3. Право як елемент персоноцентризму

Право як особливий соціальний регулятор виникає і розвивається як один з елементів персоноцентризму. У переважно системоцентричному суспільстві також існують правові норми. Але вони складаються й діють лише постільки, оскільки персоноцентричне начало суспільного життя тут у тій чи іншій мірі проявляється та конкурує з домінуючим системоцентричним началом.

У ранніх (системоцентричних) цивілізаціях, які виникали з родоплемінного суспільства, діяли так звані "мононорми", у масі яких ще важко розрізняти моральні, релігійні чи політичні норми. Суттєвим є те, що монокорми багато в чому, як свідчать етнографічні дані, відображали жорстку природну необхідність, невідворотність, що передбачало їх дію в якості беззастережних, найжорсткіших імперативів поведінки⁶. Це були системоцентричні норми, зміст яких полягає в поглиненні людини суспільством і строгій регламентації її життя. Пізніше соціальна диференціація суспільства й ускладнення суспільних відносин зумовили потребу в розвитку окремих спеціалізованих груп соціальних регуляторів, однією з яких були правові норми. Право тут, формуючись спонтанною суспільною практикою, стало наслідком "незчисленних поколінь суддів виразити словами те, чого люди навчилися дотримуватися в дії"⁷.

Якщо цивілізація розвивається як системоцентрична, у ній поступово диференціюються знову ж таки системоцентричні моральні, релігійні та політичні норми, які підпорядковують життєдіяльність людини інтересам суспільства як цілого.

Постала пізніше греко-римська цивілізація несла в.собі начало персоноцентризму. Тут руйнування системоцентричних мононорм, з однієї сторони, призвело до появи моралі й релігії, які часто допускали свободу сумління, можливість протиставлення людиною своїх інтересів думці колективу чи навіть волі богів*, а з іншої - виникають правові норми, які закріплюють приватну власність і рівність вільних громадян. Потім у Європі формується християнська культура, на ґрунті якої персоноцентризм знаходив якісно нові передумови свого розвитку. Зокрема, у період Реформації під впливом протестантської ідеології⁹ зароджується ідеологія природних і невідчужуваних прав людини¹⁰, спочатку як вчення окремих мислителів: ГугоГроція, ДжонаЛокка тощо, а далі як домінуюча форма свідомості західноєвропейського суспільства взагалі. На сьогоднішній день ортодоксальні християнські конфесії також адаптувалися до ідеології природних і невідчужуваних прав людини.

4. Співвідношення норм права та інших соціальних регуляторів

Отже, правові норми виникають і діють поряд із моральними, релігійними та політичними нормами в суспільстві персоноцентричного типу, де свобода в ході його історичного розвитку стає вищою цінністю. Це означає, що утвердження принципу панування права, як нормативно вираженої свободи, передбачає законодавче визнання, закріплення і захист усіх юридично значимих аспектів свободи особи як духовної особистості, як вільного, незалежного й автономного суб'єкта у всіх сферах суспільного життя (правовій, політичній, моральній, естетичній, духовній тощо). Таким чином, у персоноцентричному суспільстві не тільки право визначає міру, кількість свободи індивіда, але й моральні та релігійні норми також визначають міру, межі свободи людини.

Людина як суб'єкт права, адресат правових норм - це автономний індивід, формально незалежний від інших, таких само автономних індивідів, його партнерів і конкурентів у суспільних відносинах. Право гарантує формальну свободу індивіда. Правові норми окреслюють таку сферу свободи людини, у якій вона, керуючись своєю волею, може приймати вільні рішення, може зробити що-небудь, а може й утриматися від цих дій. Таким чином, спроба включити в законодавство норми моралі веде до заперечення правової свободи й суперечить самій ідеї права як нормативно вираженої й гарантованої свободи людини.

До того ж, мораль і релігія визначають рамки свободи людини не так, як це робить право. Мораль і релігія, з однієї сторони, і право, з іншої, по-різному сприймають людину як суб'єкта відповідно морально-релігійних і правових відносин. Право регулює лише зовні виражену поведінку людини і гарантує їй свободу сумління.

Наприклад, право кредитора отримати борг означає його свободу або вимагати виплати боргу, або утриматися від цього. При цьому право залишається цілком байдужим до моральної сторони справи. Якщо, скажімо, боржник, старий друг кредитора, просить про відстрочку виплати боргу, мотивуючи це тим, що виплативши сьогодні, він збанкрутує, то тим самим він звертається до сумління кредитора, до морального почуття дружби, нарешті до жалю чи співчуття; але для права ці почуття не мають значення (для права про них нічого не відомо). Уявімо, що кредитор усе ж стягує борг, і збанкрутілий боржник перетворюється у злидаря. З точки зору певної системи моральних цінностей кредитор вчинив аморально, несправедливо, погано, безсовісно і т.п.3 точки зору ж права, він вчинив правомірно, оскільки діяв у межах принципу формально (абстрактно)-правової рівності. Навпаки, уявімо, що кредитор слідує альтруїстичним моральним нормам, керується почуттям співстраждання, і тоді його моральний обоє 'язок, сумління змусять утриматися від стягнення грошей зі старого друга, якому загрожує цілковите зубожіння; але, як і в попередньому випадку, для права вся ця моральна мотивація ніякого значення не має.

Таким чином, право надає індивіду формальну свободу, у той час як моральні чи релігійні норми можуть забороняти фактичне використання можливостей, наданих правовою свободою. При цьому моральний чи релігійний обов'язок людини не тотожні її правовому обов'язку. Інакше кажучи, моральні та релігійні норми визначають свободу особи тим, що забороняють використовувати правову (формальну) свободу на шкоду іншим, чи навіть зобов'язують користуватися правом на благо ближнього. Право дає можливість вчинків у межах свободи як альтруїстичного, так і егоїстичного змісту (воно є байдужим до цього), а моральні й релігійні норми такої можливості не передбачають і надають людині в рамках правової свободи можливість вчинків, жорстко обумовлених морально-релігійною мотивацією. Зокрема, вони спонукають орієнтуватися на інтереси інших людей.

Парадоксально, але аргументуючи необхідність розмежування правових і моральних (релігійних) норм, ми маємо визнати той очевидний факт, що таке розмежування носить частковий і подекуди відносний характер. Правові і моральні норми демонструють водночас і принципову відмінність, і нерозривний взаємозв'язок. Співставлення моральних (релігійних) і правових норм (принципів) іноді виявляє випадки їхньої змістовної схожості й дозволяє проводити між ними певні паралелі. Так, наприклад, біблійний принцип "І як хочете, щоб із вами поступали люди, так і ви поступайте з ними" має свій юридичний еквівалент, який гласить: "Я можу дозволити собі таку міру свободи стосовно інших, яку інший можу дозволити стосовно себе ".

Варте уваги й інше: багато правових норм, особливо тих, що мають найзагальніший предмет правового регулювання (конституційних норм), у своїй концептуальній основі сходять до фундаментальних моральних принципів. Ілюстрацією випадку конституційного закріплення морально-релігійного принципу може слугувати, наприклад, положення абз. 2 ст. 51 Конституції України, яке гласить: "Батьки зобов'язані утримувати дітей до їх повноліття. Повнолітні діти зобов'язані піклуватися про своїх непрацездатних батьків". З точки зору принципу формально-правової рівності та правової автономії індивідів даний конституційний обоє 'язок обгрунтувати, фактично, неможливо.

І невипадковим є те, що у сфері конституційно-правової теорії та частина конституції (розділ перший), де закріплена найбільша кількість норм-принципів, норм-дефініцій та програмних норм і яка має найбільш виразний морально-ціннісний зміст, вважається такою, що має більшу юридичну силу стосовно інших розділів конституції.

Таким чином, між правом і мораллю існують принципові відмінності, і водночас, - нерозривний зв 'язок.

Моральні та релігійні норми не сприймають людину як автономного індивіда Навпаки, ці норми навіть у персоноцентричному суспільстві розглядають людину як суб'єкта, який сам залежить від соціального цілого та інших членів суспільства й від якого, у свою чергу, залежать інші члени суспільства Тому, наприклад, моральні норми часто зорієнтовані на категорії любові, взаємодопомоги, співчуття, дружби тощо стосовно інших і відповідальності за інших, що не властиво нормам права. Отже, відмінність соціальної сутності морально-релігійних і правових норм у персоноцентричному суспільстві полягає у способах подолання суперечності між інтересами індивіда й суспільства (інших членів суспільства).

Право як формальна свобода дає свободу егоїстичного задоволення інтересів. При цьому суперечності між різними егоїстичними інтересами долаються тим, що право дає всім учасникам правового спілкування рівну свободу, визнає їх рівними у свободі, чи формально рівними суб'єктами. Це означає, що свобода одного суб'єкта права не може порушувати свободу інших, І що кожен вільний робити тільки те, що вільні робити всі інші суб'єкти права. Право не змушує суб'єктів правового спілкування враховувати інтереси один одного й допускає ситуацію, коли один вільний індивід фактично досягає матеріального благополуччя, а інший, так само формально вільний, фактично живе погано. Причому в першого не виникає юридичного обов'язку допомагати іншому, оскільки обидва формально незалежні, і благополуччя - це особиста справа кожного, а також формально рівні, не дивлячись на те, що один багатий, а інший бідний.

Моральні (релігійні) норми в персоноцентричному суспільстві в тій чи іншій мірі засуджують егоїзм. Моральні норми усувають суперечності між інтересами членів суспільства в той спосіб, що вони підпорядковують егоїзм вимогам морального обов'язку індивіда перед ближніми, особливо перед соціально незахищекими, тими, хто перебуває у скрутному становищі. Мораль змушує задовольняти приватний інтерес так, щоб не шкодити іншим, не дивлячись на те, що формальна свобода допускає протилежне. "Золоте правило" моральної поведінки гласить: "Не спричиняй іншому того, чого ти не хотів би зазнати стосовно себе". Християнська мораль, наприклад, визнає цінність формальної свободи і формальної рівності, але вище них ставить обов'язок взаємодопомоги, співпереживання, любові до ближнього, відповідальність індивіда за тих, хто фактично залежить від нього тощо. Це означає, що моральні (релігійні) норми не ставлять людей у положення формально незалежних, формально рівних вільних суб'єктів. Зокрема, вони спонукають соціально сильних допомагати соціально слабким.

Таким чином, право - це особливий соціальний регулятор, особливі норми, що гарантують свободу членів суспільства. Від інших соціальних норм право відрізняється тим, що ставить учасників правового спілкування у становище рівних і формально незалежних один від одного суб'єктів, рівних у своїй свободі.

ТИПОЛОГІЯ ПРАВОРОЗУМІННЯ