79 Участь Росії у поділах Польщі. Входження України до складу Росії

Поділи Польщі були трагічним запереченням однієї з "найгеніальніших" засад міжнародної політики шляхетської Речі Посполитої. Ця засада проголошувала, що власне слабкість держави – держави, яка нікому не загрожує, – є ґарантом її існування, ("Польща безвладдям сильна"). Насправді ж слабкість держави спонукала її сусідів до ліквідації Речі Посполитої. Польська політична еліта, перейнята борнею за свої вузькі, егоїстичні інтереси, не спромоглася догледіти ознак грізної кризи, що вже так виразно почали проглядатися з початком XVIII століття. Намагання царя Петра I запровадити певне кураторство Росії над Польщею (що й сталося у 1717 році: за згодою сейму Росія стала ґарантом збереження устрою Речі Посполитої), порозуміння між трьома її сусідами щодо "польського питання" доконане без участи самих поляків ("угода трьох чорних орлів" від 1726 року і наступні домовленості), недвозначно вказували на прагнення "дефінітивно розв’язати польське питання". Проте польські консервативні політики трактували усе це як найвищий ґарант її суверенности та непорушности її кордонів. Основним ініціатором поділів Польщі була спонукувана Австрією Прусія. Обидві імперії непокоїло намагання Росії включити Польщу в орбіту своїх необмежених впливів. Однак поділ Речі Посполитої без згоди та участи в ньому Росії був неможливим.

Ідея поділу знаходила щораз більше прихильників і в самій Росії. Російська політика брутальної, тотальної патронації над Польщею привела до наростання спротиву, що проявилось, зокрема, у формі змагань за трон під час останніх виборів короля, а особливо під час Барської конфедерації 1768-1772рр., у прагненні реформ та в емансипації частини політичної еліти Речі Посполитої (у 1780-1792 роках). З огляду на це в Петербурзі почали усвідомлювати, що тривале і цілковите підпорядкування Польщі буде складним, а то й взагалі неможливим.

Тим часом в оточенні Катерини II з’являлися нові фаворити та їхні протеже, які свої нетривкі вивищення та тимчасові кар’єри прагнули використати не тільки для отримання становища, а насамперед – для здобуття великих маєтків. А це було можливе хіба що у випадку нових територіальних загарбань Росії. Задля цього ,власне, Орлови, Зубови та інші "времєнщики" обстоювали аґресивну експансивну політику Росії щодо сусідів. Провадження такої політики супроти Туреччини ускладнювалося, з одного боку, спротивом самої Порти, а з іншого, – побоюванням наддержав за надмірне зміцнення впливів Росії у південно-східній Европі. У такій ситуації почастинний поділ Польщі суттєво послаблював напруження поміж державами Середньої та Східної Европи, а заодно давав змогу – при чому без особливих зусиль – значно розширити свої володіння.

Рішення Росії щодо поділу Польщі викристалізувалося у 1771 році – наприкінці Барської конфедерації. Катерина II, не змігши заручитися серйознішою підтримкою короля чи якоїсь достатньо впливової групи, зважаючи на невдоволення Австрії та Прусії її новими завоюваннями в Туреччині, після певних вагань згодилась з проектом поділів Польщі, що його неодноразово пропонував прусський правитель Фрідріх II. Задля історичної правди варто зазначити, що перший крок у цій справі (ще в лютому 1769 року) зробила Австрія, зайнявши невеликий анклав – Спішське староство. Остаточний проект поділів прусський монарх запропонував Габсбурґам у січні 1772 року. Однак, після узгодження ґенерального плану Берлін та Відень почали змагатися в захланності, прагнучи загарбати якомога більший шмат території. Стримувала їх хіба що Катерина, звісно не з симпатії до польської держави чи народу. Вона все ще плекала надію, що знесилена Польща залишиться під протекцією Росії – яко сили, що турбується про її подальшу екзистенцію. Через те займанщина Росії була доволі поміркована (92 тис. км2. і біля 1,3 млн. населення) порівнянні із займанщиами інших учасників поділів (Австрія – 83 тис. км2. і біля 2,65 млн. населення, Пруссія – 36 тис. км2. і біля 580 тис. населення). Усе це відбувалось у якомусь зв’язку з тодішніми британськими та міжнародними засадами рівноваги сил і рівноваги завоювань.

Втрата понад 30 відсотків території і 40 відсотків населення мала би подіяти на Річ Посполиту як широко застосовуване в тих часах "пускання крови" хворим на гіпертонію. Перший поділ на багато років примирив опозиційні настрої в обкраяній Польщі. Практично без опору сприйняв акт поділу найвищий орган суверенної влади – сейм, скорумпований і заляканий (не враховуючи кількох винятків). Поділ суттєво зміцнив порозуміння між Петербурґом, Віднем та Берліном. Натомість не вдалося Росії так само успішно розвинути співпрацю з обома партнерами в інших напрямках – насамперед у Туреччині та в німецьких землях. Отже, перший поділ був для його учасників доволі вигідним. Це могло означати, що в подібній кризовій ситуації займанці діятимуть за подібним сценарієм, що й сталося за двадцять років, щоправда в дещо іншій ситуації, хоча умови, які їй передували були вельми схожі.