3.Характеристика кочових народів,які мешкали в степовій зоні України.

Скіфи, які на початку VII ст. до н. е. з'явилися в українському степу, не лишилися поза увагою більш розвиненої Середземноморської цивілізації. Розоривши багато країн Близького Сходу, скіфи нарешті осіли у степах Північного Причорномор'я, створивши перше на терені України велике політичне об'єднання. У 5 ст. до н. е. «батько історії» грек Геродот відвідав Скіфію й описав її населення. Це, без сумніву, були індоєвропейці, представники іраномовних кочовиків, що тисячоліттями панували у Євразійських степах. Геродот описав кілька типів скіфів. На правому березі Дніпра мешкали скіфи-орачі — землеробські племена, що були корінними мешканцями цього краю і, напевно, взяли собі назву від кочовиків, котрі їх підкорили. Деякі історики вважають, що вони були предками слов'ян. Політична влада зосереджувалася в руках «царських» скіфів — кочовиків, що вважали себе найчисленнішими й найкращими і змушували інших скіфів та нескіфські племена України сплачувати їм данину. Мали велике, добре озброєне й дисципліноване кінне військоЯк свідчать розкішні поховання скіфських царів у курганах, що й досі трапляються в українських степах, багаті могили племінної знаті й водночас убогі могили простих людей, суспільно-економічне розшарування стало досить помітним явищем серед «царських» скіфів. Крім награбованого у війнах, основним джерелом багатств для них слугувала торгівля з грецькими колоніями у Причорномор'ї. За доби скіфів Україна стала важливою, хоч і віддаленою частиною античної цивілізації Середземномор'я. Через грецькі колонії у Причорномор'ї скіфи ввійшли у контакт із грецькою цивілізацією й навчилися цінувати її. Водночас контакти зі світом Середземномор'я втягували скіфів і в його конфлікти. У 513 р. до н. е. величезне військо перського царя Дарія захопило землі нинішньої України. Проте, вдавшись до стратегії «спаленої землі», скіфи змусили його ганебно відступити. Наприкінці V — початку IV ст. до н. е. скіфи пішли на захід і підкорили фракійців на Дунаї.  Ця перемога виявилася для них зовсім непотрібною, бо віч-на-віч звела їх із Філіппом Македонським, батьком Александра Великого. У 339 р. до н. е. македонці завдали страшної поразки кочовикам. Приблизно через 100 років більшу частину скіфів завоювали й асимілювали сармати — інше могутнє плем'я кочовиків зі сходу. Тільки залишкам удалося сховатися в Криму, де їхні нащадки прожили до 3 ст. н. е. Взагалі війна в степах для осілих культур і цивілізацій була небезпечною справою.

5.Антична колонізація в Північному Причорномор`ї.

Нові поселенці прибували на Україну не лише степом, а й морем. За відсутності необхідних умов на батьківщині багато греків стали розселятися узбережжям Середземного, Егейського та Чорного морів, колонізуючи їхні найдальші закутки. Наприкінці VII — на початку VI ст. до н. е. вони заснували ряд колоній у Північному Причорномор'ї. У IV ст. до н. е. для грецьких міст на українському узбережжі настала пора розквіту. Найбагатшою з них була Ольвія(Недалеко від м.Миколаїв). Розташована в гирлі Бугу, вона стала основним центром торгівлі між Грецією та її чорноморськими колоніями. До інших важливих центрів належали Херсонес і Феодосія на узбережжі Криму, Пантікапей (нині Керч) — найбільше скупчення міст, розташоване у східному Криму. Кілька століть процвітали ці міста, але у II ст. до н. е. перед ними почали виникати значні труднощі.(Тіра – Білгород-Дністровський, Херсонес – Севастополь,Феодосія) Колонізація Пн.Причорномор'я була частиною так званої Великої Грецької колонізації 8-6 ст. до н.е. Вона зумовлювалась рядом причин, найголовніша з яких-відносне перенаселення, коли всі землі в материковій Греції були вже розподілені."Зайві" люди змушені були шукати ліпшої долі в інших місцях, не так щільно заселених .  Греки – засновники північнопричорноморських міст були в основній своїй масі малозаможними землеробами, частково–торговцями, ремісниками. На ранньому етапі свого буття на новій землі вони займалися сільським господарством сіяли пшеницю, ячмінь, просо, розводили сади, городничали, розводили худобу . Інші їхні тогочасні заняття – ремісництво, торгівля – були другорядними. Отже, грецька колонізація Північного Причорномор'я мала спочатку аграрний характер. Але колонізацію слід розуміти лише як господарське освоєння греками Північного Причорномор'я, причому мирне. Новозасновані колонії не залежали від міст–мотрополій хоч і підтримували з ними добрі стосунки, навіть укладали угоди щодо взаємного сприяння в торгівлі, надання рівних прав громадянам обох полісів, мали з ними єдині культи й літочислення.  Колонії в основному засновувались упорядковано, коли ще в митрополії обирали або призначали керівника групи колоністів – ойкіста. На місці закладання нового міста розмежовувались ділянки під будівлі й сільськогосподарські території, відводили місця для культових і громадських потреб. Однак іноді колонізація мала стихійний характер.  6.Історія походження та розвитку східних слов`ян.

Витоки слов'ян вчені відносять до кінця бронзового — початку залізного віку. За своїм походженням слов'яни — автохтонне населення України. З VI ст. н. є. слов'янські племена почали відігравати важливу роль у житті Європи. Слов'яни жили невеликими селищами поблизу річок та водойм. Основним житлом для них була напівземлянка з двосхилим, дахом та земляною підлогою. Поруч з житлами будувались господарські приміщення та майстерні. Згодом слов'яни почали споруджувати і укріплені городища. Слов'янське населення використовувало залізні знаряддя праці. Частина речей виготовлялася з кісток тварин, зокрема приколки і гребінці, а прикраси — із заліза, бронзи, подеколи із срібла. Ці племена займалися землеробством, розводили домашню худобу, полювали, рибалили, займалися промислами. Важливу роль у житті слов'ян відігравала торгівля. За гроші правили срібні монети, що потрапляли до них із провінцій Західної Римської імперії, Візантії, країн Азії та Близького Сходу. Слов'яни торгували хутрами, медом, воском, хлібом, рибою, шкурами. Упродовж століть у них виникла своя система релігійних вірувань і встановилися два релігійні культи: обожнювання сил природи та культ предків. Вірування слов'ян називались язичництвом. Вони обожнювали сонце, місяць, вогонь, явища природи (дощ, блискавку тощо), річки, озера, ліси. Носіями релігійних уявлень слов'ян були жерці — волхви. Язичницьким богам поклонялись просто неба або у капищах (спеціальних місцях для вшанування богів і жертвоприношень). У  капищах стояли кам'яні чи дерев'яні ідоли богів, яким приносили жертви. У слов'ян були численні обрядові свята, пов'язані із змінами пір року (веснянки, обжинки, Купала, Коляди). Весільні свята супроводжувались піснями, танцями, хороводами; поховальні обряди — голосінням. Одним із перших відомих політичних об'єднань слов'ян був Антський племінний союз. Політичний устрій антів стародавні історики називають народовладдям: плем'я очолював князь та старійшини, а основні питання життя племені вирішували народні збори — віче. Слов'янські землі потерпали від нападів сусідніх племен: готів, гунів, аварів, хозарів та ін. У VII ст. східні слов'яни зосереджувалися на правому березі Дніпра.