12.2. Літературні і мистецькі процеси

в умовах ідеологічних репресій

і хрущовської «відлиги»

Із закінченням війни сталінське керівництво різко змінило акценти в національно-культурній політиці, особливо в Україні. Те, що ще вчора заохочувалось у пропагандистських цілях, видавалось героїчним і пози­ тивним з історичного минулого українського народу (героїзм і нескоре­ ність козацтва, військовий і державницький хист Б. Хмельницького, виз­ вольні мотиви української класичної літератури і мистецтва тощо), те­ пер оцінювалось не інакше як спроби буржуазно-націоналістичної іде­ алізації минулого, рецедиви хвильовизму, шумськізму, скрипниківщини, петлюрівщини і мазепинства. Водночас новий курс супроводився пев- ною глорифікацією (перебільшенням) ролі російської культури, відро- дженням імперської психології та великодержавного шовінізму. Ця лінія викликала ще більший опір з боку національно-патріотичних сил, особливо ОУН-УПА, а також національне свідомої інтелігенції, твор­ чої молоді, що спричинило посилення ідеологічного терору та репресій: на ниві культурно-національного відродження.

Провідником сталінської репресивної політики в культурно-науковій та літературно-мистецькій сфері став головний на той час ідеолог пар-тії А. Жданов, а після його смерті М. Суслов. Так звана «жданівщит на» означала справжню війну творчості інтелігенції, національне- патріотичним силам, стратегія якої була сформульована в цілому ряді постанов ЦК ВКП(б) і продубльована відповідними рішеннями і

ЦК КП(б)У.

Тон нових ідеологічно-каральним акцій проти українського культурно-національного відродження задав Й. Сталін ще ЗО січня 1944 p., коли в Кремль було викликано О. Довженка, а також М. Бажана, О. Корнійчука, М. Рильського для обговорення кіносценарію «Україна в огні». Спробу видатного майстра слова О. Довженка правдиво змалювати долю україн­ського народу в роки воєнного лихоліття Сталін оцінив як ревізію ленініз­му, як «вилазку проти партії, радянської влади»*.

Усім органам цензури було надіслано директиву «не публікувати в ци­вільній і військовій пресі твори О. Довженка без особливого на те дозволу в кожному окремому випадку». Осмислюючи цю ситуацію, О. Довженко записав у своєму щоденнику: «... невже любов до свого народу є націона- , лізм? Чи націоналізм ... в невмінні художника стримати сльози, коли народу : боляче ...?». ЦК КП(б)У 12 червня 1944 р. спеціальною ухвалою

«Про Довженка О. П.» вивів його з комітету по сталінських преміях, з редакції журналу «Україна», увільнив від обов'язків художнього керівника київської кіностудії, а секретар ЦК К. Литвин вимагав активніше крити­кувати довженківські погляди.

Розгортання кампанії з викриття націоналізму в українській літературно-мистецькій творчості провадилось на тлі збройного опору ОУН-УПА сталінізації західних областей України, який зна­ходив моральну підтримку частини творчої інтелігенції, молоді в східних регіонах республіки. Певна синхронність каральних акцій про­стежується у постановах ЦК КП(б)У «Про підвищення пильності, посилення боротьби з українсько-німецькими націоналістами в західних областях України» (лютий 1946 р.) і «Про журнал «Вітчизна» (жов­тень 1946 p.), які націлювали на використання всіх засобів — від ідеологічних до військово-каральних для викорінення національної сві­домості і фізичного знищення її носіїв. У цих та інших циркулярах, у виступах партійних ідеологів, матеріалах преси піддавались гострій кри­тиці діячі української культури за прояви «буржуазного націоналізму», «безідейності», «національної обмеженості», нагніталась атмосфера страху, погроз і підозри. До того ж усе це робилось на фоні неврожаю і масового голоду 1946—1947 pp., що охопив більшість областей України і забрав життя у тисяч людей.

Важким ударом по духовності українського народу, особливо в західних областях України та Закарпатті, став так званий Цер­ковний собор у Львові (березень 1946 р.) і в Мукачеві (1947 р.), на яких було інспіровано ліквідацію Української греко-католицької цер­кви. Категорично заборонялась діяльність Української автокефальної православної церкви, інших конфесій. Життя Руської православної церкви ставилось під повний контроль партійно-державних органів.

Чорні дні для української культури настали з весни 1947 p., коли Сталін направив в Україну для розправи з провідниками націо­нально-культурного відродження свого соратника Л. Кагановича на посаду першого секретаря ЦК КП(б)У. Очевидно, його «досвід» розгрому «хвильовизму», гальмування своєрідного ренесансу україн­ської культури 20-х років виявився необхідним тепер, коли Україна пере­живала новий спалах національного пробудження. '

З прибуттям до Києва Л. Каганович ініціював прийняття вже за­значеної постанови про політичні помилки і незадовільну роботу Інсти­туту історії, а також цілу низку викривальних заходів щодо діяльності творчих спілок. За його вказівкою було підготовлено довідки про «на­ціоналістичні прояви» у творчості багатьох письменників України, зокре­ма М. Рильського, Ю. Яновського, І. Сенченка, А. Малишка, ухвалено спеціальну постанову «Про перевірку виконання Спілкою письменників України постанови ЦК ВКП(б) про журнали «Звезда» і «Ленин­град». У ній літератори України звинувачувались у тому, що опинилися

«на позиціях обивателів і до самого останнього часу не бачили гострих і різних ухилів націоналістичного характеру». За особистою вказівкою Кагановича у вересні 1947 р. «Радянська Україна» опублікувала статтю Ф. Єневича «Про націоналістичні помилки М. Рильського». До речі, згодом редактор одержав листа від студентів зі Львова, в якому Ф. Єневич порівнювався з собакою, що застрелив Пушкіна. Звичайно, листа не опублікували, а М. Рильського примусили каятися і публічно «визнавати» помилки і гріхи.

Виникає питання, що ж так непокоїло партійне керівництво у творчо­сті українських письменників, чому воно обрушилося на них з ідеологіч­ними репресіями? Річ у тім, що українська література — поезія, проза, драматургія — прагнула збагатити НАЦІональні традиції, започатковані в творчості Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки, художньо втілити загальнолюдські цінності та почуття, насамперед любові до свого народу, рідної землі, материнської мови. З новою силою засяяв образ Матері, в якому уособлювалась тема жінки-матері в її ніжно душевних, героїчних і трагічних рисах, і тема матері-України, яка винесла на собі воєнне лихо­ліття і важкі повоєнні випробування. Письменники зверталися до народ­них джерел, фольклору, звеличували героїчні подвиги своїх предків, фор­мували національну гордість, почуття самоповаги і нескореності. Оче­видно саме ці мотиви викликали переполох у можновладців, заражених духом великодержавності та шовінізму.

У «Мандрівці в молодість» М. Рильського, в романах «Жива вода» Ю. Яновського, «Його покоління» І. Сенченка, в повісті П. Панча «Голубі ешелони» та в інших творах пріоритети віддавались не класо­вим, не корпоративним, а загальнонаціональним цінностям, найбільшою з яких є сама людина. Тут слід мати на увазі, що українська література, як і мистецтво, навіть на материковій землі ніби розкололася на два проти­лежних стани: з одного боку, прихильники національно-культурного від­родження, борці за правдиве і неупереджене відображення минулого свого народу, його історії, за оборону його національних скарбниць, на­самперед мови, а з іншого — захисники та апологети тоталітарної сис­теми, її співці, що творили панегірики Сталіну, писали доноси і наклепи. Все це породжувалось не стільки ментальністю нашого народу, скільки самою системою, яка паразитувала на заохочуваних нею протиріччях у лавах творчої інтелігенції, підігрівала атмосферу самопоїдання.

Перед спокусою прославитись не спинився і О. Корнійчук, який на шпальтах «Правды» таврував вияви українського патріотизму як бур-жуазно-націоналістичний ухил, заявляв, що в середовищі українських письменників живуть бацили хвильовизму і продовжують шкодити соці­алістичному будівництву. До кінця викорчувати буржуазно-націоналістичні погляди в питаннях історії та літератури закликав і М. Бажан, хоч особисто немало зробив для збагачення української культури.

У повоєнні роки зазвучала драматично-героїчна література і поезія учасників визвольних змагань ОУН-УПА. Це ще маловідома нашому загалу поезія опору та національно-визвольної ідеї, вірші-протести, пісні-марші, що продовжили традиції поезії стрілецьких січовиків. Твори вояків Української повстанської армії Ю. Липи, М. Боєслава, П. Гетьманця, П. Василенка та інших, написані мовою віри, надії, неско­реності, любові до України і ненависті до її ворогів, тільки через десяти­річчя вливаються в духовну скарбницю українського народу.

Незважаючи на цькування і заборони, основні сили української твор­чої інтелігенції залишилися вірними синами своєї землі, не стали на коліна, не склали зброї, підтримували моральний дух свого народу, його віру в майбутнє.

Центральною телюю в творчості письменників, художників, ком­позиторів залишалася проблема людини, втни і миру, праці і рідної землі, героїзму і боягузтва, але підходи до цих тем, діапазон худож­ньо-мистецьких засобів їх вирішення були досить різноманітними. Не маючи змоги донЬсити до людей окремі перлини літературно-художньої творчості, частина інтелігенції зуміла зберегти їх у своїх архівах і шухлядах. Йдеться, зокрема, про «Розстріляне безсмер­тя» та «Третю роту» В. Сосюри, «Хрещатик і любов» І. Сенченка, спогади Ю. Смолича та ін. Тільки тепер до нас дійшли деякі твори П. Тичини, А. Малишка, М. Рильського, В. Швеця, П. Воронька, П. Дорошка, І. Качуровського, Ю. Клена, Т. Осьмачки, О. Ольжича.

Як заключний акорд агонії сталінізму, апогей «жданівщини» можна розглядати критику творчості В.-Сосюри, насамперед його епохального вірша «Любіть Україну», написаного ще в 1944 р. Майстру високої поезії більшовицький режим не міг простити слів: «Не можна любити народів других, якщо ти не любиш Вкраїну». Виступ «Правды» в 1951 р. став сигналом для нової хвилі ідеологічно-репресивних акцій, масових арештів, особливо в західних областях України. Проте наближалася смерть тирана, з якою людство пов'язувало настання кращих часів і глибоких змін. Та фізична смерть Сталіна (1953) не означала смерті сталінізму як ідеології, практики тоталітарного режиму, відмирання сис­теми.

Наступники Сталіна, зокрема Г. Маленков, а ще більше М. Хрущов, розуміш, що радянській моделі соціалізму, в тому числі її культурно-ідеологічній ланці, треба надати більш привабливої фор­ми, лібералізувати її. Викриття злочинної діяльності Л. Берії, ініційо­ване зверху, амністія, часткова реабілітація жертв сталінських репресій, постанова XX з'їзду КПРС про подолання культу особи і його наслідків, публічна критика беззаконня і зловживань владою, деяке розширення прав союзних республік, активізація міжнародних контактів створили враження потепління суспільного клімату. За влучним висловом І. Ерен-бурга, в країні настала «відлига», яка торкнулася і сфери культури.

Для духовного життя України, як й інших республік СРСР, хрущов-ська «відлига» стала помітним культурно-національним пробудженням, очищенням від найбільш негативних явищ сталінщини, від грубого свавіл­ля і терору. Під натиском громадськості переглядались деякі стереотипи культурної політики, зростав інтерес до національних духовних ціннос­тей, розгорнулась реабілітація частини репресованих діячів науки, культури, мистецтва. Невдовзі після XX з'їзду партії були реабілітовані пись­менники В. Еллан (Блакитний), В. Чумак, М. Ірчан, Г. Косинка, І. Микитенко, 3. Тулуб, відомі діячі української культури — драматург М. Куліш, режисер Л. Курбас, кінорежисер О. Довженко, припинились нападки на А. Малишка, М. Рильського, В. Сосюру, були зняті звинува­чення з композиторів В. Мураделі, Г. Жуковського, Б. Лятошинського, М. Колесси. Треба лише мати на увазі, що це була реабілітація людей, а не тих ідей і цінностей, які вони сповідували, особливо української ідеї.

На культурно-мистецькому і науковому житті певний слід залишило пишне святкування 300-річчя Переяславської ради, яку партійні доку­менти кваліфікували як історичний акт возз'єднання України з Росією. За Україною закріплювався статус «другої серед рівних республік», що дало поштовх частковому усамостійненню культурного життя, розвитку освіти, науки, літератури і мистецтва. На зміну сталінським морозам, за образним висловом В. Симоненка, хрущовська «відлига» вдарила наче «грім з ясного неба».

Лібералізація позитивно вплинула на морально-духовну атмос­феру, стимулювала творче, наукове і культурне життя, сприяла підвищенню інтересу до історії України, її культури, традицій, звичаїв, мови. Були започатковані видання журналу «Радянське літера­турознавство», «Українського історичного журналу» (1957 p.), віднов­лено часопис «Всесвіт». Арсенал літературно-художніх і мистецьких творів поповнюється новою тематичною спрямованістю, жанрами і філо­софським осмисленням минулого і сучасного, стали проростати дослід­ницькі й аналітичні тенденції художнього пізнання. Дедалі більшого, поширення набувають історичний роман, документальна повість, але догматичні схеми, кон'юнктура, заідеологізованість стали досить поміт­ними в творчості багатьох літераторів і художників.

І все ж певна розкутість, хоч і стримувана ідеологічними догмами, сприяла появі творів, що відкривали нову сторінку в українській літерату­ рі. Йдеться про «Поему про море» і «Зачаровану Десну» О. Довженка, «Прапороносці», «Таврію», «Людина і зброя» О. Гончара, «Гомоніла Україна» П. Панча, «Вир» Г. Тютюнника, «Правда і кривда» М. Стель­ маха, поетичні збірки «Троянди й виноград» М. Рильського, «Проміння землі» Л. Костенко, «Правда кличе» Д. Павличка, ряд поезій М. Бажа­ на, П. Тичини, А. Малишка, В. Сосюри, П. Воронька та ін. У 1962 р. було встановлено Державну премію України ім; Т. Г. Шевченка, якою відзначалися і літературно-мистецькі твори. Доба «відлиги» дала щедрий грунт для появи покоління «шес­тидесятників», життя якого, за визначенням М. Вінграновського, мало подвійну сутність: «... одну офіційну, казенну, для вчителів та оцінок у школі, а другу — поза школою, там, де було життя справжнє, життя реальне. Коли ця подвійність була усвідомлена, стався бунт: піднялася наша справжня сутність і відкинула оту офіційну, фальшиву ...». Творча молодь виступила проти лакування і прикрашання дійсності, намагалась ламати догми і шаблони, її творчість виходила не лише за рамки тради­ційних форм, за межі методу «соцреалізму», а й звучала як протест проти системи, пробуджувала національну свідомість. Ті, хто повірив у Хрущов -ську критику культу особи, відчували солодкий смак свободи, намагалися говорити і писати правду, прагнули до дальшого поступу і демократії. Це була спроба розкріпачення духу, і її робили поети, вчені, художники, музиканти, юристи — В. Симоненко, І. Світличний, Л. Костенко, Є. Сверстюк, Д. Павличко, В. Стус, А. Горська, В. Зарецький, В. Чор-новіл, О. Заливаха та ін. Після нищення і цькування української духов­ності в 30~40-х роках початок 60-х років заявив про себе як спробу нового національно-культурного пробудження і відродження, духовної опозиції тоталітарній системі, вияв нонконформізму.

Коли реформи Хрущова почали задихатися, а сам він дедалі частіше вдавався до адміністрування і окриків щодо творчої інте­лігенції, коли вона розчарувалась у його щирості, коли знову акти­візувалась політична цензура, посилились переслідування, зародив­ся дисидентський рух (Л. Аук'яненко, І. Кандиба, П. Григоренко), з'явився «самвидав».

Благотворний вплив «відлиги» відчули всі сфери української куль­тури. В середині 50-х років у республіці діяло близько 70 професій­них театрів. На сценах Київської, Львівської, Харківської, Одеської опер, академічних драматичних театрів було поставлено ряд нових тво­рів національної і зарубіжної класики, в чому велика заслуга режисерів Ш. Верещагіна, С. Данченка, С. Сміяна, В. Оглобліна та ін. Поряд з уже відомими майстрами сценічного мистецтва Н. Ужвій, П. Нятко, А. Гашинським, О. Кусенко, П. Куманченко з'явились й нові імена Ю. Мажуги, А. Роговцевої, Л. Кадирової, Б. Ступки, С. Олексенка та ін. І хоч еталоном усе ще були зразки російської театральної школи, помітно стала відроджуватись традиція М. Садовського, А. Курбаса, М. Терещенка.

Подальшого розвитку набуло музичне мистецтво, причому ви­разніша заявила про себе тенденція до витоків національної народ­ної музики і пісні, збагатились жанри музичних колективів. З ін­тересом були зустрінуті оперні твори Г. Майбороди, В. Губаренка, Ю. Мейтуса, А. Кос-Анатольського, К. Данькевича, В. Кирейка. Но­вими барвами зазвучала українська пісня П. Майбороди, О. Білаша,

І. Шамо, А. Філіпенка, А. Штогаренка, Є. Козака. Світ почув чудові милозвучні голоси українських оперних та естрадних співаків: А. Ру-денко, Ю. Гуляєва, Д. Гнатюка, Є. Мірошниченко, А. Солов'яненка, М. Кондратюка, Д. Петриненко, М. Стеф'юк, 3. Христич. Зросла виконавська майстерність Державного заслуженого академічного народно­го хору ім. Г. Верьовки, Державної заслуженої капели бандуристів України, Державної заслуженої академічної капели «Думка», Держав­ного заслуженого симфонічного оркестру України, народних хорів За­карпаття, Гуцульщини, Полісся, інших регіонів.

До традицій національного танцю дедалі частіше почало звер­татися хореографічне мистецтво, що принесло світову популярність Державному ансамблю танцю України ім. П. Вірського. На цих заса­дах у поєднанні із модерними прийомами зародився Художньо-спортивний ансамбль українського балету на льоду. Примітною рисою часу стало створення цілого ряду аматорських колективів, які за виконавською май­стерністю мало чим поступалися професійним, зокрема таких ансамблів, як «Ятрань», «Дніпро», «Ватра», «Веснянка», «Дарничанка» тощо. Вза­галі роки «відлиги» дали імпульс розвитку художньої самодіяльності, кількість колективів якої на початку 60-х років сягнула 200 тис., а число учасників перевищило 3,5 млн чол. На поглиблення національ­ної самобутності художньої самодіяльності благотворний вплив мали творчі колективи західних областей, які прагнули ознайомити всю респуб­ліку зі своїм багатовіковим самобутнім доробком.

Народна пісня поповнилась репертуаром Українських січових стрільців. Української повстанської армії, але виконання на сцені цих пісень офіційно було заборонено і суворо переслідувалось так само, як і справляння релігійних обрядів, виконання колядок, щедрі­вок, додержання народних звичаїв. Однак саме в ці роки компартійні структури зробили спробу надати народним обрядам і деяким звичаям так званого соціалістичного змісту, розробляючи централізовано сцена­рії комсомольських весіль, реєстрації новонароджених, свят урожаю, масових гулянь.

Деяке потепління суспільного клімату позитивно відбилось на розвитку образотворчого і монументального мистецтва, архітек­тури. Однак тут більше, ніж в інших, сферах, виявився принцип партійно-державного замовлення, нав'язування Ідеологічно запрог­рамованої тематики й об'єктів. Заохочувались насамперед твори тих художників, які стежили за кон'юнктурою. Разом з тим немало полотен, створених Т. Яблонською, В. Задорожним, В. Чеканкжом, С. Григор'є-вим, Д. Шостаком, Т. Голембієвською, що присвячувались перемозі над фашизмом, дружбі народів, трудовим подвигам, відзначалися досить ви­сокими естетичними й художніми цінностями. Із захопленням були сприй­няті громадськістю твори на шевченківську тематику Г. Меліхова, М. Божія, Д. Безуглого, а також на історичні теми Л. Ходченка, В. Полтавця, М. Кривенка.

Серед пам'ятників, встановлених у повоєнні десятиріччя, також пере­важали ті, що увічнювали пам'ять радянських воїнів, партизан, міфологі-зацію встановлення радянської влади в різних регіонах республіки. Після XX з'їзду замість знесених скульптур Сталіна почали з'являтися монументи на честь Аеніна, більшість яких не мала художньої цінності. Водночас було встановлено пам'ятники Т. Шевченку в Москві та Дні­пропетровську, І. Франку в Києві та Львові, Лесі Українці й І. Котлярев­ському в Києві, М. Коцюбинському в Чернігові, Панасу Мирному в Полтаві та ін. Твори українських монументалістів дістали світове виз­нання. Це пам'ятники Т. Шевченкові в Торонто і Палермо (М. Врон-ський, О. Олійник), Нью-Йорку (О. Ковальов і В. Бородай), Лесі Укра­їнці в Канаді (Г. Кальченко) та ін.

Заслуговує окремого розгляду розвиток народного декоративного вжиткового мистецтва, що з давніх часів притаманне українському наро­ду. Йдеться про народне ткацтво, килимарство, вишивку, різьблення, художній розпис, інтарсію та інкрустацію, дерев'яні й керамічні вироби, оздоблення шкіри, металів тощо. Великої шани заслужила творчість народних майстрів і умільців М. Примаченко, К. Білокур, Т. Пата, Г. Василащук, Г. Верес, 3. Перестюка.

«Відлига» торкнулася і кіномистецтва України, яке, з одного боку, прагнуло зберегти певну самобутність, національний коло­рит, а з іншого — дедалі більше втрачало національні риси. Духом творчості О. Довженка була просякнута робота І. Савченка «Тарас Шевченко», в якій головну роль виконав С. Бондарчук, екранізація укра­їнської театральної класики («Украдене щастя», «Назар Стодоля», «Мартин Боруля»), створення фільмів на історичну тему («Ярослав Мудрий», «Устим Кармалюк», «Легенда про княгиню Ольгу» та ін.). Світового визнання здобули кінорежисери С. Параджанов, Ю. Іллєнко, М. Мащенко, актори Ю. Шумський, Г. Юра, І. Миколайчук, Н. Наум, М. Гринько, К. Степанков. На жаль, український кінематограф продов­жував переживати стогнацію, породжену лінією на денаціоналізацію мис­тецтва, політикою відторгнення українського кіно від національно-патріотичної проблематики. Великої шкоди кіномистецтву, як і телеба­ченню, завдавали грубе адміністрування, партійне втручання у творчий процес, ігнорування гуманістичних цінностей.

Про непослідовність хрущовської лібералізації свідчать погрозливі слова і розноси лідера партії на московській виставці творів молодих художників (грудень 1962 p.), що стали сигналом для нового «закручу­вання» гайок, оголошенням своєрідної «холодної війни» творчій інте­лігенції, повсюдної боротьби з будь-якими новаціями, модернізмом, аб­стракціонізмом тощо. Стріли партідеологів і спецслужб полетіли насам­перед у молоде покоління «шестидесятників» — І. Драча, Л. Костенко, М. Вінграновського, В. Некрасова, літературознавців О. Бабишкіна, І. Дзюбу, В. Яременка, І. Світличного, на адресу «Літературної Украї­ни» за публікацію творів «колишніх носіїв буржуазного націоналізму».

Треба віддати належне М. Бажану, М. Рильському, П. Тичині, і А. Малишку, О. Гончару, П. Загребельному за їх підтримку і захист) молодих літераторів.

Двірцевий переворот у Кремлі (жовтень 1964 р.) призвів не тільки до падіння Хрущова, а й припинення реформаторського курсу, лібералі­зації культурної політики. Настала нова хвиля карально-ідеологічних репресій у сфері української культури, розгорнулась потужна русифіка­ція, на зміну кволим спробам гуманізації подули холодні брежнєвські вітри реанімації сталінізму. Однак могутню опозицію, очолену «шести­десятниками», дисидентами, патріотами, зламати було не так просто, та й часи настали інші, в світі назрівали суттєві зміни.