, специфічній сфері (рис. 1).

Рис. 1. Закони організації та їх взаємодія

З агальні закони організації діють у всіх матеріальних системах (організація, колектив, сім’я).

До часткових законів належать закони, що діють в одній зі сфер суспільства чи певної організації.

Специфічні (особливі) закони базуються на ефективному використанні законів у сфері функціонування організацій і людей. Вони діють у конкретних ситуаціях та певних видах діяльності і головним чином регламентують діяльність усередині організації, відображаючи її специфіку.

Наведений розподіл законів на групи є умовним. Вони мають здатність виникати залежно від життєвого циклу організації. Закони чинять один на одного як позитивний, так і негативний вплив. Усі закони діють не ізольовано один від одного, а в діалектичній взаємодії, в певній системі горизонтальних та вертикальних зв'язків. Пізнання системи законів організації, виявлення механізму їх дії дає змогу керівникам, менеджерам, підприємцям визначати об'єктивні тенденції в розвитку виробництва та ринку, знаходити оптимальні співвідношення між фондом споживання та фондом розвитку, основним та допоміжним виробництвом, між лінійними та функціональними структурами в системі управління й, за можливості, створювати сприятливі умови для механізму дії законів.

Отже, закони організації відрізняються один від одного за ступенем універсальності. Так, одні закони організації є повністю універсальними, інші - діють лише в одній зі сфер суспільства, певної організації чи у конкретних ситуаціях і певних видах діяльності. Тому прийнято розрізняти загальні, часткові та особливі закони організації.

Загальні закони є універсальними і діють у всіх матеріальних системах.

Часткові — діють в одній зі сфер суспільства чи певної організації.

Особливі (специфічні) — відображають специфіку організації.