Тайванська міні-криза 1996 р.
З 1990р. Тайвань проводить "гнучку політику" у відношенні КНР, виходячи з того, що "змістовні відносини" сторін важливіші офіційних. Але тайванська сторона прагне підвищити свій престиж за кордоном і розширити сферу контактів. В 1995 р. за рекомендацією конгресу державний департамент США видав візу вибраному в 1990р. президентом Тайваню Лі Денхуею, що прибув у США із приватним візитом для відвідування Корнуельського університету, випускником якого він є. Хоча американська сторона заздалегідь повідомила КНР про свій намір видати візу Лі Денхуею, влада КНР виступила з енергійним осудом позиції держдепартаменту.
Ситуація загострилася, коли в березні 1996 р., у період підготовки чергових президентських виборів на Тайвані, у зоні Тайванської протоки виникла міні-криза. Збройні сили КНР провели військову демонстрацію (150 тис. військ) у безпосередній близькості острова, влаштувавши навчальні пуски бойових ракет у зоні Тайванської протоки. Метою акції було натиснути на тайванських виборців і перешкодити прихильникам незалежності Тайваню домогтися успіху на виборах. Акція КНР була із тривогою сприйнята на Тайвані й у США. Вашингтон виступив з осудом дій Китаю. Відповідною силовою демонстрацією стало відправлення американських бойових кораблів у зону Тайваню. Однак до справжньої кризи справа не дійшла. Китайська влада по дипломатичних каналах передала США прохання не вводити бойові кораблі безпосередньо в Тайванську протоку. Американська адміністрація офіційно відповіла, що не прийме на себе зобов'язань, здатних обмежити її дії в підтримку Тайваню. Але американські кораблі не були уведені в протоку, залишаючись у безпосередній близькості від неї.
Президент Тайваню Лі Денхуей проявляє стриманість у питанні проголошення незалежності. Але він піддав ревізії колишнє посилання тайванської політики щодо того, що існує "тільки один Китай". Тайванське керівництво акцентує фактичне існування КНР і Тайваню як рівних суб'єктів, хоча один з них не називає себе державою. Не відкидаючи об'єднання із КНР у майбутньому, Тайбей заявляє, що в цей час триває "етап двох Китаїв", і формула "існує тільки один Китай" не відповідає змісту цього етапу.
Рішення проблеми Гонконгу
Протягом майже ста років Гонконг був британською колонією в Китаї. Основою прав Великобританії на територію Гонконгу був договір про його оренду строком на 99 років. В 1984 р. під час візиту прем'єр-міністра Великобританії Маргарет Тетчер у Пекін після складних переговорів британська сторона підтвердила зобов'язання передати Гонконг Китаю після закінчення терміну дії орендного договору. КНР зі своєї сторони зобов'язалася створити на території колишньої колонії особливий адміністративний район, зберігши в ньому нині існуючі економічні й соціальні уклади. Гонконг перейшов під контроль КНР в 1997р.
Територіальні суперечки в зоні Південно-Китайського моря
Крім тайванської проблеми дестабілізуючий вплив на обстановку робить ситуація навколо архіпелагу Спратли в Південно-Китайському морі. Цей архіпелаг, що складається з 230 дрібних островів і рифів загальною площею 250 тис. кв. км, розташований між територіями В'єтнаму, Філіппін і Малайзії. Частиною архіпелагу Спратли є Парасельські острови. У роки Другої світової війни архіпелаг був захоплений Японією, яка відмовилася від прав на нього за Сан-Францизьським мирним договором в 1951 р. Однак у тексті договору не було зазначено, до кого переходять острова. Фактично острова потрапили під контроль французько-південно-в'єтнамської адміністрації.
Питання про приналежність островів не викликало розбіжностей доти, поки не виникла перспектива освоєння розташованих у їхній зоні нафтових родовищ. В 1974 р., користуючись військовою слабкістю Південного В'єтнаму, КНР окупувала практично всю групу Парасельських островів. ДРВ розцінила дії Китаю як зазіхання на її права, але не зважилася піти на конфлікт із КНР, обмежившись тим, що висадила свої війська на одному з островів Парасельської групи, куди ще не прибули китайські сили.
В 1992 р. КНР схвалила новий закон про морські володіння, відповідно до якого Китай в однобічному порядку проголосив суверенітет над всією акваторією Південно-Китайського моря. У новому законі було застережене право Китаю застосовувати силу для припинення того, що він міг порахувати незаконним промислом у китайських територіальних водах. Крім того, іноземні судна повинні були відтепер питати дозволу на прохід через ті води, які Китай вважав своїми територіальними, а підводні човни повинні були перетинати їх у надводному положенні.
За новим законом загальна площа акваторій, на які стала претендувати КНР, склала 3 млн. кв. км, з яких біля однієї третини експлуатується, на думку Китаю, незаконно іншими країнами. Тепер уже не тільки група Парасельських островів, але й весь архіпелаг Спратли виявився в зоні китайських претензій. У тім же 1992р. КНР у співробітництві з американськими корпораціями приступила до розвідки нафти в районі Тонкинської затоки, в 70 милях від узбережжя В'єтнаму. Пішли протести Ханоя й спалах підозри із приводу намірів КНР у країнах АСЕАН. Ситуація ще більше ускладнилася в 1995 р., коли КНР встановила прикордонні знаки й навігаційне устаткування на одному з рифів архіпелагу, який вважають своєю територією Філіппіни. Ці дії були розцінені в регіоні як силова акція.
КНР контролює 70 островів, В'єтнам - 21, Малайзія - 3, Філіппіни - 8, а Тайвань - усього один, але самий великий. Індонезія не претендує на острівні території, але претензії КНР зачіпають її економічну зону.
Складність ситуації збільшується тим, що країни, що претендують на частини архіпелагу Спратлі (за винятком Брунею), мають на островах свої збройні сили. Найбільш великі гарнізони на островах тримають КНР і В'єтнам. На ряді островів розміщені війська Філіппін і Малайзії. У країнах АСЕАН існують побоювання, що КНР буде прагнути затвердити свій контроль над нафтоносними районами силовим шляхом і поставити більше слабкі держави просто перед фактом захоплення. Підставою для підозр служить відмова Китаю погодитися із пропозиціями малих країн провести переговори для розмежування спірних районів.