16. Зовнішня політика ф.Франко.

Ф.Франко Баамонде находился у власти в Испании почти четыре десятилетия (1936–1975), быстро реагировал на изменения международной и внутриполитической обстановки, ловко приспосабливался к ним. Ф.Франко легко менял союзников, подделывая образ власти в соответствии с их симпатиями и одевая диктаторский режим в те одежды, которые были необходимы. Примечательно, что одной из декораций, активно используемой Ф.Франко, было законодательство об организации государственной власти, то есть о том, что традиционно (в том числе и в Испании) являлось предметом конституционного регулирования. Во франкистской Испании оно стало одной из «одежд» режима, свидетельствующей о его мобильности, предложением и одновременно гарантией сотрудничества с определенными иностранными государствами и политическими группами в своей же стране. Но при этом, и это может показаться удивительным, законодательство действительно становилось базой государственно-правовых реформ. Именно этим, думается, и обусловлен феномен Ф.Франко, предопределивший столь длительное сохранение власти в его руках вплоть до его естественной смерти.  Испанские историки права различают несколько периодов в правлении Ф.Франко. Например, замечательный специалист Д. Санчес Ахеста выделял четыре периода, хронологические рамки которых - 1936, 1942, 1947 и 1958 гг.[14] Согласно иной популярной периодизации вехами в государственно-правовом развитии франкистской Испании стали 1936, 1942, 1955, 1967 гг.[15]  Приходу Ф.Франко к власти предшествовали серьезные изменения в политико-правовом развитии страны. После того как мятежные генералы 28 сентября 1836 г. договорились о назначении Ф.Франко главнокомандующим антиреспубликанских сил, на следующий день, 29 сентября, был издан декрет, сделавший его роль еще более значительной. В акте говорилось: «Во исполнение соглашения, достигнутого Хунтой национальной обороны, Главой Правительства Испанского государства провозглашается сеньор генерал-майор дон Франсиско Франко Баамонде, который принимает на себя осуществление всех властей в новом государстве» (ст.1).[16]  Теперь 46-летний Франко был главой государства, главой правительства и генералиссимусом без каких-либо ограничений - неудивительно, что при такой полноте власти его вскоре стали называть в Испании «каудильо», что примерно означает «фюрер» или «дуче». У антифашистов всего мира появилось еще одно основание приравнивать его как диктатора к Муссолини и Гитлеру.  Впрочем, в самом начале Франко весьма существенно отличался от них. В момент появления на арене он не был вооружен, подобно современным ему королям черни, политической панацеей или мировоззрением. Он не был вознесен к вершинам власти массами фанатиков, через головы отдельных правителей или целых правительств. Незыблемую основу своего признания в качестве главы государства, последовавшего далеко не сразу, так называемый каудильо искал и нашел в христианстве.  Его убежденность зрела постепенно и потребовала немалых усилий, поэтому от нее вряд ли можно отмахнуться, видя в ней лишь лицемерие, голый расчет или уловку. Правда, такая перемена ввела в заблуждение многих наблюдателей, которые знали, что прежде Ф.Франко отнюдь не отличался глубокой религиозностью. Некоторые хронисты объясняют такую перемену влиянием супруги каудильо. Другие отмечают в этой связи усилия видных священников.  Несомненным все же является то, что Ф.Франко предпочитал считать свое утверждение в новом качестве скорее проявлением милости Божьей, чем следствием малоубедительного вотума доверия со стороны генералитета. И в глазах многих людей каудильо, окутанный легкой дымкой некоторого мистицизма, также выступал в роли спасителя христианской Испании. Подобно тому, как когда-то в результате реконкисты земли родины были вырваны из рук мавров, теперь настала очередь «священной войны» против большевиков. Гражданская война напоминала крестовый поход - una cruzada.  «Антихрист» неуклонно вооружался для борьбы. Правда, Сталин уже приступил к уничтожению старой гвардии большевиков и офицеров; по-видимому, вряд ли он нашел бы разумным в настоящий момент направить советских генералов и современное вооружение в Испанию, где они могли дискредитировать проводимую Кремлем политику коллективной безопасности. Однако решение уже было принято.  Посол СССР склонил Асанью к тому, чтобы поручить Ларго Кабальеро сформировать кабинет, в который вошли бы два коммуниста. Это новое правительство вскоре утратило свой престиж, поскольку, опасаясь наступления войск Ф.Франко, бежало из Мадрида в Валенсию. Тем не менее, большинство болтливых комитетов исчезло, и генералу Григорию Кулику удалось из отдельных частей милиции сформировать «народную армию».  Другой советский генерал, Ян Берзин, стал военным комендантом Мадрида, защита которого чисто формально была поручена хунте испанских республиканцев.  Националистическая пресса сообщила, что Ф.Франко провозглашен Главой Испанского государства (Jefe del Estado Espanol). Лишь карлистская «Diario de Navarra» назвала Ф.Франко Главой Правительства (Jefe del Govierno del Estado Espanol),[17] отразив надежды монархистов на восстановление власти короля. Так текст декрета и конкретная ситуация способствовали отождествлению должностей руководителя Правительства и главы государства. Примечательно, что назначение первого должностного лица было подкреплено упоминанием о новой государственности, иное обоснование учреждения новой власти придумать было трудно. Ее военное происхождение обусловило огромную политическую роль военных в политике. При этом вся власть юридически и фактически сконцентрировалась в руках одного из них - Ф.Франко. В условиях гражданской войны он нуждался лишь в простом ее оформлении и элементарной организации.[18]  Формально Ф.Франко был объявлен Главой «нового» государства лишь 1 октября 1936 г. в Бургосе в специальном «тронном зале» в присутствии дипломатов Италии, Германии и Португалии. В тот же день он объявил о роспуске Хунты национальной обороны и создании Государственной Вспомогательной Хунты (Junta Tecnica del Estado). Положение о Хунте, принятое 5 октября 1936 г., закрепило его роль как органа, оказывавшего Главе государства помощь в ведении военных дел и управлении подведомственной зоной.  Краеугольными камнями идейной основы власти Ф.Франко стали: националистический дух, вера в особое предназначение Испании, идеализация ее самобытности, мечта о восстановлении империи, авторитаризм, антикоммунизм, католицизм. 

Ф.Франко была необходима еще и социальная база. Хартия труда (Fuero del Trabajo) была одобрена Правительством под председательством Ф.Франко 9 марта 1938 г. и объявлена им в тот же день. Впоследствии она была возведена в ранг «основных» законов франкистской Испании. Закон 9 марта 1938 г. был актом пропаганды, нацеленным на привлечение на сторону Ф.Франко работников и работодателей[19].  Кроме того, принятое в 1939 г. решение служило поддержанию мифа о том, что Ф.Франко подобен полководцам средневековых Пиренейских государств. Как и они, он является воином Господним, крестоносцем, сражающимся против неверных. Диктатор нуждался в благословении своей деятельности со стороны церкви. Он добился признания за ним роли защитника религии.  В 1941 г.Ф.Франко даже получил от Ватикана право утверждать назначения испанских архиепископов и епископов. В обмен на духовную поддержку позднее церкви были предоставлены различные финансовые льготы[20]  31 июля 1939 г. Ф.Франко подтвердил, что Фаланга является единственной партией в стране. 8 августа 1939 г.Ф.Франко усилил свою роль актом, наделившим его правом издавать законы и декреты без консультаций с Правительством, «когда это диктуется безотлагательными соображениями» (ст. 7). В таких случаях Глава государства лишь сообщает последнему об изданных актах. Законы от 30 января 1938 г. и от 8 августа 1939 г. подтвердили сосредоточение законодательной и исполнительной власти в руках Ф.Франко. Они были подтверждены Органическим законом 1967 г. и действовали до смерти Ф.Франко.  В этих условиях Ф.Франко правил как истинный диктатор. В стране царил жесточайший террор, юридически подкрепленный Законом о политической ответственности 1939 г. и Законом о безопасности государства 1941 г. Гражданская война закончилась победой националистов. В истории Испании началась новая эра. 

Международное положение Испании после окончания гражданской войны. После победы в феврале 1936 Народного фронта Ф.Франко стал ключевой фигурой антиправительственного заговора. 17 июля 1936 в Марокко вспыхнул мятеж, который охватил все гарнизоны Испании и перерос в Гражданскую войну в Испании 1936-1939 годов. После победы антигитлеровской коалиции Испания не была принята в ООН.  В сентябре 1939 началась Вторая мировая война. Португалия заявила о своем нейтралитете. Испания могла положиться на сохранявшую хорошие контакты с Западом Португалию, а Салазар, в свою, очередь, имел безопасный тыл в деле защиты своих заморских владений. Такое положение дел было важным для британцев, так что речь даже шла о возможных вступления в войну Испании летом 1940 года.  Испания была ослаблена и опустошена Гражданской войной и не отважилась выступить на стороне стран «оси» Берлин – Рим, хотя, исходя из подписанного Договора, 25 ноября 1936 в Берлине между Германией и Японией, оформившему единую борьбу против Коминтерна, блок этих государств - для завоевания мирового господства, Ф.Франко был обязан это сделать. Поэтому непосредственная помощь Ф.Франко союзникам ограничилась отправкой 40 тыс. солдат Испанской «Голубой дивизии» на Восточный фронт.  Страны - члены оси склоняли Испанию к участию в войне, однако последняя, предпочла не ограничивать себя каким-либо сроком, а, со своей стороны, выдвинула требования, которые со временем расширила. Поначалу Мадрид желал получить Марокко и Гибралтар, затем еще и земли в окрестностях Орана и к тому же объединить территории колонии Гвинея за счет прибрежной полосы между устьем Нигера и мысом Лопеса, и в конце концов откорректировать границы в Пиренеях и в Сахаре, причем последнюю в пользу испанских владений Рио Оро и Ифни. И это еще не все, Германия должна была поставлять тяжелое вооружение и самолеты, горючее и зерно (до 700 000 тонн ежегодно).  Трудно сказать, насколько всерьез Ф.Франко принимал эту программу. Некоторые из его требований носили гипотетическое значение, в том числе притязания на Гибралтар. Другие явно были призваны спровоцировать отказ со стороны стран - членов оси. К поставкам же продовольствия Ф.Франко, по-видимому, проявил живой интерес. Ведь Англия при поддержке Соединенных Штатов вновь участвовала в большой игре за отмеченную печатью голода Испанию, поочередно пропуская или задерживая жизненно важные грузы. Кроме того, Ф.Франко понимал, что стоит только заявить о притязаниях на Гибралтар, в союзе с немцами или самостоятельно, и это немедленно повлечет за собой высадку британцев на Канарских островах, а возможно, и на побережье Португалии, что случалось уже, к примеру, в 1808 году.  Перед лицом подобной угрозы Ф.Франко вначале было необходимо выяснить, сможет ли Германия обеспечить Испании, находящейся в бедственном положении, современное вооружение и снабжение всем необходимым. Однако Серра-Суньеру во время его пребывания в Берлине не только дали отрицательный ответ, но и сообщили, что требования Гитлера включают в себя две базы в Марокко, передачу одного из Канарских островов и свободный проход германских войск к Гибралтару.  Германский диктатор понял, что Великобритания не признает себя побежденной, пока за ее спиной стоят Соединенные Штаты. Поэтому он и стремился получить базы для подводных лодок в Марокко и Западной Африке. Поэтому 27 сентября 1940 года и был заключен тройственный пакт, посредством которого Германия, Италия и Япония надеялись предотвратить американскую интервенцию. Следующей целью было создание континентального блока с привлечением СССР и других государств.[21]  Однако именно это не позволяло правительству рейха учесть интересы Мадрида, чьи экспансионистские устремления должны были осуществляться за счет Франции и частично пересекались с итальянскими притязаниями в Северо-Западной Африке. Урегулирование существующей противоположности интересов было, по выражению Гитлера, «возможно только с помощью грандиозного обмана».  Незадолго до встречи с этим сложным партнером Ф.Франко реорганизовал свое правительство, все же убрав Бейгбедера и назначив министром иностранных дел Серрано Суньера, который был лучше знаком с предметом переговоров, а также с Гитлером и его окружением. Рейхсканцлер был в менее выигрышном положении. Его намерение провести германо-французские переговоры незадолго до встречи или вскоре после нее могло быть расценено испанцами как попытка давления исподтишка.  Однако Ф.Франко остался непоколебим. Германо-французский союз был для него немыслим, поскольку было совершенно очевидно, что последует за этим в Африке. Он также ни на мгновение не поверил утверждению Гитлера о том, что война с Англией уже выиграна. Именно потому, что это явно не соответствовало действительности, Ф.Франко отказался от запланированной атаки на Гибралтар, так же как и от преждевременного присоединения Испании к тройственному пакту.  Беседа состоялась 23 октября 1940 года в вагоне германского диктатора на вокзале в Анде.[22] Ф.Франко занял место напротив Гитлера. «Низенький и толстый, смуглый, с живыми черными глазами» - так охарактеризовал его главный переводчик Пауль Шмидт. Пока его партнер говорил, Ф.Франко молчал. Затем он стал медленно, негромко и критически обоснованно анализировать каждую из произнесенных фраз. Беседа длилась девять часов. К моменту прощания Гитлер и Ф.Франко в общих чертах обсудили будущий договор, который, однако, министры иностранных дел не смогли облечь в должную форму. Испанцы уведомили, что дополнительно представят свои контрпредложения, затем они пересекли границу и отправились в обратный путь. «В дороге, - вспоминает Антонио Товар, - Ф.Франко не произнес почти ни одного слова. Он так глубоко задумался, что не сразу обратил внимание на то, что поезд уже прибыл в Сан Себастьян».  Контрпредложение, которое Серрано Суньер на следующий день доставил в Анде, не пришлось по вкусу министру иностранных дел рейха. Но и последующие изменения не повысили ценность этого документа. В результате был составлен лишь секретный протокол, в котором Испания заявляла о своей готовности примкнуть к тройственному пакту и к итало-германскому военному альянсу.  На фоне предшествовавших успехов такой исход, невзирая на содействие Серрано Суньера, следует рассматривать как первое достойное внимания дипломатическое достижение Ф.Франко.[23]  Результат довольно точно соответствовал его стремлениям. В отличие от государств Южной Европы, которые уже в следующем месяце примкнули к тройственному пакту, Испания не взяла на себя никаких конкретных обязательств. Она также не подвергала себя опасности перед англосаксонскими державами, что имело едва ли не жизненно важное значение.  После падения режима Муссолини Ф.Франко отозвал «голубую дивизию» из России. В результате, после войны франкистский режим не пал, хотя одно время под влиянием СССР и находился в международной изоляции. В конце войны Испания даже продавала стратегическое сырье западным союзникам, однако это не изменило их отношения к Испании как к вражеской стране.  В 1943, когда стало ясно, что Германия проигрывает войну, Ф.Франко пошел на охлаждение отношений с Германией. В конце войны Испания осталась в дипломатической изоляции и не входила в состав ООН и НАТО, но Ф.Франко не терял надежды на примирение с Западом.  Первый опыт военного сотрудничества франкистской Испании и США в 1944 – 1945 гг. Разрыв дипломатических отношений с Германией в апреле 1945 г. Международная изоляция и экономическая блокада подтолкнули Ф.Франко к реформированию режима. 26 июля 1947 он подписал «Закон о наследовании поста главы государства», согласно которому Испания объявлялась монархией. Однако королевство оказалось без короля: главой государства по-прежнему оставался Ф.Франко, признававший ответственность только перед Богом и историей. И только 23 июня 1969 Ф.Франко назначил, а кортесы утвердили принца Хуана Карлоса де Бурбон (Хуана Карлоса I), внука Альфонса XIII, будущим королем Испании.  В случае с войной против СССР Ф.Франко не выдержал и поддался чувству мести, решив отплатить Сталину той же монетой, то есть, посылкой своих военных бороться с коммунизмом на его территории. Гитлер одно время собирался использовать Голубую дивизию против Ф.Франко, с целью установить более послушный режим в Испании. Впрочем, всё закончилось обоюдным стягиванием войск к Пиренеям в конце 1942 г.  Следует отметить, что Ф.Франко, несмотря на давление Гитлера, закрывал глаза на то, что испанские пограничники за взятки пропускали на территорию Испании евреев, бежавших из оккупированных стран, и более того, отказывался принять антисемитское законодательство. Таким образом, было спасено около 60 000 евреев. По этой причине историография современного Израиля относится к нему с симпатией, несмотря на его сотрудничество с Гитлером.  Международное положение Испании после окончания Второй мировой войны.  Попытки решить «испанский вопрос» в рамках послевоенного урегулирования. Позиции СССР, США, Франции и Великобритании по вопросу о возможности восстановления демократии в Испании. После 2-ой мировой войны международная изоляция поставила франкистский режим на грань кризиса. Вся изощренность испанской дипломатии едва ли уберегла бы режим, если бы Вашингтон в разгар «холодной войны» не бросил Мадриду спасательный круг, заключив с ним 26 сентября 1953 года так называемый Мадридский пакт. Пакт включал в себя три соглашения: об обороне, об экономической «помощи», о «помощи» в целях взаимной безопасности. Эти соглашения дважды возобновлялись: в 1963 и 1970 годах. И хотя США теперь не единственное «окно на Запад», как это было во времена международной изоляции, отношения с этим государством занимают важное место в усложнившейся и расширяющейся системе международного сотрудничества Испании.  Начало «холодной войны» и изменение отношения правящих кругов США к франкистской Испании. Дискуссии в Палате представителей и Сенате о предоставлении Испании помощи в рамках плана Маршалла (1948 г.). План вовлечения Испании в НАТО. Реакция франкистского руководства на начало войны в Корее. Распадался и фронт антифранкистски настроенных государств - членов ООН. Черчилль первым из влиятельных деятелей заявил о том, что безрассудно постоянно держать Мадрид в изоляции.  Французские политики, которые предвидели, что Парижу за его враждебную позицию по отношению к Ф.Франко когда-нибудь придется дорого заплатить в Северной Африке, присоединились к мнению британцев. Американская палата представителей большинством голосов проголосовала за распространение плана Маршалла и на Испанию. Преемник Рузвельта, напротив, использовал свое право вето и в 1949 году воспрепятствовал присоединению Испании к НАТО, в который с самого начала входила Португалия, где правил Салазар. Четырнадцать месяцев спустя вспыхнула война в Корее. Одним из ее последствий было то, что Генеральная ассамблея ООН 5 декабря 1950 года аннулировала свою резолюцию от 1946 года, и высшие военные чины Объединенных Наций потребовали восстановления дипломатических отношений с Мадридом. 

16. Головні напрями зовнішньої політики А.Суареса.

1 липня 1976 р. Король санкціонував відставку уряду Наварро, оскільки блокування реформ і придушення опозиційного руху загострювали ситуацію в країні.

У червні 1976 р. на посаду прем’єр-міністра висунули кандидатуру Адольфо Суареса – лідера партії Національний рух. Розпочався наступний етап демократичних змін в Іспанії. Саме з його ім’ям традиційно пов’язують успішний «мирний перехід» від авторитарної диктатури до демократії. Важливим напрямком зовнішньої політики Іспанії у цей час було продовження співпраці з НАТО і Європейським економічним союзом. Обидва завдання при безпосередній участі Короля були виконані [8].

На початку діяльності уряду А. Суареса дуже помітним був відхил від проамериканської політики попереднього уряду. Про це свідчать перші офіційні візити голови уряду і міністра закордонних справ (А. Суарес відвідав Францію, М. Ореха – Австрію). У першому випадку мова йшла про державу, яка входила у склад НАТО, проте не брала участі у військових організаціях, у другому – про статус нейтральної держави. 6 серпня 1976 р. міністр закордонних справ М. Ореха заявив: «Питання про НАТО ретельно вивчається в тих колах, які безпосередньо зацікавлені в його вирішенні. Але, оскільки вступ в НАТО означав би участь Іспанії в одному з двох військових блоків, які протистоять один одному в двохполюсному світі, ця тема вимагає широкої національної дискусії. Особисто я бачу у вступі в НАТО як великі плюси, так і такі ж великі мінуси».

21 вересня 1976 р. М. Ореха і посол США в Мадриді У. Стеблер обмінялися ратифікаційними грамотами договору про дружбу й співробітництво. З цього моменту договір вступив у силу і діяв до вересня 1981 р. Уряд А. Суареса змушений був лавірувати між обов’язками за угодами, що були підписані, обіцянками, що були дані, і тим напрямком політики, який би був більш корисним (економічно і політично) і безпечним для Іспанії.

Так, 27 вересня 1976 р. М. Ореха на сесії ГА ООН підкреслив зацікавленість власної країни в розрядці міжнародної напруги і припиненні гонки озброєнь, зупинився на темі деколонізації і проблемі Гібралтару та відносинах Іспанії з країнами

Латинської Америки.

Зауважу, що Король Іспанії і уряд діяли однаково – зближення з країнами Латинської Америки, нейтральними країнами та ЄЕС і дистанціювання у відносинах з США та НАТО.

27 жовтня 1976 р. Хуан Карлос прибув з офіційним візитом в Париж, наступні тижні пройшли під егідою укріплення зв’язків Іспанії з Латинською Америкою. Наприкінці жовтня міністр торгівлі Іспанії Х. Льядо здійснив серію візитів в Нікарагуа,

Коста-Ріку, Панаму – обговорювалися зв’язки Іспанії з цими країнами в різних галузях. 28 листопада в Мадрид здійснив візит Президент Венесуели Карлос Андрес Перес, в грудні того ж року – міністр закордонних справ Рамон Есковар Салом. У

березні 1977 р. Іспанія поновила відносини з Мексикою. 9-10 березня 1977 р. на запрошення міністра закордонних справ Іспанії Мадрид здійснив візит віце-адмірал Чилі – Патрісіо Карвахаль. У ході візиту було підписано декілька угод про співробітництво в різних галузях. Так, Іспанія, яка стояла на шляху демократичних перетворень, налагоджувала зовнішні зносини не тільки з демократичними державами, але й з державами, у яких панували диктаторські режими.

США не відмовлялися від спроб активізувати обговорення питання про взаємовідносини Іспанії та НАТО. Це питання обговорювалось з міністром закордонних справ М. Орехою у Вашингтоні під час проведення ХХХІ сесії ГА ООН, у листопаді

1976 р. за ініціативою держсекретаря США Г. Кіссінджера. За прийняття Іспанії до НАТО висловилися члени Північноатлантичної асамблеї у Вільямсберзі. У лютому 1977 р. в рамках іспансько-американської ради почала діяти спеціальна група, якій було доручено вивчити питання, пов’язані із можливим вступом Іспанії в НАТО.

Всередині країни не всі політичні сили висловлювались за вступ Іспанії в НАТО (заяви проти робили Комуністична партія Іспанії, Соціалістична народна партія Іспанії та Іспанська соціалістична народна партія).

Змінилося відношення Іспанії й до країн соціалістичного табору.

21 січня 1977 р. було проголошено про встановлення дипломатичних відносин з Румунією; через тиждень дипломатичні відносини з Іспанією встановили Югославія, Болгарія і Польща. 9 лютого 1977 р. СРСР та Іспанія вирішили обмінятися офіцій-

ними представництвами на рівні посольств. Пізніше були встановлені дипломатичні відносини між Іспанією та Угорщиною і Чехословаччиною, 4 квітня 1977 р. – між Іспанією та Німецькою Демократичною Республікою, 4 липня було підписано протокол про встановлення дипломатичних відносин послами Іспанії та Монгольською Народною Республікою в Парижі.

Після нормалізації відносин з соціалістичними країнами іспанський уряд спрямував свою політику на розвиток зв’язків з так званими «нейтральними» країнами. 7-10 березня 1977 р. в Мадрид здійснив візит міністр закордонних справ Австрії В. Пар; більш інтенсивними стали контакти Іспанії зі Швецією і Швейцарією.

Наступний крок А. Суареса – візит у Мексику, де він і М. Ореха зустрічалися з президентом Хосе Лопесом Портельо і секретарем закордонних справ Сантьяго Роелем. Було переглянуто чинні угоди про торгівлю, відміну віз, питання про туризм,

про співробітництво в науковій, економічній, промисловій та інших галузях. Після закінчення переговорів в Мексиці А. Суарес попрямував до США, де зустрічався з Президентом Дж. Картером. Результатом зустрічі була офіційна заява, у якій було зроблено посилання на новий американсько-іспанський договір, що пролунало як попередження: Іспанія була військовим партнером США, та, ідучи на внутрішні вибори, вона повинна була пам’ятати про обов’язки, які взяла на себе.

У зовнішньополітичній діяльності «другого» уряду Суареса акцент робився на подальше співробітництво держав з різним суспільним укладом. Внесок Іспанії в «західну захисну систему» пов’язувався з існуючими відносинами з США. Що ж

стосується питання НАТО, то уряд не заперечував проти його обговорення, але в той же час не висловлювався на користь вступу.

У листопаді 1977 р. лідер ІСРП зробив перші самостійні кроки на міжнародній арені і візитував у США, де зустрічався з віце-президентом США У. Мондейлом, помічником президента з питань національної безпеки З. Бжезинським, держсекретарем Е. Венсом й іншими офіційними посадовцями. У грудні 1977 р. делегація ІСРП на чолі з Ф. Гонсалесом перебувала в Москві та вела переговори з керівниками держави. Обидві делегації були за подолання розколу сучасного світу на військово-політичні блоки, проти їх розширення.

24 листопада 1977 р. Іспанія офіційно стає членом Європейської Ради. Виступаючи на засіданні ради в січні 1978 р., М. Ореха нагадав, що Європа не обмежується країнами, які входять в ЄЕС. До неї входять також держави, які створюють зони вільної торгівлі, і з ними також необхідно розширювати діалог.

У цей період часу можна спостерігати прямування Іспанії до розвитку міжнародного співробітництва на позаблоковому ґрунті і це отримало підтвердження в ході

зустрічей з керівниками нейтральних та неприєднавшихся країн Європи.

Латиноамериканський напрям Іспанії підтверджувався візитами Хуана Карлоса

8-18 вересня 1977 р. у Венесуелу, Гватемалу, Гондурас, Сальвадор, Коста-Ріку і

Панаму. У венесуельському парламенті Король Іспанії висунув ідею про створення

іспансько-латиноамериканського співтовариства, яка стала стрижнем всієї подаль-

шої політики Іспанії в цій частині світу. Через рік після поїздки Хуана Карлоса в

Латинську Америку попрямував А. Суарес. Підсумком поїздки у Венесуелу стало

спільне комюніке, у якому підкреслювався намір співдіяти більш повному здійс-

ненню прав людини.

Поїздка 1978 р. А. Суареса на Кубу сприйнялася по-різному [4, с. 189].

Виступаючи перед журналістами, Фідель Кастро підкреслив, що Куба глибоко

цікавиться іспанською політикою і має щиру надію на те, що ця країна є рівно-

правним членом світового суспільства, і буде проводити в життя той курс, який буде

абсолютно незалежним, нейтральним і дружнім по відношенню до країн, що розви-

ваються [4, с. 199].

Чергову поїздку до Латинської Америки Хуан Карлос здійснив з 16 листопада по

1 грудня 1978 р. (Мексика, Перу, Аргентина). Під час візиту було підписано декілька

договорів про економічне співробітництво, обговорювалася ідея іспансько-латино-

американської спільноти націй.

У червні 1978 р. Хуан Карлос наніс візит в КНР. Під час зустрічі Король заявив:

«Ми бажаємо, щоб міжнародні відносини ґрунтувались на мирній основі, підтримки

миру і безпеки, що вплине на розвиток співробітництва і дружніх відносин між всіма

народами» [4, с. 200].

У 1977-1978 рр. Іспанія переживала економічну кризу. В цих умовах уряд вирі-

шує активізувати свої зусилля зі зближення з Європейським економічним співто-

вариством. 28 липня 1977 р. міністр закордонних справ М. Ореха офіційно пред-

ставив в Брюсселі заявку на вступ Іспанії в якості повноправного члена в ЄЕС.

20 вересня рада міністрів ЄЕС підтвердила отримання цієї заявки і доручила Комісії

європейських країн розглянути її і дати свій висновок [5, с. 312]. Наприкінці серпня

1977 р. Суарес візитував в Гаагу, Копенгаген, Париж, Рим, а в першій половині

жовтня – завершив серію візитів до столиць держав-членів ЄЕС.

В іспанському уряді було створено спеціальний пост міністра у справах відносин

з ЄЕС. 13 лютого 1978 р. присягу в якості керівника нового відомства приніс Лео-

польдо Кальво Сотело. Спілкуючись із журналістами, він висловив оптимізм з

приводу перспектив переговорів щодо вступу Іспанії в «Спільний ринок».

29 листопада 1978 р. Комісія європейських спільнот завершила обговорення

іспанської заявки, яка була їй передана рік тому, і дала позитивну відповідь. У

подальшому рада міністрів ЄЕС, ознайомившись із висновком, дала згоду на

офіційне відкриття переговорів про вступ Іспанії в лютому 1979 р.

Тим часом, розв’язання питання вступу Іспанії в НАТО, на позитивне і швидше

вирішення якого тиснула американська сторона, іспанський уряд бойкотував.

Міністр закордонних справ М. Ореха визнав, що членство Іспанії в НАТО повинна

вирішувати нація і що участь в Північноатлантичному альянсі не змінить загального

стратегічного балансу в Європі. А. Суарес виразив думку, що це питання повинна

вирішувати не одна партія, і вирішується воно національним консенсусом, до того ж

вирішення цього питання не є терміновим [5, с. 316].

Саме в цей час розпочинаються конфлікти всередині правлячої партії – позицію

А. Суареса щодо вступу в НАТО не поділяли представники правого крила партії.

США вирішили посилити «тиск» на Іспанію, і в червні 1978 р. до країни прибув

американський представник США Теренс Тодмен.

В наслідок того, що на А. Суареса тиснули не тільки з-за кордону але й

всередині партії, а сам він схилявся до позаблокової політики, А. Суарес опинився

перед непростим вибором: на виступах у конгресі продовжував відстоювати

позаблокову політику, але вже не так впевнено, як раніше. Стала помітною різниця

в проведенні міжнародної політики та в поглядах на неї між представниками уряду.

Міністр закордонних справ М. Ореха демонстрував власну позицію на зовнішню

політику Іспанії, і вона стала все більш відмінною від тієї, що проводив голова уряду.

Так, М. Ореха наголошував на тому, що не має бажання дотримуватись ані нейтра-

літету, ані політики держав «третього світу». Він підкреслював, що Іспанія має

особливі відносини з країнами Латинської Америки, арабськими країнами,

зацікавлена проблемами Середземномор’я і солідарна з країнами Африки, які

розвиваються [4, с. 318]. У цих умовах прем’єр-міністр А. Суарес вимагав розши-

рення своїх прав, і Королівським декретом від 14 серпня 1979 р. була створена

спеціальна урядова комісія з питань зовнішньої політики, головування на ній було

доручено саме йому.

У цей період більш прохолодними стали іспансько-американські відносини. Під

час загострення ситуації в районі Персидської затоки, після скинення шахського

режиму в Ірані, іспанський уряд не дозволив американським винищувачам-бомбар-

дувальникам зробити посадку на авіаційній базі в Торрехоні [4, с. 216].

У 1979 р. активізувалися спроби, спрямовані на зближення Іспанії з ЄЕС.

5 лютого в Брюсселі представники Іспанії (М. Ореха і Л. Кальво Сотело) заявили,

що готові в повному обсязі взяти обов’язки, які витікають із участі в ЄЕС. Повер-

нувшись до Іспанії М. Ореха зробив заяву, що початок переговорів щодо вступу в

ЄЕС є «важким», і пов’язав можливий вступ Іспанії в ЄЕС з її членством в НАТО.

«Атлантисти» із занепокоєнням слідкували за укріпленням взаємовигідних від-

носин між Іспанією і соціалістичними державами. Особливо успішно розвивалися

іспансько-радянські відносини. Найвищого рівня було досягнуто в 1979 р. (М. Ореха

прибув з візитом до Радянського Союзу в січні 1979 р., міністр закордонних справ

СРСР здійснив відповідний візит в листопаді того ж року).

1979-1980 рр. були для Іспанії роками активізації відносин з країнами Латинської

Америки, Арабського Сходу, Африки й Азії [4, с. 320].

Не витримавши тиску проатлантично і проамерикансько налаштованих елемен-

тів всередині власної партії і країни, А. Суарес змушений був піти у відставку в січні

1981 р. Його наступником стає Леопольдо Кальво Сотело. Скориставшись зміною

влади, консервативно налаштовані офіцери вирішили влаштувати державний зако-

лот, але Король, спираючись на відданих воєначальників, поклав край спробі захоп-

лення влади [9, с. 309].

Уряд Соціально-демократичного Центру на чолі з Л. Кальво Сотело (1981-

1982 р.) у зовнішньополітичній діяльності головну увагу приділяв зміцненню позицій

Іспанії в Західній Європі, послабивши активність у Латинській Америці й в інших

реґіонах світу. У програмній промові, з якою новий голова уряду виступив у конгресі

депутатів 18 лютого 1981 р., прямо заявлялося, що він буде намагатися проводити

«європейську, західну політику» [10].

Історичний архів

Вже 9-10 квітня 1981 р. в Іспанію здійснив офіційний візит держсекретар США

А. Хейг. У виступі на прес-конференції в Мадриді він заявив, що «бази в Іспанії,

надані в розпорядження США, мають велике значення для оборони Заходу» [5,

с. 320]. За результатами зустрічі було вирішено в найближчий термін почати пере-

говори про поновлення угоди між Іспанією і США, термін дії якого закінчувався.

6-10 липня Хосе Педро Перес Льорка прибув з візитом до Вашингтону, де

зустрічався з президентом і представниками вашингтонської адміністрації; ним було

дано обіцянку контролювати «операцію НАТО» і співдіяти перезаключенню угоди з

США на максимально вигідних для них умовах.

Почали ускладнюватися іспансько-радянські відносини [2, с. 100-105].

29 жовтня 1981 р. конгрес депутатів 186 голосами проти 146 прийняв надану

урядом резолюцію про початок ведення переговорів про вступ Іспанії в Північно-

атлантичний альянс. 26 листопада аналогічне рішення прийняв сенат [5, с. 335-340].

2 грудня 1981 р. посол Іспанії в Брюсселі вручив генеральному секретарю НАТО

Дж. Лунсу лист, у якому іспанський уряд заявляв про готовність прийняти рішення

до вступу в Північноатлантичний альянс.

10 грудня 1981 р. міністри закордонних справ країн-членів НАТО підписали в

Брюсселі протокол про вступ Іспанії в НАТО. Цей протокол вступив у силу, коли всі

країни, які брали участь в угоді, прозвітують про його схвалення уряду Сполучених

Штатів Америки. За цим протоколом королівство Іспанія стане країною, що бере

участь в Альянсі в день, коли Іспанією буде вручено документ про приєднання до

нього [до Альянсу – А.Х.] Сполученим Штатам Америки. Церемонія підписання

документу відбулася в присутності міністра закордонних справ Іспанії Переса Льоркі.

2 липня 1982 р. міністр закордонних справ Іспанії Х.П. Перес Льорка і

американський посол в Мадриді Т. Тодмен підписали «Згоду про дружбу, оборону і

співробітництво». Зміна слова «угода» («договір») на «згода» занижувала значення

документу і позбавляла президента США проблем, пов’язаних з необхідністю пред-

ставляти його на ратифікацію сенату. Згода підтверджувала, що США продовжують

користуватися військово-повітряними базами Морон-де-ла-Фронтера, Торрехон і

Сарагоса, а також військово-морською базою в Ротє; складами боєприпасів в

Картахені, станціями зв’язку в Уомсі, Інохесі, Сольєрі і на Менорці, Ескатаде-

Баресі... Припиняв існування Об’єднаний штаб військових сил США в Іспанії, який

став непотрібним, оскільки Іспанія вступила в НАТО. Строк згоди визначався в

5 років

Затримувався вступ Іспанії в ЄЕС, оскільки досі не були вирішені і виникали нові

проблеми економічного характеру на кордоні із Францією. Не було вирішено

питання Гібралтару, оскільки в умовах військових дій між Англією і Аргентиною в

районі Фолклендських островів неможливо було зробити звернення щодо

вирішення даного питання.

Таким чином, політика Л. Кальво Сотело істотно відрізнялася від політики, яку

проводив його попередник на міжнародній арені – А. Суарес: К. Сотело призупинив

тему Близького Сходу, ввів країну в НАТО і не звертав достатньо уваги політиці з

країнами «третього світу». У цілому від політики розвитку співробітництва з усіма

державами, незалежно від їх суспільного укладу, не залишилось нічого.

Прихід до влади Іспанської соціалістичної партії (жовтень 1982 р.) з’явився

важливою віхою в історії постфранкістськой Іспанії, ознаменував зрушення «вліво»

в політичному житті країни. Соціалісти здобули перемогу на виборах, виступивши з

критикою пронатівскої політики своїх попередників. Вони також висунули програму

боротьби за розрядку та ядерне роззброювання.

Після приходу до влади ІСРП тон заяв її керівництва відносно участі в НАТО

ставав все більш помірним і обережним. Однак уряд фактично «заморозив»

інтеґрацію країни у військову структуру Північноатлантичного альянсу [6, с. 44-45].

Рішення про вступ Іспанії в «Спільний ринок» було прийнято лише в березні

1985 р. У відповідності з ним країна стала членом ЄЕС з 1 січня 1986 р., було вста-

новлено 7-річний перехідний період, впродовж якого іспанська економіка повинна

була пристосуватися до умов Спільноти.

Надаючи особливе значення зв’язкам з арабськими державами, Іспанія висту-

пала за всеохоплююче врегулювання близькосхідного конфлікту. Були встановлені

дипломатичні відносини з Ізраїлем. Іспанія засуджувала політику апартеїду, яку

проводили в ПАР. У січні 1986 р. уряд ІСРП об’явив про припинення поставок

Іспанією зброї Преторії і вимагав, щоб військовий аташе посольства ПАР в Мадриді

покинув країну.

Зовнішня політика Іспанії складалася в боротьбі між проатлантичними колами і

демократичними силами, виступаючи за незалежний, реалістичний курс країни.

Головна відмінність латиноамериканського напрямку зовнішньої політики іспан-

ських соціалістів від політики їх попередників полягає в тому, що ІСРП і уряд Гонса-

леса на міжнародній арені виступили на користь визнання права латино-американ-

ських народів щодо визвольної боротьби, за вільний соціально-політичний вибір.

Після приходу до влади ІСРП в розвитку радянсько-іспанських відносин теж

наступив новий етап. Спираючись на вже накопичений досвід двосторонніх відно-

син, на їх політичні і юридичні підґрунтя, СРСР і Іспанія пішли на шляху їх подаль-

шого розвитку [6, с. 50-55].

На цьому перехідному етапі до демократії зовнішня політика Іспанії була

орієнтована на інтеґрацію в міжнародне співтовариство. Уряди Х. Аріаса Наварро,

А. Суареса, Л. Кальво Сотело та Ф. Гонсалеса прагнули забезпечити міжнародну

підтримку процесу демократизації, затвердити західноєвропейську орієнтацію Іспанії

і нормалізувати її міжнародні зв’язки. Зовнішня політика ґрунтувалася на досягнення

консенсусу, який забезпечував послідовність і поступовість дій, їх швидше реаліс-

тичний, ніж ідеологічний характер. Єдність дій у зовнішньополітичній сфері значно

зміцнила імідж та престиж Іспанії. Нині майже всі експерти визнають, що до кінця

1980-х років у зовнішній політиці Іспанії були вдало вирішені завдання як інтеґрації в

Західну Європу, так і нормалізації міжнародних зв’язків в цілому.