Слов’яни.

У І тис. на історичну арену стрімко виходять слов’яни – одна з основних гілок давньоєвропейського населення. Про їх походження і місце початкового проживання є кілька версій. Перша з них – дунайська – була висловлена ще Нестором літописцем у середньовічні часи. Друга пов’язує перший етап існування цього населення з вісло-одерським межиріччям. За третьою, стародавні слов’яни мешкали на території між Дніпром і Віслою. А за четвертою – між Дніпром і Одером.

Та ймовірніше, на думку В.Барака, Д.Козака, Р. Терпинського, контури праслов’янського масиву з часів виділення його, принаймні у ІІ тис. до н.е., з індоєвропейської спільноти і аж до раннього середньовіччя (коли слов’яни були реально зафіксовані в письмових джерелах, а їх існування підтверджено й археологічними матеріалами) певною мірою змінювались. Становлення слов’янського етносу – досить тривалий процес, який пройшов у своєму розвитку кілька етапів. На початковому етапі до рубежу ІІІ-ІІ ст. до н.е. цей процес, розгортався головним чином у межиріччі між Віслою та Одрою, частково поширюючись на Волинь. З появою зарубинецької культури ( ІІ ст. до н.е. – І ст. н.е.) починається якісно новий етап формування слов’янського етносу, під час якого центр активної слов’янської життєдіяльності переміщується на територію між Віслою і Дніпром.

Перші згадки у писемних джерелах про ранньослов’янські племена зустрічаються у творах римських вчених І-ІІ ст. н.е. Плінія Старшого, Тацита, Птолемея, де слов’яни фігурують під назвою венеди (венети). Етнонім “слов’яни” вперше вжили візантійські автори Псевдо-Кесарій, Іоанн Ефеський, Менандр. Найповніше ранньослов’янська історія викладена у творах візантійських хроністів Йордана “Про походження та діяння готів”, або “Гетика” (551р.) і Прокопія Кесарійського “Історія війн” (550-554рр.). Саме “Гетика” і містить надзвичайно важливу інформацію про розпад єдиної венедської ранньослов’янської спільноти, якій відповідала зарубинецька культура. Йордан сповіщає, що у VIII ст. вже існувало три гілки слов’ян: венеди (басейн Вісли), анти (Подніпров’я) і слов’яни (склавини) (Подунав’я).

Більшість сучасних вчених, які вивчають проблеми етногенезу слов’ян, вважає, що початок формування окремих слов’янських народів, і зокрема, праукраїнського етносу було покладено процесом розселення антів та склавинів.

М.Грушевський вважає антів предками українського народу.

Енергійні анти у ході Великого переселення народів проникли на Балкани, Верхній Дніпро, Донець і Дон. Але згодом зазнали поразки від нової варварської хвилі, яка принесла з собою аварів із Центральної Азії. Невщухаючі аваро-слов’янські війни (568-635рр.) призвели спочатку до знесилення, а потім і до розпаду антського союзу. Починаючи з 602р. анти в історичних джерелах не згадуються, а от склавини фігурують у творах більшості європейських та східних авторів, що ведуть мову про етнічні угрупування, які проживали на території України у VII-IX ст. Саме тому, на думку фахівців, цілком закономірно, що етнонім ”склавини” трансформувавшись з часом у “слов’ян” дожив до наших днів.

   Вирішальну роль у формуванні українського етносу відіграли міграційні процеси ІІІ-VII ст. Українці прямі етнокультурні нащадки (спадкоємці) склавинів (празька культура) і частково антів (пеньківська культура). Нащадки склавинів у VIII – X ст. між Дніпром, Дністром і Захід. Бугом утворили нові етнічні угрупування, підґрунтям яких була культура Луки-Райковецької.

Отже, в стародавню добу Україну населяло розмаїття народів і племен, що мешкали на теренах ще 1 млн. років тому. Всі вони залишили свій слід в історії населення країни, маючи в давнину власні самоназви та свої (довші – чи коротші) історії. Скіфи та сармати, греки і кельти, фракійці, германці та балти, а також раніші народи – всі вони на різних етапах впливали на культурні традиції місцевого населення, на певний час або ж назавжди стаючи його частинами.

Починаючи з епохи бронзи, особливо в лісостеповій та поліській зонах Дніпровського Правобережжя, зароджується праслов’янський етнічний масив, що з часом посів провідне місце на українських землях. Основою такої моделі історичного розвитку є автохтонна теорія М.Грушевського, яка, правда, була доповнена і модифікована у зв’язку з новими (особливо археологічними) матеріалами, накопиченими майже за 100 років від часу її створення.