11. Аврелій Августін і його вчення

Августи́н «Блаже́нний» Авре́лій (13 листопада 354 — 28 серпня 430) — християнський теолог і церковний діяч, головний представник західної патристики, єпископ міста Гіппон Регій (сучасна Аннаба, Алжир), родоначальник християнської філософії історії.

Біографія

Аврелій Августин народився 13 листопада 354 року в місті Тагасті, в Північній Африці, яка тоді була частиною Римської імперії і була населена латиномовними християнами. Батько його був язичником, мати - свята Моніка - глибоко релігійною християнкою. Сім’я була заможна, тож у юності майбутній святий зазнав усіх типових для представника його ста­ну радощів: п’яні гульбища у товаристві «жриць кохання», бешкети, відвідування театрів і цирків з їхніми жорстокими ви­довищами.

У 370 році молодий Августин поїхав вчитися риториці в столицю Африки Карфаген. Навчання велося по-латині, і вся грецька класика читалася в перекладах. Августин так ніколи і не вивчив грецьку мову, зате його професійна підготовка у області риторики придбала для нього якісно духовне вимірювання. Блискучий письменник, він завжди усвідомлював мову як знаряддя творчості і віддавав собі звіт у всіх випливаючих з цього перевагах і спокусах. Для нього мова як засіб спілкування була мистецтвом, що вимагає досконалість з міркувань любові до ближнього.

У віці дев'ятнадцяти років Августин знайомиться з маніхейським вченням і стає його прихильником на цілих десять років. Питання про походження зла розв'язувалось маніхеями в плані онтологічного дуалізму, тобто існування злого бога, рівносильного Творцю. Маніхейський вплив назавжди залишив слід в думці блаженного Августина.

Закінчивши освіту, Августин почав приватно викладати риторику. В цей час він жив разом з жінкою, яка була його подругою протягом багатьох років. Вона народила йому сина, якого Августин назвав Адеодатус, по-грецьки Феодор, Богоданний. Це була його єдина дитина, і Августин в своїх писаннях завжди говорить про нього з особливою ніжністю.

У 383 році він переїхав до Риму і провів там якийсь час, займаючись викладанням риторики. Проте в Римі він не затримався і переїхав звідти до Мілана, де єпископом тоді був великий Амвросій, проповіді якого вразили Августина. Та і весь образ святого міланця справив незабутнє враження і додав безумовно християнський напрям його духовному розвитку.

Августин володів надзвичайно філософським складом розуму і завжди у всьому прагнув докопатися до самого кореня. Не зважаючи на те, що на той час уже відбувся розрив з маніхейством, Августин шукав (як і шукатиме все своє життя) розв'язання проблеми співіснування в цьому світі добра і зла. На той час він уже знав, що дуалістичний підхід не може його задовольнити, бо він веде до багатобожжя і до неприйнятних етичних висновків. Читання філософів-платоніків і неоплатоніків (у латинському перекладі) сприяло поступовому відмежуванню від маніхейського дуалізму. Услід за Платоном Августин повірив в монізм Добра. Тому його наступним кроком на шляху духовних шукань були платонізм і неоплатонізм. У них його приваблювало саме спростування будь-якого дуалізму: Бог - єдиний, і все, що з Ним пов'язано, - є добро. Онтологічно зла не існує, воно є лише відхилення від добра, щось на зразок паразита або хвороби.

Остаточне навернення Августина описане в книзі VIII знаменитої «Сповіді». Ця подія перевернула все життя Августина. Він повністю перейшов у християнство, в квітні 389 року хрестився, а в 391 році був рукопокладений в пресвітера і решту життя провів в африканському місті Гіппон, єпископом якого він став в 395 році. Він залишався єпископом гіппонійським протягом 35 років, до самої своєї смерті. У цей період він написав дуже багато творів, а також брав активну участь у церковному житті. Він зробився незамінним учасником всіх африканських соборів. Августин фактично очолив церковне життя Африки. Його величезна популярність і вплив дозволили йому внести великий внесок у законодавчу діяльність африканської Церкви.

Августин Аврелій створив онтологічне вчення про Бога як абстрактне буття, наслідував неоплатоністську онтологію, виходив не з об'єкта, а від суб'єкта, від самодостатності людського мислення. Буття Бога, згідно з вченням Августина, можна вивести безпосередньо із самопізнання людини, а буття речей — ні. Психологізм найбільше проявився у його вченні про час як сутність, що не може існувати без душі, яка пам'ятає, чекає, споглядає дійсність.

Виникненню середньовічної філософії передував ряд змін не тільки у сфері економічно-політичних відносин, а передусім у світоглядній орієнтації тодішнього суспільства. Розвиток монотеїстичної релігійності призвів до перемоги християнства, яке й стало пануючою ідеологією. А християнство, як і будь-яка інша ідеологія, прагнуло знайти філософське обґрунтування своїх основних ідей.

Першою спробою філософського обґрунтування християнства була патрістика. Це був визнаний офіційною церквою напрямок у філософії, який розроблявся "батьками церкви". До них належать: Афанасій Олександрійський, Василь Великий, Григорій Нісський, Григорій Назіанзін, Амвросій Медіоланський, Августин Блаженний, Іоанн Дамаскін та ін.

Одним із найбільш яскравих представників патрістики був єпископ із Гіппона (Північна Африка) Августин, якого католицькі богослови нарекли ще й ім'ям Блаженний. Августин вважав, що філософія поза богослов'ям – ніщо. Воюючи з "язичеством", як він називав античну філософію, Августин намагався розгорнути християнську теологічну систему на основі неоплатонізму. Платонівські "ідеї" перетворюються в Августина в "думки творця перед актом творіння", а "надчуттєвий світ" – в ієрархію християнського неба із Богом на чолі. При цьому небесна ієрархія визначає ієрархію земного соціального існування. Августин пропагував доктрину всезагального, наперед визначеного існування. Бог, вказує Августин, наперед визначає долю людини, незалежно від її вчинків: одні люди йдуть до "спасіння", інші до пекельних мук. Людська воля, за Августином, – сліпа зброя волі Бога.

Погляди Августина виникли на межі античного і середньовічного світів. Світова римська держава розвалилась. У 410 р. Аларіх захопив і пограбував Рим, ворота якого відкрили раби. Історичні події тієї епохи дістали тлумачення в "філософії історії" Августина, що була викладена у творі "Про град божий". Вся історія для Августина – це боротьба між прибічниками християнської церкви, які будують "град божий" на землі, і прибічниками сатани, який організував світське життя на землі, світську земну державу.

Основні твори:

"Монологи";

"Про Трійцю";

"Сповідь";

"Зречення";

"Про град Божий" та ін.

Філософське вчення

Філософія Августина виникла як симбіоз християнських і античних доктрин. З давньогрецьких філософських вчень головним джерелом для нього був платонізм. Ідеалізм Платона в метафізиці, визнання відмінності духовних принципів у структурі світу (добра і погана душа, існування окремих душ), наголос на містичних факторах духовного життя - все це вплинуло на формування його власних поглядів.

Новим філософським досягненням Августина стало висвітлення проблеми реальної динаміки конкретного людського життя на протилежність конкретній історії суспільства. У трактаті «Сповідь», розглядаючи людину від появи немовляти до особи, що самоусвідомлює себе християнином, Августин створив першу філософську теорію, де досліджується психологічний бік життя. Досліджуючи історію як цілеспрямований процес, у трактаті «Про Град Божий», що був написаний під впливом вражень від підкорення Рима ордами Аларіха у 410, Августин визнає існування двох видів людської спільноти: «Град Земний», тобто державність, яка заснована на «самозакоханості, доведеній до зневажання Бога», і «Град Божий» — духовна спільність, основана на «любові до Бога, доведеній до зневазі до самого себе».

Послідовники Августина були скоріше істориками, аніж систематизаторами. Вони розв'язували здебільше практичні питання етичного характеру. Виходячи з настанов арістотелівської логіки та філософії, вони міркували про дійсність, а філософію підпорядковували теології.

До основних творів відносять «Про Град Божий» (22 книги), «Сповідь», де зображується становлення особистості. Християнський неоплатонізм Августина панував в західноєвропейської філософії і католицькій теології до 13 століття.

Дуалізм душі і тіла

В той час, як у Платона в «Федоні» Сократ сперечається, стверджуючи, що ми знаємо речі, з якими не були знайомі в цьому житті, і це означає, що наші душі повинні були існувати до того, як вони отримали тілесні форми, він стверджує дуалізм душі і тіла з безособистісної точки зору. Августин, на противагу цьому, стверджує дуалізм душі-тіла в Книзі 10 «Трійці» від першої особи. Він стверджує там, що розум (mens) є повністю присутній сам в собі, тобто знає точно власну субстанцію або натуру. Він продовжує, що розум не знає точно, чи дійсно він вогонь чи повітря чи ще щось, як стверджували філософи; більше того, він не є чимось з цього, бо він не є тілесним (10.10.16). Як Декарт значно пізніше, Августин стверджує, що розум – це щось, що пам’ятає, розуміє, воліє, думає, знає і судить (10.10.14). Августин додає, що розум також живе, і в цьому він відрізняється від Декарта, який вважав життя суто матеріальним феноменом. Але інша різниця між двома мислителями в питанні того, чи є життя психологічною функцією, не така велика, як може здатись. Насправді Августин не розумів життя як щось психологічне. Можна поставити питання, чи є життя після смерті, не ставлячи питання про посмертну психологію. Передбачаючи критику картезіанського дуалізму, Августин ставить для себе питання про другі розуми, тобто питання того, як кожен з нас може знати, що інші істоти мають розум. Відповідь Августина є чимось на зразок Аргументу з «Аналогій». «Точно так, як ми пересуваємо наші тіла протягом життя, - пише він, - так, ми помічаємо, що інші тіла є рухомими і доходимо до думки, що в інших тілах є щось точно таке, що присутнє в нас і рухає нас таким же чином» (Трійця 8.6.9).

Воля

Альбрехт Діхле (1982) та інші вказували, що концепція волі була введена Августином. Звісно, тут немає нічого спільного з ідеєю, як вона є у Платона або Аристотеля, в той час, коли, на противагу, поняття волі є очевидним у Августина. В «Про свободу волі» Августин пише, що воля, яку він вважає першою причиною гріха, сама не є нічим спричиненою. «Яка причина волі взагалі може бути, – риторично питає він, - окрім самої волі?» (3.17.49.168). Отже, людина має свободу волі. Вона також, як він думає, є тим компонентом нашого існування, що робить нас суб’єктами моралі, здатними на гріх, але також здатними до моральних чеснот. В своїй спробі дефініціювати та заперечити пелагіанізм, Августин намагався пояснити, як милість Божа може впливати на людську волю, не порушуючи її свободи. На цей виклик він відповідає, що «свобода волі не робить діри в милість, але устатковує, оскільки милість зцілює волю, адже чесноти вільно любляться» («Про дух і лист», 30.52). Інша загроза людській свободі волі може вбачатись у всезнанні Бога. Спроби Августина показати, що всезнання Бога сумісне зі свободою волі, найбільш наочні у Книзі 3 його «Про свободу волі». Одна з його відповідей полягає в тому, що ми не можемо воліти до того, що не в наших силах. Тобто те, чого ми бажаємо, в наших силах, і «оскільки це в наших силах, ми маємо свободу зробити це» (3.3.8.33). Еводіус, номінальний опонент Августина в цій роботі, вказує на те, що ті ж самі причини, за якими ми думаємо, що Бог знає, що ми зробимо, мають стосуватись і Його Самого. Його ідея така, що божественне всезнання має включати знання про те, що Він зробить, але при цьому свобода волі Бога абсолютна. Оскільки божественне всезнання не керує свободою волі у випадку з Богом, то воно не може керувати і волею людського суб’єкта (3.3.6.23).

Створення світу

Августин написав не менш як п’ять коментарів до оповідання про створення людини в книзі Буття. Він відкидає, чи, якнайменш, суворо оцінює, образ Бога Творця як деміурга, яким він постає, наприклад, в «Тімеї» Платона. «Ти нічого не тримав в своїй руці, - пише він в «Сповіді» 11.5.7, - з чого потім міг би зробити небо та землю, так звідки ти взяв те, чого не було раніше, щоб зробити щось?» За Августином Бог створив рай та землю з нічого (ex nihilo). Хоча Августин і припускає, що перші вірші Буття можуть бути інтерпретовані по різному, він наполягає на тому, що нічого, навіть простір та час, не існує інакше як через Боже Творіння.

Цікаво, що Августин, як і Декарт, припускає, що Бог підтримує створення. Якщо сили Божі « коли-небудь перестали управляти істотами, їх сутності би зникли і вся природа загинула б. Коли будівельник закінчує будинок і йде, його творіння залишається, незважаючи на те, що самого будівельника вже нема. Але Всесвіт, не встигнеш і оком моргнути, як зникне, якщо Бог відмовиться від свого правління» (Про книгу Буття, 4.12.22).

Час

Скоріш за все, улюблений уривок з Августина філософів – це роздуми про часову природу в книзі 11 «Сповіді». «Що тоді є час?», питає Августин, «якщо ніхто мене не питає, я знаю, що таке час; якщо б я захотів пояснити тому, хто питає – ні, не знаю» (11.14.17). Цей уривок є символічним для філософії. В деякому сенсі, час – це буденне поняття. Всі ми знаємо, що це таке. Також ми знаємо, як сказати котра година та прийти на зустріч вчасно. Але навряд чи хтось змог би дати відповідь на запитання про природу часу, яка б задовольнила філософа. Свою дискусію про природу часу Августин починає з подиву Арістотеля (Фізика, 4.10), але не збирається з ним погоджуватись. Августин змальовує це лише для того, щоб підкреслити його важливість. Він зазначає, що часи або довгі, або короткі. Але очевидно, що минулого вже нема, а майбутнє ще не наступило. Існує тільки теперішній час. Але, строго кажучи, не все теперішнє століття, рік, день і, навіть, хвилина дійсно існують. Строго кажучи, «зараз», яке розділяє майбутнє і минуле, коли-небудь існує. Але це «зараз» не є ні коротким, ні довгим, тобто не є часом. Тому, якщо існує тільки «зараз», часу нема. Августин вирішує цю проблему, звертаючись до внутрішнього. «Це в тобі, мій розсудок, я виміряю мій час» (11.27.37). Тому час – це міра чогось розумового. Тобто, це міра минулих подій, якими вони були, майбутніх подій, якими вони можуть бути, і теперішніх подій, якими вони є в досвіді і поєднуються у розумі. Це класичний суб’єктивний погляд на час. Ця відома проблема про природу часу постає у зв’язку зі створенням Богом неба та землі згідно з початком Книги Буття. Августин написав не менш як п’ять коментарів до біблійної теорії створення світу. Найдовший з них Da genesi ad litteram (Про книгу Буття). В «Сповіді» 11 він відповідає на скептичне запитання (яке він також використовує у інших праця до Маніхейців), «Що робив Бог до того, як створив небо та землю?». Його відповідь в тому, що створюючи небо та землю, Бог також створює час та місце. Тому не було ні «до створення» (11.8.15), ні місця, де Бог створив небо та землю (11.5.7). В «Сповіді» Августин відкидає ідею, що час може бути мірою руху небесних тіл. Однак, в інших коментарях, він проголошує, що час – міра руху. Саме правдоподібне пояснення цих ідей в тому, що «неупорядкований час» почався з гадками ангелів. Але людський час почався зі створенням розуму Адама.

Зло

Схоже, що проблема зла – наскрізна тема, якою Августин переймався все своє доросле життя. Це, без сумніву, було головним, що приваблювало Августина в Маніхействі у дев’яти річний період його маніхейського учнівства. Якщо існує космічний принцип зла, який дорівнює за силою космічному принципу добра, то зникає філософська проблема зла, тобто зникає питання про те, як так може бути, що зло існує. Саме тоді, коли ми гадаємо, як Августин переконався, що «Бог – це добро і він є найсильнішим» за все, проблема постає найбільш гостро. «Тоді де і звідки зло?» питає Августин (Сповідь, 7.5.7). Августин розглядає варіант простого спростування того, що зло існує. «Чи може бути, - він питає, - що зла просто нема?». Тоді, він зазначає, страх зла – необґрунтований. Але ж і необґрунтований страх зла є саме зло. Трохи пізніше в главі 7 «Сповіді» Августин повертається до неоплатонічних ідей, що зло як такове не може бути субстанціальним початком, а лише являє собою деяку відсутність, свого роду позбавлення, яке не існує реально. В різних творах Августин знаходить коріння зла в людській свободі волі. І він наполягає на тому, що свобода волі є необхідною для морального вибору. Його ідея в тому, що, по-перше, хоча Бог і створив людину і людина створила зло, Бог не створював зло. Більш за те, справжня свобода волі – це необхідне добро і Бог, в своїй Божественості, дав її людям, незважаючи на те, що знав наперед, що Адам і його нащадки обиратимуть неправильно і створять зло. В своєму творі «Про свободну волю» (De libero arbitrio) співрозмовник Августина Еводій не задоволений цією відповіддю. «Чи не здається тобі, - питає він Августина, - що якщо свобода волі надана за моральні дії, її не можливо було б повернути до гріха. Чи не повинна вона була б бути як справедливість, яка була дана людям за правильне життя?» (2.2.4.8) Було б правомірно очікувати, що Августин буде наголошувати на спірності цього питання, так як можливо, що навіть всемогутня істота не може гарантувати свободу волі людям, не враховуючи можливість того, що вони будуть користуватись їй неправильно. Але, до кінця свого життя Августин припускатиме, що благословенні на небесах матимуть досконалу свободу волі, яка несе з собою неспроможність грішити. (Про град Божий, 22.30). Але ця досконала свобода не могла бути дарована Адаму чи його нащадкам без того, щоб вони долучились до бездоганної природи Бога.

12.

1. Історичні передумови Відродження

Історичний період, до розгляду філософії якого ми приступаємо, у сучасників одержав назву «Відродження» (від фр. «Renaissance» - Ренесанс) оскільки в їх час було відроджено ту культуру, яку знищило було християнство за 1000 років свого неподільного панування. Причини такого відродження стали можливими в силу певних соціально-історичних умов.

1.а. З середини 15 століття припинилося безкомпромісне – не на життя, а на смерть – протистояння в міжнародному плані ісламу та християнства. Про христові походи чи про газават вже не могло бути й мови. Мусульмани остаточно оволоділи землями південного Середземномор’я а після захвату Константинополя (1543 рік) остаточно витіснили християнство з Азії. А Християни, в свою чергу, остаточно витіснили мусульман з католицької (Західної) Європи, знищивши в 1492 році на Перінейському півострові Кордовський халіфат. Все населення Європи було остаточно християнізовано.

1.б. Після закінчення Сторічної війни (1337 – 1453) між Англією та Францією у стосунках між християнськими країнами настає період відносного спокою. Створились умови для того, щоб спокійно оглянутись, уяснити собі своє місцезнаходження, зробити з наслідків пройденого шляху висновки…

Під епохою Середніх віків настав час підводити підсумкову риску. Середньовіччя скінчилось – Бобик здох! Належить розпочинати новий етап історичного просування вперед. «Все вперед – і вище. Все вперед – і вище!» (М. Горький). Неухильно наступала епоха Відродження, Ренесансу.

1.в. Третім важливим фактором відходу в минуле Середньовіччя став занепад впливу церкви на суспільно-політичне життя країн Західної Європи. За тисячу років свого панування християнство закостеніло, законсервувалось і, в принці, виявилось уже нездатним до свого внутрішнього розвитку, удосконаленню чи пристосування до умов, що змінилися. До цього додався внутрішній моральний розклад церковної ієрархії, в наслідок чого вона втратила свою колишню владу над світськими правителями європейських держав. В свою чергу феодалізм, як соціально-політичний устрій, ще не вичерпав резерви свого прогресивного розвитку. Більше того, саме тепер настав час для розквіту феодалізму.

За цих умов світська влада звільняється від церковного верховенства над собою. Церква і християнство відтісняється з шляху історичного розвитку на маргінальні (побічні, другорядні, тільки – супутні) позиції. В Європі повсюдно розпочався інтенсивний розвиток державно-політичного устрою абсолютної монархії, яка в межах свого владарювання бере верх над владою церковною. В Англії це здійснено з часу утвердження на престолі династії Тюдорів (1485), у Франції – Людовика ХІ (1461), в Іспанії – Ізабелли та Фердінанта (1479) в Росії – Івана ІІІ (1462), в Угорщині – Матвія Корвіна і так далі.

Ослаблення, а то й – підрив панування церкви в політичному житті народів Європи самим позитивним чином відбилося на всіх сторонах соціального, історичного і культурного життя народів Європи. Мі відкладаємо осторонь деталі та аналіз історичного і соціального періоду Відродження. Нас зараз цікавить, перш за все, культурне життя європейських народів, зокрема – стан та розвиток філософської думки.

2. Ідеологічні (духовні) передумови і фактори епохи Відродження

2.а. Культура історично розвивається лише в міру органічного засвоєння досягнень культурної спадщини. Лише кроманьйонець і троглодит[1] розпочинають свій і всього людства розвиток з пустого місця. Середньовіччя, як ми вже знаємо, розпочало свій культурний розвиток зі знищення історично попереднього йому культурного шару, - зі знищення культури античної. В духовному відношенні Середньовіччя на кінець 14-го століття остаточно себе вичерпало. Воно на цей час завершило свій історичний та культурний розвиток. А після себе Середньовіччя залишило, практично, лише свою власну, у вищій мірі схоластизовану теологією, культуру. Ось чому наступна за Середньовіччям культура в пошуках нової опори змушена була переступити через християнство.

2.б. Доцільно буде не лише сказати, але й підкреслити, що на відміну від християнства іслам (мусульманство) сприйняв і повністю зберіг у себе та в арабській культурі культуру античну. В ісламі антична культура знайшла свое природне продовження і розвиток. Якраз саме в цьому криється причина того, що араби з розрізнених орд кочуючих племен протягом буквально декількох десятиліть створили могутню та найбільш розвинену в культурному відношенні державу. Датою виникнення ісламу вражається 622ік, а в 644 році араби вже володіли окрім Аравійського півострова ще й Сирією, Палестиною, Єгиптом та Персією. З цього часу і аж до 13 століття включно арабська культура за всіма параметрами перевершувала культуру всіх християнізованих народів, була культурним взірцем для останніх. Як може не дивним видатися, але рідна Європі культура античності повернулась тепер до народів Європи завдяки… арабам.

Повернувшись з чотирьої хрестових походів (1096 – 2004) хрестоносці принесли з собою в Європу нову для неє культуру. У арабів рицарі навчилися правилам аристократичної поведінки («куртуазності»); в наслідування арабам розпочали більш пильно стежити за своїм тілом: ходити в лазні, користуватися косметикою; розважатися читанням, грати в шахти… А найголовніше – з Візантії і, головним чином, з Арабського Сходу хрестоносці доставили в Європу твори Аристотеля, Платона, Евкліда, Піфагора, Есхіла та інших видатних діячів античної культури. Ці книги перекладались з грецької та, здебільшого, з арабської мови на мову латинську, вивчались, пропагувались. Саме таким чином, завдячуючи ісламу та хрестовим походам, в Європі (практично – серед окатоличених народів) розпочала відроджуватись[2] знищена Християнством 1.000 років тому антична культура, відроджуватися ще й з добавкою того, що внесли в неї араби.

Спираючись на античність, Відродження з необхідністю розвивалось як культура і як філософія, що протиставляють себе християнству. Відмітимо головні аспекти цього протиставлення.

3. Особливості культури та світогляду доби Відродження

3.а. Середньовіччя в центр свого світогляду, як і всього духовного життя, ставило Бога, було Теоцентричним; а Відродження замість Бога в центр поставило Людину і було, як кажуть, Антропоцентричним. Звідсіль добу Відродження називають епохою Гуманізму.

3.б. Духовна культура мас в період Середньовіччя формувалась засобами усної проповіді церковників. Тоді панувала суцільне неписьменність громадян. Переважна більшість близьких до народу священиків сприймала релігійне вчення від своїх освічених ієрархів та богословів на слух, оскільки самі були неписьменні. В 1445 році німецький винахідник Йоган Гутенберг (1399 – 1468) створив друкарський станок за допомогою якого надрукував текст Біблії. Християнська церква – католицька і православна – проклинала книгодрукування, спалювала надруковані Біблії разом з їх власниками.

Діячі Просвіти окрім Біблії видають твори античних філософів, курси своїх лекцій, пишуть та розповсюджують національними мовами свої твори. Середні віки не випадково були названі віками неписьменності та безкультур’я. А тому Відродження на противагу Середньовіччю було названо ще епохою Просвітництва.

3.в. Відродження уславилось розквітом Реалістичного мистецтва, яке прийшло на заміну іконописного, умовного та містифікованого мистецтва Середньовіччя. Відродження дало людству таких геніїв живопису, як Леонардо да Вінчі, Рафаель, Микельанджело, Ботичелли; таких письменників , як Бокаччіо, Франсуа Рабле, поета Петрарку та інших неперевершених митців.

3.г. І, нарешті, Відродження було культурою Оптимізму в протилежність середньовічної культури – Песимізму.

4. Особливості філософської думки діячів доби Відродження

Перераховані вище особливості Відродження стимулювалися його філософією і в той же час саме в філософській творчості знаходило своє усвідомлення та найповніше відображення.

4.а. Соціально-політичні та культурні умови Відродження позитивно вплинули на розвиток філософської думки. В цьому плані перш за все варто вказати на те, що філософія цього часу звільнилась від християнсько-церковного гніту, перестала бути служницею 9рабинею) теології і стала розвиватись за своїми власними законами. Це – по-перше.

4.б. А по-друге, у філософській думці того часу – особливо в його ранній період – відродились і почали активно діяти майже всі напрямки і відтнки античної філософії. Тут можна було побачити і очищений від релігійної схоластики арістотелізм (Петро Помпонацці, Забарелла), і неоплатонізм (Георг Плетона, Марсіо Феччіно, Мартин Лютер, Томас Мюнцер) і стоїцизм (Петрарка), і епікурейство (Лоренцо Валла, Франсуа Рабле), і кептицизм (Монтень) та всі інші.

4.в. Але філософія Відродження не обмежилась лише відродженням і розвитком (пристосуванням до сучасності) античної філософії. Поряд з цим і в органічному зв’язку з цим Відродження збагатило історію та зміст філософії всього людства розробкою нових і важливих проблем світогляду. Найважливішим серед них, що не втратило гострої актуальності навіть в наших умовах, є постановка і розробка проблем Гуманізму, Натурфілософії, Науки, концепцій Ідеального суспільства, Скептицизму. Розглянемо короткий зміст цих, опрацьованих діячами Відродження, світоглядних проблем.

5. Гуманізм.

5.а. «Гуманізм» ( від латинського слова «homo» - людина, “humanus” - людський, людяний) – термін, що його запровадили у вжиток діячі культури Відродження. Цим терміном вони протиставили Гуманізм – Теїзму (від грецького слова «theos» - Бог; "theism" – релігійний світогляд, який понад усе і в центрі ставить Бога).

Християнський релігійний світогляд, який сповідувала панівна в період Середньовіччя християнська церква, культивувала зневажливе ставлення до гідності людини. За вчення Біблії, людина – це перш за все, грішник, гній земний, черв’як. Звертаючись до Бога з молитвою, православний віруючий, наприклад, каже про себе: «Аз есьмь червь, а не человек, поношеніе человеком і унічіженіє гобзующій»; «Аз во грехах есмь і во грехах роді мя маті моя». Призначення цих рекомендованих православною церквою молитов – примусити людини визнати себе нікчемою і боятися Бога. Діячі Відродження рішуче виступили на захист людини, а звідсіль – проти церкви, проти релігії.

рекомендованных православной церковью молитв - заставить человека осознать себя ничтожеством и боятся Бога. Деятели Возрождения решительно выступили в защиту человека, а отсюда - против церкви, против религии.

5.б Найбільш видатним гуманістом періоду відродження був Дезидерій Еразм Ротердамський (1467 – 1536). Сучасники називали його «Світочем знань»; писали, що «слава про нього лунає від Англії до Італії і від Польщі до Угорщини». Його твір «Самовихваляння дурості» (“Stultitiae Laus”, в російському перекладі “Похвальное слово глупости»). В цьому самовихвалянні Еразм дотепно та злісно висміює «царину дурості», «зачумлене болото», що заселене розбещеним та невігласним духівництвом, ненажерливими та лицемірними ченцями, «біль продажних за них не зустрінеться ніде в світі». За прихильного ставлення «цариці глупоти» нікому не живеться в світі ліпше, аніж папі римському, що «купив своє місце» і боронить його мечем, отрутою і всілякими побрехеньками. …А що до богословів, то буде за краще обійти їх десятою дорогою і промовчати. Страшно чіпати це вонюче болото, торкатися отрутних рослин. Того й дивися, накинуться на тебе сотнями своїх конклюзій, оголосять єретиком і проклянуть, адже вони звикли лякати прокляттями кожного, хто їм не подобається.» (Эразм Роттердамский. Похвальное слово Глупости. М., 1938, стор 128 – 130).

Необхідно зазначити, що діячі Відродження не відмежовувались китайською стіною від сучасного їм релігійного народу, більшість з них і самі були віруючими. Так Еразм Ротердамський першим на підставі наявний особисто у нього стародавніх текстів видав друкарським чином повний текст Біблії грецькою та латинською мовами. Цей текст багато в чому не співпадав з тим текстом, який у зіпсованому вигляді пропагувався церквою. Правда, під тиском церковників Еразм змушений був ще три рази видавати Біблію з врахуванням вимог церкви. Останнє видання було затверджено церквою під назвою "Textus Receptus" (Загальноприйнятий текст), який потім було покладено в основу так званого канонічного тексту, що було затверджено на Тридентському церковному соборі в 1565 року. Цей "Textus Receptus" згодом було покладено в основу всіх перекладів Біблія на національні мови.

Пером другого гуманіста, Рейхліна (1455 – 1522) написано твір «Послання темних людей (Epistole obscorum virorum – В російському перекладі: «Письма темних людей»). Антицерковний зміст твору і його влучна назва мали приголомшливий вплив як на його сучасників, так і на всю наступну культуру християнізований країн. Назва твору (Epistole - Послання) саркастично перегукується з біблійним збірником «Послання апостолів»[3]. Латинське двозначне слово "virorum" одночасно означає і «мужчини» (люди) і « віруючі». А слово "obscurum" (темний) завдяки Рейхліну послужило утворенню поняття «обскурантизм» (мракобісся, войовниче бузувірство).

Видатним німецьким гуманістом був Ульріх фон Гутен (1488 – 1523). Порівнюючи свій час з попереднім Середньовіччям, він проголошував: Розум пробудився! Жити стало насолодою!!». В адрес релігійних сварок між католиками і протестантами він кинув гасло: «Пожирайте один одного допоки самих себе не з’їсте!”

Французького гуманіста П’єра Рамуса (1515 – 1572), католицькі кати знищили під час горезвісної пам’яті Варфоломіївської ночі в Парижі.

5.в. Гуманізм, основи якому заклади діячі Відродження, протягом останніх п’яти століть розвивався та наповнювався новим змістом. Зараз в поняття гуманізму вкладається широкий спектр людської культури, що виражає собою велич людини і сприяє її утвердження в реальній дійсності. Лозунгами гуманізму стали слова: «Все – для людини»! Все – в ім’я людини!». Авторитет гуманізм зріс до такої міри, що в сучасних умовах навіть церква намагається під лаштуватися до гуманізму і видавати себе за що не на є гуманною релігією. Але як за своїм походженням і первісним (з повним правом можна сказати – споконвічним) значенням, так і за своїм сучасним змістом гуманізм був, є і залишається бути антирелігійним та антихристиянським елементом культури. Історично та за своїм змістом поєднання гуманізму з релігією позбавляє їх обох – і гуманізм, і релігію – всякого смислу. В такому разі гуманізм перестає бути гуманізмом, а релігія – релігією. Гуманізм і релігія як в добу Відродження, так і в наш час є і завжди будуть явищами несумісними одне з одним.

У всіх сучасних цивілізованих країнах до цього часу існують організації гуманістів. Під різними назвами: «Гуманісти», «Товариство Бертрана Рассела», «Вільнодумці», «Агностики», «Скептики», «Дослідники паранормальних явищ», «Атеїсти», «Деїсти», «Пантеїсти», - в рамках своїх регіонів чи в міжнародному плані вони об’єднуються в Товариства, Асоціації, Союзи, Послідовники того чи іншого видатного гуманіста, видають журнали, публікують свої дослідження на захист людини і ведуть послідовну боротьбу з релігійним фундаменталізмом, марновірством, мракобіссям, марновірствами і розвінчують віру в існування надприродних істот: богів, духів, чортів, ангелів тощо. Слід зауважити, що сучасні гуманісти не приймають в свої Товариства не лише церковників та богословів, але також і людей з антигуманним світоглядом та антигуманною поведінкою. До останніх вони зараховують фашистів, націоналістів, марксистський атеїстів зразка 1920 – 1939 років, ніцшеанців, проповідників елітаризму[4], расизму, антисемітизму, антикомунізму і тому подібне.

Філософи епохи Відродження вважали, що гуманізм слід ґрунтувати на досягненнях, що є в культурі кожного народу і в першу чергу – на культурі античній. А для цього, доводили вони, необхідно вивчати і добре знати, пропагувати і збагачувати спадок культури минулого. Ось чому видатні діячі Відродження знали багато мов. Так, відомий філософ, оратор і поет Еней Піко Де ла Мірандолла (1463 – 1494) досконало знав всі романо-германські та слов’янські мови, до того ж – старогрецьку, латинську, староєврейську (біблійний гібрім), халдейську (вавилонську) та арабську. Своїми знаннями ще десятирічним Мірандолла дивував своїх знайомих. Іспанські інквізитори розпочали переслідування вундеркінда, тому що на їх думку «така глибина знань в ранньому віці трапляється лише в наслідок домовленості з дияволом». В підготовленому для оголошення на диспуті з теми: «Про гідність людини» (De hominis dignitate) він писав: «Я поставив тебе в центрі Всесвіту, - сказав Творець першій людині, - що ти дивився кругом себе і бачив все, що тебе оточує. Я тебе створив ні небесною, ні грубою земною істотою, ні смертнім, ні безсмертним лише тому, щоб ти – по своїй волі і по своїй гідності – став своїм власним скульптором і творцем Ти можеш спуститися до рівня тварини і піднестися до рівня богоподібної істоти. Тварини виносять з собою з лона матері все, що у них повинно бути. Вищі духи спочатку чи зразу після появи були й навіки залишаються такими, якими їх створено. Лише тобі одному притаманний розвиток і зріст згідно твоїй вільній волі. В тобі прихований зародок різноманітного життя. Мірандоллі належить красивий, повних піднесеного змісту вислів: «Людина – коваль свого щастя» (Homo - fortunae suae ipse faber).

Наслідуючи діячів Відродження ми й зараз гуманітарною освітою вважаємо ту, яка дає студенту знання мов (серед яких хоча б одна стародавня: грецька, латинська, староєврейська, санскрит чи палі), філософії, історії, мистецтва.