Основні вимоги до оформлення документів:

1 Уніфікація та стандартизація управлінських документів.

2. Формуляр документів та його основні реквізити.

3. Правила оформлення сторінки.

4. Реквізити адресата.

5. Вид, дата, адресат документа.

6. Мова та стиль документів.

7. Відмітки про узгодження.

8. Засвідчення документа.

9. Проходження документів.

10. Бланк документів.

13. Вла́сні на́зви, оніми — індивідуальні найменування окремих одиничних об'єктів.

Належність одиниці — провідна ознака власної назви. Розмежування власних і загальних назв стосується лише іменників. Набуваючи функцій іменників, генетично власні назви можуть виходити з різних частин мови — пор. Котляревський (прикметник), Звенигород (поєднання дієслова з іменником), кличка собаки Стрибай (дієслово), персонаж М.Коцюбинського Ох (вигук).

Власні назви з'являються тоді, коли індивідуальне розрізнення набуває суспільної значущості. За денотатами розрізняють такі класи власних назв:

-особові імена людей (антропоніми)

-назви географічних об'єктів (топоніми)

-назви космічних об'єктів (космоніми)

-найменування божеств, міфічних істот (теоніми, міфоніми)

-клички тварин (зооніми) (див. також: назва тварин вернакулярна)

-назви організацій, виробничих і громадських об'єднань (ця група власних назв позначається терміном ергонімія і -включає величезну кількість найменувань — від партій, заводів, вузів до кінотеатрів, магазинів, фірм тощо)

-назви відрізків часу, подій (це хрононімія, напр., Друга світова війна)

-назви окремих предметів (хрематонімія, що включає власні назви матеріальних предметів — кораблів, ураганів, алмазів та витворів духовної культури — заголовки творів, творів живопису, кінофільмів)

Власних назв дуже багато. Загальні назви є, безперечно, центральним шаром лексики, а власні становлять її потужну периферію з дуже різною сферою поширення. Загалом же у мові на одну загальну назву припадає до кількох сотень власних назв. Власні назви належать до мовних універсалій — вони існують в усіх мовах світу. Але в кожній мові власні назви мають свої специфічні ознаки.

14. Відмінювання прізвищ

1. Українські та інші слов'янські прізвища, що мають закінчення I відміни, відмінюються як відповідні іменники I відміни, а прізвища із закінченнями ІІ відміни - за зразком відмінювання іменників ІІ відміни.

Примітка. Жіночі прізвища на приголосний та -о не відмінюються.

2. Прізвища прикметникового типу на -ий, -ій відмінюються як відповідні прикметники чоловічого та жіночого родів твердої чи м'якої групи.

3. Чоловічі прізвища пикметникового типу на -ов, -ев (-єв), -ів (-їв), -ин, -ін (-їн) відмінюються.

15. Етикетом називається сукупність правил поведінки, які регулюють зовнішні прояви людських стосунків, Етикет тісно пов'язаний із життям суспільства. Етикет сприяв розвиткові культури. У етикеті кожного народу збережені форми шанування жінки, культ матері. Перед матір'ю оголювали голову, жінкам дарували квіти, виказували знаки уваги.

Дворяни Росії розглядали етикет як особливу знакову систему, яку вирізняла їх загальної маси росіян.

Етикет як феномен культури демократизувався з часом, а етикетні норми стали невід'ємним компонентом способу життя (в побуті, на роботі, у громадських місцях) вихованої людини.

Службовий етикет — це сукупність найдоцільнішіх правил поведінки людей у трудових колективах. Ці правила зумовлені найважливішими принципами загальнолюдської моралі й моральності. Службовий етикет передбачає стосунки з іноземцями. Для ділового спілкування з ними потрібно добре знати звичаї, традиції країни, представником якої є ваш партнер, а також прийняті там правила етикету. Правила і вимоги службового етикету мають сприяти створенню здорового морально-психічного клімату і піднесенню настрою, підвищенню продуктивності праці

Етикет — це мова символів. Людина повинна використовувати його з метою краще взаємодіяти з іншими (колегами, партнерами).

Але слід пам'ятати, що одним із найважливіших принципів закордонного ділового етикету є підтримка чесних і шанобливих відносин із партнером .

16. Складноскорочені слова (абревіатури), утворені з початкових букв або звуків, незалежно від написання словосполучен­ня пишуться великими буквами (крапки між ними не став­ляться. Великими буквами пишуться також складноскорочені слова, утворені від іншомовних словосполучень: МАТО, ЮНЕСКО, МАГАТЕ, УЄФА.

Але малими буквами пишуться: загс, вуз (від російського высшее учебное заведение).

Великими й частково малими буквами пишуться складно-скорочені слова на зразок Демократична партія України — ДемПУ, Конгрес української інтелігенції — КУІн.

Якщо складноскорочені іменники, утворені з початкових букв або звуків, відмінюються, то закінчення біля них допи­суються малими буквами: ЛАЗи, у ЖЕКу, з ВАКом.

У складноскорочених словах, утворених іншими способа­ми, усі частини пишуться з малої букви: районна державна адміністрація — райдержадміністрація, завідувач господар­ства — завгосп.

Але власні складноскорочені назви пишуться з великої букви: Дніпрогес, Донбас, Укрінбанк.

Від абревіатур слід відрізняти умовні графічні скорочення, які вимовляються повністю й скорочуються лише на письмі. Наприклад, пишемо: 4 кг, читаємо: чотири кілограми.

Слова на письмі скорочуються на приголосний: громадянин — гр., добродій — д., пан — п., наприклад — напр., область — обл., імені — ім., і так далі — і т. д.; але: нашої ери — н. є., острів — о.

У кінці графічних скорочень ставиться крапка:р. {рік). Але крапка не ста­виться при скорочених назвах метричних мір: 5 кг, 10 км. Не ставиться крапка й між подво­єними буквами, що вказують на множину: pp. — роки, mm. — томи.

Якщо в графічному скороченні залишаються початок і кінець слова, то на місці пропущених букв ставиться лише дефіс (без крапки): район — р-н, фабри­ка — ф-ка, товариство — т-во. Такі скорочення не розрива­ються для переносу.

Частини скороченого словосполучення іноді розділяються похилою рискою: поштова скринька — п/с, військова части на — в/ч, метрів за хвилину — м/хв.

Не виділяється й префікс су- в слові сусід, префікс об- у слові обруч — і тепер ці слова сприймаються як непохідні. Внаслідок спро­щень збільшується кількість коренів у мові.

Перерозклад — пересування межі між морфемами в слові. Наприклад, у формах вертиш, вертить, вертимо і т. д. ко­лись виділялися закінчення -ш, -ть, -мо, нині —иш, -ить, -имо. У слові внутрішній ми тепер виділяємо префікс в- і корінь -нутр-, а колись тут виділявся префікс вн- і корінь -утр- .

Ускладнення — збільшення кількості виділюваних у слові морфем. Наприклад, слово вальці в українській мові сприй­мається як утворене від вал за допомогою суфікса -ець / -ц'. Насправді ж у цьому слові немає суфікса, воно запозичене з німецької мови — die Wahe, у якому суфікс не виділяється.

Перехід кореня в афікс (декореляція) спостерігається за дуже частого повторення його в складному слові. Наприк­лад, у словах людина, киянин, болгарин і под. (у множині: люди, кияни, болгари) елемент -ин- колись був рівнозначний слову один (пор. латинське unus «один», німецьке еіп «один»), а тепер сприймається як суфікс. Значення суфікса набуває корінь -лог- (від грецького lohos «вчення») у словах на зра­зок психолог, біолог, зоолог та ін. Значення префікса набуває займенник сам у словах на зразок самобутній, самозаспокої­тися, самосійка тощо (таких слів із частиною само- на­лічується близько 500).

17. Способи словотвору.Є дві великі групи способів, за допомогою яких в українській мові утворюються слова: морфологічна і неморфологічна. Префіксальний, суфіксальний, префіксально-суфіксальний, безафіксний, основоскладання, абревіація є представниками морфологічної групи творення слів. Оскільки всі ці способи мають справу із створенням нових слів – морфем, тому він і отримав таку назву.Неморфологічна група складається із морфологічно-синтаксичного, лексико—синтаксичного та лексико-семантичного способів словотвору. Детальніше на кожному способі словотвору ми спинимося в наступних статтях, а зараз розглянемо суфіксальний спосіб словотвору.До твірної основи додається суфікс. Наприклад, комп’ютер + н(ий) = комп’ютерний. Ще деякі приклади: мал(ий) + юк = малюк, спа(ти) + нн(я) = спання, телефон + ува = телефонувати, подорож(увати) + н(ій) = подорожній, вчи(ти) + тель = вчитель, паку(вати) + нок = пакунок.

Наприклад, худнути – схуднути – схудлий. Якщо запитання стоїть: «Від якого слова утворено дієприкметник «схудлий»?», то правильна відповідь: від дієслова «схуднути». Спосіб словотворення – суфіксальний.

20.Сутність і специфіка публічної монологічної мови. Публічне мовлення становить собою один із жанрових різновидів мовленнєвої діяльності, досить своєрідною за своєю природою, місцем серед інших видів мовлення, а також за своїми якісними характеристиками. Серед них – писемно-усна форма публічного мовлення, на етапі існування якої мовець повинен викласти свої думки письмово. Це необхідно для збереження думки, побудови логічно сформульованих понять, безперечної впевненості у власних судженнях та подальшого точного, ясного й стислого викладу їх перед аудиторією.

Книжно-розмовна форма публічного мовлення характеризується впливом на мисленнєво-мовленнєву діяльність слухача з метою переконання й спонукання його до відповіді чи дії.

Підготовлено-імпровізаційний характер публічного мовлення частіше зумовлений специфікою риторики, що підпорядкована системі законів, кожен із яких функціонує на певному етапі мисленнєво-мовленнєвої діяльності. Процес створення публічного виступу передбачає перш за все підготовчий етап, який закономірно зумовлює наступний – виконавчий, тобто успіх останнього залежить від якості першого. Лише за цієї умови оратор має можливість творити на етапі виконання – вільно реалізувати свій розумово-мовленнєвий продукт у різних варіантах.

Отже, публічне мовлення – це особливий вид тексту, створюваний за законами риторики, орієнтований на переконання, що зумовлює його інтеграційну природу (письмово-усна форма реалізації, книжно-розмовний тип мовлення, підготовлено-імпровізаційний характер реалізації). Цей вид тексту може виступати в різних жанрових різновидах (доповідь, лекція, бесіда) та орієнтуватися на різну кількість слухачів. Публічне мовлення – це такий матеріал, де найповніше виявляються сліди розумово-мовленнєвої діяльності людини й лише постійна робота над ним є найдієвішим чинником розвитку й удосконалення цієї діяльності оратора.