XVIII ст. Першим постійним театром став Харківський, заснований

у 1798 р. В його репертуарі були "Недоросток" Д.Фон-візіна,

"Мельник-чаклун" О.Аблесимова, "Наніна" Вольтера та ін. Подібні

професійні трупи виникли і в інших містах. Безумовно, виконавська

майстерність акторів не завжди була високою, але їхня діяльність

створювала відповідний ґрунт, на якому розвивався український

професійний театр.Під впливом театрального мистецтва розвивалась музична

культура українського народу. В народній музиці удосконалювались

насамперед пісенні й танцювальні жанри. Значного поширення

набули обрядові, родинно-побутові та ліричні пісні, а також народні

танці — метелиці, гопаки, козачки тощо. Продовжувала розвиватися

народна інструментальна музика. її творці та виконавці — кобзарі,

лірники, сопілкарі, цимбалісти часто об'єднувалися в ансамблі

(троїсті музики) для виступів на святах, весіллях.

У другій половині XVII ст. виникли своєрідні професійні цехи

музикантів. У 1652 р. Б.Хмельницький видав універсал про

створення цеху музикантів на Лівобережжі. Аналогічні універсали

видавали й козацькі полковники. Впродовж XVII ст. музичні цехи

виникли в Стародубі, Ніжині, Чернігові, Харкові та в інших містах.

Об'єднані в цехи музиканти обслуговували різноманітні урочисті

церемонії, військові походи, панські розваги, їхній репертуар

складався з військових маршів, народної танцювальної та

інструментальної музики.

Мелодії кантів — багатоголосих пісенних творів — слугували

джерелом для розвитку культової музики. Особливо відчутним був

їх вплив на хоровий жанр — партесний концерт.Видатний український композитор і теоретик партесного жанру

М.Дилецький (1650—1723 pp.) обстоював метод створення духовних

гімнів на основі мелодії світської пісні, наводячи як приклад

мелодію поширеного тоді канта "Радуйся, радость свою воспіваю".

Партесний концерт був своєрідним виявом стилю українського

бароко в музиці. Видатними виконавцями у цьому жанрі в Україні

стали Олекса Лешковський, Клим Коновський, Василь Піку-

линський, Іван Калейда та ін.Випускниками Глухівської музичної школи були відомі

українські композитори-М.Березовський (1745—1777 pp.) та

А.Ведель (1676— 1806 pp.), автори багатьох церковних музичних

творів. Вони, а також Д.Бортнянський вважаються творцями

української духовної класичної музики.В історії української музики важлива роль належала сольній пісні

з інструментальним супроводом — пісня-романс, а також кант —

побутова пісня для триголосного ансамблю або хору. Видатними

творцями таких піаень були Г.Сковорода, З.Дзюбаревич,

С.Климовський, О.Падальський, І.Бакинський, Я.Семержинсь-кий.

43. Генезис та періодизація національно-культурного відродження в Україні наприкінці 18 — початку 20 ст .

Національне відродження — важливий чинник сучасного

політичного життя і в багатонаціональних державах, і в

міждержавних зв'язках. Головна передумова національного

відродження — проголошення державного суверенітету будь-якого

народу, в тому числі українського. Це не реставрація нації і не

реанімація всього того, що було в її історії. Сутність відродження

виявляється в модернізації нації, її оновленні у системі реалій

сучасного життя, поступі загальнолюдської цивілізації.

В підході до з'ясування сутності та періодизації національного

відродження в наукових публікаціях простежуються два протилежні

погляди. На думку одних дослідників — це однобічний процес

утвердження національної свідомості в середовищі інтелігенції та

поширення її в масах. Інший підхід розглядає національне

відродження як достатньо складний і тривалий процес із різними

стадіями розвитку, хронологічні межі яких неоднакові.

Водночас зауважимо, що окремі дослідники звужують зміст

поняття "національне відродження", обмежують його лише

культурною фазою, ототожнюють з відродженням народних

традицій і звичаїв, розширенням сфери вживання української мови,

створенням національної школи, національного театру, кіно тощо.

Такий підхід до з'ясування проблеми дещо спрощений, оскільки

національне відродження є насамперед політико-культурним

процесом, кінцева мета якого — "завоювання національної

незалежності та проголошення національної держави.Другий етап національного відродження — культурна фаза. Вона

характерна тим, що мова, яка на першому етапі є предметом

вивчення, стає літературною мовою. Саме на ній письменники

творять національну літературу, якою перекладають твори з інших

мов. Народна мова як обов'язкова поступово вводиться до народних

шкіл, а згодом і — до вищих навчальних закладів. Національна мова

використовується в наукових дослідженнях, застосовується у

політиці, громадському житті, побуті.

На етапі відродження поступово формується національна

свідомість, відбувається усвідомлення своєї окремішності, що

вноситься прошарком інтелігенції вглиб етнічного масиву (за

допомогою школи, літератури, преси). Названий етап можна вважати

періодом патріотичного відродження, коли широкі маси народу

долучаються до -національного руху.На третьому — політичному етапі національного відродження

відбувається організаційне оформлення політичних партій і рухів,

які очолюють національно-визвольні змагання народів. Тепер нація

об'єднана спільною мовою, висуває вимоги політичного

самоврядування, проголошення автономії, а в кінцевому підсумку

вимагає політичного самовизначення та проголошення суверенної

держави. Відбувається перехідну царину політичних реалій,

розгортається масовий рух за політичне самовизначення.Національно-культурне відродження у Галичині пов'язувалося з

іменем М.Шашкевича, який майже через 40 років після появи

"Енеїди" видав разом з однодумцями з гуртка "Руська Трійця"

альманах "Русалка Дністровая", започаткувавши західноукраїнський

літературний, а згодом і національний ренесанс. Однак такі погляди

на проблему національно-культурного відродження в Україні у XIX

ст. дещо застарілі й вимагають відповідної корективи.Другим важливим чинником українського національного

відродження була ідея народності, яка зародилася у другій половині

XVIII ст. на Заході. Першими серед слов'янських народів, які

захопилися ідеями народності на початку XIX ст., були чехи, серби

та поляки. Саме в їх середовищі були опубліковані праці з етно

графії та фольклору. Згодом аналогічні праці з'явилися і в Росії.

44. Дворянький період національно-культурного віродження в Україні , його характерні риси й ознаки.

Зародки національно-культурного відродження простежуються в

останній чверті XVIII ст. у середовищі українського дворянства, яке

сформувалося з колишньої козацької старшини і поступово

русифікувалося. Незважаючи на жорстку політику цариці Катерина

II стосовно України, представники українського дворянства

вимагали повернення старого гетьманського ладу, відновлення

козацького війська, боролись за свої станові інтереси нарівні з

російським дворянством. Як слушно зауважує Д.Дорошенко, на

ґрунті станових дворянських інтересів виникає рух, що

використовував історичні традиції та історичні докази. На ґрунті

патріотичних почуттів виник особливий інтерес до історії козацької

України, поступово формувалася українська національна ідея.

В цей період у середовищі освіченого українського дворянства

пробудився інтерес до історичного минулого народу, його побуту,

звичаїв і обрядів, мистецьких здобутків. На Лівобережжі з ініціативи

старшини виник широкий рух за вивчення історії козацької України.

Розпочалося збирання історичних матеріалів — літописів, хронік,

грамот, інших державних документів, їх осмислення через призму

національних почуттів. Поступово формувалася українська

національна ідея. З-поміж ентузіастів збирання історичної спадщини

вирізнялися О.Безбородько, В.Рубан, М.Ту-манський, О.Мартос та

ін. На основі опрацьованих матеріалів і документів з'явилися

загальні праці з історії України, зокрема "Істо-

479

рія Малої Росії" (ч. 1, 1822 р.) Д.Бантиша-Каменського. Ф.Ту-манський

зібрав та опублікував деякі документи до історії козаччини і видав

"Літопис" Г.Граб'янки. Йому приписується авторство праці "Землеописание

о Малыя России", де вперше давався короткий опис географії гетьманської

України.

На думку видатного історика України Івана Крип'якевича (1886—1967

pp.), українська національна ідея в останні десятиліття XVIII ст. почала

життя з історичних розвідок історії народу, історії козацтва. Це засвідчують

праці О.Рігельмана "Летоиісне повіствування про Малу Росію, її народ і

козаків взагалі", В.Рубана "Короткий літопис Малої Росії з 1506 до 1770 р."

(1777 р.), О.Безбо-родька "Короткий опис Малоросії з 1734 до 1776 р.".

А.Чепа підгагував "Збірку джерел до історії України", Я.Маркович

надрукував "Записки про Малоросію, її жителів та виробництва" (1798 p.),

що стали своєрідною енциклопедією про природу, історію, народну поезію

і мову українського народу. Національна ідея особливо виразно зазвучала у

тих працях, де йшлося про привілеї, вольно-сті, звичаї, права "шляхти,

гетьмана війська запорозького, духовного стану, міщанства і всього

народу.

45. Зародження національної ідеї у дворянський період національно культурного відроження . Аналіз праці “історія русів ”.

В першій чверті XIX ст., коли серед української інтелігенції

посилювалася ідея національного пробудження, вийшов друком відомий

історичний анонімний твір "Історія Русі" (1846 p.). Видавець цього твору

Й.Бодянський приписав його білоруському архієпископові Г.Кониському. З

таким твердженням не погодилися М.Максимович, О.Лазаревський,

М.Майков та ін. Одні дослідники дотримувалися думки, що автором твору

був О.Безбородько, інші — батько і син Полетики. Однак, очевидно, твір

вийшов з кіл Новгород-Сіверського патріотичного гуртка 80 — 90-х років

XVIII ст., тісно пов'язаних з О.Безбородьком.

"Історія Русів" — найвизначніший твір української національно-

політичної думки кінця XVIII —початку XX ст. Він виконав важливу роль

у формуванні національної свідомості українців. Яскраво, інколи у

художній формі, "Історія Русів" подає картину історичного розвою України

від найдавніших часів до другої половини XVIII ст. Багато уваги приділено

Коззачині, Хмельниччині, Гетьманщині. Історична концепція твору

продовжила традиції козацьких літописів. По суті, це перша політична

історія країни, її пронизує ідея автономізму, республіканізму, протесту

проти національного поневолення. Обґрунтовуючи право народу України

на свободу і державність, автори невідступно йдуть за теорією природного

права народів. Вони висловлюють думку: народ України відстоює право на

життя і свободу, на свою державність, бо всі народи завжди захищали і

вічно захищатимуть своє життя, воль-ність і власність.

Історичні дослідження привернули увагу освічених верств українського

дворянства до життя народу, його побуту, звичаїв,

480

традицій, обрядів. Саме цим пояснюється поява у Петербурзі "Опису

весільних українських простонародних обрядів" (1777 р.) Г.Калиновського,

який започаткував українську етнографію. Дослідження в сфері української

фольклористики пов'язані з ім'ям М.Цертелєва, котрий 1819 р. видав збірку

"Опыт собрания старинных малороссийских песней", де вперше

надруковані українські думи. Згодом були опубліковані три збірки

народних пісень М.Максимовича, в майбутньому першого ректора

Київського університету, видатного дослідника української історії,

словесності та фольклору: "Малоросійські пісні" (1827 р.) та "Українські

народні пісні" (1834 р.) видані в Москві, а "Збірник українських пісень" —

у Києві (1849 p.). Передмова М.Максимовича до першого видання — це

своєрідний літературний маніфест.

До цього періоду відноситься також поява "Грамматики малорусского

наречия" (1818 p.) Олексія Павловського. Вона започаткувала дослідження

у сфері українського мовознавства і стала, по суті, першою друкованою

граматикою живої української мови.

Важливим чинником, що започаткував наприкінці XVIII ст. процес

національного відродження України, було заснування на землях східної

України університету в Харкові, створеного за приватною ініціативою на

кошти харківської громадськості. В його заснуванні важлива роль належить

відомому громадському і культурному діячеві Василю Каразіну (1773—